www.ji-magazine.lviv.ua

Тарас Возняк

«Ловці перлів» Якопо Дзуккі (італ. Jacopo Zucchi, близько 1540, Флоренція — близько 1596, Рим)

Однією з найважливіших частин збірки Львівської національної галереї є колекція, що представляє зіркову для новоевропейської доби епоху – епоху, яку ми зазвичай називаємо Відродженням – або, якщо перекласти слово «відродження» італійською мовою, Ренесансом. Значна частина цих творів до війни експонувалася у Палаці Потоцьких.

Загальноприйнято вважати, що ця епоха була однією з найяскравіших вершин розвитку европейської цивілізації. Ба більше – вершиною розвитку европейських образотворчих практик, які втілилися у шедеврах таких геніїв, як Сандро Ботічеллі (Sandro Botticelli, 1445–1510), Леонардо да Вінчі (Leonardo da Vinci, 1452–1519), Мікеланджело Буонарроті (Michelangelo di Buonarroti Simoni, 1475–1564), Рафаель Санті (Raffaello Santi, Raffaello Sanzio, 1483–1520) та багатьох інших – якщо говорити про візуальні практики. Якщо ж говорити про творців філософсько-літературного підґрунтя цього неймовірного інтелектуального злету, то варто згадати філософів Джованні Піко делла Мірандолу (Pico della Mirandola, 1463–1494), Марсіліо Фічіно (Marsilio Ficino, 1433–1499), а також поетів і літераторів Данте Аліґ’єрі (Dante Alighieri, 1265–1321), Франческо Петрарку (Francesco Petrarca, 1304–1374), Джованні Бокаччо (Giovanni Boccaccio, 1313–1375) та інших.

Базовим для формування світогляду тієї епохи став твір Піко делла Мірандоли «900 тез, навіяних філософією, кабалою та теологією» (Conclusiones philosophicae, cabalisticae et theologicae, 1486), а особливо вступ до нього – «Промова про людську гідність» (Oratio de hominis dignitate, 1487). У своїй промові Піко делла Мірандола порушує питання місця людини у світобудові. Після століть, протягом яких у центр світобудови ставили Творця Всесвіту, він поставив у її центр людину, визначивши її як надістоту. Саме таким чином було сформульовано відомий принцип ренесансного антропоцентризму. Ба більше – він дійшов і до певного обожествлення людини.

Звісно, у колекції Львівської галереї мистецтв ми не маємо творів цих титанів. Проте в нашій книгозбірні якимось дивом зберігається фундаментальна для розуміння мистецького процесу тієї епохи праця Джорджо Вазарі (Giorgio Vasari, 1511–1574) «Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів» («Le Vite de' più eccellenti Pittori, Scultori e Architetti», 1550). Ця книга дає змогу побачити широку картину інтелектуального та мистецького життя епохи.

Разом із тим у збірці Галереї представлені й художні твори того часу.

Серед творів італійського живопису є роботи Тиціана Вечелліо (Tiziano Vecellio, 1490–1576), Джорджоне (Giorgio Barbarelli da Castelfranco, Giorgione, 1477–1510), Якопо Пальми Старшого (Jacopo Palma il Vecchio, 1480–1528) та інших майстрів. Серед представників Північного Відродження, які працювали на німецьких і нідерландських землях, Галерея пишається полотнами Лукаса Кранаха Старшого (Lucas Cranach der Ältere, 1472–1553), Пітера Брейгеля Молодшого (Pieter Bruegel de Jonge, 1564–1638), Яна Госсарта (Jan Gossaert, бл. 1478–1532), Йоса ван Клеве (Joos van Cleve, Joos van der Beke, бл. 1485–1540) та інших.

Отож, для нас важливо знову і знову відкривати та осмислювати сенси й меседжі тих творів, якими ми часто просто милуємося, не розуміючи до кінця ні того, «як», ні того, «для чого» вони були створені. А тим більше – до чого призвели суспільні, інтелектуальні та мистецькі процеси цієї зіркової для европейської цивілізації епохи.

