www.ji-magazine.lviv.ua

Ірина Замуруєва, художниця і культурна географиня

Есей написаний завдяки програмі “Есей для публічної дискусії” школи Локус.

Ілюстрація: Patrick Verstappen, CC BY-NC-ND 2.0 DEED

Лежачи поміж шафою для взуття і вхідними дверима під час повітряної тривоги минулого травня, я розмірковувала про дотик і тілесність.

До повномасштабної війни в цьому коридорі мене зустрічала мама, поки тато ставив машину в гараж. Поки я пишу ці рядки, батьки стали біженцями, а коридор перетворився на місце мого перечікування — не дуже надійне укриття, але все ж безпечніше, ніж кімнати з вікнами.

Поки я чекаю на завершення повітряної тривоги, нервово вслухаюся у кожен звук і дратуюся голосним цоканням двох годинників, у різнобій. Один майже в мене над головою, інший на кухні. Стрілки ставлять незграбні розділові знаки у цій тиші-очікуванні, кожна секунда тягнеться нестерпно довго, не в такт, занадто свідома самої себе. Включаю радіо, щоб відволіктися. “Треба вміть крутитися,” — каже директор української антарктичної експедиції, підсумовуючи історію, про те, як члени експедиції вивели свій новенький дослідницький корабель з акваторії Чорного Моря за місяць до повномасштабної війни.

Я кручуся поки лише з боку на бік, намагаючись знайти відносно зручну позу на твердій підлозі. На хвилі вмикають гімн України, я підспівую, а радше бурмочу не в такт і паралельно думаю: чи хтось вже переписав його, щоб співалося і про братів, і про сестер, і про небінарних осіб, які прямо зараз кладуть душу й тіло за нашу свободу?

Какофонія маленьких звуків, відсутність свисту чи торохтіння, передвісника болю, тверді поверхні, тимчасове укриття з подушок і ковдр — ця увага до дійсності крізь тактильність — не новий феномен. Це наново віднайдений сучасними феміністичними дослідницями підхід до осмислення і теоретизації того, що відбувається у світі. Тіло довгий час лишалося на периферії інтелектуальної думки, принаймні у західному контексті, де уявлялося як щось не вартісне інтелектуальної уваги, порівняно з розумом та мисленням. Нинішні уявлення про “раціональне” та “об’єктивне”, що вони нібито існують окремо від, або попри тілесну дійсність, витікають із картезіанського розподілу: “мислення” окремо, а “тіло” окремо. Я думаю про інших дослідниць, які збирають докупи інтелектуальну, матеріальну, політичну, духовну і тілесну дійсність.

У вступі до збірки Думаючи Крізь Шкіру, британсько-австралійська дослідниця і письменниця Сара Ахмед пише: “Окрім прагнення кинути виклик давнім традиціям мислення, які принижували тіло на користь розуму, феміністичні та інші критичні праці з тілесності з’явилися також як відповідь на “розтілеснені” моделі влади та суб’єктивності”. Сара — одна з провідних дослідниць феміністичної теорії, яка невпинно збирає докупи й підкреслює те, як переплітаються аналітичне, політичне і тілесне.

Поруч із Сарою Ахмед на моїх фізичних і віртуальних книжкових поличках стоїть Марія Пьюг де Беллакаса з її Matters of Care. В одному з розділів Марія пропонує подивитися на дотик впритул. Дотик не є основною темою книги, але слугує важливим виміром у її феміністичному теоретизуванні практик турботи. Дотик, — пише вона, цитуючи французького феноменолога Жана Луї Кретьєна, — не є чимось окремим від життя. “Я торкаюсь, а отже, існую,” — саркастично підморгує Декартові і решті, хто радо забуває чи свідомо ігнорує тіло в інтелектуальній праці й процесі пізнання. Дотик, пише Марія, є містичним і прозаїчним. Разом з тим, вона відмовляється відокремлювати дотик у категорію суто матеріальну, а від того позбавлену ідейного чи духовного забарвлення.

Українські дослідниці також пильно та серйозно звертаються до тіла і тілесних досвідів, для осмислення та артикуляції насилля, якого ми та наша земля продовжуємо зазнавати з боку Росії. Так, Дарця Цимбалюк у статті Academia must recentre embodied and uncomfortable knowledge пише про те, як (не)безпека — це в тому числі тілесний досвід, ігнорування якого призводить до позицій абстрактного пацифізму та закликів до переговорів з країною-агресоркою.

Працюючи у традиції екологічної гуманітаристики, Дарця наголошує на тому, що модерні інституції продовжують своє існування, великою мірою перебуваючи в позиції привілейованої “розтілесненості” — у просторі, де виробництво знань, немовби, має відбуватися окремо від тіл (з усією своєю прекарністю), які ці знання продукують.

