www.ji-magazine.lviv.ua

Офіцер Техас

Н-ський окремий батальйон ТрО вже приблизно рік на передовій. І вже два в зоні бойових дій. Без жодних ротацій. Та разом із тим досвід служби в батальйоні спростовує поширені стереотипи, які відлякують від мобілізації.

Стереотип перший: мене там вб’ють

Багато хто вважає повістку в армію квитком в один кінець. Але втрати України в цій війні порівняно невеликі. Нещодавно газета Wall Street Journal написала про 80 тис. загиблих українських солдатів. За моїми оцінками, ця цифра може сягати 100 тис. Це за два з половиною роки.

Для порівняння: за неповних чотири роки інтенсивної участі в Другій світовій війні й три з половиною роки в Першій рахунок українських втрат ішов на мільйони. Втім, це порівняння не зовсім коректне.

По-перше, протяжність фронту тоді була більша. По-друге, українці тоді воювали за чужі імперії, а зараз воюють за власну державу.

Але з усією впевненістю можна стверджувати, що досвід нинішньої війни такий самий різноманітний, як досвід, скажімо, поїздки за кордон: хтось, відвідавши Париж, закохується в нього й у кожен його палац і музей окремо, а хтось плюється після того, як його пограбували іммігранти та ще й дали по голові.

Усе залежить від того, хто куди потрапив: у яке місце і в який підрозділ.

Ось, наприклад, одна з рот Н-ського батальйону прибула в зону бойових дій із повним штатом — 90 осіб. За майже рік на передовій у роті загинуло троє. Одного відправили в зведену батальйонну штурмову групу. Після того від практики штурму зведеними групами відмовилися.

Та й узагалі не здійснювали штурмових дій. Тільки керівництво попереджало: втратите позицію — підете її штурмувати. Але позицій відтоді не втрачали, то й на штурм нікого не посилали.

Позицій відтоді не втрачали, то й на штурм нікого не посилали

Другий помер у госпіталі після важкого поранення: мав хвору печінку, і вона просто не витримала всіх тих препаратів, які йому вводили. Третій узагалі небойова втрата. ДТП. Тверезе, якщо що. Просто не пристебнувся і не вписався в поворот.

Ще кілька солдатів дістало поранення, але переважно легкі. Ну так, контузія — це вже як застуда: здається, нема нікого, хто її не підхопив би за цей рік включно із замполітом і нинішнім командиром роти. Хтось одну-дві, а хтось і по шість-сім, і не завжди легких.

Звичайно, так щастить із напрямком далеко не всім. В одного з бійців згаданої вище роти брат служить у 5-й штурмовій, і там ситуація з втратами відрізняється разюче: повернувся з госпіталю, два тижні поштурмував — і знову поранення. І це звичайна річ.

Стереотип другий: нас пошлють «на м’ясо»

Ставлення командира до своїх підлеглих також дуже індивідуальне. Хтось жене солдатів на штурм і не зважає на втрати, а хтось відмовляється це робити навіть під загрозою пониження на посаді.

В Н-ському батальйоні «на м’ясо» ніхто нікого не кидає. Відповідно загиблих тут не так багато.

І серед них два заступники комбата (торік загинув заступник комбата, а за кілька місяців — його наступник на посаді) й заступник командира (замполіт) однієї з рот, який саме виконував обов’язки командира. Вони були в бою разом зі своїми солдатами, командуючи їхніми діями безпосередньо на місці.

Навіть під час сумнозвісного контрнаступу влітку 2023-го на цьому напрямку штурмові дії здійснювали бойові бригади. З відчутними втратами.

Батальйон ішов уже за ними. Зі згаданого вище батальйону виділили тільки зведену групу для підтримки, але тоді обійшлося без поранених, хоча для хлопців це був перший бойовий досвід. І для одного з них він не минув безслідно — не витримала психіка. Але, за чутками, цей солдат і до війни лікувався «від голови».

Можливо, причина в тому, що майже весь особовий склад батальйону з одного району (нового, укрупненого). Чимало людей були знайомі між собою ще до війни.

Є випадки, коли в батальйоні служили батько із сином (і навіть синами), рідні брати, куми, не кажучи вже про більш далеких родичів та просто односельців.

Навряд чи командири хочуть відправляти на смерть того, з ким росли і з чиїми родичами доведеться жити поруч після війни. Бо їм можуть напаскудити на місцевих виборах, а можуть і хату підпалити. Хоча затяті кар’єристи серед командирів зустрічаються і в ТрО.

Стереотип третій: голі, босі й голодні

Мобілізовані наприкінці лютого — у березні 2022-го в перші місяці справді купували все власним коштом. Якщо вдавалося купити і вистачало грошей. Тому часто просили форму у волонтерів. Не кажучи вже про спорядження.

В Н-ській бригаді ТрО, якій підпорядкований згаданий вище батальйон, військовослужбовців почали вдягати аж у червні. Видали по комплекту КЛП (костюм літній польовий) із тканини-«склянки», яка влітку парила, а шви тріщали вже в перші тижні.

До зими формою забезпечили всіх, але підрозділам, які залишалися в тилу, сказали, щоб на зимовий одяг навіть не розраховували.

Однак уже в 2023-му забезпечення одягом і взуттям нормалізувалося. У солдатів стали з’являтися не «юзані» шкарпетки з написом «ЗСУ», піксельні штани чи комплекти форми, а гардероб поповнився навіть такими не баченими доти речами, як шорти й панамки.

