на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Сергій Чаплигін, філософ, історик релігії, перекладач та громадський діяч

Формула Кіссінджера

Американські гарантії безпеки ніколи не були безумовними. Вони завжди підпорядковувалися національним інтересам США, їхнім внутрішнім політичним циклам і глобальним пріоритетам. Формула, яку приписують Кіссінджеру («бути ворогом Америки небезпечно, але бути її другом може виявитися фатальним»), ілюструє умовність зобов’язань. Історія (відмову від Ліги Націй, В’єтнам, розрядку, Будапештський меморандум, Бухарест-2008 тощо) показує, що очікування «безумовної підтримки» систематично завищені.
Для України результати виборів у США не є підставою для ейфорії чи розчарування. Підтримка США залишається важливою і незамінною в короткостроковій перспективі, але довгострокова стратегія, заснована лише на зовнішніх гарантіях, породжує ілюзії, залежність і вразливість. 


1. Ідеологічні та цивілізаційні витоки
(кінець XVIII – середина XIX століття)

Аналіз відносин між Сполученими Штатами та Європою доцільно розпочинати не з 1945 року чи створення НАТО, а з моменту формування американської державності. Саме в останній третині XVIII століття було закладено ключові елементи американської політичної ідентичності: уявлення про цивілізаційний розрив зі Старим Світом та специфічну форму месіанського самоусвідомлення. Ці елементи демонструють помітну наступність протягом понад двох століть, хоча й зазнавали істотних трансформацій і внутрішніх суперечностей.

Сполучені Штати вирізняються відносно високим ступенем ідеологічної наступності щодо низки базових принципів, сформульованих ще у період заснування. Саме ця наступність частково пояснює стійкі розбіжності в політичній культурі по обидва боки Атлантики. Європейська політична традиція характеризується тривалою, часто суперечливою еволюцією ідей, філософських шкіл, релігійних розколів і інституційних форм - від середньовічного універсалізму до вестфальської системи, від Просвітництва до націоналізмів XIX століття. Американський політичний дискурс, навпаки, частіше оперує універсалістськими і прагматичними категоріями, які частина європейських спостерігачів сприймає як спрощені або недостатньо історично вкорінені.

Важливо, однак, уникати надмірної ідеалізації цієї наступності. Американська традиція ніколи не була монолітною. Суперечності між федералістами і антифедералістами, між гамільтонівським і джефферсонівським баченням, між рабовласницьким Півднем і промисловою Північчю, а згодом між прогресивізмом і консерватизмом свідчать про глибокі внутрішні розломи. Тим не менше, риторика цивілізаційного розриву з Європою і претензія на особливу історичну місію зберігали (й зберігає) значну тяглість.

«Батьки-засновники» свідомо конструювали американський політичний проєкт значною мірою як альтернативу європейським порядкам, а не як їх пряме продовження. У «Федералісті» та інших текстах періоду незалежності європейські монархії, аристократичні ієрархії та релігійні конфлікти часто постають як негативний приклад, а Америка мислилася як Novus Ordo Seclorum — новий порядок віків. Водночас цей проєкт глибоко вбирав європейські інтелектуальні джерела: локківський лібералізм, моральну філософію, класичний республіканізм та елементи пуританської політичної теології.

Особливо важливим елементом залишалася протестантська, зокрема кальвіністська, спадщина англійських колоністів XVII століття. Доктрина передвизначення сприяла формуванню специфічної етики, яку Макс Вебер у своїй класичній роботі «Протестантська етика і дух капіталізму» описав як перетворення мирської праці на покликання і матеріального успіху на можливу ознаку божественного обрання. Хоча сучасна історіографія ставиться до веберівської тези обережніше, підкреслюючи множинність факторів (комерційні мережі, інститути власності, географічні умови), проте зв’язок між протестантською культурою дисципліни, індивідуальної відповідальності та американським капіталістичним етосом залишається аналітично продуктивним.

