www.ji-magazine.lviv.ua

Віталій Нахманович

 «Ми живемо у світі, створеному Другою світовою війною, і Україні в ньому досі немає місця». Ця сумна констатація вчергове спадає на думку за 80 років по завершенні тієї війни після прочитання короткого звіту новообраного президента США Дональда Трампа про його розмову з російським диктатором Владіміром Путіним 12 лютого 2025 року. Практично, усі українські оглядачі звернули увагу лише на змістовну частину цього повідомлення: обопільне, начебто, бажання «зупинити мільйони смертей», домовленість працювати разом, зустрічатися особисто і негайно розпочати переговори. Для України це не дуже гарні новини, адже знову Трамп намагається заглядати в очі черговому диктатору (він вже «товаришував» з Кім Чен Ином під час свого першого президентства).

Але мені насамперед йдеться про «історичну довідку», якою Трамп супроводив свій пост. «Ми обидва, — пише він, — розмірковували про Велику Історію наших Народів і про те, що ми так успішно разом воювали у Другій світовій війні, пам’ятаючи, що Росія втратила десятки мільйонів людей, і ми, так само, втратили стільки! Кожен з нас говорив про сильні сторони наших відповідних націй і велику користь, яку ми колись матимемо від спільної роботи».

І справа не лише в тому, що Трамп радо вліз на улюблене путінське поле історичних ремінісценцій, та ще й на найбільш доглянуту його ділянку — Другу світову (читай «Вєлікую Отєчєствєнную») війну. Проблема в тому, що Трамп продемонстрував, що досі є адептом найбільш проросійської (адже для всіх на Заході СРСР і Росія — поняття тотожні) версії американського міфу про ту війну. І що саме цей міф значною мірою визначатиме характер його стосунків з Путіним, а відтак американо-російських стосунків, зокрема в українському питанні.

Якщо ця згадка комусь здається випадковою, хочу нагадати, що ще за часів свого першого президентства, 25 квітня 2020 року, Трамп із Путіним підписали Спільну заяву Президентів США та Росії з нагоди 75-ї річниці зустрічі на Ельбі. І тоді це так само не було спонтанним рішенням американського лідера.

«Зустріч на Ельбі» американських і радянських військ 25 квітня 1945 року протягом усіє повоєнної доби, зокрема в часи Холодної війни, залишалася подією, яка начебто символізувала практичну можливість інших стосунків між країнами-лідерами капіталістичного та комуністичного таборів.

1961 рік, рік 20-ї річниці початку Вєлікой Отєчєствєнной (тобто, німецько-радянської) війни видався непростим. У СРСР це був розквіт хрущовської «відлиги» і «викриття культу особистості». Восени Сталінград перейменовано на Волгоград, а тіло Сталіна винесено з Мавзолею. Хоча віднесли його недалеко — лише до Кремлівської стіни — для людей, які лише вісім років тому заливалися сльозами та топтали один одного на похоронах «Вождя народів», це були знакові події. До Новочеркаського розстрілу в червні 1962-го залишалося півроку…

У світі 1961 рік — це розпал Холодної війни, яка мала визначити, кому дістанеться майбутнє — комунізму чи капіталізму. І відбувалася вона не лише на землі. 12 квітня Юрій Гагарін здійснив перший пілотований політ у космос. Менше ніж за місяць, 5 травня, такий самий політ здійснив американець Алан Шепард. Але для всього світу Гагарін залишився першим…

У квітні зазнала невдачі операція в затоці Свиней на Кубі — спроба кубинських емігрантів за підтримки США повалити комуністичну диктатуру Фіделя Кастро. А в червні підрадянський уряд Східної Німеччини розпочав зведення Берлінського муру — символу «залізної завіси» на майже тридцять майбутніх років.

