www.ji-magazine.lviv.ua

Іван Верстюк

Процедура отримання заморожених у Європі російських активів має розпочинатися в Україні, з внутрішнього законодавства, хоча західні уряди вже роблять кроки в цьому напрямку.

Як багато ви знаєте синонімів до слова «відібрати»? Якщо у звичайному житті не знайдете жодного і нічого страшного не станеться, то в справі отримання Україною понад $300 млрд заморожених російських державних активів це стає проблемою.

Юридична дискусія навколо надання для потреб України заморожених активів російського центробанку та Фонду національного добробуту РФ саме й точиться навколо слова, як цю дію назвати. Репарація? Трофей? Воєнна здобич? Компенсація, конфіскація чи щось інше?

Оскільки репарація з правового погляду є справою добровільною, а росіяни свої гроші добровільно не віддадуть, то в грудні 2023 року уряд США звернувся до ради G7 з ідеєю вивчити можливість конфіскації російських $300 млрд. Але це поки що лише запрошення знайти правильне слово, щоб назвати те, що Україна дуже хоче отримати.

Наприкінці минулого тижня видання Financial Times оприлюднило інформацію про те, що бельгійський уряд поширив серед країн Великої сімки план використання російських активів як гарантії погашення боргу, що змусить Москву почати платити за своє вторгнення. Стверджується, що це допоможе обійти деякі юридичні перешкоди для конфіскації російських коштів.

Де гроші

22 січня цього року міністри закордонних справ Євросоюзу обговорили долю російських суверенних активів, досягнувши політичної згоди розпоряджатися прибутками та податками з цих активів, надаючи їх Україні, але, можливо, й іншим країнам, що постраждали від російського нападу на Україну. Як варіант це можуть бути країни – жертви продовольчої кризи, високих цін на зерно.

Поки що європейський консенсус на цьому й стоїть: гроші залишаються замороженими, переважно на території Бельгії в межах фінансової інфраструктури системи Euroclear, а розпоряджатися дозволено лише відсотками, заробленими на інвестуванні цього капіталу.

Україну такий стан справ точно не влаштовує. Як же діяти далі?

Для початку треба зрозуміти, чому Євросоюз не хоче просто конфіскувати російські гроші своїм рішенням – рішенням Єврокомісії або Європейської ради – і передати їх Україні. Насправді європейці вважають, що це надто велика сума, втрачати яку не хоче навіть Володимир Путін. А тому є сенс тримати її замороженою, щоб у разі теоретично можливого рішення Путіна забрати свої війська з України був певний приз за такі дії, тобто поступове розморожування російських грошей в обмін на припинення війни. З частиною російських грошей, заморожених у США, ситуація дещо легша, тому що профільний комітет Сенату нещодавно схвалив законопроєкт про конфіскацію.

У такій ситуації в України залишається вибір: або погодитися з розрахунком ЄС, щоб грішми російського центробанку купити виведення російських військ, або і далі боротися за ці гроші незалежно від того, коли і як російські солдати й танки залишать українську територію.

Якщо ж Україна хоче і буде боротися за $300 млрд російських грошей, то починати треба було ще вчора, позавчора, а то й узагалі 24 лютого 2022 року, коли сталося широкомасштабне вторгнення. Ми, як завжди, запізнюємося. Подивимося на історичні прецеденти й на те, що нам говорить міжнародне право щодо конфіскації власності країни-ворога.

Право і прецеденти

Римське право чітко визначало право країни у стані війни забирати будь-яке майно в супротивника, і це вважалося фундаментальною засадою будь-яких бойових дій. Та ми живемо в інші часи, а тому посиланнями на правові норми часів Юлія Цезаря чи Сципіона Африканського справу не виграєш. Є офіційний коментар міжнародної організації Червоний Хрест на Другу Женевську конвенцію від 2017 року – це вкрай важливий правовий документ, що врегульовує юридичні питання воєн між країнами. У цьому коментарі прописано, що міжнародне право визнає право відбирати, захоплювати будь-яке рухоме майно супротивника. І це не вважатиметься грабунком. У принципі, гроші є рухомим майном, тому нам така норма цілком підходить.