А тому, щоб структурувати це осмислення, поставлю самому собі декілька запитань і спробую на них відповісти. Передчуваю, що ці запитання розгорнуть сам процес осмислення в неочікуваному для традиційного обсерватора напрямку. Я хотів би відійти від звичних мистецтвознавчих підходів і показати не лише місце мистецьких творів епохи Ренесансу в мистецькому процесі, а й ті цивілізаційні, суспільні та інтелектуальні процеси, які їх породили. Причому показати їх якомога ширше, не звужуючись виключно до вузького італійського чи західньоевропейського контексту.

Перше запитання сформулюємо так: що, власне, розуміється під поняттям Ренесансу/Відродження у найширшому сенсі слова? Чи охоплює воно лише мистецькі практики та інтелектуальні процеси, чи також цивілізаційні й суспільні процеси у більш широкому контексті?

Друге запитання: чи був Ренесанс/Відродження єдиним в історії умовного Заходу унікальним цивілізаційним вибухом, чи існували й инші великі суспільно-культурні злети, які теж можна назвати своєрідними ренесансами або відродженнями?

Третє запитання: чи епоха Ренесансу/Відродження, яку прискіпливі мистецтвознавці-пуристи зводять до кількох десятиліть – адже, на їхню думку, Високе Відродження тривало приблизно від 1480 до 1530 року, – справді обмежувалася таким коротким періодом у загальноісторичному сенсі як час найвищих досягнень европейської частини людства, чи має своє продовження?

Четверте запитання: до яких наслідків призвів той цивілізаційний і духовний злет, який ми називаємо Ренесансом/Відродженням? Чи обмежився він тією, вже відносно далекою, епохою, чи впливає на нас і донині?

Отож, перше запитання – що таке Ренесанс/Відродження? Це поняття ввів у публічний обіг Джорджо Вазарі, щоб означити дух епохи, в якій жив, і ті завдання, які, на його думку, вона перед собою ставила. Саме слово «відродження» одразу породжує наступне запитання: про «відродження» чого йдеться? Традиційна відповідь така: Ренесанс/Відродження є відродженням духу Давньої Греції – Греції Сократа (Σωκράτης, прибл. 470–399 до н. е.) та Платона (Πλάτων, 427–347/348 до н. е.). І, звісно, як аргумент одразу наводять приклад флорентійської «Платонівської академії» Марсіліо Фічіно (також відомої як «Неоплатонівська флорентійська академія»), яка мала відродити платонізм в його осучаснених формах. Давня Греція неначе оживала після двох тисячоліть забуття.

Однак чи було це можливим – та ще й у католицькій Европі? Звісно, що йшлося лише про певний духовний компроміс, своєрідну адаптацію до тогочасної европейської реальності, яка ще зберігала чимало рудиментів Середньовіччя, особливо на периферіях. А більшість Европи, поза італійськими землями, на той час і була периферією.

Втім, на той час у Европі вже існував такий компроміс. У релігійно-філософському сенсі ним був теолог, філософ-схоласт, монах-домініканець, Учитель Церкви та католицький святий Тома з Аквіно (Tommaso d'Aquino, 1225–1274). На відміну від флорентійських неоплатоніків та їхніх духовних послідовників, зокрема Мікеланджело, він спирався на Аристотеля (Ἀριστοτέλης, 384–322 до н. е.) і адаптував його вчення до католицької догми. Однак до XIV століття цей компроміс, або адаптація, в очах флорентійських неоплатоніків уже вичерпав себе. На їхню думку, він був надто далеким від автентичного грецького мислення, а отже,про жодне відродження грецького духу в «Сумі теології» (Summa Theologiae, 1265–1274) не могло бути й мови. Святий Тома радше врятував дух Середньовіччя, дещо його раціоналізувавши.

