www.ji-magazine.lviv.ua

Казімєж Вуйціцкій

Прогнози, що стосуються майбутнього Росії, звучать дуже суперечливо. Це цікавий факт, якому слід приділити найпильнішу увагу. З одного боку, є сценарії, які малюють гіпотетичний розпад Російської Федерації, як передбачав це доповідь ЦРУ 2004 року, з іншого, цю країну зараховують до групи держав, що розвиваються (БРІК), як робить це видатний економіст Джеффрі Сакс (Jeffrey Sachs).

З очевидних причин роздуми про геополітичну ситуаціїю Польщі та Центральної Європи неможливі без урахування розвитку ситуації в Росії і політики Москви, тому нам є над чим замислитися.

Для песимістичних прогнозів є досить підстав: на першому місці найчастіше згадують демографічні дані. Увага звертається не тільки на зменшення населення (1993 рік - 148,6 мільйона, 2010 - 141,9), істотним фактором є також стрімке старіння, очікувана низька тривалість життя і погіршення стану здоров'я громадян. Важливий і територіально-демографічний аспект: фактичне вимирання територій на схід від Уралу і відносне зростання чисельності неросійського населення - в першу чергу мусульман.

Другий привід для песимістичних прогнозів пов'язаний із сировинним характером російської економіки. Сировинні запаси Росії здаються величезними, проте її експорт спирається переважно на продажу нафти і газу. Нафти при сьогоднішньому рівні видобутку вистачить лише на 17 років, при цьому собівартість розробки газу продовжує зростати, а відповідна інфраструктура потребує все більших витрат.

Ще одним фактором може послужити глобальний розвиток нових технологій в енергетичній галузі (сонячна енергетика і т.п.), а також видобуток газу з горючих сланців. Такий розвиток позбавив би Москву величезних політичних переваг, на яких зараз намагається грати Путін.

Нарешті, серед негативних для майбутнього Росії факторів називається низький модернізаційний потенціал. Демографічні процеси зменшують чисельність робочої сили, з цим опосередковано пов'язане і зниження рівня освіти. При цьому не видно передумов до появи в найближчому майбутньому такого керівництва, яке було б готове до проведення більш глибоких реформ. Слід, однак, згадати, що деякі спостерігачі вважають правління Путіна щодо реформаторським і вважають, що воно може в перспективі двох-трьох десятиліть повернути Росії імперську позицію. Крім того потрібно звернути увагу на співвідношення показників російської економіки з показниками ЄС, США та Китаю. ВВП ЄС і США складає близько 14 трильйонів доларів, Китаю - 10, тоді як РФ всього близько 2 трильйонів доларів. Це найменш динамічна економіка серед країн БРІК, що має незрівнянно менші перспективи розвитку, ніж економіка Китаю, Індії або Бразилії. [...]

Територіальний розпад Російської Федерації

У результаті цього в Росії зростають труднощі з управлінням величезною територією і відсутністю необхідних інвестиції і вона починає поступово відмовлятися від своєї колоніального спадщини на схід від Уралу і на Кавказі. Посилюється міграція російського населення з зауральських територій до історичних російських регіонів. У Росії починається інтенсивне обговорення теми російської ідентичності, в якому домінує думка про необхідність створення національної держави за західним зразком. Прихильники такого підходу полемікзують як з прихильниками імперської концепції, так і з членами вкрай націоналістичних об'єднань. Виразники ідеї національного російської держави могли б парадоксальним чином апелювати до того, що якщо країна не позбудеться «колоній», то завдяки мігрантам Москва невдовзі перетвориться на позбавлену російського духу мультикультурну метрополію.

Через економічні проблеми і прагнення зауральських регіонів до незалежності цей процес прискорюється. Сприяють йому і суперечливі, непослідовні і недостатньо сміливі реформи, пов'язані зі спробою децентралізації країни. У другйої половиниі 2020-х може прийти такий час, що в Москві задомінує переконання, що спроби утримати настільки величезну територію приносять більше шкоди, ніж користі. А десь у 2050 році Росія, будучи національною державою з 70-мільйонним населенням, може навіть подати заявку про вступ до ЄС.