Ключовим гаслом того періоду є промова Джона Вінтропа 1630 року, виголошена на борту корабля «Арабелла». Нова колонія визначалася як «місто на пагорбі» (City upon a Hill) - спільнота, чия поведінка має слугувати зразком або застереженням для решти світу. З цієї подвійності (дистанціювання від «зіпсованої» Європи і претензії на універсальну морально-політичну модель) виростає характерне американське коливання між ізоляціонізмом (або доктриною винятковості) і інтервенціонізмом. У XIX столітті ця логіка кристалізувалася в доктрині Manifest Destiny, яка обґрунтовувала територіальну експансію як виконання майже провіденційного завдання.

У той самий історичний період українські землі перебували в принципово іншому геополітичному та культурному просторі. Більша їх частина входила до складу Російської імперії, Галичина і Буковина - до Австрійської (згодом Австро-Угорської) монархії. Політична та інтелектуальна доля українських еліт визначалася континентальними імперіями і європейськими інтелектуальними течіями. Нащадки козацької старшини, діячі національного відродження XIX століття (Кирило-Мефодіївське братство, пізніше - Драгоманов, Франко, Грушевський) оперували категоріями європейської історії: спадщиною Речі Посполитої, австрійським конституціоналізмом, слов’янським питанням, російським імперським контекстом і західноєвропейським лібералізмом та соціалізмом.

Американський досвід залишався на глибокій периферії тогочасної української свідомості. Прямі політичні контакти були практично відсутні, а наявні уявлення формувалися переважно через європейські посередники або через еміграційні канали кінця XIX-початку XX століття. Не існувало ані спільної ідентичності, ані відчуття трансатлантичної спільності інтересів. Українські землі мислилися як частина складного, багатошарового суходільного європейського (і частково євразійського) простору.

Таким чином, уже на рівні ідеологічних і цивілізаційних витоків фіксується структурна асиметрія. Сполучені Штати формуються як політичний проєкт, що поєднує дистанціювання від Європи з претензією на універсальну модель історичного розвитку. Українські землі, навпаки, залишаються інтегрованими в континентальну європейську історію з її імперськими розломами, національними рухами і складними ідентичностями. Ця асиметрія не визначає фатально всі наступні відносини, але створює стійку рамку, у якій інтереси і самоусвідомлення сторін формуються по-різному.

2. Геополітична константа: Море і Суходіл
(XIX – перша половина XX століття)

Ідеологічні відмінності між американським і європейським політичними проєктами доповнюються глибшою геополітичною логікою. Її зручно описувати через класичну опозицію сили Моря і сили Суходолу, що має витоки в роботах Альфреда Тайера Мехена та Гелфорда Маккіндера і була розвинена пізнішими авторами (зокрема Ніколасом Спайкменом). Йдеться не про жорсткий географічний детермінізм, а про аналітичну рамку, яка допомагає пояснити стійкі відмінності в стратегічній поведінці, пріоритетах безпеки та способах проєкції впливу.

Мехен у праці The Influence of Sea Power upon History (1890) обґрунтовував, що контроль над морськими комунікаціями, торговельними шляхами та ключовими вузлами (протоки, канали, острівні бази) забезпечує державі вирішальну перевагу. Логіка Моря орієнтована на мобільність, потоки товарів, капіталу й інформації, а також на здатність проєктувати силу на великі відстані без необхідності утримувати великі суходільні армії.

Маккіндер, навпаки, у лекції 1904 року («Географічна вісь історії») акцентував на контролі над Heartland (внутрішнім простором Євразії) як ключі до світового панування. Логіка Суходолу пов’язана з територією, кордонами, демографічним контролем, логістикою великих армій і вкоріненими політичними спільнотами.