Тому залишилося, неначе без відповіді, запитання: а чи дійсно можливе «відродження» якогось історично зумовленого способу світобачення та мислення через дві тисячі років, коли старі грецькі боги «померли», коли в Европу з Ізраїлю прийшла нова духовність, коли цивілізаційний ландшафт змінився докорінно? Очевидно, що ні. Але в такому випадку ми маємо справу з чимось зовсім иншим, а не з Ренесансом/Відродженням античного духу в прямому розумінні цього слова. Так, з огляду на потребу відмежуватися і від Середньовіччя, і від його новітнього видання у формі томізму, можна метафорично прив’язуватися до «неначе відродження» духу Давньої Греції. Але це, по суті, лише метафора, ілюзія...

А тоді чим є цей здвиг, інтелектуальний прояв якого ми називаємо Ренесансом/Відродженням? Як на мене, він є лише маніфестацією, формою прояву більш посутнього, більш глибинного процесу. А саме – цивілізаційного вибуху, який саме в цей час почав охоплювати всі сфери життя тогочасного европейського континенту: і сферу економічну, і сферу суспільно-політичну, і, звісно ж, сферу духовну та культурну.

Починаючи з XIV століття, після великої европейської катастрофи – «Чорної смерті» (або чорного мору), другої в історії людства пандемії бубонної чуми, що лютувала в Азії, Европі та Північній Африці у 1346–1353 роках і стала наймасштабнішою катастрофою такого типу в історії, знищивши від 30 до 60% населення Европи, на континенті все зарухалося, ожило і почало змінюватися: економіка, суспільний уклад, духовне життя, наука і, як наслідок, мистецькі практики.

Тому, як на мене, первинними все ж були саме суспільно-економічні та політичні зміни, а вже потім вони оформилися в мистецьких практиках і тому стилі, який ми називаємо стилем Ренесансу/Відродження.

І тут підходимо до другого запитання: а чи дійсно цей нечуваний цивілізаційний злет був єдиним в історії Европи та світу? Звісно ж, ні! Про це переконливо пише Ян Морис (Ian Morris, 1960) у своїй монографії «Чому Захід панує натепер» (2).

І йдеться не лише про духовний підйом, до якого прагнули духовні провідники Ренесансу. Так, вершиною духовного та інтелектуального розвитку, до якої апелювали діячі епохи Відродження XIV–XV століть, є окреслена Карлом Ясперсом (Karl Theodor Jaspers, 1883–1969) так звана «осьова епоха» (Achsenzeit) – епоха, коли творили вищезгадані давньогрецькі мислителі. Для Ясперса це час між VIII та II століттями до н. е. (3, 4).

Для творців ідеї Ренесансу саме ця «осьова епоха» була визначальною. Водночас вони проочили те, що навіть в Европі був инший зоряний час – своєрідна «друга осьова епоха», в якій головні духовні та інтелектуальні тренди задавали Ісус Христос (0–33) та Мухаммад (570–632). А між ними був головний европейський цивілізаційний вибух – розквіт римської цивілізації. Після занепаду римської цивілізації під ударами варварів европейське людство ще багато століть не могло сягнути подібних цивілізаційних висот.

Отож класичний ренесансний цивілізаційний вибух, який ми звикли вважати унікальним, не є єдиним в історії західного цивілізаційного центру, що включає в себе не лише знану нам тепер Европу, а й Близький та Середній Схід (2), – адже саме звідти тривалий час надходили основні цивілізаційні та інтелектуальні імпульси, а не з Британії чи Галії.

В инших частинах світу, які ми не можемо віднести до західного цивілізаційного центру, як-от Китай, також були свої піки цивілізаційного розвитку. Але це вже тема инших міркувань.

Для нас важливою є й відповідь на третє запитання: а що, Ренесанс не мав свого продовження і таки вигас за ті кілька десятиліть? І тут варто ще раз підкреслити, що я веду мову не про стилістику чи мистецький стиль як відображення глибинних суспільно-політичних процесів, а власне про самі ці суспільно-політичні та цивілізаційні процеси, які так чи инакше себе «стилізують». У даному випадку вони «стилізували» себе у формі ренесансних, у вузькому сенсі слова, мистецьких практик.

