www.ji-magazine.lviv.ua

ВСТУП

ВІДКРИТТЯ доступу до низки раніше таємних архівів КПУ та КПРС і розсекречення окремих досі закритих фондів центральних та обласних архівів України вможливили дослідникам пролити нове світло на генезу, причини, перебіг та головних акторів т. зв. «саморозпуску» Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) в Галичині на Львівському псевдо-соборі в березні 1946 р. Нові документи розвінчали офіцій­ну «режимну» версію буцім-то спонтанного та добровільного «возз’єд­нання» УПЦ з Російською Православною Церквою (РПЦ). (Остання, до речі, досі не відмовилася від фальсифікованої історії цього акту на­сильства над християнською церквою-сестрою, не засудила своєї ро­лі – помічника атеїстичного режиму у ліквідації УГКЦ).

З другого боку, розсекречені документи в основному підтвердили, як і скоригували, уточнили й доповнили, здогади, припущення і гіпотези діаспорних дослідників цього трагічного періоду української церковної історії.

Підготовка до «оправославлення» Галичини почалася ще за першої радянської окупації Західної України (1939-41 рр.). На це вказують як прилучення православного Крем’янецького повіту (з православним єпископом у Крем’янці та Почаївською Лаврою) до Тернопільської об­ласті в 1939 р., шантажування органами НКВД о. Г. Костельника з ме­тою очолити антиватиканський рух, так і заходи Московської Патрі­архії в 1940-41 рр. щодо призначення свого єпископа у Львові для по­ширення православ’я в Галичині.

Але слабкість розгромленої за попереднє десятиліття РПЦ, пасивність, а то й небажання «возз’єднаної» православної ієрархії на Західній Волині й Поліссі включитися в цю акцію та – понад усе – непевна міжнародна ситуація і стратегічна експонованість Галичини в передбаченні війни з Німеччиною – не сприяли реалізації планів «возз’єднання» УГКЦ.

Зрештою, партійно-державні архіви УРСР та обласні архіви не збе­регли документів, що стосувалися політики щодо УГКЦ за цей період: вони або пропали підчас панічного відступу більшовиків у 1941 р., або були знищені, або, можливо, збереглися в російських архівах. У той же час архіви Московської Патріархії, всесоюзного НКВД та «спецсектора» ЦК ВКП(б), де могли б зберегтися документи щодо цього питан­ня, або недоступні, або не вивчалися незалежними дослідниками.

Зовсім інакше виглядає справа з архівними документами за період від літа 1944 р., коли грунтовно змінилася політика Сталіна щодо РПЦ та коли Західна Україна знову знайшлася в лоні УРСР-СРСР у доко­рінно зміненому міжнародному балансі сил, опинившись у «далекому тилу» нової радянської імперії. За роки горбачовської «гласности» ста­ло можливим окремим «уповноваженим» дослідникам та аспірантам добитися до деяких центральних архівів, зокрема фондів Ради у спра­вах релігійних культів (РСРК) та Ради у справах Російської Православ­ної Церкви (РСРПЦ) у ЦДАОР СРСР (тепер ГАРФ) у Москві. З цих фондів переписав від руки вибрані секретні документи, що стосувалися ліквідації УГКЦ, тодішній докторант Академії Внутрішніх Справ Іван Білас; деякі документи були виявлені й опубліковані в 1990 р. М. Одінцовим, колишнім працівником Ради у справах релігій у Москві. Окре­мі засекречені документи з центральних архівів іншими шляхами по­трапили на Захід.

Ще до розпаду СРСР авторові відкрився доступ до відповідних фон­дів Центрального Державного Історичного Архіву УРСР у Львові (ЦДІ-АУ), ЦЦАЖР УРСР – тепер ЦЦАВО України в Києві та Державного Архіву Львівської обласги (ДАЛО), а після проголошення самостійности України потрапила в руки автора секретна частина архіву Львівсь­кого обкому КПУ за 1944-46 рр. та окремі документи Івано-Франківського та Тернопільського державних обласних архівів. У 1994 р. ав­торові вдалося придбати фотокопії найважливіших, раніше строго засекречених документів з колишнього архіву Окремого Сектора ЦК КПУ (тепер ЦДАГОУ), а також відписи й конспекти документів «справи Сліпого» із колишнього Архіву КГ’Б (тепер СБУ) в Києві.

Що ж нового внесла в історію ліквідації УГКЦ новодоступна документація з радянських архівів?

