Більшість із тих, хто взагалі цікавиться цим питанням, визнають, що англійська мова переживає злигодні, хоча загалом вважається, що ми свідомими діями нічого не можемо з цим зробити. Міркування такі, що наша цивілізація занепадає, і наша мова неминуче повинна зруйнуватися під час загального краху. Звідси випливає, що будь-яка боротьба проти недоречного вживання мови – це сентиментальний архаїзм на кшталт використання свічок замість електричного світла чи двоколісних повозок замість літаків. В основі цього лежить напівсвідома віра в те, що мова – сутність, яка змінюється природно, а не інструмент, який ми самі пристосовуємо до наших цілей.

Тепер, зрозуміло, що глибинні причини погіршення стану мови повинні бути політичними та економічними: справа не просто в поганому впливі того чи іншого окремого письменника. Але наслідок може перетворитися на причину, тим самим підкріплюючи початкову причину та призводячи до того самого наслідку в посиленій формі, і так далі до нескінченності. Людина може почати пити через усвідомлення власних невдач, а потім зазнати ще більших нищівних невдач через своє пияцтво. Щось доволі подібне відбувається з англійською мовою. Вона стає потворною та неточною через недолугість наших думок, але через неохайність нашої мови ми легше народжуємо недолугі думки. Суть у тому, що цей процес можна розвернути. Сучасна англійська, тим більше писемна англійська, сповнена поганих звичок, котрі поширюються через імітацію і котрих можна уникнути, якщо мати волю зробити необхідне зусилля. Коли людина позбудеться цих поганих звичок, вона зможе думати більш ясно, а ясне мислення є необхідним першим кроком до політичного відновлення. Тобто боротьба проти поганої англійської не є чимось дріб’язковим і не повинна хвилювати виключно професійних письменників. Незабаром я до цього повернусь, і сподіваюся, що до того моменту смисл сказаного тут стане зрозумілішим. Тимчасом наводжу п’ять зразків мови, якою зазвичай пишуть в теперішній час.

Ці п’ять уривків було обрано не тому, що вони особливо погані, – я міг би навести значно гірші цитати якби забажав – а тому, що вони ілюструють різноманітні мислені вади, від яких ми наразі страждаємо. Вони трохи нижчі середнього, але є доволі показовими прикладами. Я пронумерую їх, аби потім у разі необхідності на них посилатися.

1.      Дійсно, я не впевнений, чи буде неправдою сказати, що Мільтон, який колись, здавалося, не відрізнявся від Шеллі сімнадцятого сторіччя, не зробився, внаслідок пережитих ним речей, які з кожним роком ставали дедалі гіркішими, більш чужим (sic) до засновника тієї єзуїтської секти, терпіти яку його ніщо не могло змусити.

 

Професор Гарольд Ласкі (есе в «Freedom of Expression»)

 

2.      Передусім не можна гратися в дитячі ігри з місцевою батареєю ідіом, яка прописує сингулярно жахливі комбінації вокабул типу елементарного спокійно ставитися до замість толерувати чи збити з толку замість спантеличити.

Професор Ланселот Гогбен («Interglossia»)

3.      З одного боку, маємо вільну особистість: за означенням, вона не невротична, адже в неї немає ані конфлікту, ані мрії. Її бажання, такі як вони є, прозорі, адже вони є саме тим, що інституційне схвалення тримає на верхівці свідомості; інший інституційний шаблон змінив би їх кількість та інтенсивність; в них мало натурального, нескоротного чи культурно небезпечного. Але з іншого боку, сам соціальний зв’язок є нічим іншим, як взаємним відображенням цих самовпевнених чеснот. Згадаємо визначення любові. Чи не є це самим портретом маленького вченого? Де в цій залі з дзеркальними стінами знайдеться місце для індивідуальності чи братерства?

