www.ji-magazine.lviv.ua

Шановні пані й панове, шановне товариство!

Бачу сьогоднішній акт символічним. Ми з’їхалися і зійшлися сюди, щоб продемонструвати єдність всесвітнього явища – української лі­тератури. Так складалося, шо ми все були розмежовані, штучно поді­лені й розділені – не з волі українського народу й нас це діялося. Але ми мали й маємо визначальну рису: хоч які залізні стіни між нами зво­дилися, сила нашого взаємного притягання була вища залізних стін, бо ми були зв’язані в душах, а такого з’єднання не може подолати й найзалізніша поліцейська машина. Нас завжди живила, може, в деякі пе­ріоди й малонадійна віра, що хоч би де жив український письменник, його духовна, витворена ним енергія, рано чи пізно ввіллється в загальнонаціональне річище – все вимірюється одним: ділами нашими і нас­кільки діла наші світлоносні.

Моя доля, як митця, не складалася безхмарно, але я ніколи на неї не нарікав. Ніколи не шукав слави для себе, але шукав слави для народу свого і своєї літератури. Зрештою, я й полюбив народ свій через те, що він був упосліджений, гнаний, битий і обкрадений.

Ще з юності поставив перед собою кілька мет, до яких іду й до сьо­годні. Перше: пізнай його, народ свій, і його культуру, його велич і ни­цість, його вершини й низини. Друге: не шукай принад світу, бо ти пос­ланий у нього не задля задоволень, а задля чорної, яка може залиши­тися й неоплаченою, праці. Третє: бери вершину і матимеш середину. Четверте: не зважай на сильних світу цього і їм не служи – вони не для твого розуміння. П’яте: не примушуй служити музу собі, а сам будь їй слугою.

Дозволю собі коротко зупинитись на цих постулатах. Пізнати народ свій і його культуру – це не значить стати народником і творити апо­логію народу, як якоїсь нерушної, законсервованої субстанції – це значить бачити й націю свою й культуру при всій складності їхнього буття у системі світової культури, не рвучи національного коріння, бо без найглибшого національного коріння й гумусу землі, для якої куль­тура твориться, вона буде немічна й малокровна. Не вірю я й у духов­ну силу того митця, який добре знає світову культуру, а свою знева­жає, тобто не знає її; водночас не вірю я й у потугу хуторянської літе­ратури, яка живиться тільки власними соками й не виходить мислительно на світові обшири – пізнання свого народу і його куль­тури неодмінно включає в себе пізнання й бачення цілого духовного всесвіту.

Наша література не мала такого державного сприяння, яке побудо­ване не на диктаті, примусі та невсипущому контролі, а на дбайливо­му плеканні її свободи. Через це вона часто розвивалася саморушно й самоініціативно, і на подвижництві. До чого довів диктат держави над духовним життям зримо бачимо на культурі так званого соціалістич­ного реалізму. Через це дуже часто той, хто брав собі за місію, як ка­зав Валеріан Підмогильний, «серйозність у літературі», мусив свідо­мо прирікати себе на нестатки, нерозуміння, непризнання або й заги­бель, а корону йому або надягали, інколи й дуже урочисто, хіба по смерті, або й зовсім забували її надягти. Але ми вижили і тільки завдяки тому, що в усі часи з’являлись у нас десятки таких, що відрікалися принад світу, а задоволення шукали саме в чорній і часто неоплаченій праці.

Відома антична мудрість, яку любив повторювати Григорій Сковоро­да: «Бери вершину, а матимеш середину». Ніколи я не признавав ес­тетичним мірилом так звану народність і масовість культури, а завжди був переконаний: без плекання елітарних форм естетичного мислен­ня «серйозності в літературі» не досягти. Ще на початку шістдесятих років я проголошував, що література мусить розвиватися триіпостас­но: на елітарному, середньому й масовому рівні, а коли вона не мати­ме хоч одного з цих компонентів, буде неповна. Елітарна ж література мусить задавати тон, бути камертоном літературного процесу, бути тим небом, до якого має прагнути митець, саме вона творить свою ви­щу честь і чим культурніша нація, тим дбайливіше має плекати куль­туру саме елітарну. Отже коли митець ставитиме перед собою естетич­ні надзавдання й досягне доброго рузультату – він своє призначення виконав. Без прагнення до естетичного надзавдання ми будемо безна­дійно копошитися на нашому провінційному літературному базарі.

Ще Фірдовсій в поемі «Шах-наме» подав прецікавий діалог між ца­рем і поетом. Цар вважав, що без державної служби, тобто підпоряд­кованості йому, митець непотрібний. Поет же вважав, що тільки тоді матиме силу, коли поставить себе вище служби цареві. Життя неодно­разово доводило цю істину: велике мистецтво немислиме на держав­ній службі, вона має служити вічним людським цінностям і для вічності. Це стосується і політичної заангажованості митця.

Не системою суспільно-політичних коньюнктур визначається есте­тична вартість твору, а тільки силою духовної енергії, яку він несе, от­же ніколи я не признавав і не признаю жодної партійності літератури, бо партійність культури, на моє переконання – її самогубство.

Нарешті останнє: не примушуй служити музу собі, а будь їй слугою. Йдеться про продажність літератури – один із найголовніших її самознищувальних пороків. Письменник, який пише, вганяючись за мате­ріальним зиском, а не задля витворення духовних цінностей – есте­тична проститутка. На жаль, українська література в двадцятому сто­літті пройшла, може, й не завжди з власної волі, сумний і важкий шлях естетичної проституції. Через це питання письменницької честі й чистоти його духовного «я» – одна з принципових позицій, на якій я стою.

Цього року минає якраз тридцять років від часу, коли я надрукував перше своє оповідання, отже пройшов немалий шлях. Не мені оціню­вати те, що створив, на те буде суд часу і часові виміряти й оцінювати плоди життя мого. Але одне можу сказати чистосердечно: виділених мені Богом днів я не марнував.

Кожен з нас – гість у цьому житті, але кожен у ньому, як уміє і як може, будує свій храм. Той храм і є душею нашою – чистим серцем. Все минає, все зникає й нищиться, одна тільки любов вічна. Вона жи­вильна сила нашого духу, вона спонука праці нашої та життя. Вона до­лає малість нашу і зло наше, і в ній надія наша.

Дякую сердечно, що Ви оцінили так високо маленький храм мій. Це стане спонукою для мене й далі жити так, як жив, і працювати так, як працював. Маю ще силу в дусі і віддам її тим людям, до яких слово моє дійшло й доходитиме.