www.ji-magazine.lviv.ua

Тетяна Терен, виконавча директорка Українського ПЕН

Нещодавно в Івано-Франківську відбувся фестиваль-воркшоп “Прописи”, де молоді автори мали змогу повчитися в українських та іноземних літераторів. Фестиваль уже вдруге організовує Український ПЕН (українська культурна і правозахисна громадська організація, яка є частиною Міжнародного ПЕН – ред.).

Про фестиваль “Прописи”, цінності та візію ПЕН під час війни і голос України за кордоном. Журналістка “Галки” розмовляла з виконавчою директоркою Українського ПЕН Тетяною Терен.

– Як взагалі з’явилася ідея фестивалю-воркшопу й викристалізувалася у той формат, що є? 

– “Прописи” як ідея з’явилася ще у 2020 році. Ми організували зустріч із нашими авторами у Львові, під час якої ділилися стратегічними думками про те, що б ми хотіли робити і які в нас є мрії. І якраз тоді куратор фестивалю, віцепрезидент Українського ПЕН Остап Сливинський сказав, що нам дуже важливо працювати з молодим поколінням, бо ці люди не мають достатньої підтримки й відчуття того, як розпочати свій шлях у літературі. Остап поділився ідеєю, й вона нам здалася дуже важливою в контексті історії літератури та літературного процесу.

Ми почали міркувати про формат. Це була велика мрія Остапа, й він розробив формат наповнення. Якщо говорити про завдання фестивалю, то насамперед – це передати досвід, інструменти, навички, які потрібні молодому автору, коли він входить у літературу. З іншого боку, ми також говоримо про те, що “Прописи” – це формування спільноти. Література і культура творяться не просто однією людиною. Література – це перетини і зв’язки, і фестиваль дає учасникам перші знайомства й контакти, які вони зможуть використовувати; а також людей, до яких вони зможуть звернутися за порадою і підтримкою. І третє, найважливіше для мене особисто: що “Прописи” – це фестиваль, який забезпечує тяглість поколінь. Для нас дуже важливо, щоб зберігалися зв’язки між поколіннями й культура тривала, щоб кожне покоління передавало наступному те, що вдалося зробити, осмислити.

На жаль, історія України через постійну російську агресію і геноцидальну політику щодо нас і нашої культури має багато розірваних зв’язків між поколіннями, тому що росія винищувала цілі покоління наших інтелектуалів. Але завжди в історії знаходився хтось, хто продовжував нитку пам’яті. Для нас це дуже важлива метафора тяглості. 

Ми дуже хочемо, щоб людина, яка приходить у літературу, відчувала, що перед нею були інші покоління, і це не покоління з підручників – це живі люди, які на фестивалі читають лекції і вірші, а водночас є менторами і наставниками.

– Чому Івано-Франківськ?

– Ми приїхали вперше до Франківська у 2021 році. У нас дуже природно виникла співпраця з “Теплим Містом”. Ми познайомилися в рамках інших проєктів і почали думати про те, що можемо робити далі – й тут з’являється  ідея “Прописів”.

Івано-Франківськ – це місто з неймовірною літературною історією, де живуть відомі українські письменники; й саме по собі воно дуже зручне для життя. І “Промприлад” – як ідея такої екосистеми, де різні організації й різні ініціативи можуть взаємодіяти і доповнювати одна одну. Ми раді, що приїхали сюди вперше у 2021 році, й тішимося тим, що знову сюди повернулися після тривалої паузи.

– Знаю, що ви планували робити фестиваль у різних містах. Та зараз ви тут. Чи можна зробити висновок, що це буде франківський фестиваль? 

– Такий висновок зробити складно. Нам досі подобається ідея приїжджати в різні міста, але сто відсотків ми будемо повертатися і в Франківськ. Ми повернулися сюди завдяки атмосфері партнерства й співтворчості, за якою дуже сумували всі ці роки. Крім того, ми зараз дуже зосереджені на поїздках на звільнені, прифронтові території – це наш пріоритет. Ми дуже багато часу провели в Харкові, Миколаєві, Херсоні й відчули, що сюди за останні два роки менше доїжджали.

– Як обставини повномасштабної війни наклалися на фестиваль?

– Як на мене, початково це відобразилося в текстах наших учасників, у тому, про що вони пишуть. Пам’ятаю, як мене боляче вразило те, що в кожному тексті авторів, яким сьогодні 18-35 років, звучить війна. І ці талановиті автори та авторки намагаються знайти слова, метафори, й за їх допомогою передати те, що відбувається сьогодні з Україною, і той досвід, через який вони проходять.