ГЕНЕЗА ТА ПРИЧИНИ ЛІКВІДАЦІЇ УГКЦ

Невдовзі після того, як Ялтинська Угода з лютого 1945 р. визнала за СРСР майже всю Галичину (та сферу впливу у східній та південно-східній Європі), Сталін і Молотов доручили тодішньому керівникові сек­ретного відділу НКГБ для «церковників» та «сектантів» Г. Карпову (який одночасно очолив восени 1943 р. РСПРЦ) скласти проект «Інс­трукції» щодо подальшої політики Кремля стосовно УГКЦ та Римо-католицької церкви в СРСР і в країнах-сателітах, і взагалі супроти Ватикану. 14 березня 1945 р. Карпов вручив готовий проект «Інструкції» (№58) Сталіну, Молотову та Берії. Двома або трьома днями пізніше Сталін повністю схвалив та підписав «Інструкцію», її доручено для конкретизації та виконання окремим союзним і республіканським інстанціям партії та держави, зокрема НКГБ, РСРК та РСРПЦ, як теж Московській Патріархії. «Інструкція» була спрямована на максималь­не звантажування в антикатолицьку боротьбу тотально контрольова­ної режимом Російської Православної Церкви. Першою частиною «Інструкції» були заходи для відриву Української Греко-Католицької Цер­кви від Ватикану та її прилучення до РПЦ, хоч про передумову для того – арешт ієрархії та провідних священиків УГКЦ – там не було мови (про це, мабуть, мовилося в окремій, досі засекреченій, інструк­ції органам НКГБ). Ці заходи включали створення православної єпар­хії у Львові, видання відповідних звернень Патріарха Алексія та Ек­зарха України Іоанна до духовенства та вірних УГКЦ «повертатися» до РПЦ організацію в лоні обезглавленої УГКЦ т. зв. «Ініціативної гру­пи по возз’єднанню з РПЦ» тощо. Отже, не залишається ніякого сум­ніву, що УГКЦ була ліквідована за особистим наказом Сталіна.

Які ж були причини цього рішення? З низки документів партійних архівів та збережених там «доповідних записок» і звітів органів НКГБ/МВД приходимо до висновків, що підпорядкованість УГКЦ «профашистському» Ватиканові була лише однією, і то не найважливішою, причиною «саморозпуску» в 1946 р. Важливішими були такі мір­кування режиму: УГКЦ була хребтом та основою національної свідомости галичан, головною перешкодою на шляху до зближення (й май­бутнього злиття) галицьких українців з росіянами та духовною опорою збройної боротьби УПА-ОУН проти радянської влади. В Галичині та на Закарпатті Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ) була голов­ною національною інституцією, незалежною від радянської влади, іс­торичною структурою, що інтегрувала українство на базі ідейно-релігійних принципів, неприйнятних для радянського режиму. «Возз’єднання» УГКЦ з РПЦ мало нівелювати ці прикмети та функції Греко-Католицької Церкви й перетворити «возз’єднану» церковну організацію в інс­трумент режимного контролю над її вірними (роль, яку вже від 1927 р., а особливо від 1943 р., відігравала обласкавлена Кремлем Російська Православна Церква). Ясно, що жодні поступки зі сторони греко-католицького єпископату не могли зберегти УГКЦ, навіть і її заклики до капітуляції ОУН-УПА, яких домагалася влада.

