Віталій Портников

Бристоль

У перші дні великої війни, коли все тільки починалося, хтось з іноземних колег запитав, чи дійсно я припускаю, що росіяни будуть гатити по історичних центрах Києва, Харкова, Одеси чи Львова.

Я не припускав – я був впевнений. Я добре знаю росіян з їхньою мантрою «так не діставайся ж ти нікому!» Я усвідомлював, що все, до чого вони могли дотягнутися, вони будуть намагатися спаскудити, а те, до чого не зможуть дотягнутися – знищити. Я знав, що до памʼяті – як до чужої, так і своєї – вони ставляться без емоцій, що знести історичну будівлю і побудувати на її місті нову і мертву, але «краше прежньої» для них звичайна справа. Я усвідомлював, що вони не відчувають душі ані в людях, ані в будівлях. Що для них милуватися морськими пейзажами чи старовинними храмами – насамперед атрибут, а не потреба, намагання імітувати присутність душі й емоції. Я не забув Кеніґсберґ, «зачищений» від руїн своїх старовинних споруд і перетворений на безглуздий Калінінград. Я не забув і того, що за вісім десятиріч після Другої світової війни жоден із провідних російських письменників не згадав про трагедію цього великого міста, одного з головних цивілізаційних центрів Європи. Єдиною літераторкою, яка доторкнулася до ран Кеніґсберґу, виявилася Галина Пагутяк – і цей її плач на чужих руїнах став передбаченням того, що Москва хотіла б зробити з українськими містами.

Вона б хотіла вбити їхню душу, вона б хотіла зруйнувати їхню атмосферу. Бо коли ти вбиваєш місто – ти вбиваєш і надію його мешканців на те, що все повернеться до норми і вони знову будуть ходити спокійними мирними вулицями повз знайомі будівлі. Бо якщо немає вулиць і немає будівель – яка там душа!

Після того, що відбувається майже кожного дня на вулицях Харкова, після зруйнованих камʼяниць у історичному центрі Львова, після ударів по музеях і театрах нас, звісно, вже нічого не може здивувати. Але здивування і туга – різні відчуття. Ракетний удар по «Бристолю» викликає відчуття туги і розпачу: як можна бути такими бездушними? Колись, після Другої світової війни, про цю бездушність чудово написав блискучий польський есеїст Єжи Стемповський, який на руїнах Європи наголошував, що у тих, хто планував ці знищення, не було відчуття безперервності цінностей, що продовжували жити у знищених будівлях, які й були спадщиною Європи, її атмосферою, її скромністю і надмірністю, її шиком і її тихою молитвою. Кожний загиблий храм і кожний померлий будинок відбирав у Європи те, чого вона вже ніколи після двох великих війн не могла собі повернути.

Такі ж відчуття зʼявляються в мене сьогодні, коли я думаю про спроби знищити історичні центри наших міст, про варварів, які нічого не забули і нічому не навчилися. Я думаю, що люди, які віддають накази і запускають ракети, ще кілька років тому могли ходити вулицями, які вони сьогодні знищують, сидіти на літній терасі одеської кавʼярні і говорити супутниці, що якраз дивилася на «Бристоль», – «смотрі, какой красівий дом». Чи думали вони, що колись намагатимуться знищити цей будинок? Як на мене, їм і тоді було байдуже…

«Бристоль» завжди відрізнявся від класичних європейських готелей. Звісно, Бернадацці будував саме класичний європейський готель, але інтерʼєри нагадували вам, що розкоші й вишуканості ніколи не буває багато. Європейський готель часів «Бристолю» зачаровував вас строгістю форм і зручністю життя, а от сам «Бристоль» давав вам можливість показати себе у всіх люстрах цієї одеської Європи – і навіть «гостініца "Красная"» не змогла це змінити! Так, «Бристоль» – це завжди була надмірність. Але хіба не за цю надмірність, не за цю вітальність, не за це вміння посміятися над власною самовпевненістю ми любимо Одесу? От у «Бристолі» завжди було все від надмірності, хвалькуватості та іронічності великого міста на Чорному морі – міста, яке росіяни, як той потворний Голум з романів Толкієна, завжди вважали «своїм золотцем», завжди заздрили і казилися, що воно наше, а не їхнє. І от по центру цього міста вкотре прилетіла ракета. І потрапила прямісінько у «Бристоль».

Я завжди любив такі готелі, застиглі у своєму часі. Готелі, у вестибюлях яких можна фізично відчути присутність гостей, які щойно залишили свої номери сто років тому. Я уявив собі, як зі своєї кімнати в «Бристолі» повільно спустилася до бару Віра Холодна, і побачив жах в її очах, коли вона почула удар чогось жорсткого і невблаганного зовсім поруч з готелем. Чорні глибокі очі Віри Холодної. Келих шампанського, який вислизнув з рук і розбився на шиплячі уламки. Переляканий зойк готельних каріатид. Відгомін ракетного удару в нічному місті. Тепер я буду згадувати все це разом. І це теж буде атмосфера – атмосфера іншої Одеси, яку все одно не вдасться знищити.

02.02.2025

https://zbruc.eu/node/120599