www.ji-magazine.lviv.ua

Слово, виголошене на врученні Нагороди Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів

Вашингтон, 20 листопада 2009 р.

Нинішня нагорода від Фундації Антоновичів має для мене подвій­но символічний смисл. На сьогодні це, поза сумнівом, найшляхетніща  з усіх українських літературних премій, що існують по обидва боки Атлантики, – знана, впродовж цілої своєї історії, з незаангажованости в жодні скороминущі кон’юнктури та з непохитної вірности щонайви­щим, за будь-якою оцінковою шкалою, інтелектуальним стандартам, і те, що цю нагороду присуджено мені за «Notre Dame d`Ukraine» – книжку про хронологічно останній наш шляхетський орден «лицарів духа», чиїми зусиллями було в 19-му столітті заініційовано настільки ідеологічно потужний проект модерної України, що його не вдалося знищити й тоталітарним режимам наступного століття, – тішить мене не лише як визнання моїх ідей і мого труду, а й як непряме свідчення історичної перемоги моїх героїв: попри всі цивілізаційні катастрофи, котрі випали на долю їхньому спадку, сама його квінтесенція, його етос і пафос, як бачиться, продовжує працювати і в новому столітті.

Другим, не менш знаковим моментом є для мене те, що моїм співсоленізантом став науковець із діаспори. Упродовж кількох по­колінь український культурний простір лишався вимушено розірваним на «материковий» і «діаспорний», і подолання наслідків цього драматичного розриву – одне з насущних завдань для творення су­часної української ідентичности, адекватної новим викликам історії. Практика присудження Фундацією нагород за внесок в українську культуру «без огляду на кордони» є, на моє переконання, надзвичай­но важливим інструментом для забезпечення між «материковою» й «діаспорною» інтелектуальною елітою належного, як сказав би тут Михайло Драгоманов, «ендозмосу й екзосмосу» – засобом витво­рення єдиної, «глобалізованої» спільноти українських інтелектуалів на рівні «горішньої планки», не допускаючи зниження стандарту. В підрадянську добу цю планку для нашої культури тримала емігра­ція – гуманітарна інтелігенція УРСР, загнана в колоніальне гетто й відділена од решти світу інформаційною «залізною завісою», такої можливости не мала. Те, що Фундація, зробившись усеукраїнською, за роки незалежносте зуміла цю планку втримати, вважаю направду неоціненним її здобутком – і, без перебільшення, культурною місією. Коли глянути нині на блискучий «зоряний» список лауреатів Премії Антоновичів, то немовби навіч бачиш ще одну «нову громаду» у – добірний «орден українських інтелектуалів», фізично розсіяний по різних континентах, а проте цілком гідний зватися духовним ареопа­гом нації. Належати до цього ордену – висока честь, за яку складаю Фундації та її високодостойному журі сердечну дяку.