РОЛЬ У ЛІКВІДАЦІЇ УГКЦ, ЩО її ВІДІГРАВАЛИ ОКРЕМІ ІНСТИТУЦІЇ ТА ОСОБИ

У світлі розсекречених архівних документів головну роль у цій спра­ві доручено Наркоматові державної безпеки (НКГБ), для чого відряд­жено на Західну Україну літом 1944 р. окрему оперативну групу на чо­лі зі старим чекістом і спецом у релігійних справах Сергієм Тарасовичем Каріним-Даниленком, підполковником держбезпеки, котрий ще в 20-х рр. ламав хребет УАПЦ і довів її до «саморозпуску» в січні 1930 р. Під своїм справжнім прізвищем (Даниленко) та з фіктивною урядовою посадою «уповноваженого у релігійних справах при Раднаркомі УРСР» – Даниленко ще в 1944 р. розгорнув акцію збирання компро­метуючих матеріалів щодо єпископату й духовенства УГКЦ, вербуван­ня в її лавах сексотів і агентів, намацування серед греко-католицького духовенства його слабких елементів та потенціальних лідерів акції «возз’єднання» з РПЦ. В той же час Даниленко зав’язав стосунки з єпис­копатом, майстерно годуючи Митрополита Андрея Шептицького, а після його смерти Митрополита Йосипа Сліпого, ілюзіями про фунда­ментальну зміну ставлення влади до релігії, в тому числі й УГКЦ, та надіями на «нормалізацію» стосунків між греко-католицькою церквою та владою, наполягаючи на доказах лояльности УГКЦ до Кремля. Піс­ля арешту єпископату і провідних священиків Даниленко, за «Інструк­цією» з березня 1945 р., організував т. зв. «Ініціативну Групу» й под­бав про відповідні звернення від неї до влади й духовенства та відпо­відну реакцію влади. Згодом, за плечима «Ініціативної Групи», Даниленко та його команда організували т. зв. «Львівський собор» 8-10 березня 1946 р., на якому стероризовані «делегати» «розв’язали» Берестейську Унію та «возз’єднались» з Російською Православною Церквою. Вся акція «переконування» греко-католицького духовенства наперед конспіративно велася органами держбезпеки, щойно опісля скликали деканальні конференції священства Костельник, Пельвецький та Мельник, з якими всюди їздив представник РСРПЦ з Москви (чекіст). Виявлених «упорствующих», котрі не піддавалися шантажу та погрозам, включно з ігу­менами всіх монастирів, репресовано. У всій акції годі було відрізни­ти роль уповноважених РСРК та РСРПЦ від ролі НКГБ/МГБ. Одно­часно працював під керівництвом Компартії увесь пропагандивний апарат, ховаючись за плечима «В. Росовича» (Я. Галана). Як виходить із наявних тепер документів, роль Московської Патріархії та взагалі РПЦ була третьорядною. Вона виконувала доручені їй «Інструкцією» Карпова функції без особливого ентузіазму: є навіть підстави сумнівати­ся, чи авторство Патріаршого звернення проти УГКЦ належало Патрі­архові Алексію (Симанському), який, між іншим, неприхильно поста­вився до пропозицій о. Г. Костельника організувати «возз’єднуючий» собор у Львові та дозволити греко-католицьким священикам-«целебсам» одружуватись уже після свячень. В обох випадках влада підтри­мала Костельника, а не Патріарха.

МОТИВИ КОСТЕЛЬНИКА У АКЦІЇ «ВОЗЗ’ЄДНАННЯ»

З архівних документів, як радянських, так і західних (ЗП УГВР), стає ясним, що Костельник не залишився таємним греко-католиком. Зра­зу після арештів єпископату він зламався, коли НКҐБ шантажувало йо­го попередньою антирадянською діяльністю та долею його двох синів- добровольців в Дивізії СС «Галичина» (він тоді ще не знав, що його си­ни живі, в британському полоні, і що їх не буде видано більшовикам). Він прийшов до переконання, що провід УГКЦ вже не повернеться з ув’язнення та що радянська влада ніколи не дозволить відновлення Церкви. Тому він прийняв з рук НКГВ тимчасовий пост адміністратора Львівської архиєпархії УГКЦ. Тому теж на вимогу Держбезпеки очо­лив «Ініціативну Групу», щоб «переконати» священиків (вже й так стероризованих органами НКҐБ) не чинити безнадійного – з його пог­ляду – опору акції «возз’єднання» з РПЦ, а залишитись на парафіях та зберегти історичну роль священиків як провідників і довірених сво­їх вірних. Одночасно Костельник зумів переконати владу та Московсь­ку Патріархію, щоб не поспішали з «оправославленням» обряду та виглядом «возз’єднаного» духовенства й храмів, зберегти в Галичині українську вимову церковнослов’янської мови й низку місцевих тра­дицій, щоб не імпортувати з-поза Галичини зрусифікованих православ­них священиків та щоб із місцевих неодружених священиків висвяти­ти єпископа-помічника для імпортованого з Києва єпископа (потім архиєпископа) Макарія (Оксіюка) у Львові та єпархів Станіславського (Івано-Франківського) та Дрогобицького. Він покликався на те. що ма­си віруючих греко-католиків (які фактично не були охоплені акцією «возз’єднання») лише таким чином залишаться при «новоправославних» священиках, які повністю будуть матеріально залежні від вірую­чих. Інакше вірні обернуться проти «возз’єднаної» церкви та підтри­мають катакомбні залишки УГКЦ, зосереджені кругом монаших чинів Василіян, Студитів та Редемпторисгів, або ж стануть відвідувати ще існуючі римо-католицькі церкви. Мимо доносів владики Макарія та «староправославних» священиків, що за «інтригами Костельника» криються плани в пригожий момент перетворити «галицьку РПЦ» в укра­їнську автокефальну церкву, всесильні органи держбезпеки і їм підкон­трольна Патріархія погодилися з аргументами Костельника, бодай до його вбивства в 1948 р. Але запланованих пастирсько-богословських курсів у Львові таки ніколи й не було відкрито, як і не організовано в Галичині (в кордонах до 1939 р.) жодного православного монастиря за весь час існування СРСР. Збереження українського характеру право­слав’я в Галичині (поза приєднаним до Тернопільської області колиш­нім Кременецьким повітом Волині) аж до розпаду більшовицького ре­жиму – це заслуга не тільки і не так Костельника, як упертого кон­серватизму віруючих, високого рівня їхньої національної свідомости та паралельного існування «катакомбної» греко-католицької церкви.

