www.ji-magazine.lviv.ua

В'ячеслав Ліхачов

Вдалий виступ на виборах до Верховної Ради України соціал-популістської і ультра-націоналістичної політичної партії Всеукраїнське об'єднання (ВО) «Свобода» в кінці минулого року, зрозуміло, не викликало у мене захоплення. У силу професійного інтересу я давно стежив за цією політичною силою і відносно непогано уявляв собі людей, які балотувалися від цієї сили до парламенту. Тому я ніяк не міг погодитися з думкою багатьох цілком помірнковаих за їх особистим поглядам українських націонал-демократів (а також, іноді, просто лібералів, без всякого «націонал-»), які уявили, що «Свобода», на відміну від інших «м'якотілих» опозиціонерів , які вже упустили свій шанс, стане ефективною противагою корумпованому і «антинародному» режиму. У політичній історії, в тому числі новітньої, є маса прикладів того, як нерозбірливість у питанні тактичних політичних союзів призводить до дискредитації і тотальному краху далеко не найгірших громадських ініціатив. Логіка «хоч із чортом, але проти більшовиків» не раз і не два приводила на шлях, що починався з самих лиш благих намірів, та привів у саме пекло, причому, без найменшої шкоди для «більшовиків».

З іншого боку, і особливих підстав для паніки у зв'язку з присутністю націонал-радикалів у Верховній Раді я не бачу. Так, ця партія не приховує своєї ксенофобської ідеології, її лідери використовують в публічній риториці висловлювання на межі розпалювання міжнаціональної ворожнечі, а активісти практикують насильницькі дії щодо політичних опонентів, правозахисників і представників меншин. Думаю, однак, що велика частина виборців, які віддали голос за цю політичну силу, не поділяють повністю екстремістської ідеології «Свободи» і не схвалюють її насильницької практики, або, можливо, просто недостатньо обізнані про це.

Чи можна сказати, що настільки помітна електоральна підтримка ультра-націоналістів наочно свідчить про певні проблеми нашого суспільства? Мені здається, саме так - свідчить. Але чи є виправданим твердження, що подібний стан речей якимось чином характеризує ситуацію в Україні як виключно важку? Чи є у прогресивної громадськості на рівні світової спільноти, іноземних посольств і міжнародних організацій, достатньо підстав для того, щоб якось виділяти саме нашу ситуацію із зростанням праворадикальних тенденцій в Україні порівняно з іншими країнами? Іншими словами, наскільки тенденція до посилення артикульованих націонал-радикальних і агресивних ксенофобських настроїв, що виразно проявилася на останніх парламентських виборах і в останні роки була зафіксована з огляду на ряд інших показників, виділяє нашу країну на тлі ситуації в інших європейських країнах?

Відхилення в межах норми?

Легко помітити, що в останні десять з гаком років праві радикали, по суті, вперше з часу закінчення світової війни, знову стали впевнено завойовувати собі місце під сонцем європейської політики. Після знакового успіху Австрійської партії свободи в 1999 р. і виходу Жана-Марі Ле Пена у другий тур президентських виборів у Франції в 2002 р. стало очевидно, що ми маємо справу не з випадковістю, а із стійкою тенденцією, що супроводжує зміну політичного порядку денного на континенті. Кілька років тому ми стали перед певними проблемами політичних моделей, що реалізуються у Євросоюзі, в тому числі з кризою ідентичності, а також зростанням мігрантофобних настроїв на тлі світового економічного спаду, який і сприяє успішній появі правих радикалів на виборах навіть в країнах з традиційно лівими, ліберальними і соціал-демократичними, електоральними преференціями. Як у посткомуністичних країнах колишнього Варшавського блоку, так і в державах з тривалими і безперервними демократичними традиціями спекулюючи на проблемах національної ідентичності та мігрантофобії ці політичні сили збирають по 10, 20 і навіть більше відсотків голосів виборців. Електоральні успіхи згадуваної вище Австрійської партії свободи, а також нідерландської Партії за свободу, Швейцарської народної партії, Партії «Фламандський інтерес», Партії за кращу Угорщину («Йоббік») вже нікого не шокують. Ці партії та рухи стали частиною політичного ландшафту. Очевидно, що Соціал-націоналістична партія України (СНПУ - нагадаю, що більшу частину своєї історії «Свобода» проіснувала саме під цією назвою) свідомо брала приклад з європейських побратимів, що видно навіть з нинішньої назви партії, прийнятої у 2004 р. - в соїй пропаганді з метою підвищення власного авторитету вони вчилася на їх досвіді і активно використовувала зв'язки з європейськими націоналістами, зокрема, з Ле Пеном.

