www.ji-magazine.lviv.ua

Микола Рябчук

Нещодавно, за дивним збігом обставин, мені випало проїхатися протягом одного дня з двома таксистами, кожен із яких мав диплом інженера. Один за комуни завідував технікою безпеки на великій торговій базі у Києві, другий працював на шахті біля Вроцлава. Кожен мав підстави сумувати за світлим минулим і нарікати на сьогодення. І то не лише тому, що втратив працю за фахом, а й тому, що мав доступ до малозрозумілої нині речі, званої тоді «дефіцитом».
Український таксист розчулено згадував,як в останні роки перестройки ганяв до Польщі вантажівки з металевими виробами, де здавав їх за ціною металобрухту – і це все одно було вигідно, бо так звана «державна» ціна на них у Союзі була ще нижчою.

А польський таксист так само ностальгійно оповідав, як отримував разом з іншими гірниками дефіцитні автомобілі і телевізори за тією ж таки нереальною «держціною» й продав їх за ціною реальною, себто ринковою, заїжджим «рускім».
За кумеднішого збігу обставин вони могли зустрітися на якомусь базарі і навіть створити щось на зразок спільного підприємства. Або ж, за сумнішого збігу, могли загинути від ножа якихось дрібних рекетирів, званих «російською мафією». Проте сталося так, як сталося. Один возить тепер пасажирів ланосом до Борисполя, другий – шкодою зі Страховіц. Один лає Ґорбачова, який усе розвалив, другий – Бальцеровича, котрий половину країни зробив безробітними.
Вони подібні, наче близнята, проте коли я одного запитую, чи він би хотів, щоб комуна вернулася, той рішуче відказує: «Та ні, нехай їх шляк трафить!..» Другий відказує теж рiшуче, проте за змістом – цілком протилежне: «Сталіна на них треба!..»
І мені залишається тільки гадати, чи він ностальгує за Сталіном, тому що жодні реформи у нас не вдалися, а чи навпаки – жодні реформи у нас не вдалися, тому що він (як і мільйони подібних до нього) ностальгують i досі за Сталіном.

Пастка патерналізму

Якщо вірити соціологам, понад чверть населення України (27%) згідна з твердженням, що «наш народ не зможе обійтися  без такого керівника як Сталін, який прийде й наведе порядок». Ще 16% не мають стосовно цього чіткої думки. І лише 57% із цим не згодні. Майже четвертина опитаних українців (22%)ставиться до постаті Сталіна позитивно і лише 37% – неґативно (ще 28% – байдуже).  Понад третина (34%) вважає Сталіна «мудрим керівником, який

привів СРСР до могутності та процвітання» (незгодні з цим твердженням – 47%).
Водночас – і це один із багатьох українських парадоксів – абсолютна більшість населення (74% опитаних) знає про злочини Сталіна і погоджується, що він був «жорстоким, нелюдським тираном, винним у знищенні мільйонів безневинних людей» (незгодні з цим твердженням лише 13%). Приблизно така сама кількість опитаних (15%) хотіла б «особисто жити й працювати при такому керівнику країни, як Сталін», натомість 73% – не хотіли б. 
Ставлення українців до Сталіна – один із багатьох лакмусових папірців, який висвітлює глибоку амбівалентність їхньої свідомості, своєрідний аксіологічний вакуум, що виник унаслідок дискредитації старої, імперсько-комуністичної системи цінностей і водночас самодискредитації нової системи, пов’язаної з олігархічним капіталізмом та дисфункціональною національною державою. Той вакуум заповнюється уламками різних ідеологій, передсудів та стереотипів, украй суперечливих і часто взаємовиключних. Патерналізм відіграє в цій еклектичній системі чільну роль. Українці, подібно до росіян, хотіли б державної опіки й «сильної руки» (80% опитаних), але, на відміну від росіян, не хотіли б при цьому жодного обмеження громадянських свобод (лише 36% опитаних погоджувались на їхнє часткове обмеження заради «стабілізації»). 
Краща освіта, молодший вік та вища урбанізованість істотно впливають в обох країнах на прозахідну, вільноринкову, ліберально-демократичну орієнтацію респондентів, а проте у випадку України ще більше на неї впливає приналежність до Західного, а