Тема війни також присутня у самій програмі. Усі лектори й ментори повертаються до того, як фіксувати війну, як працювати з цим матеріалом, як збирати свідчення, до якої межі ти можеш втручатися у цю реальність художнім письмом. У нас була лекція американського автора Крістофера Меріла про те, як писати про війну; він сам обрав цю тему, маючи теж досвід писання про війну в інших країнах. І так само кожна лекція, яка була на фестивалі – чи то про поезію, чи про репортаж, чи про есеїстику, – стосувалася того, як знаходити слова і стиль, щоб текст мав значення і силу.

Також  ми всі постійно згадуємо наших загиблих колег. Метою “Прописів” від самого початку було збереження зв’язку між поколіннями літераторів, а тепер це також збереження пам’яті про людей культури, яких забрала геноцидальна війна росії проти України. На лекції про цінності ПЕН я говорила про нашу подругу Вікторію Амеліну, з якою ми починали фестиваль і яка загинула через обстріл росіян у Краматорську минулого літа. На своїй лекції я показала уривок її інтерв’ю, щоб бодай у такий спосіб вона продовжувала бути з нами. І ми теж просимо наших учасників допомогти нам цю пам’ять зберігати.  

– Український ПЕН під час повномасштабного вторгнення – це й волонтерські поїздки, культурна дипломатія, реалізація численних проєктів, зокрема і моніторинг утрат. На ваш погляд, у якому векторі вдалося зробити найбільше? Себто чим найбільше пишається ПЕН за два крайні роки? 

– Насамперед я наголосила б на наших літературно-волонтерських поїздках. Вони визначили все, що ми робимо сьогодні і що робитимемо далі. У перші місяці вторгнення у нас було таке відчуття, що письменникові, інтелектуалу, журналісту дуже важливо бути з людьми в країні, знати, що вони переживають, через що проходять. Це неможливо зробити, якщо ти не їздиш Україною. Тому в червні 2022 року ми вперше поїхали в Харків. З нами була теж Вікторія Амеліна. Ми тоді ще не знали, що літературно-волонтерські поїздки стануть нашим окремим проєктом – просто була величезна потреба поїхати в місто, яке для багатьох із нас дуже важливе, а то й рідне. Ми були вражені людьми, які залишалися в Харкові у ті важкі місяці, людьми, які стали волонтерами, приймали людей, возили їжу військовим.

Із червня 2022 року відбулося вже 19 волонтерських поїздок ПЕН. Ми завжди їдемо з книжками, але намагаємося щоразу, де є запит і наші можливості, привозити необхідні речі для військових. У ці поїздки беремо українських письменників та іноземних гостей і колег, які готові з нами їхати. Для нас ці поїздки –  це досвід, який нас усіх поєднує і допомагає розуміти, що ми можемо робити і де можемо бути корисні. Також цей інформаційна робота, тому що ми збираємо історії, відео, фото, які використовуємо в правозахисних звітах, журналістських матеріалах різними мовами світу. Окрім того, це документування злочинів проти культури, це ті факти, котрі ми можемо використовувати в адвокаційній роботі за кордоном. 

І думаю, що найголовніше – це відчуття своєї країни. Щоразу, приїжджаючи в Харків чи Ізюм, ти наповнюєшся не лише спільним болем, а й великою силою та захопленням нашими людьми.

У цих дорогах народилася також окрема програма “Незламні бібліотеки”, в рамках якої ми підтримуємо пошкоджені та зруйновані бібліотеки на звільнених і прифронтових територіях. Від ПЕН ми закуповуємо багато книжок українською мовою. На сьогодні це близько 20 000 книжок, які ми привезли у регіони. Також організовуємо загальноукраїнські збори книжок, і українці з різних міст і містечок можуть надсилати книжки безпосередньо до пошкоджених бібліотек Харківщини, Миколаївщини, Херсонщини тощо.

Торік ми запустили спільний проєкт із Book Aid International, Англійським ПЕН та Міжнародним ПЕН. Британські партнери передали нам книжки від провідних видавців англійською мовою. Насамперед це книжки для дітей і підлітків, навчальна література для вивчення англійської, сучасна проза, артбуки. Ми їх відправляємо або привозимо в ті бібліотеки, котрі потребують підтримки. Таких запитів надійшло понад 700.

Окремо назву два проєкти пам’яті загиблих, які ми хочемо бачити українською та англійською, а потім мати і в книжковому форматі для адвокації за кордоном. Це проєкти “Люди культури, яких забрала війна” і “RECвієм пам’яті загиблих журналістів”  Ми не хочемо просто зберігати статистику. Це важливо, але в такий спосіб нівелюється роль людини, її голос – тому наше найважливіше завдання: розповідати історії людей, говорити про те, що вони зробили й хотіли зробити. 

– Є багато тез про “забування”. Зокрема, про зменшення присутности теми України в інформаційному просторі за кордоном. У ваших проєктах є фідбек, який би це підтвердив чи спростував?