Вітчизняні та зарубіжні політологи давно звертали увагу на специфічну електоральну слабкість українських ультра-правих, які до недавнього часу ніяк не могли конвертувати існуючий в суспільстві запит на націонал-радикалізм у підтримку на виборах. Повна нездатність наших правих радикалів завоювати скільки-небудь істотну електоральну підтримку до недавнього часу була винятковою особливістю України.

Ну, а тепер, можна сказати, що ситуація нормалізувалася - у нас, як і в більшості європейських країн, в парламенті теж є свої праві радикали. У цьому сенсі деякі спостерігачі пропонують розглядати успіх «Свободи» не як підставу для паніки, а як свідчення того, що ситуація в Україні наближається до європейського політичного контексту, з усіма його позитивними і негативними сторонами. Правий радикалізм, звичайно, з усіма супутніми явищами (ксенофобської риторикою, а то й насильством на ґрунті расової ненависті чи гомофобії), штука неприємна, але така, в якомусь сенсі, плата за демократію. У Білорусі, наприклад, немає правих радикалів у парламенті - але навряд чи хтось при здоровому розумі візьметься стверджувати, що від цього ситуація з правами людини і толерантністю у суспільстві в цій країні є кращою, ніж у Польщі чи Угорщині. Так, популярність політиків-ксенофобів є симптомом серйозних проблем, які переживає європейське суспільство. Але воно переживало і куди більш важкі періоди. У того складного і багатовимірного комплексу явищ, який ми звикли іменувати «європейськими цінностями», достатній запас міцності, щоб зробити висновки і з цієї ситуації і йти далі. Успіхи різних «Йоббік» слід розглядати як відхилення в межах норми, яке не загрожує всерйоз міцності європейської демократії і прав людини.

Існує, однак, і протилежна точка зору, згідно з якою між «Свободою» і європейськими націоналістичними партіями існує прірва, яка стає очевидною тільки при адекватному розумінні європейського контексту. Відповідно до цієї позиції, погляди, висловлювані соратниками Олега Тягнибока, слід оцінювати як екстремістські і неонацистські, і в Європі вони властиві лише маргінальним групам. Представлені ж у парламентах західних країн політики принаймні намагаються грати за загальноприйнятими правилами, відмовляються від ксенофобських висловлювань, дистанціюються від найбільш радикальних акцій однодумців і не мають прямих зв'язків з неонацистами (а якщо мали в минулому - то намагаються це не афішувати).

Мені здається, питання про те, наскільки Україна зі «Свободою» в парламенті природна в європейському політичному контексті цікаве не тільки політологам, які займаються порівняльним аналізом виборчих стратегій правих радикалів в різних країнах. В значній мірі відповідь на це питання може допомогти нашому суспільству сформувати адекватне ставлення до своїх правих радикалів.

Євроінтеграція по-«свободівськи»

Безпосередній інформаційний привід зупинитися на темі «нормативності» націоналізму Олега Тягнибока і його соратників в європейському контексті дали самі західні ультра-праві.

Активно експлуатуючи свої міжнародні зв'язки в пропагандистських цілях, «Свобода» неодноразово наголошувала, що входить до Альянсу європейських національних рухів - міжнародне об'єднання ультра-правих, створене в 2009 р. з ініціативи лідерів «Йоббіка». В Альянс входять такі партії, як італійське «Соціальний рух - Трибарвне полум'я» і Британська національна партія. Спочатку в об'єднання входив також французький «Національний фронт», проте Марін Ле Пен, яка «успадкувала» організацію батька в 2011 р., вивела Фронт з Альянсу, визнавши партії, які він об'єднує, зокрема, «Йоббік», занадто радикальними. Відомий фахівець з ультра-правих, доцент кафедри політології Національного університету «Києво-Могилянська академія» д-р Андреас Умланд відзначає, що в Альянс «входять не просто правопопулістської угруповання, а правоекстремістські, частково навіть фашистські».

