Простування до Автентика

Тарас Возняк. Бруно Шульц. Повернення. – Львів: Незалежний культурологічний журнал «Ї», 2012

 

Новели, переклади і малюнки Бруно Шульца та навіть саме його ім’я в СРСР були відомі хіба що втаємниченим. А ті, хто вірив Міністерству Правди, мусили думати, що Шульц ніколи і не жив, не писав, не перекладав і не малював, не повертався знов і знову до свого Дрогобича зі Львова, Трускавця, Варшави, Кракова, Відня, Вільна, Бад Кудова та Парижа, не був звинувачений у порнографії, запідозрений в українському буржуазному націоналізмі, застрелений ґестапівцем і похований у братській могилі на Дрогобицькому єврейському цвинтарі, згодом знищеному радянською владою.

Проте поодинокі відчайдухи примудрялись і в Радянському Союзі розкошувати химерною Шульцевою прозою, бо підпільний книжковий рух там усе-таки існував, хоч і не такий потужний, як гідний заздрості «другий обіг» у сусідній Польській Народній Республіці. Тож у Львові та Києві так само, як у Варшаві та Кракові, деякі ночі до ранку повнилися читанням якоїсь небезпечної книги, за секретним приписом вилученої з бібліотек і книгарень, а потім «списаної» та начебто спаленої «за актом». Або її рукописної, машинописної чи фотографічної копії, або ж її відбитка, нелеґально виготовленого у державній установі на велетенському копіюваному апараті «Ера» і там же беззаконно оправленого. Час від часу Міністерство Любові само вкидало до цього таємного коловороту ту чи іншу заборонену книгу у сподіванні за її ходінням по руках відстежити її читачів і через них вийти на змальовані Шульцем «Цинамонові крамниці», до яких ці мрійники вчащали у пошуках книг – тих, що, за Шульцем, «прямують до Автентика».

У 1980-х роках один такий прихисток-refugium заховувався у вітражній майстерні Ігоря Клеха та Григорія Комського у підвалі на вулиці Крокодилів у середмісті Львова (для невтаємничених – просто вулиця Грабовського). Брати з-під знаку кельми, які щоп’ятниці ввечері сходилися до тієї ложі на Великий Збір, завбачливо вдавали зі себе товариство тихих алкоголіків і навіть спромоглися переконати у цьому дільничого міліціонера, що реґулярно навідувався туди за скромною даниною.

Завсідники тієї криївки часто передавали з рук у руки особливі, старі, рідкісні, підозрілі та навіть закордонні книги. Одного разу художник Кость Присяжнюк приніс туди від актора Польського народного театру у Львові, реставратора та поета Любарта Ліщинського книгу Бруно Шульца «Цинамонові крамниці. Санаторій під Клепсидрою», видану у Кракові – важко повірити! – 1978 року (Wydawnictwo Literackie). А ще один її примірник вітражист Микола Яковина привіз із обласної універсальної наукової бібліотеки, що розташовувалась у колишньому монастирі сестер Василіянок (так!) в Івано-Франківську.

1983 року окремі новели зі цієї книги Ігор Клех і Григорій Комський заходилися перекладати російською мовою, а Микола Яковина і філософ Тарас Возняк – українською. Звісно, не могло бути й мови про публікацію перекладів отаких «безідейних» і «занепадницьких» творів, та ще й написаних автором «небажаного» етнічного походження, у той Мертвий сезон, коли у магазинах, кінотеатрах, їдальнях і просто на вулицях щодня відбувались облави на людей, і манекенам, описаним Шульцем у «Трактатах», СРСР видавався тисячолітнім рейхом.

Натомість молодим львівським перекладачам Шульцевої прози тоді йшлося радше про відновлення, відживлення, відтворення та перетворення галицької, а відтак і української, індивідуальної та колективної ідентичності. І Шульцеве ускладнене, місцями містичне, багате на сенси письмо, осердя-meritum якого становив архаїчний, тоді вже зниклий триєдиний єврейсько-польсько-український світ Галичини, до цього надавалось ідеально. Як згадує Тарас Возняк, той переклад був одночасно змаганням із текстом і задоволенням від нього: «Досі пам’ятаю те почуття лету, коли переклад лився як вода. Глуха ніч. Величезний місяць. І все вдається».

1985 року Тарас Возняк видрукував на своїй машинці та власноручно виготовив 20 примірників першої в історії «самвидавної» збірки перекладів (власних і Миколи Яковини) творів Бруно Шульца – тодішньою соціалістичною «новомовою» це називалося «виготовлення, зберігання та поширення антирадянських матеріалів». А вже за якийсь рік на сповнення пророцтва Юрія Клена (Освальд Бурґардт) зі старої імперії посипався мертвий радіоактивний попіл. У перебігу тієї аґонії трударі Міністерства Правди розгубили пропаґандистський запал, фахівці Міністерства Любові втратили чекістську пильність, цензори Головліту позбулись ідейної цноти, а дільничі міліціонери переключилися на кооператорів. Відтак, 1988 року в Івано-Франківській газеті «Комсомольський прапор» (саме так!) були вперше в СРСР леґально опубліковані Шульцеві новела «Птахи» та повість «Санаторій під Клепсидрою» у перекладі Миколи Яковини та з ілюстрацією львівського художника Ігоря Подольчака.