почасти й до Центрального реґіону, де розташована зокрема й столиця [1]. Власне, завдяки цим двом реґіонам, Україна у більшості соціологічних опитувань (зокрема й щодо ставлення до Сталіна) помітно відрізняється від Росії. Так, у Західному реґіоні є лише 6% симпатиків Сталіна, у Центральному – 20%, у Південному – 28%, у Східному – 36%, тимчасом як у Росії – 28% (трохи менше – в столиці й великих містах, значно більше – на периферії). Так само і з тезою про Сталіна як «жорстокого, нелюдського тирана». Не погоджується з нею лише 4% респондентів на Заході, 11% у Центрі, 16% на Півдні, 22% на Сході. У Росії таких респондентів – 20%. У те, що «наш народ не зможе обійтися  без такого керівника як Сталін», на Заході вірить 9%, у Центрі – 30%, на Півдні – 33%, на Сході – 36%. У Росії в це вірить 30% опитаних. 

Півтори України

Про засадничу антисовєтськість Заходу, котрий за ціннісними орієнтаціями значно ближчий до Польщі й Прибалтики, ніж до Росії та Східної України, написано вже чимало. Натомість про особливості українського Центру, який відрізняється від Сходу і Півдня не так радикально, а все ж соціально значущо, – відомо менше. Захід був інкорпорований до СССР допіру після Другої світової війни, завдяки чому зазнав істотно меншої совєтизації та русифікації, ніж решта краю. Проте ще важливішим для реґіону був його досвід перебування у складі Першої й Другої Речі Посполитої та, особливо, Габсбурзької імперії. За всієї «недоєвропейськості» цих утворень, їхній державний устрій, політична і правова культура, повсякденний габітус засадничо відрізнялися від тих, що були у Московському царстві, Російській імперії і, врешті, Совєтському Союзі.

Принципова відмінність українського Півдня і Сходу від решти краю полягає в тому, що він ніколи не мав іншого політичного і культурного досвіду, крім російсько-совєтського. Центр України у цьому сенсі є проміжним реґіоном – він не був ані у складі міжвоєнної Польщі, ані у складі Австро-Угорщини, а проте історично належав до польсько-литовської Речі Посполитої, інституційний і культурний вплив якої (у широкому значенні слова) зберігався ще принаймні сто років після її зникнення. Це стосується не лише Правобережжя, де польська шляхта зберігала домінантне становище до 1860-х років, а й Лівобережжя, де домінантне становище зберігали козацькі еліти. Ці еліти, варт нагадати, політично виводилися з Гетьманщини – квазі-державного утворення під московським протекторатом, яке в інституційному плані було фактичною копією Речі Посполитої (і, відтак, чужорідним тілом у рамках імперії, котра зрештою й ліквідувала його в 1764 році).
Колонізація Півдня та Сходу розпочалася приблизно в той самий час – після ліквідації імперією Кримського ханату, котрий, власне, й котролював до того часу сьогоднішній південь та схід України – так зване «Дике Поле». Таким чином російське домінування на цих теренах виводиться більш-менш із того самого часу, що й на Правобережжі та Лівобережжі, – з кінця ХVІІІ столітя. І різниця між сьогоднішнім Півднем і Сходом України та її Центром виводиться не так із того, що було після їхньої інкорпорації до імперії, як із того, що було до, – з відсутності будь-якого іншого досвіду (і лояльності), крім імперського, в одному випадку, і з його наявності в другому.
Щоб побачити цю різницю, досить глянути на електоральну

мапу України, де на Заході й Центрі ось уже кільканадцять років стабільно перемагають проукраїнські / проєвропейські партії й кандидати (так звані «помаранчеві»), а на Півдні та Сході – совєтофільські / проєвразійські (Партія реґіонів та її сателіти-комуністи). Кожен, хоч трохи обізнаний з історичною географією, легко побачить, що «помаранчева» Україна закінчується там, де закінчувалася Річ Посполита й Гетьманщина і де починалося «Дике Поле».
Блискучий мікроаналіз цього цивілізаційного, по суті, поділу проробив кілька років тому Кійт Дарден (Keith Darden) у статті “Imperial Legacies, Party Machines and Contemporary Voting in the 2010 Ukrainian Presidential Elections”. Там він розглянув електоральну поведінку жителів  Балтського і Любашівського районів  на півночі Одеської області, що межують із Вінницькою. Особливістю цих районів є те, що по їхній території вздовж річки Кодими з заходу на схід проходив кордон між Річчю Посполитою та Османською імперією. Після загарбання цих територій наприкінці ХVІІІ століття Російською імперією північна частина теперішніх Балтського та Любашівського районів належала до Подільської губернії, південна – до так званої Новоросії. За совєтських часів обидві частини увійшли до Одеської області, тобто впродовж майже цілого століття розвивалися не просто в одній державі, а й в одній адміністративнійодиниці, будучи об’єктом абсолютно ідентичної соціально-економічної, культурно-освітньої та ідеологічно-пропаґандистської політики. Єдине, що відрізняє жителів північної і південної частини Балтського та Любашівського районів, розділених невеликою річкою,це не мова, не етнічність,

