Віктор Баран

Сребрениця. Геноцид

Сребрениця — місце, де світ уже тоді мав зрозуміти: міжнародні гарантії нікого не рятують.

Йшла війна в Боснії. Сребрениця опинилася в оточенні сил боснійських сербів, а босняки намагалися втримати місто і захищали себе зі зброєю в руках. Ситуація ставала дедалі страшнішою, і врешті втрутилася ООН.

У 1993 році Сребреницю оголосили «безпечною зоною» під захистом ООН. Була укладена домовленість, що боснійські сили мали віддати зброю, сербські — відійти й не загрожувати анклаву. Демілітаризація так і не була виконана, але десятки тисяч людей вважали, що тепер вони живуть у місці, яке весь світ офіційно назвав безпечним.

Там були миротворці ООН, блакитні шоломи, резолюції Ради Безпеки. Люди мали всі підстави сподіватися, що за цими словами стоїть реальна сила і що міжнародна спільнота просто не дозволить влаштувати різанину під прапором ООН.

У липні 1995 року ця ілюзія розсипалася.

Армія боснійських сербів під командуванням Ратко Младича пішла на Сребреницю. Миротворці ООН виявилися надто слабкими, їхній мандат — надто обмеженим, а міжнародна система ухвалення рішень — надто повільною, щоб зупинити наступ.

Коли Сребрениця падала, десятки тисяч переляканих людей рушили до бази миротворців у Поточарах. Вони шукали порятунку саме там, бо це була ООН. Бо їм сказали, що вони перебувають у «безпечній зоні». Бо важко уявити, що хтось наважиться прийти й забирати людей на смерть буквально з-під міжнародного прапора.

Наважилися.

Чоловіків і хлопців відділяли від жінок та дітей. Почалися масові розстріли. За кілька днів було вбито понад 8 тисяч боснійських мусульман — чоловіків і хлопців. Пізніше міжнародні суди назвуть те, що сталося у Сребрениці, геноцидом.

А через кілька днів після Сребрениці сили Младича рушили до ще однієї оголошеної ООН «безпечної зони» — Жепи.

І тут починається історія, про яку в Україні чомусь знають набагато менше.

У Жепі перебували лише 79 українських миротворців. Вони не мали сили, здатної зупинити армію боснійських сербів у великому бою. Ситуація була критичною, особливо після того, як усі вже знали, що сталося у сусідній Сребрениці.

Тоді до Жепи прибув український полковник Микола Верхогляд. Він вів переговори і з Ратко Младичем, і з боснійською стороною, а українські миротворці залишалися на місці та допомагали організувати й контролювати евакуацію цивільного населення.

Жепу зрештою захопили. Врятувати всіх також не вдалося. Але повторення Сребрениці серед цивільного населення не сталося. Тисячі людей були евакуйовані, а українські офіційні джерела говорять про понад 10 тисяч врятованих цивільних.

Усі 79 українських миротворців теж вийшли живими.

Пізніше французький генерал Ерве Гобійяр, який командував сектором ООН, окремо написав начальнику Генерального штабу України про дії Верхогляда. Він високо оцінив українського офіцера і написав, що Україна може ним пишатися.

Минуло понад тридцять років.

І коли сьогодні ми знову чуємо слова «міжнародні гарантії», «миротворці», «буферна зона», «захист ООН», варто пам’ятати Сребреницю.

Не тому, що міжнародні організації не потрібні. А тому, що міжнародна гарантія має ціну лише тоді, коли за нею стоїть реальна сила і готовність цю силу застосувати.

У Сребрениці були резолюції. Були миротворці. Були блакитні шоломи. Була табличка «безпечна зона».

І було понад вісім тисяч убитих.

Можливо, ще тоді світ мав зрозуміти: якщо хтось обіцяє людям безпеку, він повинен бути готовий їх захищати. Інакше слово «гарантія» може виявитися просто словом.

1 09 2026