Микола Рябчук
State capture, або Дещо про перспективи рейдерської держави

Незадовго до самiту Україна–ЄС, що вiдбувся 19 грудня в Києвi, Ендрю Вiлсон, експерт Європейської Ради мiжнародних вiдносин (ECFR), опублiкував аналiтичну записку «Україна пiсля вироку для Тимошенко», де оглянув коротко особливостi української внутрiшньої та зовнiшньої полiтики за часiв Януковича та окреслив найоптимальнiшу, на його погляд, лiнiї поведiнки Євросоюзу щодо України.

Хоча Янукович здобув на виборах лише незначну перевагу, зазначає Вiлсон, вiн радикально перепiдпорядкував собi усi гiлки влади. За допомогою пiдкупу та шантажу його прибiчники вiдразу ж сформували на основi Партiї реґiонiв нову бiльшiсть, а вiдтак i уряд. Подiбними ж методами вони змусили Конституцiйний суд зiґнорувати, по сутi, власне рiшення пiвторарiчної давностi i дозволити формування парламентської бiльшостi не лише партiйним фракцiям, як це записано в Основному законi країни, а й окремим перекупленим депутатам – так званим «тушкам». Пiд прикриттям облудної «судової реформи» вся система правосуддя в країнi виявилася фактично повнiстю пiдпорядкованою виконавчiй владi. У жовтнi 2010 контрольований Януковичем Конституцiйний суд скасував законодавчi змiни 2004 року, що обмежували президентську владу, й вiдновив дiю попередньої, суперпрезидентської конституцiї. Чимало фахiвцiв, пише Вiлсон, вважають це своєрiдним конституцiйним путчем.

Одночасно з узурпацiєю влади шляхом захоплення чи, навпаки, обезвладнення (як у випадку Верховного Суду) державних iнституцiй режим розпочав усебiчний наступ на опозицiю, незалежнi мас-медiа, «нелояльний» бiзнес i, взагалi, на громадянське суспiльство. Ендрю Вiлсон проникливо описує основнi iнструменти, якi влада використовує для боротьби з опонентами i якi, правдоподiбно, ще ширше i безсоромнiше будуть використанi наступного року для перемоги на парламентських виборах. По-перше, це те, що британський експерт називає «податковим терором»: системне й систематичне знищення бiзнесу опозицiонерiв i будь-кого, хто наважується їх пiдтримувати, та цiлковите узалежнення всякої пiдприємницької дiяльностi вiд владного патронажу – такий собi рiзновид державного рекету, де плата береться не лише грошима, а й послугами, тобто лояльнiстю.

Другий iнструмент Вiлсон окреслює оксюморонним термiном «правовий терор» – тобто псевдо-леґалiстичне приборкання опонентiв, в основi якого лежить добре всiм знане вибiркове застосування права («друзям – усе, ворогам – закон»). Скандальнi справи Юлiї Тимошенко, Юрiя Луценка та iнших членiв попереднього уряду є лише вершиною айсберга, в основi якого – традицiйно совєтська зневага до прав людини, закону, процесуальних норм i, взагалi, будь-яких чiтких i однакових для всiх правил. Правозахиснi органiзацiї наводять численнi факти незаконних арештiв i утримань пiд вартою, тиску на свiдкiв i фабрикування доказiв, вiдмов затриманим зв’язатися з родичами та адвокатами, не кажучи вже про застосування тортур та про загадковi загибелi ув’язнених, кiлькiсть яких зросла за останнi два роки у кiлька разiв порiвняно з «помаранчевим» перiодом. Знаменно, що тi самi реґiонали, якi, будучи в опозицiї, безперешкодно мiтинґували на всiх майданах i майданчиках країни, за два роки свого правлiння практично повнiстю заборонили протестувальникам проводити масовi акцiї, задовольнивши лише 7% поданих ними заявок.

