www.ji-magazine.lviv.ua

Тарас Возняк

Львівська національна галерея мистецтв ім. Б. Г. Возницького після тріумфальної реставрації знакових для збірки Галереї робіт Жоржа де ля Тура (Georges de La Tour, 1593–1652) «У лихваря» та Софонісби Анґвісоли (Sofonisba Anguissola, 1532–1625) «Портрет молодої патриціанки» приступає до не менш амбітного проєкту реставрації роботи Тиціана (Tiziano Vecellio, 1488/1490–1576) «Портрет старого чоловіка».

Полотно доволі втомлене. Так виглядає, що його багато разів перемальовували. Єдине, що на даний момент видається автентичним і з мінімальними втручаннями, – це обличчя старого і його руки. Вони неначе світяться на тлі назагал глухого, щоб не сказати мертвотно темного, тла картини.

Так виглядає, що тло і обличчя з руками малювали два різні мистці. Просвіт обличчя та двох рук неначе належать одному авторові – власне Тиціанові. А тло – иншому… Зрештою, процес реставрації покаже, з чим ми маємо справу. Можливо, розкриття глухого тла подарує нам нові неочікувані відкриття.

Уважне і тривале споглядання цього шедевру Тиціана, разом з тим, провокує й инші, більш філософічні міркування…

Уважна медитація не може не поставити перед нами проблему – а з чим ми, власне, маємо справу – з «картиною», більша частина якої є глухою стіною, буквально втіленням непроникної матеріальності, абсолютним «предметом» у важкій золотій рамі. Чи з тими «просвітами» обличчя і рук, які неначе глибокі криниці струменять до уважного глядача з якоїсь потайної глибочіні. І водночас затягують цього глядача у незглибиму отхлань чогось засадничо невловимого…

І все це поєднується в одній роботі Тиціана!

Всім відомо, що цей маестро венеційської школи для підкреслення і збагачення тіней користувався у своєму живописі бітумом. Так само відомо, що ці бітуми з часом «з’їдають» фарбовий шар самої картини – картини неначе розчиняються, меркнуть у чорноті бітуму, в темряві тієї глухої стіни, яка так спектакулярно представлена на даний момент на нашій роботі.

Але тоді виходить, що ці унікальні три криниці обличчя та рук приречені на поступове заникання й остаточне зникнення.

Доля робіт Тиціана, якщо їх не рятувати від тієї темряви, дуже печальна.

Але разом з тим вона спонукає нас до більш широкого погляду не лише на цю конкретну роботу – її ми можемо вважати претекстом чи метафорою, які вказують на метафізику стосунків людини і того, що відкривається перед нею взагалі. Я міг би написати «того, хто споглядає цю картину» і «самої картини». Однак це всього лишень звуження ситуації, про яку мені йдеться. Хоча у своїх міркуваннях я й відштовхуюся від цього полотна Тиціана. Вона тут є лише приводом до більш фундаментальних міркувань і прискіпливішого в-дивлення у нього.

Приводом може бути і ця робота Тиціана, і небо, і гірський потік чи просто чиїсь очі – з них струмітиме те, про що я хотів би тут поговорити і що радикально відрізнятиметься від глухоти й мертвотності все того ж тла нашої картини Тиціана чи просто глухої цегляної стіни…

Я свідомо і трохи спекулятивно конструюю штучне протиставлення гірського потоку та цегляної стіни – для того, щоб читачеві було легше вловити це розрізнення. Потік для нього, з відомих причин, «живий», тоді як стіна «мертва». Але це, звісно, лише дидактичний прийом. Насправді і стіна «жива» – вона «виходить-до-нас», «роз-кривається-до-нас» так само, як і гірський потік. Так як для Геракліта (Ἡράκλειτος ὁ Ἐφέσιος, 540–480 до н. е.) і вічна течія ріки (те одвічне «все тече, все змінюється» – «πάντα ρεῖ καὶ οὐδὲν μένει»), і глиняна піч, коло якої він грівся, рівні у своїй від-критості – і є таким самим пристанищем богів (1, 2)…

Тоді в чому ж різниця між обрамленим в золото чорним тлом роботи Тиціана і тими колодязями обличчя та рук?

Очевидно в тому, що обрамлена в золото чорнота є «предметом», який ми, відповідно до своєї і тільки своєї волі, «поставили-перед-собою» на пюпітр – витягнули в її «предметність», «ваговитість», «глухоту», «чорноту». При такому сприйнятті чорного тла картини вона «стає» річчю, яка «стоїть», «проти-стоїть-перед-нами».

«Проти-стояння-перед-нами» як суб’єктами. Конструкт «суб’єкт-об’єктного проти-стояння» є довгою европейською не тільки філософською, а глибше, фундаментальніше – екзистенціальною установкою.