Але були й обнадійливі знаки. У січні президентом США став демократ Джон Кеннеді. Багато хто пов’язував з його приходом сподівання на потепління радянсько-американських стосунків. До Карибської кризи в жовтні 1962-го залишалося майже два роки…

Того 1961 року вже широко відомий і популярній в СРСР поет Євген Євтушенко (якому на той час виповнилося лише 28 років) написав два знакові тексти. Один із них — «Бабин Яр» («Над Бабьим Яром памятников нет…»). Він невипадково з’явився в рік Куренівської трагедії 13 березня 1961 року — безпосереднього наслідку прагнення радянської влади знищити Бабин Яр, а разом із ним і пам’ять про жертви Голокосту.

Інший — «Хотят ли русские войны» — неофіційний гімн радянського «миролюбства». У цій пісні від початку були такі рядки:

Спросите тех, кто воевал,

Кто нас на Эльбе обнимал.

Мы этой памяти верны.

Хотят ли русские войны!

Саме із такими словами виконував її на початку 1960-х Марк Бернес. Спитати, до речі, було в кого. Верховний головнокомандувач союзних військ в Європі під час Другої світової війни Дуайт Айзенгавер попередні вісім років (від самої смерті Сталіна) був президентом США. І саме цей герой Ельби та кавалер радянського Ордена «Перемога», який завершив Корейську війну і пропонував Хрущову обопільне ядерне роззброєння, змушений був стати автором доктрини стримування радянської і китайської експансії в усьому світі.

Прикметно, що за брежнєвських часів зазначені слова Євтушенка з пісні було викинуто, і від другої половини 1960-х її виконували та публікували з іншими рядками:

Под шелест листьев и афиш

Ты спишь, Нью-Йорк, ты спишь, Париж.

Пусть вам ответят ваши сны,

Хотят ли русские войны.

«Зустріч на Ельбі» зберігала своє символічне значення й у пам’яті американців. Так, 12 травня 1989 року новообраний президент Джордж Буш-старший, сам учасник Другої світової війни, виступив у Техаському аграрно-механічному університеті (Texas A&M University) у Колледж-Стейшн. Наприкінці промови, присвяченої перспективам співпраці з Радянським Союзом, у якому на той час тривали горбачовські зміни, він згадав колишнього випускника закладу, лейтенанта Альберта Коцебу, «який став першим американським солдатом, який потис руку радянському на березі річки Ельба». «Знову, — проголосив американський президент, — ми готові простягнути нашу руку. Знову ми готові побачити руку, простягнуту у відповідь. І знову — настав час для миру».

9 травня 1995 року, вже за єльцинських часів, у розпал американо-російської дружби, наступний президент США Білл Клінтон виступив із промовою на урочистому відкритті Центрального музею Великої Вітчизняної війни в Москві. На захід він узяв із собою американського ветерана лейтенанта Вільяма Робертсона. Після зворушливого опису його зустрічі на розбитому мосту через Ельбу з радянським розвідником лейтенантом Олександром Сильвашком, Клінтон запевнив, що всі американці пам’ятають цю подію, так само як і жертви, понесені Радянським Союзом під час війни. «Холодна війна, — сказав він, — затьмарила нашу здатність повною мірою оцінити те, що зазнав ваш народ, і як ваша надзвичайна мужність допомогла прискорити перемогу, яку всі сьогодні святкують… Я сьогодні прийшов сюди від імені всього народу Сполучених Штатів, щоб висловити глибоку подяку за все, що ви дали, і все, що ви втратили, щоб перемогти сили фашизму». «Так, як росіяни та американці 50 років тому разом боролися проти загального зла, — сказав американський президент на завершення, — так сьогодні ми повинні боротися за загальне благо. Ми повинні працювати для припинення жахливої ​​дикості війн та безглуздого насильства тероризму. Ми повинні працювати для створення єдиної, процвітаючої Європи».

У цих словах президента Клінтона, фактично, відбився американський ідеал пам’яті про співпрацю з СРСР під час Другої світової війни та ідеал сучасних американо-російських стосунків. І попри радикальні суспільно-політичні зміни в Росії, прагнення до цього ідеалу раз у раз переважає у Вашингтоні реалістичну оцінку ситуації.