Рiзке зниження мiжнародними органiзацiями рейтинґу України за показниками свободи слова, зiбрань, демократiї, прав людини, рiвностi й справедливостi, можливостей ведення бiзнесу, за рiвнем корупцiї тощо є закономiрним наслiдком специфiчного стилю правлiння Вiктора Януковича та його клану в останнi два роки.

Eндрю Вiлсон слушно розрiзняє «хаотичну корупцiю» помаранчевої доби, зумовлену насамперед iнституцiйною слабкiстю i загальною iмпотенцiєю тогочасної влади, та – корупцiю системну, iєрархiчно структуровану й практично нiчим не обмежену, якщо, звiсно, не рахувати природних чинникiв – таких, як загальна обмеженiсть у країнi наявних i придатних до розкрадання ресурсiв, а також потреба виплачувати пiдданим сякий-такий прожитковий мiнiмум – бодай на рiвнi фiзичного виживання (хоча й тут реґiонали здiйснили смiливий наступ на залишки соцiальних пiльг, мотивуючи це потребою економiї та мiфiчних «реформ», – нiчим при тому не обмежуючи своїх власних грабiжницьких апетитiв).

В англомовнiй лiтературi такий вид корупцiї називається state capture – захоплення, чи, сказати б, загарбання держави, перетворення її на таку собi напiвкримiнальну корпорацiю, головна мета якої – вичавлювання надприбуткiв для власникiв-акцiонерiв, котрi цю державу рейдерським способом захопили. Корупцiя тут – не побiчний ефект виконання державою своїх основних функцiй, що його у нормальних, себто правових державах намагаються мiнiмiзувати. Навпаки – всi тi функцiї, якi ще сяк-так виконує для своїх громадян українська держава – це лиш побiчний i загалом вимушений, iз точки зору власникiв цiєї квазi-держави, доважок до її основної функцiї – збагачення акцiонерiв.

Вiдповiвши таким чином на ключове питання про сутнiсть режиму та створюваної ним системи, неважко вiдповiсти i на наступне питання – якою має бути полiтика Євросоюзу щодо України, а точнiше – щодо добродiїв, котрi цю країну цiлком по-рейдерськи прибрали до рук i тепер видають себе за її цiлком леґiтимний уряд.

Насамперед, вочевидь, Євросоюз мав би не лише усвiдомити, а й заявити вiдверто, що з леґiтимнiстю в цього уряду далеко не все гаразд. Це правда, що український парламент 2007 року, як i український президент 2010, були обранi в цiлком вiльних, демократичних виборах. Але все це – заслуга попереднього уряду й президента, а не добродiїв, якi прийшли їм на змiну. Цi панове починаючи з березня 2010, порушили стiльки всiляких законiв, правил i процедур, що говорити про їхню леґiтимнiсть сьогоднi можна не бiльшою мiрою, нiж про леґiтимнiсть усенародно обраних нацiонал-соцiалiстiв у Нiмеччинi чи, скажiмо, комунiстiв у країнах так званої «народної демократiї» пiсля 1949 року.

Вiдповiдно, пiдписання Угоди про асоцiацiю з таким режимом було б украй кепським сиґналом не лише для мiжнародної демократичної спiльноти, котра все ж очiкує вiд Євросоюзу вiрностi певним цiнностям, а й для самого Януковичевого режиму, котрий неодмiнно сприйняв би надмiрну поступливiсть Євросоюзу як своєрiдний карт-бланш на подальшi репресiї, фальшування виборiв та остаточну консолiдацiю авторитаризму. Власне, як зазначає Вiлсон, саме поблажливiсть Євросоюзу щодо парламентського, а згодом i конституцiйного перевороту 2010 року великою мiрою пiдбадьорила реґiоналiв до подiбних дiй в усiх iнших галузях, додавши їм певностi, що на Заходi заправляють такi самi «прагматики», себто цинiки, як i в Українi, i що розбiжнiсть мiж задекларованими засадами та практичними дiями є такою ж характерною рисою тамтешнiх «прагматикiв», як i тутешнiх.

