Міжнародна
конференція
“Україна, Польща та розширення ЕС на схід”
Львів - Перемишль 22-25 травня 2001 р.
Коментар :
Прикордонна Европа: Галичина, Шенген і компенсація Україні?
Майкл Емерсон (Брюссель), 31 травня 2001 року
Знаменна подія сталася 23 травня 2001 року у м.Перемишлі та всьому східному прикордонному регіоні Польщі, який межує із західним реґіоном України із центром у Львові. Мер Перемишля вітав делегацію конференції Фонду Гайнріха Бьолля (Берлін), відомих діячів з Польщі, України, Німеччини, Франції та інших країн ЕС (мені теж пощастило бути серед них), які прибули з метою вивчення питання практичного здійснення процесу розширення ЕС на схід. За щасливим збігом обставин мер встиг ознайомитися зі змістом статті Ґорана Перссона та Романо Проді, опублікованої напередодні в International Herald Tribune, де висунуто пропозиції щодо надання статусу пріоритетних відносинам між розширеним ЕС та Україною. Два президенти інституцій ЕС зокрема запропонували майбутнім новим членам ЕС (Польщі, Угорщині, Словаччині та Румунії) приєднатися до ініціатив співпраці ЕС із Україною. Ініціативу було відразу з ентузіазмом прийнято регіональними органами влади та бізнесовими і громадськими колами Перемишля та неофіційними представниками Галичини (отримати коментарі від офіційних представників влади не було можливості).
Регіон Галичина став класичною жертвою европейської політики у 20-му ст., дій великих політичних потуг тих часів. Сьогодні його називають східним прикордонним реґіоном Польщі та містом Перемишлем і західним прикордонним реґіоном України та містом Львовом відповідно. На початку 20 ст. Галичина була частиною Австро-Угорської імперії. Після Першої світової війни Галичина стала частиною Польщі. Після Другої світової війни Галичина опинилася у власності Радянського Союзу, а ці два реґіони стали жертвами жахливих етнічних чисток і виселень українського та польського населення з їхніх територій, діючи на кшталт того, як поводилася гітлерівська влада із єврейським населенням. У 1991 році Галичина стає складовою частиною незалежної України, а нині, у 2001 році, коли Польща стоїть на порозі до членства в ЕС, є серйозні побоювання щодо побудови між цими двома реґіонами та націями нового Берлінського муру, яким для мешканців прикордоння може стати механізм грубого і бездумного впровадження шенгенського режиму кордону. Таким є стан справ. Чи це справедливо?
Нинішній кордон між Польщею та Україною і так поганий, ще задовго до введення тут шенгенських правил, тож говорити про нього в контексті введення шенгенських віз – остання справа. Наприклад, у сонному львівському аеропорту паспортний контроль пасажирів невеличкого літака займає дві години, при цьому на табло не зазначено жодного іншого прильоту чи відльоту. Сама процедура могла б стати музейним експонатом бюрократичних ускладнень та метушні.
Якщо повернутися до кордону на землі, то це теж був незабутній досвід. Делегатам конференції, пасажирам наших обох автобусів забрало ще дві години, щоби перетнути пункти контролю, і важко сказати, котрі з митників були повільнішими – українські чи польські. Наш досвід, однак, виявився не найгіршим. Уздовж смуги руху стояла жива черга у машин так зо 200, яка, порівнюючи із нашою швидкістю, взагалі не рухалася. Для місцевих мешканців перетин кордону займає не менше як 6 годин. Одні пояснювали це детальним оглядом автотранспорту на предмет контрабанди, інші – суперечками, а то й хабарництвом.
На Україну ми поверталися через інший пункт контролю. Це був втілений зразок сучасного КПП з великою пропускною здатністю. Інфраструктура дійсно вражала. До пункту вело сучасне шосе, побудоване, якщо вірити рекламі, за гроші ЕС. Саме приміщення КПП виявилося могутньою конструкцією на кшталт пунктів оплати на трансконтинентальних шосейних магістралях, здатних водночас обслуговувати багато автомашин. Добрі новини! Дійсно, черги і кількість ліній – не до порівняння із тим, що довелося побачити вранці. Проте погані новини не забарилися: з абсолютно незрозумілих причин ми провели в очікуванні митного та паспортного контролю рівно стільки ж часу, скільки і вранці. переважаючий місцевий транскордонний рух – дрібна торгівля та контрабанда, наприклад, декілька блоків сигарет чи пляшок горілки. Пішоходи перетинають кордон значно швидше, несучи мінімум товарів, який не обкладається митом, і намагаючись підсісти у попутну машину чи автобус, щоби добратися до найближчого ринку. Такі подорожі можна здійснювати щодня, а інколи і декілька разів на день. Це допомагає бідним безробітним галичанам здобути кошти для виживання.