 

Есе з психології в «Politics» (Нью-Йорк)

 

4.      Усі «найкращі люди» з джентльменських клубів і всі несамовиті фашистські капітани, об’єднані спільною ненавистю до Соціалізму та тваринним жахом перед зростаючою хвилею масової революції, вдалися до актів провокації, до брудного підбурювання, до середньовічних легенд про отруйні криниці з метою легалізувати своє власне знищення пролетарських організацій, а також спонукати схвильованих дрібних буржуїв до шовіністичних пристрастей задля боротьби проти революційного шляху виходу з кризи.

 

Комуністичний памфлет

 

5.      Якщо є мета вселити новий дух у цю стару країну, то існує одна реформа, шлях до якої тернистий і сповнений чвар і на яку треба наважитись, і це – гуманізація та гальванізація BBC. Соромливість у цьому питанні свідчитиме про виразку та атрофію в душі. Серце Британії може бути міцним і битися потужно, наприклад, але рик британського лева сьогодні нагадує голос Навія зі «Сну літньої ночі» Шекспіра – він тендітний як у новонародженої голубки. Не можна до безмежжя обмовляти нову мужню Британію в очах, а точніше у вухах світу кволою млявістю з Ленгем Плейс, яка безсоромно вдає з себе «стандартну англійську мову». Коли о дев’ятій годині чути Голос Британії, буде значно ліпше та нескінченною мірою менш сміховинно почути чесне ковтання літер,[1] ніж теперішнє педантичне пихате, ніби у вчителів початкової школи, пригальмовуюче оманливе іржання боязких скиглячих незайманих дівок!

Лист в «Tribune»

У кожного з цих уривків є свої власні вади, але всі вони мають дві спільні риси, на додаток до необов’язкової потворності. Перша – це затхлість образів; друга – нестача точності. Автор уривка або має думку й не може її висловити (чи ненавмисне каже щось інше), або майже не переймається тим, чи мають його слова якийсь смисл.[2] Ця суміш невизначеності та відвертої некомпетентності є найбільш вираженою ознакою сучасної англійської прози, особливо політичних текстів усіх видів. Щойно починається обговорення певних тем, як конкретне розплавлюється в абстрактне, і виникає таке враження, що нікому в голову не приходить жодного незаяложеного мовного звороту: проза дедалі менше складається зі слів, обраних заради їх значення, і дедалі більше з фраз, зчеплених одна з одною, мов деталі дешевого конструктора. Нижче я із зауваженнями та прикладами перерахую різні прийоми, котрі зазвичай використовують, аби уникнути роботи з побудови прози.

Метафори, що помирають. Нова метафора сприяє мисленню – вона викликає наочний образ, в той час як метафора, яка офіційно «померла» (наприклад, залізна воля), фактично, знову стає звичайним словом і може, взагалі кажучи, використовуватися без втрати ясності. Але між цими двома видами існує величезне звалище затасканих метафор, які втратили здатність що-небудь викликати й використовуються лише тому, що дозволяють людям не докладати зусиль на вигадування потрібних їм фраз. Ось приклади: ходити по колу, у перших лавах, стати на шлях боротьби, затиснути в лещата, стояти пліч-о-пліч, грати на руку, нема чого ділити, ласий шматочок, рибалити в каламутній воді, на порядку денному, ахіллесова п’ята, лебедина пісня, розсадник. Чималу кількість таких виразів використовують не знаючи їх значення (скажімо, що таке «плацдарм»?), і несумісні метафори часто вживають разом, що є незаперечною ознакою байдужості автора до того, що саме він каже. Первинне значення деяких загальнопоширених нині метафор перекручують, навіть не усвідомлюючи цього. Наприклад, замість у перших лавах інколи пишуть на перших лавах. Інший приклад – говорячи про молот і ковадло, сьогодні завжди мають на увазі, що ковадло зазнає найбільших ушкоджень при зіткненні. В житті саме молот ламається об ковадло, навпаки не буває ніколи: автор, котрий зупинився б подумати, що він каже, не спотворив би цієї фрази.