Російська Федерація потрапляє під вплив Китаю, який стає гарантом її інтегральної цілісності

Сценарій розвивається незалежно від претензій Пекіна на історичну територію Маньчжурії. Китайські інвестиції активізуються, а експорт російської нафти і газу перенаправляється переважно до Китаю. Усередині Росії наростає і підтримується націоналістична риторика, спрямована проти мусульман і почасти проти Заходу, все більш популярним стає образ російської євразійської цивілізації (наприклад, в дусі концепцій історика Гумільова). Російські націоналісти не помічають зростаючої залежності від Пекіна і, вважаючи даний союз спрямованим проти Америки і Європи, підкреслюють його внесок у відновлення сильної позиції Москви у відносинах із Заходом. Звучить ідея, що союз з Китаєм може захистити від небезпеки, що йде з півдня, - ісламу.

В уяві націоналістів міф про євразійську державу затьмарює слабкі сторони власної країни. Подібний стан справ був би сприятливим для Китаю, оскільки його елітам не загрожували б розмови про демократизацію. Одночасно Захід позбувся б важелів політичного впливу на величезній російській території, що гарантувало б Пекіну значні геополітичні вигоди.

Росія значно слабшає, але її підтримують всі великі світові гравці, так як вони не хочуть, щоб вона потрапила під вплив їх суперників

За даного сценарію Москва спритно намагається утримати хитку рівновагу. Американці побоюються, що вона попаде під вплив Пекіна, натомість він остерігатиметься того, що російський політичний вакуум опанують ЄС і США. Одночасно всі бояться невідомості: бо ж ніхто не знає, як буде розвиватися процес гіпотетичного розпаду РФ. Інтегральна цілісність Росії буде сприйматися в якості фактора, що стабілізує світову політику. Москва скористається ситуацією і посилить свій вплив у Білорусії і на Україні, а також активізує енергетичний шантаж ЄС, у першу чергу технологічно відсталих країн Центральної Європи. Тим самим Кремль водночас буде балансувати на вістрі ножа, тому що рівноправної позиції у відносинах з Євросоюзом він повернути собі реально не може. Інтереси російської політики могли б певною мірою бути реалізовані лише у відносинах з невеликими партнерами (тобто деякими державами Центральної Європи), особливо тими, хто залежить від Росії в енергетичному плані. Представляється, що євразійський сценарій (який, однак, не враховує зростаючого впливу Китаю) близький до планів Путіна.

Завдяки високим цінам на нафту і газ Росія знаходить колишню імперську позицію

Цей сценарій, як здається, лежить в руслі нинішньої політики Кремля, а його втілення в життя буде тим більш імовірно, чим більше буде ослаблюватися позиція США і ЄС. [...] Москва, позбувшись тиску Заходу, могла б зав'язати співпрацю з Китаєм у Центральній Азії та зміцнити контакти в групі БРІК. При такому розвитку подій слід було б очікувати, що Москва буде прагнути відновити свій вплив у Східній (Кавказ, Україна, Білорусь, Молдова) і навіть частково Центральній Європі. Даний сценарій може бути пов'язаний з певними модернізаційними ініціативами. У зв'язку зі збільшенням числа громадян не титульної національності стануть актуальними ідеї загальноросійської державності при придушенні проявів великоросійського шовінізму. Москва почне посилено розвивати економіку у Сибіру, направляючи всі надлишки від експорту на інвестиції в даному регіоні.

Спроби втілення цього сценарію в життя вже помітні, а він сам схожий з вищезгаданої концепцією євразійської наддержави.

Москва проводить модернізацію, зберігаючи на глобальній сцені нинішню позицію держави другого сорту

Модернізація проводиться на основі співробітництва із Заходом, який допомагає Росії і схиляє її на свій бік (з іншого боку залишається сильний Китай). Російські еліти приходять до висновку, що ідеї на кшталт ШОС можуть лише сприяти зростанню залежності Росії від Пекіна. Кремль починає проводити поступові, але систематичні демократичні реформи, допускаючи на свою територію, особливо за Урал, все більше західних інвесторів. ЄС співпрацює з Москвою не тільки з економічних, але і з геополітичних міркувань (блокування китайського впливу). Найбільше від цих відносин виграють крупні інвестори з Німеччини і Франції, яких буде підтримувати керівництво їхніх країн. Москва, усвідомлюючи своє політичне значення, не стане, проте, відмовлятися від реалізації своїх інтересів і продовжить вибудовування сфери впливу, в яку буде втягнута Центральна та Східна Європа.