Очевидно, що цивілізаційний процес не зупинився, а радше набирав сили. Так, «весна Ренесансу», візуалізована у «Весні» (Primavera, 1482) Ботічеллі, дуже мила, дуже свіжа – її годі забути. Юність незабутня... Однак цивілізаційний злет лише набирав висоти. Так, стилістика змінювалася, стилі змінювалися, і десь близько 1700 року, коли на повну силу запрацювали інтелектуальні та наукові здобутки цієї европейської ренесансної революції, відбувся вибух і стрімкий, майже вертикальний цивілізаційний злет, який триває до сьогодні!

Саме так, за великим рахунком, ті процеси, які на цивілізаційному рівні породили черговий культурний ренесанс, назву якого ми пишемо з великої літери – Ренесанс/Відродження, – не зупинилися на тому коротесенькому періоді 1480–1530 років.

Технології, науки й мистецтва не менш інтенсивно розвивалися й надалі. Так, у нашому европейському варіанті вони однозначно базуються на класичному ренесансі греко-римської цивілізації VIII ст. до н. е. – I ст. н. е. і відсилають до нього, однак уже кілька століть як перевершили в цивілізаційному сенсі всі здобутки того першого, класичного Ренесансу греко-римського світу. Стосується це й тих мистецьких практик, про які ведемо мову в цьому есе.

Ні для кого не є новиною фантастичний злет европейських мистецьких стилів після Ренесансу. Це безкінечна вервиця напрямків, які змінювали один одного, хоча иноді й функціонували водночас – особливо якщо ми подивимося не лише на італійські чи французькі землі, а й на европейські периферії.

Можемо лише побіжно, з дуже приблизною періодизацією, перелічити хоча б основні з них: Маньєризм (XVI століття), Бароко (кінець XVI – кінець XVIII століття), Рококо (перша половина XVIII століття), Класицизм (чергове повернення до античності, XVII – початок XIX століття), Ампір (початок XIX століття, доба Наполеона I), Романтизм (кінець XVIII – перша половина XIX століття), Модерн (кінець XIX – початок XX століття), Арт деко (перша половина XX століття) тощо. Далі можна просто загубитися...

Усі вони перетинаються в часовому та географічному вимірах – у різних землях існував свій темпоритм засвоєння нових здобутків. Кожен із цих стилів має безліч регіональних та національних відмінностей. Кожен із мистців мав свій неповторний почерк.

Однак ризикну піти проти усталених поділів і диференціацій. Якщо окинути оком увесь мистецький процес загалом і з вищої історичної перспективи – починаючи з XIV століття, – то весь він як неперервний процес може бути трактований як величезне зусилля з «повернення» до того Золотого Віку, «осьової епохи» греко-римської цивілізації, і водночас як «вихід» за його межі.

Сучасна европейська цивілізація за кілька століть після Високого Відродження вже неначе «переросла» той перший греко-римський ренесанс VIII ст. до н. е. – I ст. н. е. Тим більше, що навіть те далеке греко-римське відродження також «відроджувало» певний Золотий Вік, який насправді був грецьким і римським мітом – світом старожитніх богів.

Тепер наш европейський Ренесанс, який, як бачимо, триває щонайменше сім століть, вихлюпнувся з малесенького шапличка Европи. І не лише вихлюпнувся, а й поширився на величезні простори нових світів – від Австралії до Патагонії. Разом із тим він увібрав у себе багато з того, що знайшов у цих світах, чого в Европі класичного Ренесансу не було.

До чого призведе таке, можливо й надмірне, первинно зорієнтоване на греко-римський канон поширення (якщо не нав’язування) европейського Ренесансу, покаже час. Але вже очевидно, що він на наших очах вступає в конкуренцію з иншим – насправді східним – цивілізаційним центром, із далекосхідними, передусім китайськими, цивілізаційними здобутками.

У своїй европейській зарозумілості ми досить довго ігнорували той факт, що були періоди, коли далекосхідна цивілізація значно випереджала нас у своєму розвитку. Це було не завжди, проте було. Ба більше – Китай теж пережив декілька своїх цивілізаційних злетів.