Маніпулятори, або словесні протези. Вони дозволяють не докладати зусиль на добирання підхожих дієслів та іменників і в той же час додають до кожного речення прокладку із зайвих складів, які створюють видимість симетрії. Ось характерні фрази: приводити в стан неспроможності, свідчити проти, встановлювати зв’язок з, перебувати під впливом, давати привід, давати підстави, мати наслідком, відігравати провідну роль в, давати про себе знати, набувати сили, виявляти тенденцію до, виконувати функцію і таке інше, і так далі. Головне – усунути прості дієслова. Замість єдиного слова типу ламати, зупиняти, псувати, лагодити, вбивати дієслово стає фразою створеною з іменника або прикметника, що його причеплено до якогось загального дієслова типу виявлятися, служити, утворювати, являти, робити. До того ж пасивна форма дієслова де тільки можливо обирається замість активної, а конструкціям з іменниками надається перевага над дієприслівниками (наприклад, в процесі вивчення замість вивчаючи). Набір дієслів додатково скорочується за допомогою утворень із -ізувати (-изувати) та де-, а банальним твердженням надається вигляду глибинних за допомогою утворень із подвійними запереченнями.[3] Прості сполучники та прийменники замінюються такими фразами як по відношенню до, зважаючи на, той факт, що, за сприяння, беручи до уваги, що, в інтересах, за припущення, що; а в закінченнях речень з’являється антикульмінація у вигляді таких кричуще заяложених виразів як було б дуже бажано, не можна не брати до уваги, слід очікувати в недалекому майбутньому, заслуговує на серйозне вивчення, доведено до задовільного результату і таке інше, і так далі.

Пишномовність. Слова на зразок феномен, елемент, індивід, об’єктивний, категоричний, ефективний, віртуальний, базовий, першорядний, стимулювати, становити, демонструвати, експлуатувати, утилізувати, виключати, ліквідувати вживаються для того, щоби прикрасити просте твердження і надати ознак наукової безсторонності упередженим судженням. Прикметники на кшталт епохальний, епічний, історичний, незабутній, тріумфальний, стародавній, невідворотний, невблаганний, істинний використовуються заради облагородження брудного процесу міжнародної політики, в той час як тексти, що мають на меті звеличити війну, набувають архаїчного забарвлення, котре можна впізнати за словами царина, престол, колісниця, броньований кулак, тризуб, меч, щит, стяг, ботфорт, горн. Іншомовні слова та вирази, такі як cul de sac, ancien regime, deus ex machina, mutatis mutandis, status quo, gleichschaltung, weltanschauung, вживаються, щоб створити видимість культурності та елегантності. Насправді, нема ніякої потреби в жодній із сотень іншомовних фраз, що їх сьогодні поширено в англійській мові, окрім корисних скорочень i.e., e.g. та etc. Людей, які погано пишуть, а особливо авторів наукових, політичних і соціологічних текстів, майже завжди переслідує думка, нібито слова латинського чи грецького походження величніші за саксонські, і такі не надто потрібні слова як інтенсифікувати, оптимізувати, прогнозувати, екстерний, експропріювати, конспіративний, субаквальний та сотні інших постійно витісняють з уживання своїх англосаксонських двійників.[4] Жаргон, притаманний марксистським текстам (гієна, кат, людожер, дрібний буржуа, ці пани, лакей, прислужник, скажений пес, біла гвардія, тощо), складається переважно зі слів, перекладених з російської, німецької або французької; але зазвичай нові слова утворюються через причеплення до латинського або грецького кореня належних афіксів і, де треба, ознаки розміру. Часто простіше вигадати таке слово (дерегіоналізувати, нетолерований, матримоніальний, нефрагментарний і так далі), ніж знайти англійське слово з потрібним значенням. У результаті, як правило, написане стає більш неохайним і розпливчастим.