Більшість з нас традиційно звели б цей суб’єкт-об’єктний конструкт до концепції, розбудованої ще Рене Декартом (René Descartes, 1596–1650).

Однак, як на мене, то історія цього конструкту набагато довша.

З усією очевидністю вона розпочалася ще з Сократа (Σωκράτης, прибл. 470–399 до н. е.). Він поставив суб’єкт-об’єктний конструкт у центр своєї знаменитої метафори, коли, за словами його учня Платона (Πλάτων, 427–347/348 до н. е.) в його творі «Держава» (…), описав нас, людей, як таких, що перебувають у печері, на стіни якої вогонь кидає тіні від справжніх речей. Відповідно до цієї метафори, ми є в’язнями у печері, в якій сидимо спиною до входу, прикуті до невисокої стіни. Ми не можемо звільнитися від ланцюгів і можемо дивитися тільки поперед себе. За стіною горить вогонь, світло якого падає на стіну перед нами. Перед вогнем проходять люди, несучи різні речі. Але самих речей ми не бачимо. Тобто ми маємо справу не з самими сутностями, а з «контурами справжніх речей». Саме тоді зʼявилося розрізнення «справжніх сутностей», яких ми не бачимо, і «відображення, тіні речі на стіні», а також «того, хто спостерігає за тінями, будучи всередині печери», та, імовірно, і «тих, хто, можливо, має змогу з цієї печери вибратися і побачити справжні сутності». Однак Сократ ще не утвердив цей суб’єкт-об’єктний конструкт як єдиноможливий. Бо все ж залишилася перспектива «виходу з печери на сонце істини». Хоча… Чи витримаємо ми пряме сонячне світло? Філософ є тим в’язнем, який може покинути печеру і побачити, яким насправді є світ, завдяки своїм міркуванням, поєднаним з чуттями.

Натомість його учень Платон вже жорстко закріпив цей конструкт як єдиноможливий і такий, що вичерпує усі стосунки людини і того, що її оточує, як суб’єкт-об’єктні. А певну недосконалість конкретних речей приховав за ідеями тих самих речей як їх ідеальних сутностей. Для нього ці ідеї утворюють особливий позафізичний світ – Гіперуранію (Ὑπεροὐρανία) або світ ідей. Він складається з безтілесних прообразів, зразків, проєктів, ідей (ιδέα – початок, принцип), ейдосів (εἶδος – якість, вид, вигляд, образ, мета, сутність, намір), речей, тварин, людей, чеснот та цінностей. Ейдоси ніхто й ніщо не народжує, вони існують вічно, незмінні й непорушні. Позірний світ, доступний почуттям, утворюється при втіленні ейдосів у хаотичній, плинній, змінній хорі (χώρα – матерія) – уявному місці між ейдосом і матеріальним світом, в якому ейдос набуває конкретних втілень. Світ, який ми знаємо, – це лише тіні світу ейдосів. Конкретні речі, з якими ми маємо справу тут і тепер, на його думку, поставали як вкинуті у час і простір недосконалі еманації (тіні) досконалих ідей.

Аристотель (Ἀριστοτέλης, 384–322 до н. е.) пішов далі. І вже не сумніваючись в єдиноможливій правді цього суб’єкт-об’єктного конструкту, розбудував його у своїй неймовірній філософській системі.

Годі перелічувати послідовників цих великих творців суб’єкт-об’єктного конструкту, що жили упродовж двох тисячоліть розвитку европейської філософської думки. Цей конструкт став домінуючим, і Декарт є лише одним із його, можливо найбільш раціоналізованих, адептів.

Однак що ж робити з тими колодязями обличчя і очей з роботи Тиціана у контексті цього суб’єкт-об’єктного конструкту та при чому тут ця картина?

Дуже навіть при тому!

Очевидно, що важка золота рама і глуха стіна тла в контексті суб’єкт-об’єктного конструкту є «предметом», який ми «ставимо» перед собою як «суб’єктами».

Але чи є «предметом» те струменіння обличчя і рук з роботи Тиціана? Вони, як на мене, не омертвіли в «предметність». Вони «живі», й у тому, що Тиціану вдалося це показати, й полягає його геніальність. Джерела обличчя і рук пробиваються і через час, і через бітум…

Наш стосунок із обличчям і руками – це не взаємини із «предметом», який ми витягнули з Гіперуранії чи Ніщо, який ми «оглядаємо», «вивчаємо» і яким користуємося як автомобілем.

Обличчя і руки, на відміну від рами і темного тла, суверенні. Вони самі відкриваються до нас, виходять до нас, розмовляють з нами. І це не метафора! Потрібно тільки чути!