не рівень освіченості чи матеріальної забезпеченості, а всього лише давня, навряд чи ким-небудь навіть усвідомлювана приналежність до двох різних політичних організмів та, відповідно, культурних і політичних практик.
І все ж, як показує Дарден, аналізуючи результати голосувань на президентських виборах 2010 року у майже сотні дільниць по один бік річки й по другий, відмінності в межах тих самих двох районів виявляються доволі значущими. Їхні південні частини за електоральною поведінкою практично нічим не відрізняються від решти Одеської області: в голосуванні там узяло участь 64% виборців, за Януковича проголосувало 65%, за Тимошенко – 30%. У північних частинах теж переміг Янукович, проте фреквенція там була істотно вищою – 70%, і за Тимошенко проголосувало істотно більше – 42%, а за Януковича – істотно менше, 54%.

Полонофіли й полонофоби

Цей феномен неусвідомлюваної культурної чи, можливо, інституційної пам’яті заслуговує на тим більшу увагу, що обидва імперські режими – і більшовицький, і царський – докладали колосальних зусиль для її викорінення. Обидва режими повсякчас наголошували на українсько-російській спорідненості й навіть тотожності. Натомість поляки завжди представлялися як зарозумілі «пани», пройдисвіти й ворохобники, нездатні ані до праці, ані до ефективної адміністрації, натомість схильні, як підказує сама семантика слова «пан», до панування над бідолашними українцями та білорусами.
Навіть після перетворення Польщі на «братню державу соціалістичного табору» антипольська пропаґанда на неофіційному рівні, насамперед через поширення різних провокаційних

чуток – так зване «нашіптування», – ніколи не припинялася. За фасадом офіційної «дружби народів» крились банальні російсько-совєтські імперіалізм, шовінізм та антизахідництво, істотною складовою яких завжди була полонофобія.
19-літнім студентом я несподівано зіткнувся з цим явищем на допиті в КҐБ, коли простодушно намагався довести безневинність нашого самвидавного літературно-мистецького часопису, посилаючись зокрема на перекладену в ньому п’єсу  Тадеуша Ружевіча  і на цілком офіційне публікування подібних текстів у соціалістичній Польщі. Слідчий глузливо всміхнувся, даючи зрозуміти нікчемність мого арґументу, і мовив: «Ну, ми добре знаємо, що таке та ваша Польща!»
Втім, усвідомлення того, що Річ Посполита є до певної міри також українською спадщиною, ускладнювалося не лише офіційною антипольською пропаґандою,  а й істотними особливостями формування української національної ідентичності. В її основу українські романтики – від Гоголя до Шевченка – поклали козацький міф із надзвичайно сильними антипольськими, антишляхетськими й нтикатолицькими мотивами. Формувався цей міф на початку ХІХ століття у рамках цілком лояльного щодо імперії малоросійства – ідеології, що намагалася трактувати українців (козацьку знать) як співтворців і співвласників  «російсько-руської» імперії нарівні з великоросами. З плином часу (і з поступовою націоналізацією імперії великоросами) український патріотичний рух позбувся згаданої лояльності, а проте не позбувся іманентної, генеалогічно обумовленоїантипольськості. Її подоланню, зрозуміло, не сприяло ані подальше

домінування польської шляхти над українським селянством на Правобережжі, Волині та в Галичині, ані, тим більше, дискримінаційна політика Другої Речі Посполитої щодо українців у міжвоєнний період. «Епоха націоналізму», як охрестив ХІХ століття Ганс Коен, накинула анахронічні національні категорії на події XVI-XVII століть, інтепретуючи станові й релігійні конфлікти на території України як «польсько-українські». Антиісторична інтерпретація домодерних подій у модерних категоріях переважає, на жаль, і досі, підживлюючи ресентименти з обох боків і, що гірше, затираючи існування Речі Посполитої як певної цілісності, у якій було вдосталь місця не лише для конфліктів, а й для різноманітної співпраці та взаємодії.
Як наслідок, навіть сьогодні мало хто в Україні усвідомлює, що Гетьманщина була інституційним продовженням Речі Посполитої, від якої після козацьких війн відокремилася, а проте зберегла фактично ту саму адміністративну, фіскальну, правову й освітню систему. Мало хто в Києві нині знає, що до другої третини ХІХ століття це переважно російськомовне (на сьогоднішній день) місто розмовляло переважно по-польськи (а також, звісно, по-українськи й на ідіш) і що перші росіяни з’явилися тут як постійні мешканці допіру в кінці XVIII століття. Взагалі, в українському суспільстві є певна нехіть і певна боязнь визнати польські впливи. Нехіть походить з імперської спадщини і проросійських орієнтацій значної частини населення. А боязнь – зі слабкості проукраїнської частини населення та його непевності у власних силах.
Антипольські ресентименти й сьогодні підживлюються в Україні різними політичними групами.