Можемо назвати їх ренесансами, хоч їхні творці, звісно, часто й не підозрювали про існування греко-римського канону, який нібито слід було відроджувати. Це були цивілізаційні злети епохи Шань (XVIII–XI ст. до н. е.), епохи Чжоу (XI–III ст. до н. е.), епохи Цінь (III ст. до н. е.) та Хань (III ст. до н. е. – III ст. н. е.).

Це були не лише періоди піднесення далекосхідних імперій – вони супроводжувалися відповідними злетами мистецьких практик, своєрідними «китайськими ренесансами», які так само «відроджували» певні мітичні Золоті Часи, часи доісторичного Китаю.

Які наслідки для нас, для нашого Ренесансу, для нашого цивілізаційного злету, який триває вже вісім століть, матиме цей уже такий очевидний зудар із великою цивілізацією Сходу? У своїй основі це зудар двох концепцій Золотої Доби – греко-римської з християнською коректою та даосько-конфуціанської.

Звісно, що все знову зведеться до закликів мобілізувати та вдосконалити самих себе, а отже – знову «повернутися до основ»...

І це відбувається! «Ті, що не сплять» і пильнують ці «основи», вже давно почали бити у дзвони... Тільки не всі їх чують...

За останні кілька століть пролунало кілька «дзвіночків», які сигналізували про те, що европейський Ренесанс у широкому сенсі слова рухається кудись не туди, збочує із запланованого шляху.

Одним із перших таких «дзвіночків» був фундаментальний консерватор Жозеф де Местр (Joseph-Marie, Comte de Maistre, 1753–1821), який люто критикував такі, здавалося б, поступові ідеї Просвітництва XVIII століття. Він закликав повертатися до «основ». Колишній ліберал і масон, він недолікам сучасної йому доби з розпуки протиставляв ідеал католицько-феодального Середньовіччя.

Якщо ліберали вважали «альтернативною сакральністю» народжене у Великій французькій революції світське суспільство свободи, рівності й братерства (Liberté, Égalité, Fraternité), то де Местр пропонував повернутися до джерел. Він вбачав порятунок людства не в утопії майбутнього – Революції, а в утопії минулого – Реставрації, і навіть не в греко-римському ідеалі.

Можна і слід не погоджуватися з його поглядами, але він був одним із найпроникливіших «дзвіночків».

А у ХХ столітті таким «дзвіночком» став, здавалося б, маргінальний, усіма відкинутий і засуджений автор, практично парія – інтегральний традиціоналіст Юліус Евола (Giulio Cesare Andrea Evola, 1898–1974), який, вочевидь, бачив тепер уже очевидні для нас перверзії демократії та механічного раціоналізму, породжених і Давньою Грецією, і Просвітництвом та зрештою трансформованих у більшовизм і нацизм.

«Я практично нічим не завдячую ні оточенню, ні освіті, ні своїй сім'ї. Значною мірою я виховувався на запереченні панівної на Заході традиції – християнства та католицизму, на відкиданні модерної цивілізації, цього матеріалістичного та демократичного "сучасного світу", на запереченні найпоширенішого способу мислення і культури загалом того народу, до якого я належав, тобто італійців, і, нарешті, на відкиданні сімейного середовища. Якщо це все і вплинуло на мене, то лише негативним чином: усе це викликало в мене глибокий внутрішній протест», – пише він.

З часом він, як і де Местр, став пророком Консервативної революції. Евола написав свій головний твір – «Повстання проти сучасного світу» (5). У цій книзі він детально виклав принципи традиціоналістської Консервативної революції, яка настільки радикально, наскільки це взагалі можливо, опонувала самій ідеї, закладеній у довгій традиції европейського Ренесансу/Відродження, зорієнтованій на дистильовані уявлення про греко-римську цивілізацію...

Можна і слід не погоджуватися з його поглядами, але він був одним із найпроникливіших «дзвіночків».