Аналітичну оптику гібридної Європейсько-Радянської модерності пропонує історикиня мистецтва Ася Баздирєва у своїй статті No Milk No Love, у якій вона розмірковує над тим, як українські та східноєвропейські землі і тіла стають ресурсами, зводяться у своїй цінності до складових матеріальних транзакцій: ви нам — ваші землі, ми вам — виснажений ґрунт, ви нам — дешеву робочу силу, ми вам — прекарність.

На пів тисячоліття раніше за вищезгаданих авторок, увагу до переплетення тілесного та духовного також можна розгледіти у мистецтві Бароко. Я вдивляюся у Невіру святого Хоми, написану Караваджо у 1601, яку нині можна побачити у палаці Сан Сусі у Потсдамі. Нетипово реалістичні для свого часу персонажі Караваджо підсвітлені драматичним світлом, і ми, глядач_ки стаємо свідками сцени, що відбувається прямо перед нашими очима: святий Хома, який пропустив явлення Христа апостолам після Воскресіння, наполягає, що мусить торкнутися рани на його тілі, щоби повірити, що це справді сталося. Я вдивляюся у розтягнуту навколо рани шкіру, палець Хоми в самісінькій глибині рани, в руку Христа, яка, власне, веде (направляє?) руку Хоми в своє тіло (як я раніше не помічала цієї руки?). Хомі пробачили, але засудили його буденне прагнення переконатися у події на власний дотик. Бо ж прагнення тілесності – це ніби-то щось гріховне, щось, чого варто соромитися, що має поступитися мисленню, вірі, духовності, пізнанню. Але Сара, Марія, Дарця, Ася (і, зрештою, я) тут, щоб нагадати: все не так просто. Матеріальна дійсність, мислення і духовність тісно переплетені і не можуть бути розліплені в безтілесні поняття.

Я не можу не замислюватися над тим, що означає торкатися ран. Я не можу не думати про те, що означає торкатися ран, які в наших тілах, у нашій землі лишає Росія. “Чутливий контент”, — попереджають соцмережі, приховуючи вбитих Росією людей; алгоритми, що не є політично-нейтральними, виявляють тих, хто ділиться болем та відправляє у “тіньовий бан”, ніби говорячи: тихіше, не тут, не тепер. Міжнародні журналісти приїжджають, знімають, пишуть, рапортують: ось ще біль. Біль лишається між рядками, пальці скролять стрічку новин і сторіз, очі напружуються, мружаться, вглядаються. Зморшки навколо очей не дадуть збрехати.

“Біль руйнує мову,” — пише американська есеїстка і дослідниця Ілейн Скаррі у своїй праці The Body in Pain: The Making and Unmaking of the World. Це книга про те, як ми стаємо видимими і невидимими одне для одних через біль. Ілейн демонструє, як той чи інший феномен є політично репрезентований залежно від мовної репрезентованості. Складність артикулювання болю посилює його невидимість. Боротьба за справедливість потребує вічної спроби оповідання і демонстрації болю і перетворюється на Сізіфову працю на межі з ексгібіціонізмом, як спроба порятунку. Бачите рани? Вірите тепер? Біль відлунює у словах цивільних, військових, медиків, журналістів, волонтерів, держслужбовців, художників, усіх, хто висловлюється. Щоб виразити біль мовно або символічно, “потрібно об’єктивізувати відчутні характеристики болю та тримати у чіткій видимості референта цих характеристик”, — пише Ілейн. Інакше висловлювання про біль можуть його не те що не оприявнити, а й запроторити ще далі у невидимість. Мова, якою говорити про біль, не дається легко, ще й через те, що вона постійно намагається виконати неможливий трюк (“біль не можна спростувати, але й неможливо довести”) і впевнено промовляє до аудиторії, що сумнівається (“мати біль означає мати певність; чути про біль означає мати сумнів”). І поки ми вчимося боліти мовою, жбурлятися нею у незгодних, приголублювати зневірених, я боюся скотитися у світ, в якому боле-центричний наратив витіснить усі інші, в якому боле-провідна здатність мови/висловлювання унеможливить інші, боюся, що мій, наш біль стає черговим товаром моральної економіки.

У цьому з’ясуванні стосунків між болем, тілесністю і мовою я, неочікувано для самої себе, опинилася посеред юридичних документів. На третій рік незалежності Україна підписала юридичний документ, який, поміж інших речей, мав гарантувати нам недоторканність: “Декларацію про дотримання суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності кордонів держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав”. Він рясно апелює до “традиційно тісних дружніх зв’язків” і “відносин добросусідства”, але найбільш за все у ньому мене захоплює поняття недоторканності.

