www.ji-magazine.lviv.ua

Олег Яськів

Про розрізнення видів діалогу. Одна з головних причин різного роду конфліктів у суспільствах, які призводять до неподоланності ліній відчуження не лише між людьми у приватних комунікаціях, але й між та всередині спільнот, полягає у проблемі діалогу. Саме порушення правил діалогу, або ж відсутність таких правил, або ж непорозуміння у таких правилах призводять до міжособистісних напружень, політичних, релігійних та соціальних конфліктів. Така ситуація супроводжує всю історію людства, і вражаюча сталість конфліктів наштовхує на думку, що такого роду загострення є притаманною ознакою людської цивілізації, вродженою рисою людського характеру, на якому б часовому відтинку чи стадії розвитку цивілізація чи людина не перебувала. Проте висхідний розвиток цивілізації, який проявляється не лише у вдосконаленні технологій та стандартів життя, але й у щораз складнішій етиці та системі цінностей, дозволяє сподіватися, що конфліктний характер міжособистісних та суспільних стосунків є явищем, яке можна буде подолати. Як швидко це відбудеться, не є настільки важливим питанням, як те, завдяки чому вдасться подолати цю, здавалось би, засадничу конфліктність.

Щоб відповісти на це питання, потрібен цілісний підхід, який буде враховувати різні аспекти людської екзистенції, в тому числі людські психологію та фізіологію, економіку та політику, а також сучасні наукові уявлення про фізичну природу світу. Але хоч би яких аспектів ми торкалися, нам не оминути проблеми діалогу. Адже саме через механізм діалогу здійснюються всі комунікації.

Діалог я визначу як будь-яку форму комунікації людини з людиною або людини з реальністю (природою), яка спрямована на пізнання матеріального світу та формування духовного світу, відрізняючи його від повсякденної комунікації для задоволення базових потреб (наприклад, спілкування з продавцем). Окрім двох зазначених форм діалогу, а саме діалогу з людиною та природою, окремо можна виділити діалог із Богом. Кожен з цих видів діалогу має як спільні риси, так і принципові відмінності. З певною умовністю можна припускати, що головним принципом діалогу є можливість: І) висловити себе; ІІ) почути іншого та ІІІ) отримати нові смисли для взаємозбагачення.

Коли ми говоримо про потребу та важливість діалогу, то слід розуміти, що спілкування людини з іншою людиною, спільноти з іншою спільнотою не завжди може бути діалогом або може мати лише формальні ознаки діалогу. Діалог передбачає не тільки можливість та здатність ставити запитання, але також розмежування смислових просторів, які уможливлюють або ж ні здатність сприймати відповіді і вплітати їх у власний життєвий досвід, впливаючи тим самим на наше знання. Отже, діалог – це комунікація двох і більше людей, які готові отримувати відповіді та сприймати їх для зміни власних знань і поглядів. Часто такий діалог відбувається у формі дискусії, яка має відбуватися за визначеними правилами. І часто саме небажання або ж нездатність дотримуватися правил дискусії стають першим виявом небажання вести діалог загалом.

Про різні визначення людини і одне з них, головне для діалогу. Для того, щоби відповісти на основне питання цих роздумів, варто спробувати дати якесь інше визначення людини, ніж відоме «Мислю, отже існую». Наприклад, можна з такою ж впевненістю, але й неповнотою сказати, що людина – це здатність ставити запитання. Ставити різні запитання, в тому числі про себе і про своє буття в реальності. Тут є різниця з картезіанським утвердженням власного Я, бо запитання у першу чергу стосуються іншого або ж реальності, яка стоїть перед нами і в якій постає цей інший та всі решта інші. У Декартовому формулюванні немає іншого і немає реальності. А саме в реальності, яку пізнає людина, ставлячи запитання, і розвивається та сама людина як усвідомлена сама собою особистість.

