Доповідач Марія Зубрицька

Тези вступної доповіді (профільна група №4)

на Регіональному круглому столі

у м. Львові, 21 вересня 2012 року

 

 

І. Криза соціальної та економічної політики.

Потреба у переформатуванні свідомості критичної маси українського суспільства, яку калічить бідність, а низька зарплатня знеохочує творчо мислити, ефективно діяти та бути суспільно відповідальними. Cиндром бідності має всі ознаки специфічної субкультури, а модель соціальної політики теперішньої влади зорієнтована на продукування бідності, а не на стимулювання підприємливості, креативності та внутрішньої впевненості, в основі якої є визнане у всьому цивілізованому світі кредо “Я можу!”. Не менш аморальною і суспільно безвідповідальною є теперішня модель економіки в Україні, яка пропонує всім українським громадянам “життя в кредит ” -- життя за рахунок майбутніх поколінь українців, а також «життя десь-інде»: в Італії, Португалії, Іспанії, Канаді чи США.

 

-- Щоб уникнути трудової деградації, яка не лише не стимулює трудової активності, а й підважує всі фундаментальні основи етики праці, потрібно розвивати творче і критичне мислення та дух підприємництва, починаючи зі шкільної лави. Украй необхідно розвивати незалежні професійні асоціації, незалежний профспілковий рух, асоціацію роботодавців України, які у співпраці з освітніми інституціями формуватимуть нову етику праці.

 

ІІ. Інституційна криза суспільного та громадянського лідерства.

 Найбільшою проблемою у час чергової системної кризи української держави та критичної апатії українського суспільства, є виразна криза інституційних механізмів консолідації та солідаризації громадян України. Парадоксальна паралель: у середині ХІХ століття, в колоніальних умовах бездержавності, переслідувань української мови, завдяки подвижницькій письменницькій, перекладацькій, просвітницькій і видавничій діяльності кількох осіб українська культура здійснила інтелектуальний прорив завдяки чіткій візії національного відродження.

Якщо в позаминулому столітті очевидною була інституційна аномія – розрив між масштабними цілями амбітних національних проектів та інституційними механізмами їх досягнення, то зараз ця аномія має інверсійний характер: механізми є, але їхня комунікативна спроможність нульова, а їхня елементарна суспільна відповідальність набула перверсійних форм корпоративної культури. Сьогодні в Україні є багато і різних інституцій: державних, громадських, приватних. Однак вони не мають візії та не розуміють своєї суспільної місії, що й засвідчила ситуація зі захистом чергових спроб теперішньої влади маргіналізувати українську мову. Зокрема, є Асоціація ректорів ВНЗ України та локальні Ради ректорів, які не стали на захист української мови, а окремі локальні ради навіть схвально відгукнулися про скандальний закон “Про засади державної мовної політики’'.

-- Тому передусім, потрібне воскресіння інституційних ініціатив як локального, так і загальнонаціонального масштабу. Потрібні інституції, які дають українському суспільству уроки суспільної відповідальності, зразки цивільних чеснот, зразки успішності на засадах цих чеснот, , наполегливо змінюючи нашу дійсність усупереч усім кризам і несприятливим обставинам. Зокрема, варто вчителям української мови та літератури, яких в Україні є понад  150 тисяч, створити свою професійну Асоціацію. Саме професійні асоціації є одним із рушійних чинників громадянського суспільства і гарантом професійної етики. Надзвичайно важливо розвивати волонтерський рух, будувати свій український корпус волонтерів, на зразок американського корпусу миру, добровольці якого в занедбаних українських селах сіють зерна надії, віри та милосердя і за спонсорські кошти технологічно їх модернізують

ІІІ. Чи можливо перетворити вищі навчальні заклади як найпотужніші осередки освіченості у агентів національної консолідації своєрідні інкубатори “креативних менеджерів” та “креативних професіоналів”?

Університет як інституція за останні 100 років змінився демографічно, фінансово, технологічно, але його інституційна структура та освітня філософія не змінюються на тлі радикальної зміни свідомості студентів та зміни засобів і способів продукування та поширення знань. Небезпека полягає в тому, що через цю прірву між застарілою структурою, філософією освіти та суспільними потребами і динамічно мінливими технологіями університет перестає бути агентом суспільних змін, а щоразу більше нагадує ізольовану інституцію, що живе своїм життям, яке лише є легким відлунням життя суспільного. Зокрема, на тлі масмедійного дискурсу про національну роздвоєність ввнутрішня мобільність українських студентів на сьогодні складає 2%, а зовнішня – навчання поза межами України – 4 %.

Українські університети стануть діяльними агентами суспільних змін  та змін на ринку праці за умов:

n  набуття реальної університетської автономії;

n  розвитку високих технологій

n  реалізації досліджень і проектів, пов’язаних із суспільними потребами та потребами на ринку праці.

 Досвід більшості успішних країн світу з високими соціальними стандартами життя засвідчує, що держави можуть занепадати або розвиватися залежно від здатності опановувати комп’ютерну, бімолекулярну та квантову революції. Невеличке індійське місто Бангалор знане тепер на карті світу як індійська силіконова долина, яку впродовж десяти років творили молоді та найздібніші компютерники, що здобули освіту в США, Канаді та Австралії та повернулися додому, щоб творити мережу ІТ-центрів з промовистою назвою «Глобальне село» як модифікацію метафори нашого століття «Світ-це велике глобальне село». За 10 років 15 тисяч молодих людей збільшили державний бюджет країни у кілька разів та зуміли довести країні та світові, що з нуля при наявності динамічних ідей можна творити диво та втілювати індійську мрію.