Тому можемо стверджувати, що в даному випадку ми маємо справу з ще досократівським відношенням людини і того, що відкривається до неї. Це відношення, яке передувало поняттю «пізнання» як насильного «поставлення-перед-нами» предметів.

Мартін Гайдеґґер (Martin Heidegger, 1889–1976) описав це насильне приведення предмету перед нас як «поставлення» (Gestell) і вважав цей насильницький акт основою всіх бід сучасної людини, яка відвернулася від «того, що саме до нас від-кривається», від того обличчя і рук, щоб впертися в глуху темну стіну тла. Якщо б ми вважали за твір Тиціана це глухе тло, то так і не побачили б саму картину.

Так, сучасна людина вперлась у суб’єкт-об’єктний конструкт з його об’єктивізуючим відношенням до всього, що зустрічає. Вона втягує у цей конструкт все лише в якості «речей», «предметів» і не бачить «того, що від-кривається-до-неї» у своїй животрепетності, вітальності. Сучасна людина проочує все – усі просвіти, якими до неї струмить відкрите. Гайдеґґер називав таке глибинне, блискавичне «проникнення-в» чи схоплення «того, що від-кривається-до» миттєвим прозрінням (Einblick), осяянням (Einblitz). Краківський дослідник Гайдеґґера Цезари Возняк (Cezary Woźniak) переклав близький до цих термінів термін – Augenblick, καιρός – на польську мову дуже влучно – okamgninienie (3). Кαιρός, зблиск ока вказує на особливу форму часу, що явиться раптом, несподівано. Це зовсім инший час, ніж розмірений і плинний χρόνος, впродовж якого ми розглядаємо «поставлений-перед-собою-предмет» (4).

Чи ця метафізична сліпота безальтернативно має бути домінуючою у новочасній европейській традиції? Сьогодні, безсумнівно, так. Але чи були спроби або хоча б сліди того, що деякі з нас, навіть впродовж тих двох тисяч років, таки пробували з неї вирватися? Теж, безсумнівно, так!

Ми маємо таких геніїв і божищ европейської культури, як Мікеланджело (Michelangelo Buonarroti Simoni, 1475–1564) і Караваджо (Michelangelo Merisi da Caravaggio, 1571–1610). Але вони безнадійно занурені у цю суб’єкт-об’єктну парадигму чи прокляття европейської цивілізації.

Те, як Мікеланджело об’єктивізує те, що мало б йому відкриватися, заворожує. Так, його майстерність титанічна! Але майстерність – це не правдивість, як причетність до того, що нам «від-кривається саме». У цих майстерних об’єктиваціях немає струміння зсередини, яке ми маємо, наприклад, у Рембрандта (Rembrandt Harmenszoon van Rijn, 1606/1607–1669)! У Мікеланджело і люди, та й сам Творець – як, наприклад, у Сикстинській капелі – є «предметами», «тілами» у найбрутальнішому сенсі слова. Так, майстерно виписаними, проте предметами та купами тіл!

Те саме з Караваджо. Він був великим реалістом, тобто опредмечував, якщо так можна висловитися, те, що «від-кривається». Так, у нього Богоматір – не символ, не ієрогліф, як на іконах, а жива жінка з вулиці десь у тогочасному Римі чи Палермо. Однак Марія у нього все ж не є тим незглибимим колодязем, яким вона, напевно, була, а попри все «тілом»…

І, знову ж, на відміну від двох попередніх титанів, у Рембрандта світло не освічує портретованих як якихось «предметів», а світиться зсередини, струменить зсередини облич і рук до нас – як на нашій роботі Тиціана. І в цьому сенсі Рембрандт ближчий до первісного, а можливо, як стверджує Гайдеґґер, автентичного приймання світу як того, що саме «від-кривається», ніж Мікеланджело чи Караваджо.

Загадкою, як завше, є Леонардо (Leonardo da Vinci, 1452–1519). Він не створив так багато полотен, як три попередні мистці – всього кілька десятків. Безконечно до них повертався. Все дописував і дописував, поглиблював і поглиблював… Залишав багато недомовленостей. Неначе підозрював, що зробити портретованих «предметами» якось неправильно. Залишав шанс на струміння образу до глядача. Розмивав цю предметність у сфумато (sfumato) – ледь помітному мерехтінні, мріянні, маренні, поволоці – і це не лише малярський прийом, а радше філософська установка. І тим самим давав шанс своїм роботам не застигати у предметності. Просто давав їм шанс…

Леонардо зумів не впасти у конкретність такого, здавалось би, сенситивного мистця, як Рафаель (Raffaello Santi, 1483–1520). Попри всю досконалість робіт останнього, Богоматір може не так жорстко, як у Мікеланджело, але є «тілом», «предметом», хоч як жахливо це звучить. Через її образ до нас промовляє дійсно майже божественна майстерність Санті, але, принаймні для мене, так сокровенна сутність Божої Матері так і не відкривається. До болю красиво і сентиментально, але… Отакий парадокс. Неймовірна вправність Рафаеля, навіть не зауваживши того, проочила правду і відкритість образу. Ексцес виконавця…

У цих дуже побіжних міркуваннях ми одразу ж перейшли до великих титанів Відродження. Але і перед ними, і до них були уважні обсерватори та творці, які, як на мене, були так само близькі, якщо не ближчі до «того, що відкривається».