Так само можна означити, що людина – це здатність сміятися. Чи можна тоді сказати: «Я сміюся, отже я людина», – з такою самою правомірністю, як «я мислю, отже існую»? Якщо це так, і ми вважаємо, що людина відрізняється від інших живих істот здатністю сміятися, тоді спробуємо піти ще далі й поставити запитання, що ж таке сміх. Спробуємо означити сміх як маніфестацію людиною її недовіри до світу (як природи, так і світу інших людей), апріорну здатність ставити під сумнів абсолютну досконалість понять і тверджень. У такій інтерпретації обидві унікальні здатності людини (до запитань і до сміху) не здаватимуться незалежними одна від одної, а виявлять близькість, базовану на сумніві.

Про ймовірнісний характер знань. Спробуємо обґрунтувати, чому знання мають ознаку ймовірнісності. Оскільки наші знання не можуть бути повними, то наші твердження, базовані на них, носять імовірнісний характер. Важливою рисою якісної наукової теорії, за Roger Penrose, є внутрішня несуперечливість її математики [1]. Отже, далеко не всі фізичні теорії, на яких будуються наші знання, можуть виявитися несуперечливими. Це твердження можна поширити і на інші теорії, які впливають на наш світогляд. Тоді це означає, що існують певні знання, якими ми володіємо і приймаємо як істинні, які, втім, побудовані на суперечливих теоріях, а тому можуть виявитися хибними. Тому правдивість наших знань має ймовірність виявитися помилковою. У такому світлі, приймаючи неповноту знань, варто допускати також і їхній імовірнісний характер щодо правдивості. Це означає, що повідомляючи знання іншому, ми не лише впевнені в їхній неповноті, але не впевнені в їхній правдивості, тому що в якийсь момент може виявитись, що загальноприйнята теорія або твердження є помилковими.

Відтак у прагненні ставити запитання приховується сумнів у знанні, яким ми вже володіємо, або ж сумнів у власній правоті, сформованій попередніми знаннями. Ставлення запитань реалізує нашу неусвідомлювану впевненість у недостатності (неповноті) знань, якими ми володіємо, або ж, по-іншому, невпевненість у достатності (повноті) знань. Тож знання набувають імовірнісного характеру. Оскільки людина впевнена, що вона обов'язково помиляється у різний час і у чомусь щораз іншому, тому вона і ставить запитання, тому вона і піддає сумніву свої знання. Через те вона не може беззастережно приймати поняття «абсолютності» знання в розумінні його закінченості, завершеності певного пізнавального процесу.

Ці міркування корелюють з імовірнісною природою фізичного світу, якщо описувати його на квантовому рівні. Фундаментальною особливістю природи є ймовірнісний характер усіх процесів на рівні мікросвіту, навіть якщо на макрорівні ці процеси здаються добре прогнозованими та чітко визначеними. Цей імовірнісний характер виражається через хвильову функцію, якою можна описувати поведінку і властивості як однієї елементарної частинки, так і сукупності елементарних частинок. Тобто ймовірнісність або ж визначеність лише за певних умов (наприклад, за умов наявності спостерігача і процесу спостереження) є одним із законів природи. У такому разі людина не має підстав для абсолютної впевненості у своїх знаннях, а відтак судженнях на їхній основі, які вона має намір повідомити іншій людині.

Про поняття іншого. Якщо ж здатність ставити запитання є винятковою ознакою людини, тоді повинен бути другий учасник взаємодії, до якого звернене це запитання. Таким учасником може бути як жива людина (Інший), так і реальність (природа та її закони). Ми однаковою мірою прагнемо отримувати знання як про іншу людину та її духовний світ, так і про матеріальний світ природи. Бажані знання ми отримуємо через ставлення запитань.

Таке запитування до Іншого і є змістом діалогу. Причому в такому діалозі відбувається обмін не лише запитаннями, які стосуються природи людини, але й поняттями, твердженнями чи ідеями про реальність (природу). Фактично саме у діалозі відбувається формування людини як духовного творіння. Тому тривале фізичне та інформаційне відсторонення від світу з його можливостями до комунікацій, яке виключає діалог з Іншим, не буде продуктивним для формування образу світу, який може бути висловлений як власна інтерпретація. Образи світу людини формуються тільки у діалозі та завдяки діалогу з Іншим.