Третім «дзвіночком» – і то найбільш радикальним, бо найбільш філософічним, – який виступив проти перверзій «осьової епохи», зорієнтованої на вихолощене уявлення про греко-римську цивілізацію, став Мартін Гайдеґґер (Martin Heidegger, 1889–1976).

Ще у ХХ столітті Мартін Гайдеґґер наполягав на потребі радикального повернення до, на його думку, забутих досократівських витоків европейського світовідчуття та проживання-у-світі – до усвідомлення і прийняття свого «буття», «тут-буття», «ось-буття». А відповідно – і до переосмислення мистецтва, а також під-ручності всіх предметів, у тому числі й мистецьких...

Тим самим Гайдеґґер закликав до нової, «справжньої» спроби «відродження» людини і нашої цивілізації – відродження властивого нам способу проживання-у-світі, який ми втратили.

Причому, на його думку, ми втратили властиве людині проживання-у-світі не лише останнім часом, відчужившись від свого «буття» в нашу високоцивілізовану – індустріальну, а тепер і цифрову – епоху. І це слід ще раз підкреслити: втрата сталася ще в часи, які ми звикли вважати добою розквіту того першого греко-римського ренесансу, на який досі орієнтуємося.

Ось цитата: «прихована історія грецької філософії з самого свого початку полягає у тому, що вона перестає відповідати природі істини, сутності, яка спалахнула у слові αλήθεια» (6). Ἀλήθεια – істина.

То що ж – ми зараз стоїмо на порозі пророкованого Гайдеґґером третього великого европейського Ренесансу? Чи, може, не будемо звужувати все до нашого греко-римського орієнтиру, і майбутній Ренесанс стосуватиметься не лише европейської людини, а людини взагалі? Тоді третій великий Ренесанс стосуватиметься всього світу.

І тоді зудар східної та західної цивілізацій не виглядатиме таким трагічним. Тим більше з огляду на загрози штучного інтелекту, який теоретично може відмінити і першу, і другу.

Штучний інтелект може випередити нас, людей, і доповнити перелік п’яти великих масових вимирань усього живого на Землі. А вони були. І то з різних причин. Так, вони були давно, і нам здається, що нас це не стосуватиметься. Варто лише перелічити ці масові мори: ордовицько-силурійський (450 млн років тому), девонський (375 млн років тому), пермський (250 млн років тому), тріасово-юрський (200 млн років тому), крейдовий (65 млн років тому). Усе це видається таким далеким...

Цього разу причиною вимирання нас як непотрібних біологічних істот може стати штучний інтелект, який відроджуватиме сам себе. І ми йому з нашими ренесансами вже не будемо потрібні.

Тому цілком може настати час, коли ми у своєму безпам’ятстві, забувши, як належить жити людині у світі, таки наштовхнемося не на Ренесанс, а на чергове вимирання – таке чи инше, реальне чи сурогатне.

Отож, дзвіночки продзвеніли. І тепер залишається лише одне, не таке вже й незначне, запитання: що нас очікує – новий всесвітній ренесанс чи новітні сутінки проміжних, ялових, середніх віків у тіні штучного інтелекту?

_______________________

1. Піко делла Мірандола Дж. Промова про гідність людини / пер. з лат. Н. Назарова // Всесвіт. 2013. № 11–12. С. 44–64.

2. Моррис І. Чому Захід панує натепер / пер. з англ. О. Кочерги. Київ : Кліо, 2014. 784 с.

3. Ясперс К. Смысл и назначение истории. Москва : Политиздат, 1991. 527 с.

4. Ясперс К. Осьова епоха (фрагмент) / пер. Т. Возняка. URL (дата звернення: 24.06.2026).

5. Evola J. Rivolta contro il mondo moderno. Milano : Hoepli, 1934.

6. Хайдеггер М. Работы и размышления разных лет. Москва : Гнозис, 1993. С. 83.

7. Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. Москва : Мысль, 1982. 623 с.

8. Woźniak C. Martina Heideggera myślenie sztuki. Kraków : Universitas, 1997.

11 червня 2026, Львів.

https://zbruc.eu/node/125110