Захiд, фактично, прокинувся допiру пiсля арешту Юлiї Тимошенко, – коли було вже запiзно реаґувати, оскiльки весь маховик репресiй та авторитарної консолiдацiї «реґiональнi» рейдери запустили ще пiвтора роки тому, з мовчазного, по сутi, благословення того ж таки Заходу. Тепер Янукович зi спiльниками цiлком щиро не розумiє, чого той Захiд комизиться. Прецiнь торiк Євросоюз проковтнув iще бiльшi паскудства режиму, а тепер його, бач, нарештi прорвало. На Банковiй, схоже, всерйоз не сприймають обурення Заходу, вважаючи це всього лише пiдступами опозицiонерiв, котрi на чолi з Немирею каламутять воду по європейських столицях. А також – удаваною риторикою, покликаною, з одного боку, заспокоїти захiдних виборцiв, не вельми прихильних до флiртування своїх полiтикiв з афро-азiйськими диктаторами, а з iншого – натиснути на український уряд, зробивши його поступливiшим у деяких iнших, справдi важливих питаннях. (Думка про те, що питання демократiї та людських прав може справдi бути для когось важливим, у Януковичевому оточеннi, схоже, навiть не розглядається. Рейдерська логiка не передбачає мислення в таких категорiях. Тим бiльш, коли Захiд справдi дає чимало пiдстав сумнiватись у щиростi й послiдовностi його власних лiберально-демократичних декларацiй).

Вiдклавши парафування, а тим бiльше ратифiкацiю Угоди про асоцiацiю з Україною на невизначений термiн, Євросоюз, безумовно, вчинив правильно, хоча й запiзно. Помилковим, однак, виглядає уявлення Євросоюзу про те, що це вiдкладення є достатнiм покаранням для українського уряду за його репресивно-авторитарну полiтику. I що сама по собi Угода про асоцiацiю є для уряду достатнiм бонусом, аби переглянути свою дотеперiшню поведiнку, припинити репресiї, звiльнити полiтв’язнiв, провести демократичнi вибори i, взагалi, почати грати за правилами, а не гратися з правилами.

Захiднi полiтики, схоже, проектують на українських колеґ свої власнi уявлення про нацiональний iнтерес та полiтичну вiдповiдальнiсть. Тим часом у середовищi рейдерiв, якi захопили Україну, таких категорiй просто не iснує. Євроiнтеґрацiйна риторика, якою вони подеколи послуговуються, не має жодною мiрою на метi наблизити Україну до членства в ЄС. Навпаки, її мета – запобiжна: не допустити вигнання з ЄС самих рейдерiв, якi вже давно туди на особистому рiвнi iнтеґрувалися – з родинами, бiзнесами, маєтками, банкiвськими рахунками i приємними звичками саме там, а не у Москвi, вiдпочивати, лiкуватися, навчати дiтей, закуповуватись та розважатися. Вони можуть скiльки-завгодно дурити Брюссель, Москву та власний електорат балачками про Митний союз, Єдиний економiчний простiр, Євразiйську iнтеґрацiю та iнше кремлiвське бла-бла. Але все це – для лохiв. Тим часом для себе, себто для крутих пацанiв, вони вже давно знайшли значно краще мiсце – у прогнилiй Європi, пiд захистом аґресивного блоку НАТО, котрий їх смертельно лякає у Києвi та Донецьку, але аж нiяк не в Монако та Лондонi. Вони вже давно вступили туди – без жодного тобi Плану дiй та Угод про асоцiацiю, з усiм своїм награбованим майном, вiдiпраними грошима та дипломатичними паспортами, котрi дозволяють їм на вiдмiну вiд лохiв, безперешкодно пересуватися по всьому Шенґену.