Однак у січні 2013 р. польський громадський діяч і колишній депутат Сейму від націонал-популістської партії «Самооборона», директор Європейського центру геополітичного аналізу Матеуш Піскорський заявив в інтерв'ю газеті «2000», що Альянс виключив ВО «Свобода» зі свого складу. За його словами, «висловлювання партії «Свобода» виходять за рамки стандартів, прийнятих навіть радикальними націоналістичними рухами Західної Європи». Польський діяч стверджував, що українська націоналістична партія «відрізняється від ряду праворадикальних сил Західної Європи. По-перше, прямими, безпосередньо пов'язаними з нацистською ідеологією гаслами. Звичайно, можна поширювати націоналістичні гасла, але [в Європі - В.Л.] все це зазвичай відбувається у рамках дотримання правил демократії та основних прав людини [...] «Свобода» не є частиною націоналістичного руху і націоналістичної ідеології Європи. «Свобода» - якась патологія гітлерівського штибу. У цієї партії немає друзів у Європі, можливо, за винятком німецьких неофашистів. [...] На початку 2012 р. на засіданні Альянсу «Свободі» надали можливість пояснити своїх расистські позиції, але «свободівці» не скористалися цією можливістю - вони нічого чітко і аргументовано не пояснили, після чого восени 2012 р. партію виключили з Альянсу».

Чесно кажучи, сама ідея виключення української політичної партії з правоекстремістського об'єднання за радикалізм здалася мені досить незвичайною. Навіть антисемітизм - найбільш неприйнятна в сучасній Європі форма ксенофобії, від якої більшість респектабельних правих давно відмовилися на користь мігрантофобії, навряд чи притаманний «Свободі» в більшій мірі, ніж партіям, що входять до Альянсу. Наприклад, Нік Гріффін, голова Британської національної партії, у свій час був навіть засуджений за безумне заперечення Голокосту (визнане судом розпалюванням міжнаціональної ворожнечі). Не пам'ятаю, щоб хтось з керівництва «Свободи» відкрито дозволяв собі засумніватися в існуванні газових камер, а в 2011 р. деякі навіть були зауважені за покладанням вінків у Бабиному Яру 29 вересня, в день пам'яті жертв розстрілів (хоча є в «Свободі »і такі, хто вважає Голокост «світлим періодом в історії Європи»). Скандали пов’язані з антисемітськими висловлюваннями та ініціативами, в тому числі озвучуваними з трибуни угорського парламенту, які останніми роками пов’язані з партією «Йоббік», викликали чимале обурення в угорському суспільстві. Виплеск антисемітського підсвідомості депутатів від «Свободи», який спровокував Ігор Мірошниченко з його нестриманістю в соціальних мережах, на цьому тлі виглядає майже зовсім невинно.

Все це відразу ж змусило мене припустити, що інформація про виключення «Свободи» з Альянсу, або принаймні інтерпретація цього кроку в устах польського політика, була не цілком коректною. Тут необхідно пояснити, що М.Піскорський - персонаж доволі своєрідний. Група, яку він очолював в юності, могла бути названа неофашистською як мінімум на тій самій підставі, що і СНПУ, а то і більшій. Потім, правда, молода людина стала депутатом, а зараз називає себе політологом, але і в цій якості він помічений у більш ніж сумнівних зв'язках. Протягом тривалого періоду часу його Центр тісно співпрацює з CIS EMO, російської пропагандистською структурою, що спеціалізується на вигідній для Кремля оцінці виборів в різних країнах, керівництво якої також має неонацистський бекграунд. Я б не став, як це робить газета «2000», подавати М.Піскорського в якості незалежного експерта і компетентного політолога. Однак його думка представляє інтерес як голос ультра-правого східно-європейського політика.

Повідомлення про виключення українських радикалів з Альянсу швидко розійшлося по новинних сайтах і незабаром була спростована прес-службою «Свободи». «Зазначена інформація не відповідає дійсності», говорилося в спеціальній заяві. «Свобода» була і залишається активним учасником Альянсу, який об'єднав європейські сили, які відстоюють основи збереження [sic - В.Л.] національної ідентичності, мови, європейських традицій». Згідно з повідомленням прес-служби «Свободи», керівник Асоціації європейських національних рухів (до речі, «Свобода» постійно називає його альянсом «націоналістичних» рухів) Бруно Гольніш підтвердив, що інформація про виключення української партії з об'єднання не відповідає дійсності.

Таким чином, наскільки можна судити, М.Піскорський дійсно розповсюдив недостовірну інформацію, але і прес-служба «Свободи» як мінімум злукавила. В недавній статті самого Бруно Гольніша, опублікованій на його офіційному сайті, наводиться список не тільки організацій, що є членами Альянсу, але й індивідуальних членів (фізичних осіб), в якому немає ні «Свободи», ні її конкретних представників.

