Віктор Мороз

Програма Перезавантаження

Україна за 20 років посткомуністичного дрейфу перетворилася в новітній олігархат. Співвідношення доходів 10% найбагатших людей до 10% найбідніших становить 40:1 (у країнах ЄС близько 5:1-7:1). За розрахунками соціологів, кожному десятому українцю бракує грошей навіть для того, щоб поїсти, ще сімнадцяти мільйонам вистачає тільки на їжу.

Ці «ножиці» в розподілі суспільного продукту є головним гальмом розвитку країни. Виходячи з класичних визначень, у країні передреволюційна ситуація. Але, як відомо, не завжди революційна ситуація веде до революцій. Перебування на бочці з порохом може тривати як завгодно довго. Але непередбачуване в стихійному розвитку.

Об`єктивно в зміні надзвичайно вибухонебезпечного стану в країні й повернення до засад сучасної соціальної держави зацікавлені всі. Від дуже бідних – до дуже багатих. Можливо, навіть більше зацікавлені в цьому багаті люди, котрим є що втрачати. Крім того, згадаємо уроки історії: жодна революція не виконувала свого завдання й найчастіше відкидала країну на кілька десятиліть назад.

Отож, потенційно в усіх верствах населення є запит на консолідуючу ідею, котра вкаже вихід із українського глухого кута. Саме тому потрібна приваблива для більшості людей масштабна Програма Перезавантаження, спроможна суттєво змінити ситуацію в країні. Кожен український громадянин – від найбіднішого і, бажано, до найбагатшого – має знайти в ній свій інтерес, своє місце і свою перспективу.

Одним із найпершим завдань, яке за значимістю і рівнем суспільних очікувань може лягти в основу національної об`єднавчої ідеї, має стати демонтаж чинної кланово-олігархічної системи, побудова української моделі держави й суспільства на принципах соціальної відповідальності й справедливості. З цим нині згідні всі. Але усвідомлення необхідності радикальних сценаріїв для хворої країни стримує ініціативу пошуку ідей.

***

Спочатку маємо дати чесну відповідь на просте запитання: що лежить в основі нинішньої вкрай несправедливої і неефективної української моделі держави? Безумовно, це система власності, створена посткомуністичним режимом у 90-их роках. Це надто серйозна проблема, розв`язок якої вкрай складний. Світова історія має приклади поновлення справедливості після процесів великої приватизації, котрі проходили таємно й на думку переважної кількості громадян – не чесно. Тут і реприватизація, і націоналізація, і, врешті, експропріація. Всі ці варіанти нещодавно демонструвала Росія.

Але сучасним, розумним і прийнятним для всіх способом розв`язання проблеми перегляду й остаточного закріплення власності може стати так званий у світовій практиці процес легітимізації приватизації. Іншими словами – доплата в державну казну за підприємства, котрі нині перебувають в приватній власності. Крім того, мова не йде про перегляд всієї приватизації, в цьому процесі можна загрузнути на роки. Мова лише про приватизацію великих народно-господарських комплексів, котрі впродовж 20-ти років практично без конкурсів потрапляють до рук наближених до влади осіб.

(Амністія капіталів, як один із способів розв`язку даної проблеми і яку пропонує Ю.Луценко в програмі «Третьої республіки», виглядає в Україні відверто проблематичною. Колись цим способом в 50-их роках минулого століття пішов генерал Шарль Де Голь, котрий мав у французькому суспільстві колосальний незаперечний авторитет і отримав практично королівські повноваження. Але й він примусив амністовані й повернені до Франції капітали спочатку сплатити податки, а потім вкласти кошти в ті галузі, куди вкаже уряд. Але Україна не Франція. І не має ні Де Голя, ні національної та соціальної згоди. Зате обтяжена посткомуністичним синдромом деформованих цінностей.)

Отож, Україні за всіма ознаками більше підходить британська модель легітимізації приватизації як одна з найуспішніших і безпечних у світовій практиці моделей повернення соціальної справедливості, що реалізована британським урядом Тоні Блера в 90-их роках минулого століття.

Дана суперважлива для країни процедура проводиться за рішенням парламенту на основі використаної урядом Тоні Блера системи підведення остаточних підсумків великої приватизації інфраструктурних галузей колись зроблених поспіхом і нашвидкоруч.

Українська специфіка полягає в тому, що нинішній українець, з одного боку, практично зовсім не довіряє владі, страшенно лютий на багатіїв і ненавидить їх усіма фібрами душі, а з іншого – досить обережний, розважливий, боїться радикальних дій.

Тобто, в душі переважна більшість впевнена в несправедливості розподілу власності країни, котра надзвичайно неефективно й несправедливо використовується, але порушувати питання про необхідність змін ніхто не хоче, остерігаючись конфліктів і крові.

Безумовно, складність питання полягає ще й тім, що нині вже практично дуже важко з’ясувати перших власників і відповідальних за певне прийняття рішення. Багатьох із них уже просто немає в живих.