Зробивши цей другий висновок, можемо зробити третiй i, наразi, останнiй. Природа сьогоднiшнього українського режиму така, що анi пiдписання Угоди, анi її вiдкладення не змусять його грати за правилами. У свiдомостi цих людей не iснує жодних правил, крiм тих, якi вони самi встановлюють i визнають i якi правильнiше було б назвати «понятiямi». А тому єдине, що може на цих людей вплинути, – це мова сили – єдина, по сутi, мова, яку вони розумiють. Насамперед таку мову повинно опанувати українське суспiльство – мову єдностi, солiдарностi, скоординованих колективних дiй та всезагального громадянського непослуху. Але саме такою мовою з українськими рейдерами повинен розмовляти також Євросоюз.

Ендрю Вiлсон наприкiнцi свого тексту окреслює три основнi аспекти нової євросоюзiвської полiтики стосовно київського, чи, кому як до вподоби, «донецького», режиму. По-перше, Єврозоюз повинен вiдкрити список осiб, яким заборонено в’їзд на його територiю. Розпочати цей список варто iз суддiв та прокурорiв, причетних до фабрикування скандальних справ супроти Юлiї Тимошенко, Юрiя Луценка та iнших сьогоднiшнiх полiтв’язнiв. Його слiд, однак, реґулярно поповнювати прiзвищами iнших людей, насамперед так званих «силовикiв», причетних до розгону мiтинґiв та демонстрацiй, безпiдставних арештiв, катування в’язнiв, знищення незалежних мас-медiй, переслiдування громадських активiстiв тощо.

По-друге, Євросоюз та iншi мiжнароднi органiзацiї повиннi припинити фiнансову та матерiально-технiчну пiдтримку режиму, який лише iмiтує «реформи» i розкрадає або ж використовує не за призначенням мiльйоннi ґранти. I водночас пiдтримка для громадського суспiльства, для монiторинґових, просвiтницьких та iнших органiзацiй, для незалежних мас-медiй та рiзноманiтних понадпартiйних iнiцiатив повинна iстотно зрости.

I по-третє, Єврозоюз повинен розпочати значно ретельнiший монiторинґ сумнiвних фiнансових трансакцiй, що їх здiйснюють українськi полiтики й олiгархи, – причому не лише у колишнiх комунiстичних країнах на кшталт Словаччини, Латвiї чи Угорщини, де дiють спорiдненi каґебiстсько-мафiйнi мережi, а й в iнфiльтрованих цими мережами країнах «Заходу», насамперед на Кiпрi та в Австрiї.

Знаючи загальну неповороткiсть, неквапнiсть i нерiшучiсть Євросоюзу, можемо припустити, що його санкцiї супроти рейдерського режиму у Києвi не будуть анi швидкими, анi радикальними, – принаймнi до парламентських виборiв наступного року, котрi в багатьох європейських столицях усе ще розглядають як останнiй шанс для Вiктора Януковича та його спiльникiв бодай почасти себе реабiлiтувати. I все ж таки, як показує запiзнiла реакцiя Євросоюзу на поведiнку подiбного режиму у Бiлорусi, належнi санкцiї будуть рано чи пiзно застосованi, i будуть вони для українських «елiт» незрiвнянно болючiшими, нiж для бiлоруських, хоча б тому, що українським є що втрачати в Європi значно бiльшою мiрою.

Вiдмовившись пiдписати з українськими рейдерами Угоду про асоцiацiю, Євросоюз зробив добрий крок у доброму напрямку. Наступним кроком, однак, мають стати конкретнi санкцiї проти конкретних осiб, причетних до узурпацiї влади в Українi та її злочинного використання у власних та корпоративних цiлях. Без такого кроку непiдписання Угоди буде покаранням головним чином для українського суспiльства, а не для його кримiнальних «елiт». Хоча українське суспiльство, за великим рахунком, уже й без того достатньо покаране врядуванням «елiт», котрих саме собi вибрало два роки тому у цiлком вiльних i демократичних виборах.

http://zgroup.com.ua/article.php?articleid=5042