Ну от хоча б Джотто (Giotto di Bondone, 1267–1337) – передвісник Відродження. Його наче й не такі досконалі фрески просто струменять щирістю та правдою…

А в Україні маємо неймовірні твори аноніма з Горян – у Горянській ротонді Х–ХІ ст. – у малій церковці вже тепер обіч Ужгорода, а колись у селі Горяни – надзвичайні розписи майстра явно італійської школи, який прибув у цей чарівний закуток Европи на запрошення магнатів франко-італійського походження Друґетів (Druget) – нових володарів краю. Внутрішні стіни ротонди розписані в XIV ст. у стилі італійської проторенесансної школи Джотто. З тих розписів, понівечених часом, з неймовірною силою струменить найчистіша відкритість до «того, що від-кривається» людині. Можливо, в Україні це найглибше і найчистіше джерело…

А насамкінець невеликий екскурс в иншу европейську традицію, яка в ній підспудно жевріє, періодично вириваючись то на полотна Рембранта, то проявляючись у фресках Джотто та аноніма з Горян.

Про те, що давні й прості посполиті, відповідно, досократівські мислителі, укладали свої стосунки із тим, що від-кривається, яке ми в нашому суб’єкт-об’єктному конструкті називаємо «світом», по-иншому – це, здається, зрозуміло. У них були чесно широкорозплющені очі, вони «бачили». Ми ж «досліджуємо», «вивчаємо», «препаруємо» в об’єктивізуючому сенсі те, що від-кривається. Ми позбавляємо його власної свободи, перетворюємо на «предмети», і з цих «предметів» як із лого складаємо «світ» – наш світ. Але ми робимо мертвим не лише те, що від-кривається до нас, але тим самим і самих себе. Ми не зауважуємо, що у «світі предметів» ми й самі перетворюємося на «предмет». І в цьому полягає проблема й навіть трагедія нашої сучасної цивілізації – з її опредмечуванням всього, навіть Творця, з її технізацією і навіть, у результаті засилля техніки та штучного інтелекту, можливою цивілізаційною смертю.

Свого часу великий прозорливець і мрійник Мартін Гайдеґґер плекав надію, що з цього порочного кола сучасному людству, принаймні його европоцентричній частині, вдасться вирватися. Він закликав повернути людину до її справжньої сутності як простої «присутності» – Daseyn (або частіше Dasein, від німецького Da-sein – «тут-буття» або «присутність»). Ми не королі речей, не Гобсеки, які безконечно порпаються у своїх коштовностях. Ми лише свідки, просто присутні при тому, «що перед нами роз-кривається», «що нам роз-кривається». І в цьому сенсі разом з тим роз-кривається наша «при-сутність», яка триває у часі і творить цей «світ».

Таке відчування себе і «того, що від-кривається», мало б виправити помилку двотисячолітньої давності. Мало б… Однак поки що ні.

Ми й далі переходимо тернями об’єктивізації сокровенного. І платимо за це об’єктивізацією, опредмечуванням, відчуженням людини від самої себе як при-сутності, безконечним руйнуванням світу, війнами, технічними катастрофами і т. д.

А варто було б просто приглянутися до бездонних колодязів на нашому полотні Тиціана у далекій, здається, все більше европейській провінції.

23 серпня 2026, Львів

1. Хайдеггер Мартин. Гераклит. Санкт-Петербург : Владимир Даль, 2011.

2. Heidegger Martin. Heraklit: 1. Der Anfang des abendländischen Denkens (Sommersemester 1943); 2. Logik. Heraklits Lehre vom Logos (Sommersemester 1944) / hrsg. von Manfred S. Frings. Gesamtausgabe. Bd. 55. Frankfurt am Main : Vittorio Klostermann, 1994.

3. Woźniak Cezary. Okamgnienie: doświadczenie źródłowe a granice filozofii. Wyd. 3. Kraków : Wydawnictwo Uniwersytetu Jagiellońskiego, 2013.

4. Wodziński Cezary. Kairos : konferencja w Todtnaubergu. Celan – Heidegger. Gdańsk: Słowo/obraz Terytoria, 2010.

https://zbruc.eu/node/125234