Беззмістовні слова. Деяким видам текстів, зокрема мистецькій та літературній критиці, властиві довгі абзаци, майже повністю позбавлені смислу.[5] Слова на зразок романтичний, пластичний, цінності, людяний, мертвий, сентиментальний, природний, життєвість у тому вигляді, в якому їх використовують мистецькі критики, не мають абсолютно ніякого змісту. Тобто вони не вказують на жоден існуючий об’єкт, ба більше, читач майже ніколи і не очікує, що вони на такий вкажуть. Коли один критик пише: «Видатною рисою робіт пана Х є те, наскільки вони живі», а другий пише: «Що одразу вражає в роботах пана Х – це їх специфічна мертвість», читач сприймає це просто як різні точки зору. Якби замість жаргонних слів мертвий та живий там були присутні слова на кшталт чорний та білий, він миттєво побачив би, що мова використовується неправильно. Чимало політичних слів вживають схожим чином. Слово фашизм у теперішній час не значить нічого більшого, ніж «щось небажане». Слова демократія, соціалізм, свобода, патріотичний, реалістичний, справедливість всі мають по декілька різних значень, які неможливо між собою узгодити. Коли йдеться про слово типу демократія, мало того, що не існує загальноприйнятого означення, а й спроби дати таке означення наражаються на опір з усіх боків. Майже всі відчувають, що, називаючи країну демократичною, ми її вихваляємо: внаслідок цього апологети будь-якого режиму стверджують, що він демократичний, і бояться, що вони більше не зможуть вживати це слово, якщо його буде прив’язано до якогось конкретного значення. Слова такого роду часто використовують, аби свідомо обманути читача. Тобто людина вживає їх спираючись на своє власне визначення, але дозволяє співрозмовникові думати, мовби вона має на увазі щось зовсім інше. Твердження на кшталт маршал Петен був справжнім патріотом, радянська преса найбільш вільна у світі, католицька церква засуджує будь-яке пригнічування майже завжди супроводжуються наміром ввести в оману. Деякі інші неоднозначні слова, що їх найчастіше вживають більш-менш нечесно, такі: клас, тоталітарний, наука, прогресивний, реакційний, буржуазний, рівність.

Отже, я склав цей каталог ошуканств та збочень, а тепер дозвольте мені навести ще один приклад писання, до якого вони можуть призвести. Цього разу я мав вигадати його сам – так вимагала його природа. Я перекладу один абзац хорошої мови сучасною мовою найгіршого ґатунку. Ось відомий вірш з Екклезіяста: «Знову я бачив під сонцем, що біг не у скорих, і бій не в хоробрих, а хліб не в премудрих, і не в розумних багатство, ні ласка у знавців, а від часу й нагоди залежні вони!». А от він сучасною мовою: «Об’єктивна екзаменація наявних феноменів девальвує тезу про існування кореляції між   компетентністю індивіда та його результатом у заходах конкурентного характеру; критично важливо приймати до уваги, наскільки серйозну роль грає елемент стохастичності».

Це – пародія, хоч і без надмірних перебільшень. Зокрема, уривок (3), наведений вище, містить ряд клаптиків такої ж самої мови. Зазначу, що мій переклад неповний. Початок і кінець речення доволі точно передають смисл оригіналу, проте в середині конкретні приклади – біг, бій, хліб – розчинилися в туманній фразі «результатом у заходах конкурентного характеру». Так обов’язково мало статися, тому що жоден із сучасних авторів описуваного мною типу – жоден, хто здатний вжити фразу на кшталт «об’єктивна екзаменація наявних феноменів», – ніколи не сформулював би свої думки так чітко і детально. Загальна тенденція для сучасної прози – віддалятися від конкретики. Давайте зараз проаналізуємо ці два речення більш ретельно. Перше містить тридцять шість слів, при цьому лише п’ятдесят два склади, і на всі слова в ньому можна натрапити в повсякденному житті. Друге містить тридцять слів і дев’яносто два склади: десять із цих слів походять із латини, п’ять – із грецької. Перше речення містить шість яскравих образів і лише одну фразу («від часу й нагоди»), котру можна було б назвати туманною. Друге не містить жодної свіжої, виразної фрази і, незважаючи на дев’яносто два склади, передає тільки скорочену версію того, що говорить перше. Однак, поза сумнівом, саме такі речення, як друге, стають дедалі більше поширеними в сучасній англійській. Я не хочу перебільшувати. Така манера писати поки не витиснула інші, і спалахи простоти деінде трапляються навіть в найгірших текстах. А проте, якби вам чи мені сказали написати кілька рядків про невизначеність людської долі, ми напевно написали б щось значно більше схоже на моє вигадане речення, ніж на речення з Екклезіяста.