Сполучені Штати протягом XIX століття розвивалися амбівалентно. З одного боку, вони здійснювали масштабну континентальну експансію на Захід (доктрина Manifest Destiny, війни з Мексикою, освоєння frontier). З іншого - поступово формували морську свідомість, успадковуючи і адаптуючи британську традицію. Доктрина Монро (1823) стала першим чітким формулюванням американської претензії на виключення європейських сил із Західної півкулі. Інтерес до Тихого океану, експедиція Меттью Перрі до Японії (1853–1854), а згодом іспансько-американська війна 1898 року і будівництво океанічного флоту за програмою, натхненною ідеями Мехена, засвідчили перетворення США на державу з глобальними морськими амбіціями. Щодо Європи Вашингтон протягом більшої частини XIX століття дотримувався політики неучасті в її територіальних конфліктах і системах балансу сил - типової позиції сили, що віддає перевагу контролю потоків, а не безпосередній участі в суходільних розподілах.
Континентальна Європа в цей період жила переважно за логікою Суходолу. Віденський конгрес, європейський концерт, об’єднання Німеччини та Італії, імперські суперництва - усе це оберталося навколо територій, кордонів, династичних прав і військових балансів на суші. Навіть ті європейські держави, що мали потужні флоти (Велика Британія, Нідерланди, Франція), були змушені постійно враховувати континентальні загрози.

На початку XX століття Сполучені Штати вступають у Першу світову війну вже як зовнішня сила, здатна впливати на європейський баланс. «Чотирнадцять пунктів» Вудро Вільсона пропонували універсальні принципи (право народів на самовизначення, відкрита дипломатія, Ліга Націй), які значною мірою відображали морську логіку відкритості, прозорості та інституційного регулювання. Проте Версальська система на практиці залишилася глибоко суходільною: вона оперувала кордонами, репараціями, етнічними анклавами і територіальними претензіями. Відмова Сенату США ратифікувати Статут Ліги Націй лише підкреслила межі американської готовності інституціоналізувати свою участь у європейському порядку.

Міжвоєнний період знову продемонстрував американське коливання між ізоляціонізмом і обмеженим втручанням. Лише після 1945 року континентальна Європа вперше в новітній історії опиняється під потужним і відносно стійким впливом морської наддержави. План Маршалла, Бреттон-Вудська валютно-фінансова система і створення НАТО стали інституційними інструментами цього впливу. США пропонували не лише безпекові гарантії, а й економічну архітектуру, орієнтовану на відкриті ринки та доларову гегемонію - класичні елементи логіки Моря.

Україна в XIX-першій половині XX століття постає майже ідеальним простором суходільної логіки. Це територія степу і чорнозему, зона імперських розломів (Російська імперія, Австро-Угорщина, пізніше - радянська система), арена боротьби за землю, кордони та демографічний контроль. Від козацької доби до національних змагань 1917–1921 років, від Голодомору до Другої світової війни ключові події української історії розгорталися в категоріях території та контролю над простором. Чорне море для України залишалося переважно закритим, «внутрішнім» морем, режим якого визначався протоками і інтересами суходільних імперій. Традиції океанського (blue-water) флоту та глобальних морських комунікацій тут практично не існувало. Американський фактор у цей довгий період був епізодичним і дистанційованим: Вашингтон цікавився регіоном лише опосередковано і ніколи не розглядав українські землі як частину власної морської системи.

Опозиція Море–Суходіл не є абсолютною і не скасовує можливості тимчасових збігів інтересів, але допомагає пояснити, чому структурні пріоритети Сполучених Штатів і континентальної Європи (включно з Україною) систематично розходяться. Сила Моря тяжіє до контролю потоків, гнучкості зобов’язань і універсалістських інституційних рамок. Сила Суходолу - до закріплення території, стабільних кордонів і вкорінених політичних спільнот. Ця розбіжність зберігає аналітичну вагу і в XX, і в XXI столітті, навіть якщо конкретні її прояви змінюються.

3. Холодна війна і «американська парасолька»
(1945–1991)

Після 1945 року Сполучені Штати утверджуються як головний економічний, військовий і ідеологічний центр західної системи. Американський універсалізм, що має глибоке коріння в традиції «міста на пагорбі», набуває глобального масштабу. Вашингтон пропонує Європі не союз рівних партнерів, а модель політичного, економічного та соціального устрою, яку розглядає як прогресивну і універсально застосовну. План Маршалла, створення Бреттон-Вудських інститутів і формування НАТО стали ключовими інструментами цієї архітектури.

