www.ji-magazine.lviv.ua

Віталій Нахманович, український історик, етнополітолог, музейник і громадський діяч

Бормотуха «Пять звездочек»

Радянський анекдот про Л. Брежнєва

Епігони

Хрущов увічненням війни не займався. Навіть 10-ї річниці спеціально не відзначив. Звісно, 8 травня провели урочисте засідання у Великому театрі, 9-го дали салют, але параду не було. Та й не дуже радісний день це був для Хрущова, просто 9 травня 1955 року Західна Німеччина вступила до НАТО. А взагалі Хрущов будував комунізм.

А ось Брежнєв на війні був схиблений. Комунізму він не будував, натомість оголосив про завершення розбудови розвиненого соціалізму. Боровся за мир, але почав Прагою в 1968-му, а завершив Афганістаном у 1979-му.

Різницю добре видно за відзнаками. Хрущов закінчив війну генерал-лейтенантом, ним і залишився. Брежнєв закінчив війну генерал-майором, а помер маршалом. І генералом армії (1974), і маршалом (1976) він зробив себе сам. Хрущов був Героєм Радянського Союзу (1964) й тричі Героєм соціалістичної праці (1954, 1957, 1961). А Брежнєв був Героєм соціалістичної праці (1961) й чотириразовим Героєм Радянського Союзу (1966, 1976, 1978, 1981). Як Жуков. Тільки Жукова тричі нагородив Сталін (1939, 1944, 1945) та одного разу Хрущов (1956). А Брежнєв чотири рази нагородив сам себе. Цього йому було замало, і він нагородив себе ще й орденом «Перемога» (1978).

Перетворення Брежнєва на видатного полководця відбувалося на відповідному тлі. Цим тлом став культ «Великої Вітчизняної війни», «Великої перемоги» й неофіційно, проте відчутно самого Сталіна.

Почали одразу на 20-ту річницю, через пів року після жовтневого палацового перевороту 1964-го, коли Хрущова усунули від влади.

26 квітня 1965 року виходить Указ Президії Верховної ради СРСР «Про оголошення 9 травня неробочим днем»: «День 9 травня — свято Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років — надалі вважати неробочим днем». Знову (і тепер уже назавжди) з повною офіційною назвою та всіма великими літерами.

Восьмого травня з’являється указ «Про затвердження положення про почесне звання “Місто-Герой”». Звання мали надавати містам, «трудящі яких виявили масовий героїзм і мужність у захисті Батьківщини у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» Надавати його мали указом Президії Верховної ради СРСР.

З містами-героями вийшов певний казус. Річ у тім, що вперше про міста-герої згадав Сталін. Святковий першотравневий наказ Верховного головнокомандувача 1945 року, зокрема, вимагав «провести салют у столицях союзних республік… а також у містах-героях Ленінграді, Сталінграді, Севастополі й Одесі». Жодного статусу містам-героям тоді не надали, але надалі згадували з таким же формулюванням у всіх наказах про проведення святкових салютів до 9 травня.

Хрущов пішов тим самим шляхом. 21 червня 1961 року він нагородив «місто-герой Київ» орденом Леніна й запровадив медаль «За оборону Києва» «для нагородження учасників героїчної оборони міста-героя Києва». Обидва укази, до речі, підписав Брежнєв як голова Президії Верховної ради СРСР.

Отже, станом на 1965 рік п’ять міст уже було названо містами-героями. Тому визнали за краще вдати, що це було формальним визнанням статусу, і просто вручили їм «Золоті зірки» й ордени Леніна (в кого ще не було). Натомість офіційно надали звання «Місто-герой» Москві, а також «Фортеця-герой» Брестській фортеці.

Дев’ятого травня провели військовий парад, а ввечері дали салют тридцятьма артилерійськими залпами, причому не лише в столицях союзних республік і містах-героях, як робили до того, а й «у містах, де розташовано управління військами військових округів і флотів, а також у містах: Бресті, Брянську, Горькому, Грозному, Дніпропетровську, Донецьку, Іркутську, Красноярську, Курську, Мурманську, Новоросійську, Омську, Орджонікідзе, Орлі, Петропавловську-Камчатському, Смоленську, Тулі, Харкові, Челябінську, Южно-Сахалінську». Відтоді «переможні» салюти щороку гриміли просто по всій країні. Але паради на 9 травня знову припинились аж на двадцять років.

Проте це аж ніяк не означало, що радянський народ залишився без парадів. Паради радянський народ бачив щороку. Від 1918 року на Червоній площі в Москві щонайменше двічі на рік, 1 травня й 7 листопада, відбувалися військові паради. Перерву взяли тільки на час війни. Першотравневих парадів не було в 1942–1944 роках, жовтневих (адже парад 7 листопада відбувався на честь річниці жовтневого перевороту за новим стилем) — у 1942–1945 роках. У 1965 році замість першотравневого відбувся парад на День перемоги. У 1968-му провели останній першотравневий військовий парад (надалі були тільки «демонстрації трудящих»). Очевидно, Брежнєв прагнув продемонструвати свої миролюбні наміри, особливо на тлі Празької весни (що не завадило йому в серпні 1968-го ввести до Праги танки). Але, попри всю «розрядку», радянський «бронепоїзд стояв на запасному путі». Тому щорічні жовтневі паради тривали й надалі аж до 1990-го. Наступного року СРСР зник.