ВИСНОВКИ

Хоч архіви «Ініціативної Групи», «Львівського Собору» та самого Костельника досі недоступні, наявних документів включно з «Діяння­ми» «Собору» 1946 р. вистачає, щоб визнати цей фільмований збір за­ляканих, ніким не обраних «делегатів» (які, вступаючи до «Ініціатив­ної Групи», заздалегідь зобов’язалися прилучитися до РПЦ), не скли­каний і не керований греко-католицькими єпископами, а вже таємним православним ядром «Ініціативної Групи», – неканонічним «лжесобором» – інсценізованим МГБ. Ні католицькі, ні православні канони не визнають правочинности таких «соборів», скликаних іншою церквою, та рішень, «прийнятих» на них під поліційним примусом призначени­ми «Групою» та перевіреними НКҐБ «делегатами». Тому «самороз­пуск» УГКЦ не мав канонічно-правового значення, а визнання його вла­дою як «делеґалізацію» УГКЦ та консеквентне переслідування зако­ном і судами ще діючих греко-католицьких священиків, монахів та монахинь за «нелегальну» діяльність (тобто «криміналізація» греко-католицької церкви) були грубим порушенням діючих тоді конституцій СРСР і УРСР, законодавства про «культи» та міжнародних угод і пак­тів, що гарантують право на свободу сумління.

Розсекречені радянські архівні документи проливають нове світло на масштаби репресій, застосованих органами НКГБ/МВД, прокурату­рою та судами проти «упорствующих» греко-католицьких владик та священослужителів, які нерідко були перебільшувані греко-католицькою «мартирологією» та взагалі західними публікаціями про ліквідацію УГКЦ. Згідно із строго таємним листом голови РСРПЦ Г.Г. Карпова Хру­щову з 1956 р., загальна кількість репресованих «служителів культу» з Галичини та Закарпаття за спротив «возз’єднанню» з РПЦ в 1945-50 рр. становила 344 особи, не включаючи монахів (ні, очевид­но, монахинь), а не 1000-1500 священників та ченців, як про це досі пишуть «мартирологи». Очевидно, що в процесі вербування «підписчиків» до «Ініціативної Групи» та застрашування духовенства й чернец­тва УГКЦ могли бути арештовані 1000 або й більше осіб, але тих, що не зламалися під терором і не загинули підчас тюремного слідства, бу­ло репресовано (тобто, засуджено в 1945-50 рр. від 5-ти до 25-ти ро­ків концтаборів) 344 священослужителів, включно з єпископами. З них лише 264 особи (включно з двома єпископами-помічниками та таєм­ним єпископом Хірою) повернулись у західні області до 8 грудня 1956 р.. завдяки хрущовським амністіям та «десталінізації» карально-репре- сивноїсистеми. З інших єпископів-«неповоротців» залишився в живих тільки Митрополит Йосип Сліпий – на засланні в Сибіру. Більшість «неповоротців» померли в ув’язненні або на засланні.

З раніше таємних документів довідуємося також про існування піс­ля т. зв. «саморозпуску» нелегальної, переслідуваної, «катакомбної» УГКЦ в Галичині та на Закарпатті. З поворотом «репресованих» єпископів та священиків зростає в силі та ефективності нелегальна греко- католицька церква. До неї потайки повертається певна частина насиль­но «возз’єднаних» священиків, зокрема в роки хрущовської антирелі­гійної компанії 1958-64 рр., коли владою закрито більше половини православних храмів в Україні. З тих часів аж до її «легалізації» в 1989 р. УГКЦ в «катакомбах» діє вже під безперервним єпископським керівництвом та навіть нелегально вишколює й висвячує певне число нових священиків.

Отже, розсекречені радянські документи підтверджують інші, раніші джерела в тому, що жодного добровільного «саморозпуску» УГКЦ не було, що т. зв. Львівський Собор 1946 р., який «уневажнив» Берес­тейську Унію 1596 р. та «возз’єднав» греко-католиків із Російською Пра­вославною Церквою, був запрограмованим Сталіном актом насиль­ства над стероризованою НКҐБ/МВД групою священиків, та що, пе­рейшовши на 43 роки в підпілля, Греко-Католицька Церква не припинила свого існування в Україні.