І друга проблема: перша приватизація відбувалася в умовах політичного хаосу. Пройшло вже чимало років як нові власники володіють величезними засобами виробництва – металургійними, хімічними, металообробними гігантами – практично не вклали в їхню модернізацію ні копійки. І не тому, що вони такі жадібні (хоча і це теж!). Знаючи про несправедливий характер приватизації своєї власності, вони бояться відчуження, не впевнені в майбутньому. Словом, ефективними власниками досі не стали. І це аргумент для постановки питання щодо правомірності їхньої подальшої власності, відповіді на які мають дати самі ж власники.

Британська форма легітимізації приватизації дає вичерпні відповіді на поставлені в Україні запитання й перестороги. Її найсуттєвіші переваги полягають у тому, що вона попри свій радикалізм знімає питання щодо лже-революційності та комуністичного популізму проекту.

В основі британської схеми легітимаційної доплати був запропонований так званий windfall tax – податок на безпідставні доходи, обумовлені обмеженням конкуренції або винятково сприятливою ринковою кон’юнктурою.

Пояснивши співвітчизникам суть справи й безумовну користь від неї для кожного британського підданого, лейбористи пішли під цим лозунгом на вибори і виграли їх. Але вони після виборів ще й виконали свою обіцянку, провівши легітимізацію приватизаційних об’єктів, і дали новий поштовх британській економіці та розвитку інфраструктури! І тим самим надовго закріпилися в громадській думці як рішучі й енергійні політики, котрі діють на користь рядових британців.

Як показав досвід, така схема доплати робить саму процедуру легітимізації прозорою, універсальною, виключає вибірковий підхід до нинішніх власників підприємств із боку представників виконавчої та судової влади.

Результати легітимізації приватизації мають бути оформлені спеціальним законом, який міститиме перелік підприємств, що сплатили спеціальний податок.

10 років тому спеціалісти підраховували загальну суму, котра може надійти в бюджет лише від найбільших 8 підприємств України. На той час це становило близько 15 млрд. доларів США. За минулий час ця сума має бути, очевидно, значно збільшеною. І це лишень 8 підприємств. Загальна ж сума, має бути в рази вищою.

Необхідність таких коштів для України важко переоцінити. Але якщо піти далі й за схемою післявоєнної модернізації Франції, застосованою урядом генерала Де Голя, співпрацювати з власниками, можна досягти значно більшого. Безперечно, власникам одразу витягти й доплатити такі великі кошти буде важко й не дуже охота. Щоб уникнути можливих конфліктів, варто укласти мирову угоду, котра заключатиме в собі домовленості, що, наприклад, половина суми виплати йтиме як дешевий або навіть безвідсотковий зв’язаний кредит, виданий державою на модернізацію виробництва з обов’язковим і жорстким погодженням строків виконання та наслідків.

Все це досить радикальний і масштабний проект, котрий може принести серйозні успіхи політичним силам, котрі зуміють його донести до найширшого кола населення. Це реальна антиолігархічна акція, котра багатьох мільярдерів перетворить у «простих» мільйонерів і примусить бути ефективними власниками, або створюватиме умови для появи ефективний власників, створення робочих місць, припливу інвестицій в економіку, суттєвого підняття заробітних плат та пенсій.

Це та продуктивна ідея, котра може стати загальнонаціональною, поновивши в суспільства довіру до політиків й об`єднати навколо ініціаторів практично всі верстви населення.

Російська група Генерального директора Агентства політичних і економічних досліджень Дмитра Орлова 15 років тому ретельно цим займалася за дорученням виконуючого обов`язки президента РФ Володимира Путіна. Російські аналітики справедливо вважали цей шлях найпродуктивнішим як для виграшу в президентських перегонах, так і для Росії, котра в осанні роки управління Бориса Єльцина занурилася в хаос.

Щоправда Путін тоді пішов кардинально іншим шляхом, домовившись із більшістю олігархів. Тому ця робота виявилася незатребуваною. Російські інтелектуали стверджують, що цю ідею зберігають для політиків нового покоління.

Але вже безпосередньо перед минулими президентськими виборами 9 лютого 2012 року на 19 з`їзді РСПП В.В.Путін, відчувши хиткість соціальної бази, несподівано порушив тему необхідності проведення в Росії легітимізації приватизації великих підприємств. І це був не тільки передвиборчий хід. Після виборів він знову порушив це питання на зустрічі з міжнародними журналістами. Схоже, російський лідер у тій чи іншій мірі стане використовувати цю ідею, шукаючи народної підтримки. Що в свою чергу спростить підходи до неї й в Україні.

Загалом світ дає багато прикладів ефективних технологій справедливого, а головне, легітимного розподілу і подальшого ефективного використання суспільного продукту.

Заслуговує на увагу одна з ініціатив Барака Обами, який подав до Конгресу США законопроект щодо прогресивного оподаткування надприбутків крупного бізнесу, яким, зокрема, передбачається оподаткування мільярдних доходів за ставкою в 49%. Пересічному виборцю неважко підрахувати, яким міг би бути внесок Ахметова, Пінчука, Фірташа, Коломойського, Ярославського в суспільний добробут.