Угорські коні

Історичних прецедентів на тему відчуження власності ворога багато, візьмемо декілька. Американське право часів Другої світової війни досить широко використовувало принцип воєнної здобичі, що передбачає захоплення не лише рухомого майна супротивника, а й грошей, цінних паперів, фактично будь-яких активів. Є відомий в Америці кейс, коли в 1945 році американська армія відібрала сотню породистих і дуже дорогих коней у німецької армії, а та, у свою чергу, попередньо відібрала їх в Угорщини. Згодом Угорщина офіційно звернулася до американського уряду з вимогою повернути цих коней, щодо чого відбулися слухання в спеціальному підкомітеті Сенату США, який визнав коней американською власністю, адже це воєнна здобич.

Втім, назвати заморожені російські $300 млрд воєнною здобиччю може бути важкувато, адже вони не отримані під час реальних боїв на фізичних фронтах, та й навряд чи одна з бойових бригад ЗСУ вирушить до Бельгії відбирати ці кошти фізично. Тому візьмемо ще три приклади.

Іран і Ірак

Мабуть, найуспішнішим кейсом захоплення/конфіскації активів супротивника є приклади з Близького Сходу. Це Кувейт, а також Іран, який був жертвою агресії Іраку в 1980–1988 роках і заволодів його власністю, зокрема й резервами центробанку. Для цього Іран ухвалив закон про воєнну винагороду, який був ратифікований Конституційною радою країни 31 січня 1988 року. На початок війни в 1980-му Ірак мав $36 млрд резервів, тому Іран спершу оцінив свої вимоги на трикратному рівні – $100 млрд. ООН визнала ці вимоги, а вже після інвазії Іраку в Кувейт у 1990 році іракські активи за кордоном заморозили уряди західних країн. Після повалення режиму Саддама Хусейна в Іраку в 2003-му уряд погодився поступово виплатити репарації тими коштами, що були заморожені, Кувейту та Ірану, тоді як Іран погодився на виплати в нафтовому еквіваленті, маючи на той момент мало довіри до американського долара з політичних причин. Утім, коли Іран у 2018-му оголосив, що його вимоги зросли до $1,1 трлн, Ірак заявив, що ця сума неадекватна.

Індія і Пакистан

Аналогічно намагався вчинити Пакистан, який із 1947 року мав тривалий воєнний конфлікт з Індією. У 1965-му в Пакистані було створено спеціальну систему судів, які своїми рішеннями давали легальне право вважати індійське майно пакистанським. Інколи це була воєнна здобич, інколи те, що ми можемо назвати компенсацією за завдану супротивником шкоду. Індія заперечувала це право Пакистану, посилаючись на правові норми ООН, що забороняють виправдовувати війну як метод збагачення.

Ізраїль і Палестина

Ізраїль для вирішення своїх майнових претензій до Палестини теж обрав судове рішення як метод. У 2014 році ізраїльський уряд звернувся до районного суду в місті Хайфа, який підтвердив його право конфісковувати за потреби будь-які палестинські активи, посилаючись на цілу низку історичних документів, починаючи з дозволу від Великої Британії набувати активи внаслідок воєн, виданого в 1864 році тодішній Палестині, тобто території, де пізніше виник Ізраїль як міжнародно визнана держава.

Як бачимо, і американці, і іранці, і пакистанці, і ізраїльтяни вирішували майнові запити воєнного часу в межах своєї внутрішньої юрисдикції, перш ніж виносити проблему на глобальний рівень. Саме тому Україні теж варто піти цим шляхом.

«Домашнє завдання»

Загалом у країні з кращою репутацією судів могло б вистачити рішення Печерського районного суду, як Ізраїлю вистачило рішення районного суду Хайфи, однак цей шлях для України може виявитися складним – довіра до української системи правосуддя невисока.