– Український ПЕН сьогодні є однією з найактивніших організацій ПЕН у світі. Ми на зв’язку із майже всіма центрами в Європі і маємо з ними спільні ініціативи.

Звичайно, час та інші інформаційні приводи в світі забирають увагу з України, але в мене є відчуття, що увага зберігається, бо українців і далі запрошують і хочуть бачити на головних культурних майданчиках світу. 

У травні 2022 року ми з колегами  поїхали в першу таку адвокаційну поїздку в Америку з групою наших авторів. Ми мали публічні події, спілкувалися з культурними і правозахисними організаціями, мали зустрічі в конгресі з політиками, радниками президента. На кожній з них ми розповідали про ситуацію в Україні від першої особи, ділилися запитами, які сьогодні є в культурній спільноті, говорили про те, чим сьогодні потрібно допомогти країні та нашій культурі. Але я повернулася з відчуттям, що немає жодного інструмента, який допоможе передати все, що відчуваєш.  Це можливо тільки тоді, коли ти приїздиш в Україну і бачиш на власні очі те, що робили й роблять окупанти. Я розуміла, як складно привозити в Україну іноземців. У багатьох організаціях світу є внутрішні протоколи та правила, які їм не дозволяють їхати в країну, де триває війна. І це теж велика робота: пояснити, що в Україну можна і потрібно приїжджати. Іноді це дуже складно, навіть боляче, коли багаторічні партнери говорять, що не приїдуть в Україну. Та ми все-таки почали формувати окрему велику програму In Solidarity With Ukraine, яка розпочалася з приїзду американських авторів у листопаді 2022 року. Після цього до України на запрошення ПЕН приїхали понад 30 європейських авторів. Іноді це була  їхня власна ініціатива.

Торік ми реалізували спільну частину цієї програми з Українським інститутом і привезли делегації з чотирьох європейських країн, до яких входили письменники, журналісти, культурні менеджери. Зараз ми готуємо продовження цієї програми. До нас приїдуть автори з п’яти країн ”глобального півдня”. В межах програми перебування в Україні автори матимуть змогу побачити на власні очі наслідки злочинів російської армії на Київщині, Чернігівщині, зустрітися із представниками правозахисних організацій, культурними діячами. Поза межами In Solidarity With Ukraine, серед наших іноземних друзів-авторів є також ті, хто разом з нами їздили до Херсона, Миколаєва, Харкова. 

Наше завдання – щоб ці автори повернился до своїх країн амбасадорами України. 

– Власне про підтримку. Як відреагував Міжнародний ПЕН й чи висловлювали свою підтримку раніше? 

Я загалом би говорила про важливу і відчутну роль Міжнародного ПЕН. Особисто я бачу й відчуваю цю підтримку з 2014 року. Міжнародний ПЕН відразу ввімкнувся в адвокацію справ авторів-заручників Кремля, українських в’язнів на окупованих територіях. Зокрема, багато зробили для справ Олега Сенцова та Станіслава Асєєва. 2017-го року у Львові був організований Міжнародний ПЕН-Конгрес. Рішення провести подію в Україні не було простим, оскільки  якщо ми говоримо про процедури Міжнародного ПЕН, то я не пригадаю випадку, щоби конгреси чи комітети відбувалися в країнах, де зараз триває війна. А Міжнародний ПЕН погодився у 2017 році вперше в Україні провести міжнародний конгрес, на який приїхали понад 400 делегатів з різних країн. Уже тоді це був великий жест підтримки.

Зараз я можу назвати це великим партнерством. З 2022 року ми щотижня на зв’язку з ними щодо різних питань, і є відчуття, що нас завжди чують і пропонують допомогу. Україна лишається в центрі уваги. За цей час відбулося два конгреси,котрі завжди починалися з питань, пов’язаних з Україною. Разом з Міжнародним ПЕН ми також реалізували спільний проєкт англійською мовою “Діалоги про війну” – серію розмов-інтерв’ю українських та іноземних інтелектуалів.

– Не можу не спитати про книжку Вікторії Амеліної (Українська письменниця, яка документувала злочини війни. Загинула внаслідок обстрілу у Краматорську 27 червня 2023 року – ред.), яку ви згадували на лекції “Прописів”. Ви сприяєте виходу в світ її книжки. Розкажіть, будь ласка, трохи про це.

– Вікторія почала писати книжку влітку 2022 року на основі перших свідчень, які вона записала як документаторка воєнних злочинів. Вона писала її одразу англійською, вперше у жанрі, з яким не працювала раніше  – нон-фікшн. Книжка називається “Looking at women. Looking at War”, вона про жінок, які документують війну. 

Матеріалу було дуже багато, вона їздила сама та з нами майже в кожну поїздку на прифронтові території, щоб знайти історії та відобразити в цій книжці. На момент обстрілу Краматорська наприкінці червня 2023 року Вікторія планувала завершити кілька нагальних справ і їхати на резиденцію в Париж, де мала дописати книжку. На жаль, вона встигла зробити близько 60% задуманого. 