Протягом майже пятьох десятиліть західноєвропейські еліти значною мірою покладалися на американські гарантії безпеки. Це дозволяло обмежувати витрати на оборону, концентруватися на економічному відновленні та соціальній державі й водночас зменшувало стимули до розвитку власної повноцінної стратегічної автономії. Питання про готовність Сполучених Штатів ризикувати ядерною війною заради захисту Європи, однак, ніколи не мало однозначної відповіді. Берлінські кризи 1948–1949 і 1961 років, Карибська криза 1962 року та суперечки навколо розміщення американських ракет середньої дальності в Європі на межі 1970–80-х років періодично актуалізували цю проблему.

Саме в цьому контексті набуває аналітичної ваги формула, яку часто (хоча й не завжди з точним бібліографічним підтвердженням) приписують Генрі Кіссінджеру: бути ворогом Америки небезпечно, але бути її другом може виявитися фатальним. Історичний досвід другої половини XX століття дає низку підтверджень умовності американських зобов’язань. Союзники США неодноразово опинялися в ситуації, коли зміна пріоритетів у Вашингтоні (В’єтнам, політика розрядки, пізніше Афганістан) суттєво впливала на їхнє становище.

НАТО протягом Холодної війни виконувало подвійну функцію. З одного боку, воно було інструментом колективної оборони перед обличчям реальної радянської військової загрози, з іншого - інституційним механізмом американського стратегічного домінування. Ключові елементи цієї асиметрії включали: майже монопольне американське контролю над ядерним плануванням, посаду Верховного головнокомандувача об’єднаними збройними силами НАТО в Європі (SACEUR), яка завжди належала американському генералу, а також критичну залежність європейських армій від американських систем розвідки, логістики, високоточної зброї та стратегічного транспорту. Радянська загроза була цілком реальною; проблема полягала в тому, що відповідь на неї була структурована таким чином, щоб максимально закріпити європейську залежність від США, а не стимулювати відродження повноцінної європейської військово-стратегічної суб’єктності.

Спроби окремих європейських лідерів зменшити цю залежність існували, але залишалися обмеженими. Найяскравішим прикладом став курс Шарля де Голля, який у 1966 році вивів Францію з інтегрованої військової структури НАТО і наполягав на незалежному ядерному стримуванні. «Східна політика» Віллі Брандта також була спробою частково вийти за рамки жорсткої блокової логіки. Проте ці ініціативи не змінили загальної архітектури асиметрії.

Паралельно з військово-політичним домінуванням розвивалася американська soft power. Поширення масової культури, моделей споживання, освітніх програм і уявлень про «нормальне» життя створювало культурні передумови для глибшої ідеологічної експансії наступних десятиліть. Цей вимір впливу діяв повільніше за військові бази чи доларову гегемонію, але виявився надзвичайно стійким.

Упродовж усього періоду 1945–1991 років Україна перебувала по інший бік «залізної завіси». Для Вашингтона вона існувала переважно як частина території головного супротивника, а не як самостійний політичний суб’єкт. Американська стратегія щодо радянського простору оперувала категоріями стримування і, на пізніших етапах, обмеженої підтримки дисидентства, але ніколи не розглядала українське питання як окремий стратегічний пріоритет.

Холодна війна таким чином закріпила структурну асиметрію. Західна Європа делегувала значну частину своєї стратегічної суб’єктності в обмін на захист, умови якого визначалися американськими національними інтересами і ніколи не були абсолютними. Сполучені Штати вміло використали радянську загрозу для утвердження себе як гегемона «вільного світу». Цей період залишається класичним історичним прикладом того, як тісний безпековий союз із морською наддержавою може одночасно забезпечувати коротко- і середньострокову стабільність і водночас обмежувати довгострокову стратегічну автономію континентальних партнерів.

4. Однополярний момент і експорт американської моделі
(1991 – 2010-ті)

Розпад Радянського Союзу відкрив період, який став апогеєм американської претензії на універсальність. Уперше в новітній історії одна держава отримала можливість поширювати свою політичну, економічну та культурну модель за умов мінімальних зовнішніх структурних обмежень. Теза Френсіса Фукуями про «кінець історії» (1989/1992) відображала панівне переконання значної частини західних еліт: ліберальна демократія в її американській інтерпретації розглядається не просто як ефективна система, а як кінцева точка політичного розвитку людства.