Як я намагався показати, сучасна манера писання в її найгіршому прояві полягає не в тому, щоб добирати слова заради їх значення чи добирати образи задля роз’яснення суті. Вона полягає в тому, щоб зліплювати один з одним довгі ланцюги слів, заздалегідь упорядковані кимсь іншим, і вшляхетнювати результат за допомогою відвертого шахрайства. Цей спосіб писання вабить тим, що так писати легко. Простіше – і навіть швидше, якщо набути звички, – сказати на мій погляд, не позбавлена аргументації така точка зору, що, ніж сказати я вважаю. Використання готових фраз не лише звільнить вас від необхідності шукати потрібні слова; воно також дозволить вам не турбуватися про ритм ваших речень, адже ці фрази зазвичай складені більш-менш милозвучно. Коли ви нашвидку складаєте текст – коли диктуєте стенографу, наприклад, чи виголошуєте промову – природно скотитися до претензійного стилю з надлишком латинізмів. Штампи на зразок фактор, із яким ми не можемо не рахуватися за будь-яких обставин або аргумент, з яким жоден з нас ніколи не став би сперечатися врятують багато речень від спотикання. Вживаючи затхлі метафори, порівняння та ідіоми, ви уникаєте значних розумових зусиль, але при цьому смисл вашого тексту залишається не до кінця зрозумілим як читачеві, так і вам самим. У цьому полягає значущість змішаних метафор. Єдине призначення метафори – викликати наочний образ. Коли ці образи стикаються між собою – як-от фашистський спрут заспівав свою лебедину пісню, залізну руку було кинуто в котел – можна бути впевненим, що автор не бачить у себе в голові об’єктів, які він називає; іншими словами, він не думає по-справжньому. Подивимося ще раз на приклади, що їх я навів на початку цього есе. Професор Ласкі (1) використовує п’ять заперечень протягом п’ятдесяти двох слів. Одне з них зайве, що перетворює весь уривок на нісенітницю, і крім того там є помилка – чужим замість схожим – яка робить текст ще більш нісенітним. Там також присутні декілька кострубатих шматків, які підвищують загальний рівень розпливчастості. Професор Гогбен (2) грає в дитячі ігри з батареєю, яка може, мов лікар, щось там прописувати, але, хоча він і не схвалює повсякденну фразу спокійно ставитися до, йому ліньки пошукати у словнику слово сингулярний і зрозуміти його значення; уривок (3), якщо ставитися до нього непоблажливо, просто не має сенсу: напевно, можна здогадатися, що малося на увазі, коли прочитати цілком статтю, в котрій цей уривок міститься. В (4) автор більш-менш знає, що він хоче сказати, але скупчення заяложених фраз душить його як листки чаю, що застрягли в стоці раковини. В (5) слова та смисл майже повністю роз’єдналися. Люди, які пишуть у такій спосіб, зазвичай передають загальний емоційній зміст – їм щось не подобається, і вони хочуть виразити солідарність з чимось іншим, – але їх не цікавлять подробиці. Сумлінний автор з кожним своїм реченням ставить собі щонайменше чотири питання: Що я намагаюся сказати? Які слова зможуть це виразити? Який образ чи ідіома зроблять це більш зрозумілим? Чи цей образ достатньо свіжий, щоби справити належне враження? Він також, напевно, поставить собі ще два питання: Чи можу я сказати це більш коротко? Чи не сказав я щось потворне без необхідності? Але ви не зобов’язані докладати цих зусиль. Ви можете вийти зі становища розчахнувши двері до своєї свідомості та дозволивши натовпу готових фраз увійти всередину. Вони за вас побудують ваші речення – і навіть складуть ваші думки, до певної міри, – а також, коли треба, допоможуть вам у важливій справі часткового приховування змісту ваших слів від читача і навіть від вас самих. Само отут і проявляється особливий зв'язок між політикою та занепаданням мови.