Схожий процес реалізовується вже у Франції.

Наступним принциповим рішенням Програми Перезавантаження могла б бути Податкова реформа, що зі 135 нині чинних у державі податків залишить 5-7 як у найуспішніших країнах світу. Окремим актом буде запроваджений податок на багатство, котрий суттєво обмежить надприбутки окремих громадян.

Програма ініціює запровадження засадничого постулату соціально-ринкової економіки – необхідна мінімальна норма заробітної плати у собівартості продукції. Нині в Україні роботодавець виплачує 6-9% із собівартості продукції, решту використовуючи як надприбутки для подальшого збагачення. Потрібно встановити норму заробітної плати в межах 30-40% як у країнах Східної Європи, а в перспективі орієнтуватися на 50-60% як у країнах Європи й США. Це одразу оживить внутрішній ринок, наповнить Пенсійний фонд, дозволить впродовж короткого часу підняти вдвічі-втричі зарплати працівників бюджетної сфери. І радикально зменшить соціальну напругу в суспільстві. При умові приведення до європейських норм оподаткування фонду оплати праці.

Колись із розв`язку проблеми встановлення нормативів оплати праці розпочинав вихід із Великої депресії 30-их років у США Франклін Рузвельт. Із встановлення унормованої погодинної оплати праці всіх працюючих почав будувати країну Лі Куан Ю. Нині й США, й Сингапур у п`ятірці найуспішніших держав світу з найвищою середньою зарплатою.

Наступним логічним кроком Програми Перезавантаження може стати Конституційна реформа, що на основі світового досвіду й з урахуванням рекомендацій Венеціанської комісії, урівноважить і збалансує повноваження різних гілок влади – виконавчої, законодавчої, судової. Реформа надасть кожній владі незалежність і посилить відповідальність за прийняті рішення.

Паралельно з цим пропонується Реформа всієї системи правопорядку, починаючи з Генеральної прокуратури, МВС, судоустрою.

В країні, де лише 2% виправдальних вироків, за визначенням відсутній принцип презумпції невинності. Іншими словами: Україна зберегла систему комуністичного правопорядку, де апріорі всі винні. А держава (а точніше той, хто представляє державу) визначає кого, коли, за що і на скільки сховати за ґрати. Корупція наскрізь роз`їла цю систему, стримує розвиток бізнесу, зокрема середнього класу, гальмує розвиток інститутів громадянського суспільства, інформаційного простору, позбавляє людину елементарного права на справедливість.

Реформування системи правопорядку слід провести в режимі інтернет-комунікації, використавши інтелектуальні можливості й зацікавленість усього суспільства. Але в будь-якому випадку це мають бути екстраординарні й суперрадикальні дії.

Надважливими чинниками, які роблять дані соціально-економічні й правові ініціативи актуальними для України, є те, що принцип спонукання чи й примусу кланово-олігархічної системи до справедливості є єдиною можливістю для олігархічного капіталу легалізувати свої статки, набути статусу соціально-відповідального бізнесу. Альтернатива цьому, як показує світовий досвід, – соціальні вибухи з усіма їх фатальними для нинішніх еліт (а можливо, і для країни) наслідками.

***

Формування та пропаганда Програми Перезавантаження повинна базуватися на простих, зрозумілих та привабливих для широкого загалу месиджах:

1)Справедлива, в інтересах суспільства легітимізація, легалізація (а у випадках встановлення неефективних, нелояльних до суспільних потреб або злочинних власників – реприватизація), що дасть змогу сформувати Суспільний фонд, кошти якого можуть бути використані на вирішення найболючіших соціальних проблем, а найперше, різке підвищення соціальних стандартів – мінімальних зарплат, прожиткового мінімуму, мінімальних пенсій;

2)Скорочення в рази різниці між доходами найбагатших та найбідніших робить можливим досягнення цих завдань в короткій перспективі;

3)З "общака" в народну касу.

В стратегічній перспективі Програма Перезавантаження має створити консенсус між суспільством, державою та бізнесом, недопущення отримання надприбутків за рахунок дешевої робочої сили, або монопольного права на використання природних багатств. Все це може стати в оновленій країні матрицею нової Конституції, що забезпечить реальну, а не декларативну справедливість у суспільстві, суспільно-політичну та економічну модернізацію країни.

В процесі формування Програма зіграє роль тесту для політичних сил на їхню моральність, готовність до кардинальних змін в соціально-економічній і політичній системі країни.

Програма, в основу якої закладено принципи ефективного поновлення справедливості в країні, в передвиборчий час може стати ефективною політичною технологією, здатною привернути до себе симпатії людей різного світогляду й цінностей. Адже змінити країну для українців привабливіше від закликів до зміни влади.

Водночас формуватимуться ключові й першочергові завдання, інструментарій, необхідні для реалізації реформ, формування громадської думки, що досягнення суспільного консенсусу шляхом антиолігархічних заходів в нинішній ситуації – єдиний успішний шлях до модернізації країни.