Справа в тому, що українська партія ніколи не була повноправним членом Альянсу, і не могла ним бути. Як роз'яснив цю колізію на наше прохання відомий фахівець по правому радикалізму, науковий співробітник Інституту гуманітарних досліджень (Відень) д-р Антон Шеховцов, ця структура об'єднує тільки партії тих країн, які входять до Європейського Союзу. Разом з тим, «Свобода» брала участь у роботі окремих конференцій Альянсу в якості спостерігача. Статус спостерігача можуть мати і партії, країни яких не входять до ЄС. Так, в останньому конгресі Альянсу брали участь навіть спостерігачі з Японії.

Незабаром і сам Б.Гольніш остаточно вніс ясність в це питання, підтвердивши в спілкуванні з журналістами, що «Свобода» мала і зберігає свій статус спостерігача в Альянсі». Ця ж інформація була поширена в офіційній заяві Альянсу. При цьому, щоправда, усно лідер об'єднання визнав існування проблем між представниками «Свободи», з одного боку, та польськими і угорськими націоналістами - з іншого. Наскільки можна судити, конфлікти викликані як взаємними історичними претензіями, пов'язаними з неоднозначними періодами історії Східної Галичини та Закарпаття, так і сучасною ситуацією у прикордонних регіонах. «Свобода» вважає, що польські та угорські націоналісти мріють про імперський реванш і вже здійснюють експансію на українську територію. Зі свого боку, наші західні сусіди мають всі підстави вважати, що «Свобода» прагне стерти всі сліди присутності в регіоні поляків і угорців (аж до прямого вандалізму щодо пам'ятників), і реально загрожує правам національних меншин.

«Розборки» «по земельному питанню» (хто кого закопає в землю) між різними націоналістичними угрупованнями, насправді, мало цікаві сторонньому спостерігачеві. А ось питання, таки наскільки ж ідеологія «Свободи» є прийнятною в Європі, хоча б і для тамтешніх націонал-радикалів, залишається відкритим. Побічно він пов'язаний з іншим цікавим для нас питанням - у якій мірі зростання популярності українських націоналістів знаходиться в контексті загальноєвропейських політичних процесів, а в якій обумовлений суто українськими внутрішніми причинами?

Все як у людей?

Політолог Андреас Умланд в статті «Типовий різновид європейського правого радикалізму?», Опублікованій у газеті «Дзеркало тижня», наводить «кілька особливостей, що виділяють український правий радикалізм з ряду подібних явищ в інших країнах».

На його думку, по-перше, на відміну від європейських країн, суверенітет і ідентичність України дійсно «є під реальною і суттєвою зовнішньою загрозою з боку путінської Россі». Не цілком погоджуся з експертом в оцінці рівня серйозності загрози українському суверенітету з боку Кремля (я скоріше розцінюю її як символічну), тим не менш не можу не визнати, що багато хто в Україні сприймають її як цілком реальну - і мають для такої оцінки цілком раціональні підстави .

У цьому контексті, пише далі А. Умланд, «русофобія СНПУ/« Свободи» виглядає менш патологічною», а «ворожість до Кремля» відіграє роль важливої сполучної ланки між українськими радикалами і «різними націонал-ліберально або націонал-демократично орієнтованими політичними та інтелектуальними течіями». Продовжуючи думку експерта, додам, що цей фактор прирікає на невдачу будь-які публічні кампанії проти «Свободи», спрямовані на помірно-націоналістичну або ліберальну проєвропейську аудиторію.

А. Умланд звертає увагу на відсутність в нашій країні стратегії суспільної ізоляції, яку в Європі здійснюють центристські партії щодо подібних «Свободі» націонал-радикальних груп. Зокрема, експерт стверджує, що «політика «санітарного кордону» з боку європейських демократичних партій проводиться, наприклад, щодо колег Тягнибока за т.зв. Альянсу європейських національних рухів. [...] Ці, швидше, правоекстремістські, ніж правопопулістської партії мають, як і «Свобода», ту чи іншу електоральну підтримку, але в своїх країнах вони суспільно стигматизовані і політично ізольовані».

Звертає на себе увагу той факт, що, порівнюючи «Свободу» з європейськими правими радикалами, А. Умланд знаходить відмінності скоріше у зовнішніх обставинах, ніж в ідеології або риториці самих націоналістів.