Втіленням цього і стали подальші американо-російські заяви на вищому рівні до круглих річниць зустрічі на Ельбі. Першу з них підписали президенти Джордж Буш-молодший та Владімір Путін у 2005 році, другу — президенти Барак Обама та Дмітрій Медвєдєв у 2010-му. Втім, у 2015 році, на тлі захоплення Росією Криму й початку гібридної війни на Донбасі, президент Обама вже не став підписувати такий документ.

Аж ось 2020 року Дональд Трамп повернувся до цієї традиції. Проте, на тлі агресивних дій путінської Росії в Грузії, Україні, Сирії, Лівії тощо звичні формулювання заяви виглядали як ігнорування президентом Сполучених Штатів російської загрози задля розв’язання суто практичних проблем світової політики. Історична частина апелювала до спільної боротьби та перемоги. «Зустріч на Ельбі, — зазначено в ній, — це кульмінація колосальних зусиль багатьох країн і народів, що об’єднали сили в рамках Декларації Об’єднаних націй від 1942 року». Цікава деталь: якщо в англійській версії стояло «що об’єднали сили» («that joined forces»), то в російській — прямо «що об’єдналися» («объединившихся»). Різниця суттєва, особливо у світлі сучасних подій, для яких історична пам’ять мала б служити взірцем. Не випадково документ пропонував такий актуальний висновок: «“Дух Ельби” є зразком того, як наші країни здатні відкласти вбік розбіжності, збудувати довіру та співпрацю задля важливішої справи». І знов-таки деталі: в англійській версії стоїть «розбіжності» («differences»), в російській — «протиріччя» («противоречия»). В англійській — «задля важливішої справи» («in pursuit of a greater cause»), в російській — «в ім’я спільної мети» («во имя общей цели»).

Навіть у 2020-му не можна було вдавати, що цей жест Трампа має винятково ритуальний характер. І не так важливо, заради чого готовий він був «сьогодні, як і під час війни»  «об’єднати сили» з Путіним: «задля важливішої справи», як написано в англійському тексті, чи «в ім’я спільної мети», як зазначено в російському. Абсолютно очевидно, що декларація вкладалася в загальний напрям зовнішньої політики Трампа. Тоді здавалося, що це політика загравання з диктаторами по всьому світу. Тепер зрозуміло, що йдеться про радикальну зміну принципів міжнародної політики.

Свого часу Айзенгавер погодився висунути свою кандидатуру на посаду президента від Республіканської партії, аби запобігти приходу до влади лідера ізоляціоністів Роберта Тафта. І як президент США Айк проводив курс «демократичного інтернаціоналізму», останнім видатним представником якого в сучасній американській історії був, напевно, Джон Маккейн. Автор «Хрестового походу в Європу» не бажав, аби справа його життя була змарнована.

За 65 років після відставки Айзенгавера президентом США вдруге було обрано людину, яка відкрито прагне повністю скасувати його політичний спадок. Трамп, який народився за рік по закінченні Другої світової війни, виграної для його покоління Айзенгавером, не просто знову веде про «спільну роботу» з Росією. Його публічні зазіхання на Канаду, Гренландію та Панамський канал вже легітимізують усю загарбницьку політику Путіна. І це для України виглядає набагато небезпечніше, ніж п’ять років тому. Проте, аби протистояти цій загрозі, слід зрозуміти, що «дух Ельби» є не просто романтичним американським сентиментом. Плекання «духу Ельби» є відчайдушною спробою зберегти цілий світ, створений Другою світовою війною, світ, в якому Україні досі залишається замало місця.

14 02 2025

https://tyzhden.ua/tiahar-pam-iati-tramp-i-putin-mizh-druhoiu-svitovoiu-ta-rosijsko-ukrainskoiu-vijnamy/