www.ji-magazine.lviv.ua

Вельмишановне товариство!

Насамперед дякую засновникам премії – Тетяні Михайлівні та Оме­лянові Миколовичу Антоновичам, дякую високому журі, дякую всім, хто прийшов на цю урочистість.

Я розумію і ціную виявлену мені честь. Водночас відчуваю деяку ду­шевну мулькість від невідповідності мого скромного доробку тій шані і тим похвалам, яких тут зазнав. Кажу це не для красного слівця, це – істина мого самопочування і моєї вдачі.

Є люди, яких усе життя недооцінюють і яких то мучить. І є люди, яких усе життя переоцінюють. Одні з них тим тішаться, омилюючи самих себе, другі ж мають гризоти сумління. Я належу до цих останніх.

У школі мені ставили п’ятірки навіть тоді, коли я не знав уроку, – бо вже мав статус «круглого відмінника», і вчитель не міг псувати про­цент успішності. В інституті мені ставили залік навіть тоді, коли я зов­сім не відвідував лекцій, – бо ж був комсомольським діячем. Коли по­чав виступати в пресі, то тільки за те, що вмів елементарно грамотно висловити якісь міркування, в мені побачили риси таланту літератур­ного критика. А коли написав «Інтернаціоналізм чи русифікацію?», сказавши про те, що здебільше всі знали, тільки не могли висловити, – то й зовсім потрапив у клопітну категорію відомих людей.

Правда, довелося мені чути на свою адресу й немало хули, але сьо­годні знову, може, тимчасово, переважає хвала. За такої ситуації важ­ливо зберегти тверезу самооцінку. Хай вона зосереджує увагу не на тому незначному, що зроблено, а на тому незмірному, що стоїть попе­реду і не дає душі спокою, вимагаючи праці. А та праця потребує не лише волі до неї, а й часу, якого з кожним прожитим днем меншає. Осо­биста ситуація багатократ ускладнюється нинішнім станом нашого суспільства, коли кожен із нас мусить віддавати сили й більшу части­ну свого напруженого бюджету часу справам, нерідко далеким від влас­них планів, але необхідним. Мабуть, не один із літераторів переживає сьогодні драму: доживши, нарешті, до днів, коли має можливість віль­но реалізувати себе як творча особистість, не може з цієї можливості скористатися, бо стихія громадського життя пхає далеко вбік від ро­бочого столу.

Правду кажучи, я стужився за своїм робочим столом і нічого так не хочу, як вернутися до нього,– адже там лежать мої найдорожчі і най­важливіші задуми. Життя ставить перед вибором, і часом жорстоким. Але кожен має право робити вибір сам. І розраховувати на ваше розу­міння, колеги й громадо. Адже є багато способів прислужитися спіль­ній справі, і найпродуктивніший той, що відповідає твоїй істоті – або, як казав Григорій Сковорода, «сродний» тобі.

А тепер хочу сказати про важливіше на цей момент. Про людей, зав­дяки яким ми тут зібралися. Нам радісно бачити сьогодні тут такий бу­кет українських інтелектуалів із Сполучених Штатів Америки – видат­ного літературознавця-теоретика Івана Фізера, знаного у нас талано­витого поета й блискучого літературного критика Богдана Рубчака, високопрофесійного історика й політолога Ярослава Пеленського. А ок­реме слово слід сказати про славне в діаспорі і поки що менш відоме у нас подружжя Тетяну та Омеляна Антоновичів. Мені здається, це су­то український феномен, що принципово відрізняється від знаного в історії меценатства, – як і історія нашого народу відрізняється від іс­торії народів більш «благополучних». В Україні ніколи не було багато вельможних людей, здатних і охочих підтримувати національну куль­туру. Зате завжди були люди, які офірували на неї свою працю і свій кревний зарібок. Ця українська традиція живе сьогодні і в діаспорі, зав­дяки їй існують численні українські видання, українознавчі кафедри в університетах, науково-культурні фонди.

І подружжя Антоновичів – може, один з найнаочніших і найблагородніших прикладів цієї традиції українців. Ці люди – Тетяна Михай­лівна і Омелян Миколович – у спадщину від батьків і від своєї рідної землі одержали тільки світлу голову, добре серце й працьовиті руки. Життя провело їх крізь тяжкі випробування – вигнання, злидні, чу­жина. Тільки завдяки власній праці, розуму й гідності вони здобули своє добродайне місце в житті і авторитет серед української громади, а Те­тяна Михайлівна – і в світі медичної науки Заходу. А скромний матеріальний набуток усього свого трудового життя вони віддають на підтримку української національної культури в діаспорі. Присуджен­ня ж премії Антоновичів спершу Василеві Стусу, потім Ліні Костенко, а тепер і Валерієві Шевчуку та мені належить до актів, що символізу­ють возз’єднання різних ланок сучасної української інтелігенції, кли­чуть до цілісного культурного самоусвідомлення, перекидають мости між островами й острівцями українськості.

Хочу звернути увагу на моральний урок життя Антоновичів та їхньої позиції. У нас ніколи не бракувало політичних незгод і чвар, невдоволених честолюбств, а на повсякденному рівні – взаємних порахунків, злопам’яті, заздрощів і обмов. Тому завжди особливо потрібні були ідеї, які об’єднують навколо спільної справи і спільних моральних принци­пів, і люди, які є образом і чинником такої злагоди, що підносить нас над потоком дрібниць, прикрощів і взаємних розчарувань, дає за ми­нущим побачити неперехідне. На щастя, і ідеї такі, і люди такі у нас завжди знаходилися. І подружжя Антоновичів – серед тих, хто подає приклад послідовного чину задля української культури, яка повинна нас об’єднувати попри всі неминучі, але минущі незгоди, кривди, прим­хи настроїв.

Такі хвилини, як оця, повинні настроювати нас на спільне пережи­вання нашої спільної мети, якою є розкриття всіх творчих можливос­тей українського народу серед людства.

Приймаючи премію, можу з чистою душею сказати, що думаю про працю.