У наш час манера написання політичних текстів загалом є поганою. У випадках, коли це не так, зазвичай виявляється, що автор тексту – такий собі бунтар, котрий висловлює свої власні думки, а не «лінію партії». Таке враження, що ортодоксальність будь-якого кольору вимагає неживого, позбавленого особистості стилю. Політичні діалекти, що їх можна знайти в памфлетах, передовицях, маніфестах, білих книгах та промовах чиновників, безумовно, різняться у різних партій, але всі вони подібні в тому, що майже ніколи не містять свіжих, яскравих, домашнього виготовлення мовних зворотів. Коли дивишся на якогось втомленого наймита-словоблуда, котрий механічно повторює з трибуни знайомі всім фрази – тваринний, свавілля, залізний каблук, кривава тиранія, вільні народи світу, стояти пліч-о-пліч – виникає цікаве відчуття, ніби спостерігаєш не за живою людиною, а за такою-собі лялькою: це відчуття раптово посилюється в моменти, коли світло падає на окуляри промовця та перетворює їх на порожні диски, за якими, здається, немає очей. І це не таке далеке від реальності. Промовець, що використовує таку фразеологію, вже значною мірою перетворив себе на машину. З його горла лунає потрібний йому гомін, але його мозок при цьому не працює, як працював би, якби він сам обирав слова. У випадку, коли він виголошував цю промову багато разів та звик до неї, він може практично не усвідомлювати, що каже, як та людина, котра відповідає священникові під час богослужіння. І цей стан притупленої свідомості є, якщо й не обов’язковим, то без сумніву бажаним для комфортного існування в політичному середовищі.

Сьогодні більшість політичних промов і текстів спрямовані на захист чогось такого, що захистити неможливо. Речі на кшталт продовження британського правління в Індії, російських чисток і депортацій чи скидання атомних бомб на Японію дійсно можна захищати, але тільки такими аргументами, які є занадто брутальними для більшості людей, і які не узгоджуються з задекларованими принципами політичних партій. Таким чином, політичне мовлення повинне складатися переважно з евфемізму, тавтології та відверто розмитої неоднозначності. Беззахисні села бомблять з повітря, мешканців виганяють на околиці, скотину вбивають з автоматів, хати нищать запалювальними кулями: це називається умиротворення. Мільйони селян грабують, відбираючи в них їхні ферми, а потім відправляють плентатися уздовж дороги, залишивши їм тільки те, що вони можуть нести на собі: це називається переміщення населення або корегування кордонів. Людей роками ув’язнюють без суду або розстрілюють у потилицю або відправляють помирати від цинги на арктичних лісозаготівлях: це називається усунення неблагонадійних елементів. Подібна фразеологія потрібна, якщо людина хоче говорити про речі так, щоб уява не малювала відповідних їм картин. Візьмемо, наприклад, задоволеного життям англійського професора, який захищає російський тоталітаризм. Він не може прямо сказати: «Я вірю, що правильно вбивати ваших опонентів, коли це допомагає вам досягати хороших результатів». Тому він, напевно, скаже щось таке: «Хоча ми всі беззаперечно визнаємо, що радянському режимові притаманні певні особливості, котрі не завжди позитивно сприйматимуться гуманістами, ми маємо погодитися, я думаю, що певне обмеження прав політичної опозиції є неодмінним атрибутом будь-якого перехідного періоду, і що труднощі, з якими сьогодні повинен миритися російський народ, повністю компенсуються у сфері конкретних досягнень».