Україна може конфіскувати активи російського центробанку рішенням Ради національної безпеки та оборони. Для правової обґрунтованості варто було б уповноважити на це РНБО спеціальним законом, який Верховна Рада ухвалила б із коректними посиланнями на інші норми, українські та міжнародні, мотивуючи потребою компенсувати завдані ворогом втрати під час війни, яку ворог вів із порушеннями міжнародного права.

Загалом можна було б обійтися просто голосуванням у Раді, однак справа складна, тому варто уповноважити виконавчий орган найвищого рівня, особливо якщо дійде до перемовин або судових спорів. У травні 2022-го Рада вже ухвалювала закон про конфіскацію активів росіян, але то був дуже сирий документ, яким законодавці хотіли забрати в Росії все, що «погано лежить». Такий документ може не витримати жодної європейської апеляційної інстанції.

А от із цільовим рішенням РНБО про конфіскацію російських резервів можна зробити вже дуже багато. Наприклад, можна звернутися спершу хоча б до уряду Бельгії з проханням виконати офіційне українське рішення та передати Україні російські активи з фінансової системи Euroclear. Якщо це не вдасться, можна йти з тим самим зверненням до суду в Бельгії. Так само можна звернутися з цим рішенням до Європейської комісії та Європейської ради. Європейська правова традиція вказує на те, що саме місцеве законодавство є тим середовищем, де має ініціюватися юридичне рішення. Треба спершу виконати домашнє завдання.

Конфіскація чи облігації

Ще один важливий орган у справі регулювання коштів центробанків – Банк міжнародних розрахунків (Bank for International Settlements) зі штаб-квартирою у Швейцарії, але з міжнародними повноваженнями впливати на політику центробанків. Сюди так само можна було б надіслати вимогу про конфіскацію резервних фондів російського центробанку, основану на внутрішньому рішенні України, якщо не буде рішення від ЄС.

Кабмін, зі свого боку, міг би ухвалити ще один документ – про використання заморожених російських коштів, передбачивши основні статті витрат включно з покриттям як воєнних видатків, так і видатків на відбудову економіки, майна та медичні послуги для жертв війни. Сюди ж додати офіційний список завданих російською війною збитків у грошовому вимірі. Євросоюз завжди звертає увагу на мотиваційний бік будь-якого юридичного питання.

Є ще один цікавий варіант: рішення РНБО про конфіскацію активів російського центробанку могло б стати правовою основою для нашого Міністерства фінансів, яке могло б запропонувати інвесторам спеціальний вид облігацій, виплати за якими здійснювалися б із заморожених російських коштів у графіку їх надходження до українського бюджету.

Простіше кажучи, Мінфін міг би залучити кошти в борг з умовою, що розрахується за цим боргом після конфіскації російських резервів. Тоді відповідно інвестори купують облігації за, скажімо, $270 млрд, а згодом отримують як виплату за ними $300 млрд. Таким чином, гроші центробанку Росії стають заставою за цією позикою.

Аргументи

Що ж до того аргументу, що конфіскація російських державних грошей нібито створить «небезпечний прецедент», який призведе до того, що й інші країни не захочуть зберігати свої резервні фонди в західній фінансовій системі (наприклад, Китай із його понад $3 трлн резервів), то тут найпростіше. Небезпечним прецедентом у цьому випадку є напад Росії на Україну 24 лютого 2022 року, що є продовженням гібридної війни, яка почалася 2014-го. Щоб ось таких прецедентів більше в історії не було, саме й потрібна конфіскація активів.

Україна має показати, що вона вміє воювати проти Росії і перемагати її не лише зброєю, а й юридичними інструментами. Зрештою, це й буде нашою інтелектуальною перемогою над ворогом. А поміж собою ми вже потім дозволимо собі дискусії, чи вважати це репарацією, чи воєнною здобиччю, чи конфіскацією, чи компенсацією. Сума грошей у цьому випадку важливіша за слова.

2 02 2024

https://texty.org.ua/articles/111688/rosijski-300-mlrd-sho-maye-zrobyty-ukrayina-aby-yih-otrymaty/