Про ймовірнісний характер образів світу. Тепер звернемося до думок, або ж процесу думання, який формує людину. Думки складаються з ідей, концепцій і теорій, які формують наші знання. Думки мають здатність проникати у світ і тим самим змінювати наші знання про реальність. Оскільки ідеї, концепції і теорії перебувають у стані постійних переглядів, вдосконалень або ж заперечень, то можемо говорити лише про їхній імовірнісний характер. Відповідно, не абсолютний, а ймовірнісний характер цих ідей, теорій та концепцій, який перебуває у постійному становленні та вдосконаленні, формує ймовірнісний образ світу у сприйнятті людини.

За допомогою такого ймовірнісного уявлення про світ людина постійно переусвідомлює себе в часі. Знання, створені або ж прийняті нею, формують горизонт часу, який завдяки множинності людей стає колективним творенням, притаманною конкретному часові культурою мислення, яка усталює на певний період чи для певної епохи як способи мислення, так і методи пізнання. Ця колективна культура мислення, своєю чергою, впливає на окрему людину. Кожна епоха, що відділена від іншої горизонтом часу, встановлює власні правила пізнання і комунікації, а також унікальні форми діалогу з іншим та реальністю. Перехід однієї епохи в іншу супроводжується зміною цих правил.

Про демаркацію науки від філософії. Таке розуміння дозволяє нам демаркувати науку від філософії, залишаючи кожній окремі, але взаємодоповнювальні функції. Якщо наука, щоразу вдосконалюючи ідеї, теорії та концепції, додає достовірності ймовірнісним складовим думки, то філософія, тлумачачи ці щораз досконаліші наповнення, впливає на стилі думання та, через те, на формування духовної природи людини. Проведена таким чином демаркація чіткіше окреслює можливості співпраці філософії та науки.

Тому всяка філософія, яка прагне наблизитися до конкретної людини – або ж, по-іншому, стати їй потрібною у свій, відмінний від науки спосіб, повинна сприяти збільшенню достовірності думок. Філософія, яка переконує людину більше довіряти науці і прагне стати частиною науки, стає однією з форм діалогу людини з Іншим, допомагаючи в тому числі подолати страх безсенсовності, який так хвилював неокантіанців (Wilheim Dilthey, Heinrich Rickert) [2]. Тому такий вплив на людську думку можна вважати практичним значенням філософії. Відповідно, та філософія, яка не шукає практичного застосування для людини, відривається від реальності та діалогу з іншим, стає непотрібною для процесів пізнання та переусвідомлення людини і перетворюється на софістику.

Про гіпотетичну істинність, неповне знання та процеси пізнання. Так само як ідеї, теорії та концепції, також і реальність, якою відкривається перед людиною природа, не має ознак абсолютності. Вона, за David Bohm, має властивість відкриватися пізнанню фрагментарно [3]. Селективне накопичення фрагментів реальності зменшує недостовірність знання, але не усуває остаточно, тому уявлення про неї також мають імовірнісний характер. Таке фрагментарне і селективне знання про реальність, разом з імовірнісним характером ідей, концепцій і теорій, впливає на спосіб формування людиною її образу світу.

Такий процес пізнання реальності спонукає до прийняття людиною поняття гіпотетичної істинності, базованої на ймовірнісному характері пізнаваного світу. Поняття гіпотетичної істинності відрізняється від абсолютної істинності мірою впевненості людини у своїх знаннях. Отже, всяке абсолютне уявлення про знання є неістинним. Саме імовірнісний образ світу формує суб’єктивні уявлення людини. Таким чином пізнання можна означити як неперервний процес порівняння наших знань з образами світу, які знаходяться у динамічному становленні, для того, щоби наблизитися до істинності.

До пізнання людину спонукає усвідомлення не-знання або ж обмеженості її знань. Тобто у будь-який момент часу ми усвідомлюємо, що знання є чимось більшим, ніж ми його маємо. Тому наше знання приречене бути неповним. Прийняти цю ситуацію закликав ще Karl Popper: «Хоча пошук істини є душею наукового пізнання, встановлення істини на теоретичному рівні є неможливим» [4]. І оскільки ми пізнаємо світ і себе лише через знання, то пізнати себе абсолютно й остаточно неможливо. Ми можемо лише довіряти тій частині знання, яку маємо, і жити у довірі та згоді з нею.