Тож тепер власним коштом бійці купують хіба що кросівки та зимові рукавиці. Ну й хіба що хтось захоче щось специфічне (демісезонну куртку, наприклад) або річ якогось крутого бренда.

Солдатам стали видавати тактичні рукавиці, окуляри й навушники, хоч і не такі, як в американській армії.

Солдатам стали видавати тактичні рукавиці, окуляри й навушники

Тому з одягом, взуттям і білизною в згаданому вище батальйоні все гаразд. Цілком припускаю, що так не скрізь. Проблеми можуть бути в підрозділах, які беруть участь в інтенсивних боях, де солдати часто потрапляють у госпіталі, де з них зрізають одяг, заляпаний кров’ю і порваний після поранення, де в бійців речі нищаться у вогні після обстрілу.

Їсти ж вистачало з перших днів. Голодувати, та й то тимчасово, можуть бійці, які потрапили в «м’ясорубку». Це там доводиться йти пішки на позиції по 4–7 кілометрів у грязюці, коли багато не понесеш.

Це там передусім завантажуються під саму зав’язку БК і водою, а вже потім беруть продукти, якщо є вільне місце в рюкзаку. Це там під обстрілами на позиції часто неможливо щось підвезти або доправити зміну, тому бійці замість тижня сидять на позиціях по два, і за цей час провізія встигає закінчитися. Але під час відпочинку можна від’їстися.

Якщо ж хтось має можливість прорватися на позиції машиною або пішки йдуть тільки крайні кілометр-другий, то туди вдається піднести і достатньо продуктів, і газовий балон для приготування їжі, принаймні шестилітровий для кемпінгу.

Звичайно, їжа — це і якість, не тільки кількість. Тут від бійців можна почути скарги на соєву ковбасу, сметану з пальмової олії, напічкані водою заморожені м’ясо та рибу або овочі, що псуються швидше, ніж солдати встигають з’їсти, бо їх привозять уже не першої свіжості.

Очевидно, що фірми, які виграють тендери на постачання продуктів, нерідко відправляють в армію вже залежалий товар або не найкращої якості. Наприклад, помідори, побиті томатною міллю, які від цього швидше псуються, на базарі чи в супермаркеті покупець не візьме. А армію постачальники, вочевидь, розглядають як великий смітник, який з’їсть усе.

Із зарплатою в нашому Н-ському батальйоні проблем немає. Затримки виплат інколи бувають, але на тиждень, максимум два. Тому якщо й вірити чуткам, що в деяких підрозділах по кілька місяців не платять, то відразу спадає на думку, що їхнє командування як мінімум не змогло організувати роботу служб, які подають відомості на зарплату.

Але це знову ж таки проблема конкретного підрозділу, а не армії загалом. Те саме і з нарахуванням бойових. Можливо, тут знову відіграє роль те, що в батальйоні ТрО багато хто знав один одного задовго до війни.

Стереотип, який виявився правдою

Якщо з грошовим, речовим та продовольчим забезпеченням особливих проблем немає, то зброєю і всім, що потрібно для бою, не задоволені майже скрізь.

Можливо, ГУР, деякі штурмові підрозділи, розвідники, снайпери і мають найкраще спорядження та в достатній кількості. А от решті бракує як не того, то іншого. Наприклад, тепловізорів чи біноклів може бути достатньо, але це далеко не найкраще, що можна знайти на ринку.

У ТрО цілком вистачає тільки автоматів і патронів

І ТрО постачається зброєю за залишковим принципом. Цілком вистачає тільки автоматів і патронів. Та й то невідомо, чи вистачало б патронів, якби батальйон вів інтенсивні бої. Є гранатомети, але сучасний танк ними не уразиш, хіба що БТР чи БМП.

Протитанковими ці гранатомети були тоді, коли вони розроблялися, тобто в 1960-х роках. Уже гранат хотілось би більше. Кулеметники ТрО починали війну з розробленими майже 100 років тому «дегтярями» і лише на передовій отримали ПКМ та іноземні зразки, та й то доволі старі. Бракує мін і БПЛА, а гаубиці чи бронетехніка у ТрО зазвичай придані, тобто надані як милостиня з панської руки.

Та батальйон, попри все, тримає позиції. Наприклад, під час ворожого штурму два бійці батальйону (гранатометник і помічник) зуміли підбити танк зі старенького РПГ, та ще й узяли полоненого.

Головна мрія бійців — ротація в тил хоча б тимчасово

І тримається морально. Хоча рік на передовій, а до того рік на другій лінії, яка під час літнього контрнаступу в 2023-му так наблизилася до першої, що до неї долітали і міни, і танкові снаряди, виснажили людей украй. І головна мрія бійців — ротація в тил хоча б тимчасово.

Наприклад, у СЗЧ з батальйону пішло порівняно мало людей, багато з яких — поповнення, що було мобілізоване наприкінці 2022-го і пізніше (якість поповнення — тема окремої статті), або перекинуті з інших батальйонів, де, вочевидь, просто вирішили позбутися найменш стійких.

Більшості, можливо, просто соромно кидати земляків, яких вони знали задовго до війни. Солдати досі вірять. Якщо не в перемогу, то в те, що Україна вистоїть.

16 10 2024

https://texty.org.ua/articles/113639/sho-spilnoho-mizh-sluzhboyu-v-zsu-i-poyizdkoyu-v-paryzh-dosvid-roku-na-peredovij-bataljonu-tro/