На сході – так званими «лівими», зорієнтованими на традиційні імперські наративи і на сьогоднішні неприхильні до Польщі (й Заходу загалом) російські мас-медії. А на заході України – плекаються так званими «правими», що апелюють до ще живої тут пам’яті про приниження й упослідження.
Попри все це, в українських мас-медіях переважає загалом позитивний образ Польщі, – що насамперед є, звичайно ж, заслугою самих поляків, доволі успішних, а подеколи навіть взірцевих у здійсненні посткомуністичних реформ і активних у поширенні на схід цього свого досвіду. Почасти це також заслуга журналістів і загалом інтелектуального середовища, котре виявляє помітний (хоч і далеко не достатній) інтерес до польських подій, не марнуючи різноманітних можливостей, які їм надає польська сторона у вигляді тренінґів, стажувань, фахових обмінів, творчих конкурсів тощо. Прикметно, що й українські олігархи, попри свою виразну вторинність щодо росіян – і за менталітетом, і за культурними та політичними орієнтаціями, не підтримують однак у своїх мас-медіях характерних для сусідів антипольських кампаній. Причина такої лояльності може бути цілком прозаїчною: Польща залишається чи не єдиним європейським адвокатом українського олігархічного режиму, а польські президенти – чи не єдиними західними політиками, що не цураються поки що зустрічей з остракізованим Віктором Януковичем (як і перед тим – з Леонідом Кучмою).
Соціологічні опитування підтверджують переважно позитивне ставлення українців до поляків (на відміну від переважно неґативного ставлення поляків до українців, за даними  CBOS). За шкалою Боґардуса,  якою вимірюють соціальною дистанцію

між різними групами, поляки опиняються серед найближчих до українців народів – на четвертому місці, відразу після росіян, білорусів і євреїв, тобто народів цілком звичних і беззастережно «своїх».

Віртуальний Янукович

Зрозуміло, що громадська думка формується не лише мас-медіями, а й – чи не найефективніше – особистим досвідом. Коли мене вперше випустили до Польщі – навесні 1989 року – я бачив брудні вулиці, порожні крамниці і спекулянтів, які купували совєтські рублі за вищою, ніж у банку ціною. Все це було частиною того самого світу, тої самої безнадійної совєтської цивілізації. Тепер я бачу різницю скрізь – у поїзді, де польські провідники поводяться ввічливо, а українські – як завжди, по-совєтськи; у кав’ярнях і крамницях, де обслуга дбає насамперед про клієнтову зручність, а не свою власну; і, зрештою, в установах – до такої міри, що навіть не мушу зазирати до соціологічних опитувань, аби знати, що абсолютна більшість поляків довіряє сьогодні своїм урядовцям, судам, поліції, – на відміну від в України, де всім державним інституціям довіряє щонайбільше кільканадцять відсотків громадян.
Як аналітик я знаю, що таксисти є ненадійним джерелом соціологічних знань, тому що часто говорять клієнтові саме те, що він хоче почути. Але як письменник я завжди охоче їх вислуховую, тому що сам стиль, сама форма сказаного часто бувають промовистіші від змісту. Польські таксисти, подібно до наших, можуть нарікати на світ, на життя, на владу, проте роблять це переважно з гумором, мовби знічев’я, без характерної для наших таксистів озлобленості.
В останній поїздці з Борисполя співвітчизник сказав мені, що

«все одно нічого не зміниш», що «ця банда – надовго», і що «без напалму її не викуриш».
«Але ж поляки, – кажу йому, – якось усе змінили. І тепер це зовсім інша країна!..»
«Так то ж поляки, – каже таксист, – їм уся Європа допомагала!..»
«Європа всім потроху допомагає. