|
|
![]() Олександр РавчевКогнітивний вимір війниТексти опублікували хороший аналіз по мережі антимобілізаційних блогерів. Я не схильний стверджувати, що всі в списку прямо працюють на росію, проте очевидно, що бенефіціарами їх діяльності є саме росіяни. І це дуже
хороша ілюстрація того, що
ми маємо суттєві труднощі в когнітивному вимірі війни. Бо фактично, в росії немає антивоєнного руху, а в нас є. Що
парадоксально, бо росія веде окупаційну війну, а ми обороняємось, а антивоєнні рухи характерні саме для ситуації коли країна нападає, а не захищається. Якщо антивоєнний рух в росії це ідея
- “припинити агресію”, то антивоєнний рух в Україні це ідея
“здатися, припинивши спротив агресії”. Більша частина з тих, хто просуває цю
тезу, намагається підмінити
поняття переконуючи що з росіянами можна просто домовитись припинити війну як таку. Це доволі
наївна, і я б сказав шкідлива
думка. На жаль, з росіянами практично неможливо домовитись. Вони доволі чітко артикулювали свою пропозицію: здати найбільш укріплені позиції для початку перемовин, а потім вже в ході перемовин
домовлятись про те, як Україна
передасть росіянам контроль
над Запоріжжям та Херсоном, які
вписані в їх конституцію. І мова не лише про те, що задофіга хочуть як для їх ситуації на полі бою, а те, що навіть виконавши всі їх вимоги
це не дасть миру. Бо отримавши бажане
- росіяни завжди хочуть більше. Така сутність імперії
- ти не можеш обмежитись тим, що маєш, тобі
постійно треба завойовувати
нове і нове, бо як тільки ти
зупиняєшся, конструкція може обвалитись під вагою власних протиріч. Єдиним варіантом, який можливий в контексті перемовин з росіянами, це коли довіру до їх рішень буде гарантувати третя сторона. І тут теж є величезна проблема, бо, по перше, ніхто не хоче брати на себе відповідальність поручаючись за росію. По друге, ми вже раз отримали політичні гарантії у вигляді Будапештського меморандуму і чудово
відчуваємо на собі ціну політичних декларацій. Тобто нам мало декларації, потрібно щось більш вагоме.
А вагоме ніхто запропонувати не може. Відповідно сама ідея антивоєнного руху в Україні мені виглядає максимально дивною,
бо це як пропозиція віддати телефон гопніку, щоб він
тебе не бив. Проблема лише в тому, що цей гопнік
має відповідну репутацію і всі знають, що навіть
отримавши телефон, він все
одно тебе поб’є. Бо робив так раніше і жодним чином не демонструє що виправився. Само по собі, це жахлива
ситуація, коли ти живеш посеред не політичної війни, де неможливе політичне врегулювання. Але підміна понять
не змінить суті явища - Україна веде війну за виживання.
Тут немає поля для компромісу
як такого, ти або живий, або мертвий.
Але гарно сказали ще декілька років тому - багато українців втратили відчуття екзистенційної загрози. Війна для цивільних не залучених у військо перетворилась у “велике АТО”, де
є лише стрес фактори: мобілізація та вимкнення світла, але немає реальних бойових дій, які
б зачіпали більшість країни. Тобто людина
переживає не за те, що вона
може опинитись в окупації, а за те, що її можуть примусово
мобілізувати, і в неї вимикають світло, що погіршує її
комфорт. Це створило сприятливе поле для політичних маніпуляцій, яке породило антимобілізаційних
блогерів, які формують свою аудиторію пропонуючи солодку брехню замість
гіркої правди. І я впевнений, що частина
з них робить це не тому, що їм подобається
росія, а тому що вони не вірять, що росія
зможе окупувати Україну, отже їм
насправді нічого не загрожує, тому можна трішки помародерити в інформаційному полі і заробити собі бонусів
для подальшої політичної чи громадської кар’єри. Чи просто грошей на рекламі. Звичайно, що росіяни таких добровільних помічників
максимально підтримують і розкручують
через власні мережі блогерів і ТГ-каналів, оскільки вони зацікавлені в підтримці наративів про мир, яким камуфлюють ідею капітуляції. Що з цим робити складне питання, бо тих хто співпрацює з росіянами принаймні можна саджати. Але методів адекватної роботи з тими, хто шкодить Україні з власної волі наразі
немає. 8 11 2026 |