Словник української мови визначає недоторканність як “гарантію від усяких посягань з боку кого-небудь”. Це мало б означати недоторканність наших кордонів, нашого суверенітету, нашої землі, нашого довкілля та, зрештою, наших тіл. На дев’ятнадцятий місяць повномасштабної війни Росії проти України я запитую себе, чи ця недоторканність завжди була юридичним міфом, зручною історією, димовою завісою, щоб приховати природу колоніальних, експлуатаційних стосунків, виданням бажаного за дійсне, підміною понять, що мала мати заспокійливий ефект?

Зранку 24 лютого 2022 року формулювання з абстрактних документів стали реальністю для всіх українців. “Неприпустимість окупації в результаті застосування сили”, “неприпустимість силових дій, спрямованих на придбання території іншої держави” швидко перетворилися на буденність, в якій ніхто не недоторканний, але дехто виявився більш недоторканим за інших. Для багатьох людей лише в самій Європі принцип недоторканності луснув мильною бульбашкою ще раніше. Лише за останні півстоліття тут відбулось кілька вторгнень, збройних конфліктів та війн. Кіпріоти пам’ятають вторгнення Туреччини (яка, за іронією, виступала гаранткою Кіпрської незалежності) у 1974 році; боснійці — Сербський наступ, що переріс у тристоронню війну 1992-1995 років; чеченці — війни з Росією у 1992-у, а згодом після російської поразки, у 1999-2009; грузини — російське вторгнення, заявлене як “миротворча операція”, у 2008.

У поняттях кримінального світу теж існує певна категорія недоторканності. Є верхівка злочинної ієрархії, “злодій в законі”. Це людина, яка здобула свій авторитет силою, тиском, насиллям, злочинними досягненнями, які “котуються” по поняттях спільноти. Таких не чіпають, тому що бояться. Ба більше, не займають зазвичай не лише таких, а й  близьких їм, або тих, хто опинився на їхній території, y протектораті. Я виросла в 90-х, у Кропивницькому, тодішньому Кіровограді. Назва мого рідного міста майоріла в заголовках газет переважно у зв’язку з черговою бандитською перестрілкою, розборкою, черговим поділом колишнього державного майна. Але в нашому дворі п’ятиповерхових хрущовок було відносно тихо. Ми були відносно недоторканні лиш через те, що за кілька під’їздів жив один з таких “злодіїв у законі”, на територію якого не сміли зазіхати, бо отримали б відсічі одразу. Така собі недоторканність з пістолетом під пальто: замахнешся – швидко отримаєш роз’яснення, що не варто було.

Вертаюся з мого Кропивницького подвір’я 90-х, назад у повномасштабну війну, і думаю, як можна стати більш недоторканними, але не коштом інших? Чи можливе взагалі досягнення недоторканності без насильства та залякування? Що означає досягти справедливого миру та соціальної справедливості у світі, в якому здатність чинити та протистояти насиллю і болючим дотикам розподілена нерівномірно?

Означення  “Україна – це Європа” лунає звідусіль, від протестів на Майдані під час Революції Гідності у 2013-2014 до офіційних державних комунікацій КМУ. Нині ствердження української належності до умовної Європи можна почути навіть від Держслужби геології та надр України. Я розумію, що окреслення себе європейськістю – це скоріш спосіб відмежуватися від російськості . Проте я не розумію, чому ми продовжуємо спроби стати частиною цієї уявної Європи, без критичної рефлексії про її минуле. Наше ототожнення Заходу і Європи з ідеалом національної безпеки і суверенності й автономії, якого нам нібито варто прагнути – це вибіркове мислення, в якому ми бачимо пальто, а не бачимо пістолету. Світ, у якому вразливість та (не)здатність до самооборони розподілена нерівномірно – не випадковий, а наслідок послідовної колоніальної експансії, яка уможливила розвиток оборонної промисловості одних країн за рахунок інших. Ми опинилися на периферії не випадково, а саме через процес капіталістичного розвитку, який, власне, і створює такі периферії і яким послуговуються як Захід, Європа, так і Росія у різні способи, але зі спільною логікою: існування за кошт інших, шляхом колоніальної експансії, за кошт людей, екосистем, місць, які маргіналізуються та уявляються, як придатні до експлуатації, та, зрештою, придатні до виснаження. Нам потрібні інші способи уявляти “недоторканність” і боротися за неї будуючи солідарності із іншими пригнобленими, замість ототожнення себе з нинішніми і колишніми імперіями.

4 03 2024

https://korydor.in.ua/ua/bez-rubriki/17282.html