Нинішнє порівняння обох прикордонних регіонів явно не на користь Галичині. раніше Львів був північним форпостом Австро-Угорської імперії і славився багатством архітектури. Сьогодні місто і область (донедавна – західний край Радянського Союзу) не можуть тягатися за темпами очевидного відновлення та реконструкції із прилеглим польським прикордонням. До проблем Львова додалася криза водопостачання (лише три години на добу) та економія електроенергії, виражена в освітленні вночі лише головної вулиці.
Звичайно ж, політична криза в Україні вплинула на всю країну. Україна вирішила залишити централізовану модель держави для посткомуністичного перехідного періоду розвитку. Як відомо, централізоване керівництво України виявилося найгіршого ґатунку, проте водночас з’ясувалося, що регіонам все ж залишено велику долю ініціативи. Принаймні цим можна пояснити явище, коли Галичина, опираючись на свою історію та традиції ментальної близькості із Заходом, намагається виробити власну модель співпраці за реґіональною формулою для прискорення прогресу. Тут могла би стати у пригоді федералізація, але ідею було відкинуто з огляду на її небезпеку для формування пріоритету нації при побудові національної держави (nation-state).
Европейський союз повинен і надалі працювати над розробкою якнайсприятливішого варіанту шенгенського режиму. Досі це питання не отримало належного політичного чи адміністративного пріоритету. Акцент в ЕС ставився на розбудові структури, яка б мала стати символом нового внутрішнього виміру европейської інтеграції – в сфері юстиції та внутрішніх справ. Зовнішні ознаки цих внутрішніх справ щойно починають вимальовуватися і ставатимуть дедалі чіткішими у міру поступу східного розширення ЕС. Конкурентна основа процесу розширення позбавляє країн-кандидатів бажання піднімати питання про адаптування шенгенського режиму з метою мінімізування його негативного впливу на майбутні східні прикордонні реґіони. Кандидати на прийняття до ЕС насамперед намагаються якнайшвидше закрити якнайбільше питань у переговорах, уникаючи водночас прохань щодо спеціальних умов на перехідний період чи навіть зниження рівня вступних вимог (за винятком тих, які мають особливе політичне значення).
Принципово важливо, щоб ЕС першим проявив ініціативу в прогнозуванні проблем і пропонував рішення разом із країнами-кандидатами. Залишити це на країни кандидати означало б створити для них моральну загрозу: або вони проігнорують інтереси своїх східних сусідів, або ж завдадуть шкоди своїй позиції на переговорах щодо вступу. Немає сумнівів щодо їхнього вибору в разі такої загрози. Промовистим у цьому відношенні є мовчання з боку Польщі та інших кандидатів, коли йдеться про форми подання проблем своїх східних сусідів.
У колі осіб, які збираються для аналізування проблем і пошуку виходу з них, беручи до уваги політичну ініціативу Перссона-Проді для України, виникли певні ідеї, описані нижче.
1. Багатократні візи. Як відомо, Росія та Естонія домовилися про запровадження безоплатних довготермінових багатократних віз для мешканців своїх прикордонних реґіонів Нарва-Івангород. Польща та Україна повинні виробити аналогічну схему для наших обох реґіонів, а ЕС – заохочувати обидві сторони до таких дій.
2. Консульська служба ЕС у прикордонному реґіоні. Необхідно розмістити потрібну кількість консульських аґенцій у прикордонних реґіонах, з прийнятними правилами видачі віз на в’їзд в усі країни Шенгенського простору, які видаватимуться консульськими аґенціями однієї чи кількох країн-членів ЕС.
3. Митниця та паспортний контроль. На кордоні вже й зараз є вдосталь проблем, ще до вступу Польщі в ЕС та до Шенгенського договору. Затримка може тривати від кількох до багатьох годин і не має характеру чогось виняткового. У цьому випадку відповідальність покладається на влади Польщі та України у вирішенні проблеми адміністрування. Доцільно було б застосувати тимчасово непрацюючий персонал митниць ЕС для допомоги та впровадження корекційних заходів, спрямованих на покращення роботи пунктів перетину кордону.