Цей пихатий стиль, у певному сенсі, сам є евфемізмом. Маса латинських слів падає на факти немов м’який сніг, розмиваючи контури і накриваючи всі деталі. Головний ворог ясної мови – нещирість. Коли між справжніми та проголошеними цілями людини виникає проміжок, ця людина ніби інстинктивно вдається до довгих слів і зношених ідіом, немов каракатиця, що виприскує «чорнило». В наш час неможливо «не цікавитися політикою». Всі питання є політичними питаннями, а сама політика – це суміш брехні, вивертів, безглуздя, ненависті та шизофренії. Коли загальна атмосфера погана, мова повинна страждати. Я припускаю – це лише здогадка, перевірити яку я не можу через нестачу знань, – що німецька, російська та італійська мови деградували за останні десять-п'ятнадцять років внаслідок диктатур.

Але якщо мислення руйнує мову, то мова, у свою чергу, може руйнувати мислення. Погане слововживання може поширюватися завдяки традиції та імітації навіть серед людей, котрі мали б бути (і є) спроможні говорити й писати краще. Спаплюжена мова, про яку тут ішлося, у певному сенсі дуже зручна. Фрази типу не позбавлена аргументації, залишає бажати кращого, став непридатним для використання, аргумент, з яким жоден з нас ніколи не став би сперечатися є постійною спокусою, пакетиком аспірину, що завжди під рукою. Продивіться через це есе ще раз, і ви, напевно, побачите, що в моєму власному мовленні раз за разом трапляються ті хиби, проти яких я протестую. Сьогодні я з ранковою поштою отримав памфлет про стан справ у Німеччині. Автор каже мені, що він «відчуває обов’язок» написати цей памфлет. Я навмання розгортаю і майже одразу бачу таке речення: «[Союзники] мають можливість не лише досягти радикального реформування соціальної та політичної структури Німеччини уникаючи націоналістичної реакції в самій Німеччині, а й закласти фундамент злагоджено працюючої та об’єднаної Європи». Бачте, він «відчуває обов’язок» написати – відчуває, очевидно, що може розповісти нам щось нове, – але все одно його слова автоматично впорядковуються, немов кавалерійські коні, що почули горн, за всім знайомим нудним шаблоном. Вторгнення готових фраз (закласти фундамент, досягти радикального реформування) у свідомість людини можна відвернути лише тоді, коли ця людина постійно охоронятиме від них свою свідомість, і кожна така фраза анестезує частину людського мозку.

Вище я казав, що занепадання нашої мови, напевно, є виліковним. Незгодні заперечили б, якби вони взагалі спромоглися на якийсь аргумент, що мова лише відображає наявний стан суспільства, і що ми не можемо впливати на її розвиток прямим рихтуванням слів чи зворотів. Якщо ми говоримо про загальний тон чи дух мови, це може бути правдою, але стосовно деталей це не так. Нерідко бувало, що незграбні слова та вирази зникали не в процесі еволюції, а завдяки свідомим діям меншості. Два свіжі приклади – зробити все можливе й неможливе та вжити екстрених заходів, які було вбито через висміювання купкою журналістів. Існує довгий список спаплюжених метафор, котрих можна було б позбутись у той самий спосіб, якби достатня кількість людей взялися за цю справу; також має бути можливо висміяти конструкції з подвійними запереченнями настільки, щоб вони зникли,[6] зменшити кількість латини та грецької в пересічному реченні, виштовхати з уживання іншомовні фрази та недоречні наукові слова, – взагалі зробити пихатість немодною. Але все це – другорядні речі. Захист англійської мови передбачає набагато більше, і, мабуть, найкраще буде спочатку сказати, що він не передбачає.