Зрозуміло, що теза М.Піскорського про якусь неприпустиму, зашкальну для європейських «колег» радикальність «Свободи» мала радше пропагандистський характер і навряд чи реально пов'язана з якимись особливостями ідеології цієї партії. Політолог А.Шеховцов на наше прохання так прокоментував це твердження: «Західноєвропейські крайньоправі партії дуже неоднорідні, тому порівняння «Свободи» з цілим масивом європейського правого радикалізму представляється малообґрунтованним. Тим не менш, головною відмінністю «Свободи» від, напевно, більшості «електорабельних» крайньоправих в Західній Європі є її історія, а саме організаційне коріння у відверто фашистської Соціал-національної партії України, а також недостатнє дистанціювання від неонацистських або фашистських течій всередині партії . Іншими словами, на відміну від «Свободи», її західноєвропейські «брати по зброї» не стали б заявляти про спадкоємність курсу СНПУ і постаралися б ізолювати - аж до вигнання з партії - своїх найбільш одіозних членів. Крім того, якщо не брати в розрахунок правоекстремістські/неонацистські партії на зразок Націонал-демократичної партії Німеччини або грецької «Золотого світанку», то «Свобода» разюче відрізняється від своїх західноєвропейських побратимів ще й тим, що вона дивним чином поєднує представників вуличних субкультур, практикуючих фізичне насильство проти «ворогів нації», і освічених людей, які в якійсь мірі є частиною української творчої еліти».

«За своєю ідеологією та риторикою «Свобода» в цілому схожа з праворадикальними партіями в колишніх соціалістичних країнах Центральної та Східної Європи», продовжує дослідник. «Безсумнівно, в ідеології «Свободи» присутні елементи антисемітизму - зазвичай в завуальованій формі. Разом з тим, «Свободу» не можна назвати власне антисемітською партією, так як елементи антисемітизму є для неї периферійними і швидше являють собою деяку данину «традиційному антисемітизму», властивому українського націоналістичного руху в цілому - як історичному, так і сучасному. Тут також слід сказати, що елементи антисемітизму в риториці, наприклад, угорського «Йоббіка» або «Ліги польських родин» набагато більш яскраво виражені, ніж у «Свободи».

Таким чином, експерти швидше одностайні в тому, що ідеологія «Свободи» лежить швидше в рамках існуючого в сучасній Європі політичного спектру. Українські націонал-радикали, в точності як і їхні європейські соратники, балансують на межі дозволеного і забороненого, вдаються до непрямих натяків і езопової мови, часом епатують обивателя радикальними заявами і войовничою риторикою, часом - надягають маску респектабельних політиків, і завойовують, таким чином, підтримку з боку досить значної частини виборців.

А ось український соціально-політичний контекст, в якому спостерігається підйом популярності правого радикалізму, значно відрізняється від європейського. До процитованої вище думку А. Умланда я б ще додав одну особливість вітчизняної ситуації, про яку не дивлячись на її очевидність і навіть банальність, не варто забувати. Відсутність скільки-небудь серйозної ізоляції «Свободи» з боку центристських партій (зараз це, в першу чергу, політичні союзники українських націонал-радикалів по опозиції), яка викликана не тільки реальною чи уявною реальністю загрози українському суверенітету з боку Росії. Не в меншій мірі, як мені здається, така позиція зумовлена слабкістю нашого громадянського суспільства, відсутністю дійсно вкорінених в політичній культурі уявлень про те, що припустимо, а що - ні, існуванням у масовій свідомості певного «авторитарно-консервативного» консенсусу. Іншими словами, реальна загроза нависає над слабкою і невпевненою українська демократія. Звичайно, загроза ця породжена в першу чергу авторитарною владою. Торішні парламентські вибори у порівнянні з 2006 - 2010 рр. з точки зору загальноприйнятих стандартів вже були сильним відкатом назад, Але й вони мають шанс увійти в історію як останні відносно вільні вибори в цій країні. І певну роль у боротьбі, що відбувається між демократичними цінностями свободи та людської гідності, з одного боку, і авторитарним пресингом з іншого боку, грають і українські праві радикали.

Повертаючись до питань, вміщених на початку статті, скажу, що на мій погляд, успіх «Свободи» - це неприємно, але не проблема сама по собі. Це - симптом, зовнішній прояв більш серйозних системних труднощів, які переживає наше суспільство.