4. Візовий режим для громадян країн ЕС, що в’їжджають в Україну. Ми просимо владу України ліквідувати візи для громадян країн ЕС, оскільки це є зайвою перешкодою для розвитку бізнесу і туризму. Якщо держава вважає за неможливе втрату прибутку із продажу віз, вона повинна запровадити максимально спрощену процедуру їх отримання безпосередньо при в’їзді, так, як це робить, наприклад, Туреччина. Цей односторонній захід не стане жодною дискримінацією України, оскільки ЕС робитиме численні кроки для допомоги прикордонному регіонові в інших сферах.
5. Електронні засоби контролю. Технічний прогрес дозволяє планувати істотне пришвидшення контрольних формальностей, наприклад, шляхом нанесення спеціальних магнітних чи інших шарів на паспорти і візи, які можуть бути прочитані за допомогою відповідних пристроїв. ЕС доцільно було б розглянути ідею щодо впровадження ним системи на кшталт “смарт карт” (чогось схожого на кредитну картку із фотографією для ідентифікування) для контролю та запису короткотермінових візитів (таких, які існують на кордоні США-Мексика для щоденних записів перетину кордонів).
6. Статус еврореґіону. Пропозиції Перссона-Проді насамперед спрямовані на запровадження концепції еврореґіону на прикордонні райони України та прилеглі до них території майбутніх членів ЕС (Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії). Під терміном “еврореґіон” ми розуміємо набір політичних та економічно-фінансових механізмів для покращення транскордонної співпраці між реґіонами різних країн ЕС і/чи країн-кандидатів до вступу в ЕС. Самі прикордонні реґіони повинні вирішувати, де саме можна найкраще застосувати цей механізм. Такі еврореґіони можуть претендувати на фінансування від ЕС через фундації INTERREG, а також структурні фонди PHARE i TACIS. Проте адміністративні бар’єри між цими інструментами ЕС ускладнюють життя до неможливості , якщо взагалі не зводять нанівець спробу подати для фінансування Евросоюзом інтегровані проекти. Ми усвідомлюємо, що вся Україна не може трактуватися, як потенційний кандидат до вступу, проте висловлена у вашій ініціативі політична воля допускає можливість розширення і застосування механізмів еврореґіонів на наш кордон. Маємо вдосталь досвіду з цими проблемами , і тепер, зважаючи на визнання політичного значення прикордонних реґіонів, які з’являться в процесі розширення ЕС, інституції Евросоюзу повинні відшукати адекватні адміністративні рішення (наприклад, окремі бюджетні лінії для цих переділених реґіонів). Ці міри можуть мати вплив, якщо будуть підкріплені політичною волею, висловленою в ініціативі Перссона-Проді.
4. Перспективи України щодо членства в ЕС. Значно більше за обсягом питання членства України в ЕС залишається поза всякими ілюзіями. Ще тривалий час це питання не ставитиметься на порядок денний. Проте усвідомлення, із чим ідентифікується майбутнє України, залишатиметься життєво необхідним для формування суспільної думки, стратеґій підприємництва, уряду цієї держави і окремих особистостей. ЕС повинна визнати і привітати перспективу України щодо необхідності її вступу до Евросоюзу. Ця пропозиція не є ні політично передчасною, ані виконавчою надмірністю. Вона стосується напрямку геополітичного майбутнього України вже сьогодні. Багато хто в ЕС вважає, що досвід надто тривалого кандидування. Туреччини не вселяє оптимізму для наступного, ще довготривалішого кандидатського терміну. Проте тут маємо справу з абсолютно іншим випадком. Нині Україна вагається між західною (ЕС) та східною (Росія) орієнтацією, і це все на фоні відкрито заявлених Росією планів реконструкції колишнього Радянського Союзу будь-яким способом, навіть, коли це дає ефект, із застосуванням тактики примусу (приклад Грузії). ЕС та Росія інтенсифікують взаємний пошук якнайпредметнішого партнерства, що, звичайно, добре. Проте якщо Україна зі свого боку заявляє про види на інтеграцію із ЕС, це повинно заохочуватися методами, які мають змістове наповнення для населення, а не дипломатично-бюрократичними вивертами на кшталт “застосовуючи всю силу угоди про партнерство та співробітництво”. Перспектива членства в ЕС, навіть через багато років – щось та означає!