Настали, у точній відповідності до Шульцевих означень, одночасно Весна, Великий Сезон і Геніяльна епоха. Насельники того велетенського Санаторію нарешті прокинулися від тривалого сну, світло розсіяло хронічні сутінки, час, що його десятиліттями повертали навспак тамтешні «лікарі», відновив свій природний біг, і застояна вода у Клепсидрі знову почала крапати з минулого у майбутнє. Часописи навперейми кинулися публікувати переклади творів Бруно Шульца: «Жовтень» (Львів, 1989), «Родник» (Рига, 1989), «Сучасність» (Київ, 1992), «Єгупець» (Київ, 1995), «Ї» (Львів, 1992, 1995, 1996, 1997), «Література Плюс» (Київ, 1999). Коло перекладачів Шульцевої прози поступово розширювалося, і до Івана Гнатюка, Миколи Яковини, Тараса Возняка, Ігоря Клеха та Григорія Комського долучилися Тарас Матіїв, Андрій Шкраб’юк, Андрій Павлишин, Андрій Бондар та Андрюс Вишняускас.

Вперше в Україні «Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою» Бруно Шульца у перекладі Андрія Шкраб’юка видала у Львові Видавнича спілка «Просвіта» на чолі із Лесею Коваль у лютому 1995 року. 2002 року так само у Львові Освітній ресурсний центр випустив «Санаторій Під Клепсидрою» у перекладі Андрія Павлишина. 2004 року Львівський «Форум видавців», теж під проводом Лесі Коваль, знову видав Шульцеві «Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою», але відтворені вже чотирма перекладачами. А 2010 року київське видавництво «Дух і Літера», очолюване Костянтином Сіґовим і Леонідом Фінберґом, випустило книгу Єжи Фіцовського «Реґіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія» – так само у перекладі Андрія Павлишина.

Так у результаті двох десятків років мурашиної праці двох десятків львівських і київських інтелектуалів Бруно Шульц, за висловом Тараса Возняка, став українською справою. І нею ті адепти Шульцевої Великої єресі опікувались і надалі. Досить згадати про розголос, якого вони надали віднайденню у лютому 2001 року Крістіаном і Беньяміном Ґайслерами з Гамбурґа казкових розписів Бруно Шульца на стіні колишньої «вілли Ландау» у Дрогобичі та наступному викраденню частини тих розписів співробітниками Єрусалимського інституту досліджень Голокосту Яд Вашем на чолі із Марком Шрайберманом. Можна пригадати також директорію «Шульцґейт» на сайті львівського культурологічного журналу «Ї», традиційний Міжнародний фестиваль Бруно Шульца у Дрогобичі, виставки, статті, есеї, інтерв’ю, теле- та радіопередачі про Шульца. Триває і відтворення Шульцевої прози українською мовою – щойно у березні 2012 року Тарас Возняк опублікував свої переклади новел «Комета», «Осінь», «Вітчизна» та «Республіка мрій».

Повернення Бруно Шульца стало частиною класичної модернізації галицького міфу. В її перебігу будівничі новітньої галицької тожсамості відшукували, відбирали, тлумачили, освоювали, а потім долучали до своїх скарбів, успадковували та привласнювали у руському, польському, австрійському та знову польському минулому Галичини те, чого їм вельми бракувало у теперішньому, а також те, що вони вважали гранично потрібним для своєї культурної та політичної спільноти у близькому майбутньому. А коли цю галицьку Республіку мрій визнали і наддніпрянці, Бруно Шульц став українським письменником так само, як єврейським і польським.

Засвоєння Шульцевого спадку було водночас міфотворенням та екзегезою, оскільки його мудра, насичена світлом проза повсякчас відсилає читача до свого джерела – Книги-Автентика. Сяйвом цього трансценденту відсвічують у Шульца і білий засніжений парк, і весняні сади, і сузір’я липневої ночі, і Площа Ринок у розпал спекотного дня, і місячне світло, і розбуяле серпневе листя дерев, кущів і трави, і небо бабиного літа. Одні підозрюють, здогадуються або знають про існування Автентика і тому шукають його все життя, інші, зневірившись віднайти його, врешті-решт капітулюють і задовольняються апокрифами, копіями та навіть сурогатами, тоді як посполитий люд без вагань видирає з Книги аркуші на обгортку для бутербродів. Попри це, Бруно Шульц розпізнає свого справжнього, обізнаного, втаємниченого читача за блиском очей та потиском руки, а відтак запрошує його разом смакувати тим сяйвом: «Книга спала, і вітер тихо роздмухував її, мов рожу столистну, і вона відкривала листочки, пелюстка за пелюсткою, повіка під повікою, всі – сліпі, оксамитові й поснулі, а в її осерді, на самому дні, крилася зіниця лязурова, павиний стрижень, крикливе гніздо колібрі».

 

http://kulturaenter.pl/w-poszukiwaniu-autentyku/2012/05/