Книжка вийде в січні 2025 року в Британії, США та ще кількох європейських країнах. Це буде надзвичайно важлива подія і для збереження пам’яті про Вікторію, про її сильний голос в нашій літературі,  і для того, щоби світ пам’ятав, якою ціною Україна сьогодні виборює своє право на свободу і незалежність.

– Над якими книжковими проєктами зараз працює Український ПЕН?

В роботі є різні книжкові проєкти. Вийде підсумкова книжка нашого проєкту розмов між українськими та іноземними інтелектуалами “Діалоги про війну”. Також ми працюємо над книжкою пам’яті про Ігоря Козловського, дуже важливої для нас людини.

На різних етапах перебуває робота над виданнями, які фіксують досвід війни. Зокрема в роботі серія есеїв про загиблих митців “Люди культури, яких забрала війна”. Крім того, нещодавно ми розпочали новий етап нашої адвокаційної роботи, присвяченої голосам вільного Криму. На сайті наших партнерів The Ukrainians Media зараз виходять історії про кримських журналістів-політв’язнів.  Планується, що наступним етапом проєкту буде книжка із історіями українською та англійською мовами. 

– Резюмуюче питання… Ви працюєте з авторами, з видавництвами книжок. Що ви можете сказати про літературні процеси сьогодення? 

– Це безперечно дуже складний етап для всіх, хто творить українську літературу і літературний процес. Оскільки я працюю й товаришую із письменниками, то маю можливість спостерігати, наскільки складні питання ставлять вони собі. 

Ми багато говорили й на “Прописах”, що сучасна українська література фіксує наші емоції і наш досвід проживання війни. Документальність нашої літератури сьогодні – це намагання зберегти те, що з нами відбувається, але водночас і задокументувати воєнні злочини окупантів. Документування – це ключова на сьогодні тенденція, вона не минатиме ще довгий час. Ви можете побачити це також і в інших сферах мистецтва, наприклад, в кіно та театрі.

Я скажу ще не про тенденцію, а про важливість голосу авторів-військових – це, безперечно, головні голоси в українській літературі сьогодні.

Сучасна українська література – це також збереження пам’яті про наших загиблих, про авторів, які зникли безвісти. Те, що ми всі робимо сьогодні в літературі, – це великою мірою робота з пам’яттю і література пам’яті.

Якщо повернутися до тенденцій, то серед тенденцій, які мене сьогодні дуже тішать, – велика зацікавленість нашою класикою та історією. 

В Києві і багатьох українських містах з’явилися нові книгарні. Це про нашу опірність щодо того, що робить ворог, котрий намагається знищити нашу культуру й ідентичність.Також це показує велике бажання українців сьогодні знати своє, перевідкрити для себе свою культуру як частину європейської на противагу тим наративам, які нам нав’язувала імперія. Сьогодні майже в кожному видавництві є серія української класики.

Ще кілька років тому, можливо, хтось би сказав, що це через вивчення цих творів у шкільній програмі Але сьогодні ця тенденція продиктована потребою знати, хто ти і проти чого ворог веде геноцидальну війну. Про те, що саме в нашій культурі і в нас самих викликає у ворога агресію та бажання знищити. Однак, на жаль, поки що існує критично мало перекладів української класики за кордоном. 

Це те, що Україна обов’язково має зробити і якомога швидше:щоби за кордоном з’являлися не лише наші сучасні тексти, а ще й класика. Видаючи лише сучасну літературу, ми можемо мимоволі підтримувати нав’язаний протягом століть росією стереотип за кордоном, що українська література і культура не мають тяглості. 

Українська культура має дуже довгу історію, і наша класика засвідчує, що українська культура є частиною європейської. Ми показуємо тривання нашої історії і пояснюємо європейцям, хто ми, і проти чого росія веде цю війну. Це завдання, з яким нам треба працювати.

Довідково:

Український ПЕН – культурна і правозахисна громадська організація, що об’єднує українських журналістів, письменників, науковців, видавців, перекладачів, правозахисників. Є одним із 146 національних центрів Міжнародного ПЕН. 

Діяльність ПЕН в Україні спрямована на захист свободи слова та прав авторів; популяризацію української літератури та культури; відстоювання цінностей і стандартів незалежної журналістики та налагодження міжнародного культурного співробітництва.

Розмовляла Іра Блаженко

Фото Антон Сорочак

20 03 2024

https://galka.if.ua/tetiana-teren-vykonavcha-dyrektorka-ukrainskoho-pen-suchasna-ukrainska-literatura-fiksuie-nashi-emotsii-i-nash-dosvid-prozhyvannia-viyny-foto/