В першу чергу, він не має нічого спільного з використанням архаїзмів, порятунком застарілих слів і мовних зворотів або встановленням «стандартної англійської», від котрої ніколи не можна відхилятися. Навпаки, для нього конче важливо позбуватися кожного слова чи ідіоми, яка зносилася і перестала бути корисною. Він не має нічого спільного з правильністю граматики чи синтаксису, яка не має значення доки автор ясно передає свою думку, або з униканням американізмів або з наявністю того, що називать «хорошим прозовим стилем». З іншого боку, для нього неважлива штучна простота і намагання зробити писемну англійську розмовною. Він навіть не вимагає, щоб ми щоразу надавали перевагу саксонському слову перед латинським, хоча він і вимагає, щоби ми використовували найкоротші слова, здатні передати нашу думку, в якнайменшій кількості, яка дозволяє її передати. Найголовніше – дозволити значенню обирати слова, а не навпаки. Найгірше, що можна зробити зі словами у прозі – це підкоритися їм. Коли ви думаєте про конкретний об’єкт, ви думаєте без слів, а потім, якщо хочете описати уявлене, ви, напевно, розшукуєте потрібні слова, аж доки не знайдете саме такі, що здаються доречними. Коли ж ви думаєте про щось абстрактне, ви більше схильні вдатися до слів одразу, і якщо ви свідомо не спробуєте цьому завадити, існуючий діалект поспіхом зробить всю роботу за вас. А ціною, котру ви за це сплатите, буде затьмарення або навіть підміна змісту вашої думки. Ймовірно, краще якомога довше відкладати використання слів натомість з’ясовуючи зміст через картинки та почуття. Після цього можна обрати (а не просто прийняти) фрази, що передадуть ваш зміст найточніше, а потім – піти у зворотній бік і вирішити, які саме враження ваші слова скоріш за все справлять на співрозмовника. Це останнє розумове зусилля відітне всі затхлі та змішані образи, всі зазделегідь заготовлені фрази, зайві повтори і взагалі оманливість із розпливчастістю. Часто людина може мати сумніви щодо ефекту того чи іншого слова чи фрази, і виникає потреба в правилах, на які можна було б покластися, коли інстинкт не спрацьовує. Я вважаю, ось такі правила покриють більшість випадків:

1. Ніколи не використовуйте метафору, порівняння чи інший мовний зворот, який ви звикли бачити в друкованих джерелах.
2. Ніколи не використовуйте довге слово там, де вистачить короткого.
3. Якщо слово можна викинути, завжди його викидайте.
4. Ніколи не використавуйте пасив, коли можна використати актив.
5. Ніколи не використовуйте іншомовну фразу, наукове слово чи жаргонне слово, якщо можете придумати повсякденний англійський еквівалент.
6. Скоріше поруште будь-яке з цих правил, ніж скажіть щось відверто обурливе.

Ці правила здаються елементарними, такі вони і є, але вони вимагають глибокої зміни у ставленні до мови від кожного, хто звик писати в модному нині стилі. Людина може слідувати їм усім і все одно писати поганою англійською, але вона не зможе написати нічого подібного до пяти уривків, процитованих мною на початку цієї статті.

Я не розглядав тут літературного використання мови – йшлося виключно про мову як інструмент для вираження, а не приховування чи уникнення думок. Стюарт Чейз та інші мало не стверджують, що всі абстракті слова є беззмістовними, і використовують це як привід обстоювати такий собі політичний квієтизм. Якщо ви не знаєте, що таке фашизм, як ви можете боротися з фашизмом? Нам не обов’язково проковтувати такі нісенітниці, але ми маємо визнати, що нинішній політичний хаос пов’язано з занепадом мови, і що ми, ймовірно, можемо дещо покращити ситуацію почавши з лінгвістичної сторони. Якщо ви спростите свою англійську, ви звільнитеся від найбезглуздіших хиб ортодоксальності. Ви не зможете розмовляти жодним з необхідних діалектів, і коли ви зробите дурнувате зауваження, його дурнуватість буде очевидна, навіть для вас самих. Політичну мову – і це в тій чи іншій формі стосується всіх політичних партій, від консерваторів до анархістів, – влаштовано так, щоб нею брехня звучала правдиво, а вбивство – порядно, і так, щоби вона створювала ілюзію вагомості навколо порожнього базікання. Ми не можемо змінити це за одну мить, але ми можемо принаймні змінити наші власні звички і час від часу навіть, якщо досить голосно глузуватимемо з неї, відправити якусь зношену нікому не потрібну фразу – якусь залізну руку, ахіллесову п’яту, розсадник, котел, лакмусовий папірець, неминучу смерть чи іншу купку словесного мотлоху – на смітник, де їй і місце.

1946