При цьому знання однієї людини, а отже будь-якої людини, не має підстав претендувати на абсолютність, як також і піддавати сумніву право на знання іншої людини.

Про різні Я в тілі однієї людини. Тим не менше, людина неминуче формує власні уявлення про істинне знання, яке насправді має ймовірнісний характер. На ці уявлення впливає не лише «випадкова філософія» людини, некритично засвоєна з дитинства (за Alfred Whitehead), чи обсяг освітніх знань певного часу, але, як зазначав Philipp Frank, також її вік, культурно-політичне середовище, спосіб пристосування до умов життя тощо [5]. Фактично людина постійно винаходить саму себе, а хронологія одного життя містить декілька Я як систем знань та поглядів. Вони належать одному тілу, але не обов'язково єдиній світоглядній та ціннісній системі.

Про розрізнення поглядів і переконань. Система поглядів людини, через яку вона реалізовує себе у діалозі з іншим, – це інтерпретація дійсності на основі гіпотетичної картини світу, отриманої на основі фрагментарних і часто неверифікованих знань. Системи поглядів окремих груп людей, які за певними правилами утворюють такі системи, матимуть такий же гіпотетичний характер. При цьому суспільною згодою такої групи людей стає те, що їхня система поглядів формує спільну систему співіснування. При цьому, зважаючи на гіпотетичний характер системи поглядів, така група людей не має права на нав’язування такої системи іншій групі людей.

У контексті цих роздумів варто ввести розрізнення між поглядами та переконаннями, яке допоможе краще розуміти засади діалогу. Якщо погляд базується на знанні, яке потрактоване як гіпотетичне, то переконання – на знанні, яке потрактоване як абсолютне. Оскільки ми вже вказували на неможливість застосовувати категорію абсолютності до знання людини, тому переконання у такому трактуванні можна розуміти як некритичну абсолютизацію поглядів, а відтак вважати хибною позицією людини. Переконання, на відміну від поглядів, небезпечні тим, що вони виключають гіпотетичний характер знання людини як їх носія. Більше того, вони здатні переноситись у поведінкову площину суспільства, абсолютизувати знання та вибудовувати на їх основі етичні та політичні системи, яким хибний принцип абсолютизації делегує право свого нав'язування і навіть насильства.

Таким чином, усвідомлення обмеженості нашого суб’єктивного образу світу, базованого на фрагментарних гіпотетичних знаннях, а також на прийнятті ймовірнісного характеру наших поглядів, неможливість абсолютизувати знання і нав’язувати їх іншому і створюють базові засади для діалогу. Діалогу з Іншим як людиною, який є духовним діалогом, та діалогу з реальністю (природою), який є діалогом науковим.

Про неспокій та його користь. Такі міркування щодо засад діалогу можуть викликати у людини відчуття невпевненості. Сумнів у достовірності, впевненість у ймовірнісному характері знань, неабсолютності ідей та тверджень, які ми повідомляємо іншим і які інші повідомляють нам, безумовно, породжують психологічний неспокій і невпевненість у власному знанні та власних переконаннях. Але, можливо, це не найбільша плата, яку здатна заплатити людина і людські спільноти за можливість доходити у діалозі згоди і формувати простір довіри, в якому насилля та взаємопоборювання будуть неприйнятними. А єдиним простором, де ніхто і ніщо не похитне нашу впевненість у собі і не завдасть шкоди іншим, залишиться наша віра, а також унікальні образи, породжені іншим видом діалогу, який неможливо переповісти іншому і який не був предметом цього тексту, – діалогу з Богом.

Література

1. Roger Penrose. Fashion, Faith, and Fantasy in the New Physics of the Universe. Prinestone University Press, 2024.

2. Charles Bambach. Heidegger, Dilthey and the Crisis of Historicism, Ithaca: Cornell University Press, 1995.

3. David Bohm. On Dialogue. Routledge, 2004.

4. Karl Popper. The Logic of Scientific Discovery, Routladge, 2002.

5. Philipp Frank. Philosophy of Science: The Link Between Science and Philosophy, Dover Publications, 2004.

12.01.2026

https://zbruc.eu/node/123338