За відсутності парадів Брежнєв розважався створенням нових відзнак. 14 вересня 1973 року містами-героями проголосили Керч і Новоросійськ (напередодні 30-ї річниці звільнення останнього). Це було очікувано з огляду на те, що головним досягненням Брежнєва як «полководця» (начальника політвідділу 18-ї армії) була участь в обороні «Малої землі», звільненні Новоросійська й Керченсько-Ельтигенській десантній операції. Хоча «славнозвісні» брежнєвські мемуари «Мала земля» з’являться лише через чотири роки.

26 червня 1974 року (напередодні 30-ї річниці початку Мінської наступальної операції та через три місяці після отримання Брежнєвим звання генерала армії) містом-героєм проголосили Мінськ, бо ситуація стала вже політично непристойною: до того часу «героями» були тільки російські й українські міста. Щоправда, на приїзд Брежнєва із «Золотою зіркою» Мінську довелося чекати ще чотири роки. У 1976 році відбулися ще дві доленосні події. Сьомого травня Брежнєв став маршалом Радянського Союзу, а 7 грудня містом-героєм стала Тула.

Останні два міста-герої з’явилися вже за часів Горбачова. Шостого травня 1985 року, напередодні 40-ї річниці перемоги, почесне звання дістали Мурманськ і Смоленськ.

Але основним повоєнним «досягненням» було створення цілої купи ювілейних нагород. Вони становили дві серії. Першу запровадили ще перед війною. 24 січня 1938 року з’явилася медаль «XX років РСЧА». І далі кожні десять років: «30 років Радянській Армії та Флоту» (лютий 1948-го), «40 років Збройних сил СРСР» (грудень 1957-го), «50 років Збройних сил СРСР» (грудень 1967-го), «60 років Збройних сил СРСР» (січень 1978-го), «70 років Збройних сил СРСР» (січень 1988-го). Ці медалі були не просто черговими нагородами для дійсних чи колишніх військовослужбовців. Разом із запровадженим у 1967 році (на 50-ту річницю) орденом Жовтневої революції та ювілейною медаллю «За доблесну працю (За військову доблесть). В ознаменування 100-річчя з дня народження Владіміра Ілліча Леніна» (1969) вони мали нагадувати про засадничу подію, «міф про походження» радянської держави й про її «батька-засновника».

Другу серію медалей — до річниць перемоги — запровадив Брежнєв. І знову що десять років: «Двадцять років Перемоги у Великій Вітчизняній війні» (1965), «Тридцять років Перемоги у Великій Вітчизняній війні» (1975), «Сорок років Перемоги у Великій Вітчизняній війні» (1985). Ця серія мала зафіксувати пам’ять про другу ключову подію радянської історії. На той час іще другу…

У ставленні як до революції, так і до війни не було розбіжностей у поглядах радянських вождів від Сталіна до Горбачова. Невипадково за часів Міхаїла Горбачова не лише тривали щорічні жовтневі паради, а й було проведено два паради перемоги — у 1985 (на честь 40-ї річниці) і в 1990 році (на честь 45-ї).

Горбачов очолив КПРС у березні 1985 року. Але до появи слова «перебудова» залишався ще рік. Натомість у травні розпочали «антиалкогольну кампанію». Також 7 квітня 1985 року СРСР запровадив піврічний мораторій на розміщення ракет у європейській частині держави й запропонував президенту Рональду Рейґану провести зустріч на вищому рівні. Але одночасно 26 квітня продовжено на 30 років дію Варшавського договору. І головне — війна в Афганістані тривала (і триватиме ще чотири роки). Щодо курсу на її політичне розв’язання Політбюро ЦК КПРС визначиться лише влітку. Очевидно, що в цій ситуації проведення параду перемоги було ще одним засобом продемонструвати твердість радянського уряду й потугу радянської армії — сприяти потеплінню у відносинах зі США з позиції сили (якої на той час насправді вже не було й близько).

На геть іншому тлі відбувся парад перемоги 1990-го. «Осінь народів», що розпочалася попереднього року, покінчила з комуністичними режимами та радянським пануванням у країнах радянського блоку.

Влада компартії добігала кінця й у самому СРСР. У березні третій З’їзд народних депутатів скасував шосту статтю Конституції про «керівну та напрямну роль КПРС». Тривав «парад суверенітетів»: «союзні» республіки й республіканські компартії проголошували свою незалежність від центру. Спроби Москви утримати імперію вже призвели до кривавого насильства в Тбілісі й Баку. У березні ввели танки до Вільнюса, але того року трагедії вдалось уникнути. У цій ситуації проведення військового параду на 9 травня здавалося чи то як дійсно відчайдушною спробою врятувати імперію через апеляцію до спільного героїчного минулого її народів, чи то як прагненням її очільників переконати самих себе, що не все ще втрачено…

19 03 2025

https://tyzhden.ua/iak-kuvaly-velyku-peremohu-ofitsijna-khronika-pobiedobiesiia-chastyna-2/