Цей період доцільно розділити на кілька фаз. Перша (приблизно 1991–2001) характеризувалася ейфорією розширення: НАТО і ЄС рухалися на Схід, Балкани піддавалися військово-політичному втручанню, а переконання в незворотності ліберального порядку здавалося майже аксіоматичним. Друга фаза (2001–2008) пройшла під знаком «війни з тероризмом». Третя (після 2008) вже виявила перші ознаки ерозії однополярності - фінансову кризу, підйом нових центрів сили та накопичення стратегічних провалів.

Військові кампанії цього періоду з особливою ясністю виявили структурну рису американського підходу до застосування сили. Сполучені Штати демонстрували високу тактичну і оперативну ефективність (швидкий розгром регулярних армій Іраку в 1991 і 2003 роках, технологічна перевага в Афганістані). Водночас вони систематично стикалися з труднощами в побудові стійкого політичного порядку після воєнної перемоги. Ірак, Афганістан, інтервенції на Балканах і в Лівії показали одну й ту саму закономірність: переоцінку технологічної переваги і недооцінку історичної, культурної та соціальної складності. Сила Моря ефективно контролює потоки, комунікації та здатна завдавати швидких ударів, але значно гірше оперує логікою території, вкорінених ідентичностей, історичних травм і довгих циклів політичної легітимності.
Ще більш значущим у довгостроковій перспективі виявився вплив soft power. Через університети, дослідницькі центри, приватні фонди, програми обмінів, міжнародні організації та глобальні медіа поширювалася система норм і мов, яка претендувала на універсальність. Мова прав людини, демократизації, боротьби з корупцією та різних форм постідентичнісної політики ставала інструментом як емансипації, так і політичного тиску. Цей процес можна аналітично описувати як форму культурної гегемонії, що діяла переважно зсередини суспільств, а не через прямий примус. Його наслідки виявилися глибшими і стійкішими, ніж результати більшості військових кампаній.

Для України період 1991–2010-х став часом першого повноцінного входження в орбіту американського політичного, експертного та частково безпекового впливу. Після отримання незалежності значна частина політичної та інтелектуальної еліти почала розглядати Сполучені Штати як головного зовнішнього гаранта модернізації та «цивілізаційного вибору».

Особливе місце в формуванні українських очікувань щодо зовнішніх гарантій зайняв Будапештський меморандум 1994 року. Відмовившись від третього за розмірами ядерного арсеналу у світі, Україна отримала запевнення щодо поваги до її незалежності, суверенітету та існуючих кордонів. У політичній свідомості значної частини української еліти цей документ був сприйнятий як важливий елемент майбутньої «парасольки» безпеки, хоча юридично він не містив механізмів обов’язкового військового захисту і залишався політичним зобов’язанням, а не договором про взаємну оборону. Досвід наступних десятиліть, особливо після 2014 року, продемонстрував обмеженість таких запевнень і ще раз підтвердив, що в умовах однополярного моменту американські гарантії безпеки для пострадянських держав мали переважно політичний і декларативний характер, підпорядкований ширшим стратегічним розрахункам Вашингтона.

Бухарестський саміт НАТО 2008 року з його формулою, що Україна і Грузія «будуть членами Альянсу» також створив ще одне очікування майбутньої «парасольки» без надання реальних гарантій безпеки і без чіткого розуміння політичної ціни такого курсу.
Після 2014 року (анексія Криму та початок війни на Донбасі) Вашингтон надавав Україні політичну, економічну та зростаючу військову підтримку. Ця підтримка, однак, завжди залишалася підпорядкованою ширшим американським пріоритетам: стримуванню Росії, внутрішньополітичним розрахункам у самому Вашингтоні та, дедалі більше, стратегічній конкуренції з Китаєм. Україна в американській стратегії фігурувала переважно як елемент ширшої архітектури стримування, а не як самостійний центр прийняття рішень.