Поступовий, але мирний розпад РФ

Якщо процес ослаблення Росії буде відбуватися поступово, Москва може почати втрачати контроль над своїми територіями. Цей процес певним чином проявився під кінець правління Бориса Єльцина. Окремі регіони, усвідомивши власні, відмінні від Москвои інтереси, будуть ставати все самостійнішими і почнуть формування власної ідентичності, базуючись при цьому на корінному населенні (наприклад, у Якутії) або розвиваючи нову самосвідомість, наприклад росіян-сибіряків. Подібний сценарій складно уявити без хоча б часткової демократизації владних структур. Демократичні вибори в певному варіанті можуть навіть спровокувати подібний розвиток подій. Слід, однак, підкреслити, що в кінці 90-х років одночасно із зміцненням центральної влади дані процеси в Росії були припинені.

Розпад РФ призводить до «балканізації» величезній території і викликає глобальне напруга у світовій політиці

Хід подій у разі реалізації такого сценарію найбільш непередбачуваний. Можливий він в тому сенсі, що настільки величезна територія з такою кількістю природних багатств не може залишатися без управління, при цьому здається малоймовірним, що в разі прискореного процесу розпаду Федерації місцеві (тобто не етнічно російські) еліти зможуть взяти ситуацію в окремих регіонах під повний контроль. Цей сценарій, який викликає чимале занепокоєння, може супроводжуватися зростанням конфліктності в Азії і війнами на цьому континенті.

Дані сценарії не є взаємовиключними, і може статися так, що один буде перетікати в інший. Сценарій хиткої рівноваги може перетворитися на «Москву, яка здійснює модернізацію» чи в залежність від Китаю, а, можливо, і у варіант створення національної держави. Сценарій хиткої рівноваги найбільше близький до нинішньої ситуації, хоча багато спостерігачів, і російські еліти не згодні з тим, що ця рівновага настільки хитка. У свою чергу загроза узалежнення Москви від Пекіна не сприймається зараз як реальний сценарій.

Інші міркування, які напрошуються при розгляді даних сценаріїв, стосуються часової дистанції. Макрофакторів (демографія, людський капітал) вказують, скоріше, на песимістичні для РФ перспективи, але навіть якщо вони стануть реальністю, то це зовсім не означає, що в коротко- і середньостроковій перспективі Москва не встигне одержати серйозних політичних перемог. Росія залишається могутньою країною, і центральна влада, навіть втрачаючи свою силу, зможе з успіхом реалізовувати найрізноманітніші проекти, включаючи повернення свого впливу на певній обмеженій території.

Ці міркування мають велике значення для польського політичного планування. Варшава може лише мінімальною (якщо не сказати нульовою) мірою впливати на дії Москви в стратегічних сферах і формувати польсько-російські відносини в руслі власних задумів. Росія в залежності від своїх намірів здатна «покращувати» або «погіршувати» ці контакти, маніпулюючи ними на власний розсуд. Зайнята Польщею вичікувальна і в певній мірі пасивна позиція видається в даному випадку сам найбільш слушною, що, звичайно, не виключає будь-яких дій та ініціатив польської сторони, і, тим більше економічного співробітництва у найрізноманітніших сферах. Важливо лише, щоб все це не перероджувалось у надмірну активність і порожні ілюзії. Якщо ми хочемо вести більш енергійну політику в сфері східного сусідства, в наших інтересах підтримувати хоча б ілюзію сприятливих взаємних відносин.

 (Kazimierz Wóycicki, Przyszłość Rosji. Rozbieżne scenariusze 2020-50, "Polityka Wschodnia, http://politykawschodnia.pl/index.php/2013/01/07/woycicki-przyszlosc-rosji-rozbiezne-scenariusze-2020-50/)