Однополярний момент 1991 – початку 2010-х років став періодом максимального експорту американської політичної та культурної моделі і водночас початком її кризи. Він підтвердив, що тісна прив’язка до Сполучених Штатів здатна забезпечувати значні ресурси та політичну підтримку в коротко- і середньостроковій перспективі. Водночас вона систематично супроводжується ризиком втрати стратегічної автономії, коли ключові рішення щодо безпеки, темпів реформ і зовнішньополітичних пріоритетів починають визначатися логікою інтересів, що формуються поза межами самої країни. Ця напруга між отриманими ресурсами і обмеженою суб’єктністю стала однією з центральних структурних проблем українського та ширшого східноєвропейського досвіду після Холодної війни.

5. Епоха Трампа і криза трансатлантичного консенсусу
(2016 – дотепер)

Прихід Дональда Трампа до влади у 2017 році зафіксував якісну зміну в трансатлантичних відносинах. Трамп відкрито формулював зовнішню політику в категоріях національного інтересу, транзакційності та комерційної вигоди, демонстративно відмовляючись від традиційної для післявоєнного періоду риторики «спільних цінностей» і «спільноти демократій». У цьому сенсі він не стільки радикально відхилявся від американської стратегічної традиції, скільки публічно оголював її реалістичний вимір, який попередні адміністрації зазвичай прикривали ліберально-інтернаціоналістською мовою.

Політика першої адміністрації Трампа щодо Європи характеризувалася кількома стійкими елементами: жорсткими вимогами до союзників збільшити витрати на оборону (ціль 2% ВВП), публічним скепсисом щодо безумовності гарантій за Статтею 5 Вашингтонського договору, торговельним тиском і загальним зниженням пріоритетності трансатлантичних відносин порівняно з конкуренцією з Китаєм. Ці підходи зробили видимою тезу, яку реалістична школа міжнародних відносин відстоювала протягом десятиліть: військові союзи є інструментами національного інтересу провідної держави, а не моральними чи цивілізаційними зобов’язаннями, що існують незалежно від розрахунку витрат і вигод.

Після перерви 2021–2025 років і повернення Трампа до влади структурні тенденції, які він уособлює, лише посилилися. Трансатлантичний консенсус, що тримався на суміші інтересів, інституційної інерції та спільної радянської/російської загрози, виявився значно крихкішим, ніж вважалося в 1990–2010-х роках.

Окремої уваги також заслуговує розрізнення між особою Трампа і ширшим явищем трампізму. Трампізм відображає глибокий протест значної частини американського суспільства (насамперед робітників і середнього класу поза великими прибережними мегаполісами) проти наслідків економічної та культурної глобалізації, ерозії промислової бази та того, що сприймається як відрив еліт від інтересів «звичайної країни». У цьому сенсі Трамп став не причиною, а найбільш яскравим політичним виразником уже існуючих структурних зрушень всередині Сполучених Штатів.

Для України період після 2014 року, і особливо після повномасштабного вторгнення 2022 року, став часом жорсткого зіткнення з логікою умовних зобов’язань. Американська військова, фінансова та розвідувальна підтримка залишається вагомою і в низці аспектів незамінною. Водночас вона завжди підпорядкована пріоритетам Вашингтона: конкуренції з Китаєм як головним стратегічним суперником, внутрішньополітичним розрахункам і загальному небажанню США брати на себе прямі ризики ескалації, які могли б поставити під загрозу їхню власну територію чи стратегічну стабільність. Жодна американська адміністрація (незалежно від партійної приналежності) не демонструвала готовності ризикувати власною екзистенційною безпекою заради повноцінного захисту України.

Європейська реакція на кризу трансатлантичного консенсусу виявилася суперечливою. З одного боку, частина лідерів (насамперед Франція) активізувала дискусію про стратегічну автономію, з іншого більшість європейських держав і надалі розглядає американську присутність як незамінний елемент власної безпеки, особливо в умовах війни в Україні. Це створює напругу між декларативним прагненням до автономії та практичною залежністю.

Таким чином, епоха Трампа не стільки створила нову реальність, скільки зробила явною вже існуючу структурну асиметрію. Трансатлантичний зв’язок виявився значно більш умовним і залежним від американського внутрішнього політичного циклу, ніж це передбачала риторика попередніх десятиліть. Для Європи і України це означає необхідність одночасно максимально використовувати наявну американську підтримку і прискорювати будівництво власних стратегічних спроможностей. Ігнорування цієї подвійної логіки веде або до ілюзій щодо глибини зобов’язань Вашингтона, або до недооцінки короткострокових ризиків, пов’язаних із можливим зменшенням американської залученості.

Підсумок

Таким чином структурна асиметрія між логікою Моря і логікою Суходолу, а також між американським політичним універсалізмом і європейською (зокрема українською) історичною вкоріненістю, зберігає значну пояснювальну силу. Ця асиметрія не є абсолютним детермінізмом і не скасовує можливості тимчасових збігів інтересів, але вона допомагає зрозуміти, чому трансатлантичні відносини систематично відтворюють нерівність зобов’язань і чому очікування безумовної «американської парасольки» знову і знову виявляються завищеними.

«Американська парасолька» ніколи не була безумовною. Вона завжди обмежувалася національними інтересами Сполучених Штатів, їхніми внутрішньополітичними циклами та глобальними пріоритетами. Історичний досвід Холодної війни, однополярного моменту та періоду після 2016 року підтверджує цю умовність з різним ступенем жорсткості. Союз зі Сполученими Штатами здатний забезпечувати критичні ресурси безпеки, розвідки, технологій і фінансування, але він одночас систематично обмежує стратегічну автономію молодших партнерів і залишає їх уразливими до змін американських пріоритетів.

Це визнання не означає, що американська підтримка є небажаною чи непотрібною. У ситуації екзистенційної воєнної загрози для України вона залишається критично важливою і в низці вимірів незамінною в короткостроковій перспективі. Відмова від неї або її радикальне зменшення за нинішніх умов створила б безпосередні ризики для фізичного виживання України. Однак довгострокова стратегія, заснована переважно або виключно на очікуванні зовнішніх гарантій, містить системні ризики: формування завищених очікувань, відкладення власних інвестицій у спроможності та залежність від політичних циклів, які Україна не контролює.

Для Європи в цілому і для України як її частини найбільш раціональним видається курс, що поєднує дві паралельні лінії.

У короткостроковій перспективі - максимальне та раціональне використання наявних ресурсів трансатлантичної підтримки. Це включає військову допомогу, розвідувальну співпрацю, економічну підтримку та дипломатичне прикриття. Ігнорування цієї лінії було б стратегічною помилкою.

У середньо- та довгостроковій перспективі - прискорене будівництво власної стратегічної, військової, технологічної та економічної суб’єктності. На європейському рівні це означає розвиток спільних оборонних спроможностей, зменшення критичних залежностей від американських систем, зміцнення європейської оборонної промисловості та формування більш автономної стратегічної культури. На українському рівні - розвиток власного оборонно-промислового комплексу, підвищення стійкості критичної інфраструктури, зміцнення інституційної спроможності держави та поступове зменшення односторонньої залежності від рішень, що приймаються у Вашингтоні.

Альтернативою такому подвійному курсу є подальше закріплення асиметричної залежності, умови якої визначаються поза межами європейського та українського політичного простору. Історичний досвід показує, що така залежність може бути відносно комфортною в періоди збігу інтересів і ставати джерелом гострої вразливості, коли інтереси розходяться.

Спекуляції про «атлантичну цивілізацію», «спільні цінності» чи глибоку стратегічну єдність як достатню основу довгострокової політики не витримують перевірки історичним матеріалом. Спільність інтересів між Сполученими Штатами та Європою (включно з Україною) можлива і періодично реалізується. Але, однак, завжди залишається умовною, обмеженою в часі та підпорядкованою розрахунку національних пріоритетів провідної морської держави. Визнання цієї реальності є не проявом антиамериканізму, а необхідною передумовою тверезої стратегії.

4 11 2026

https://www.koroldanylo.com.ua/news/formula_kissindzera_37664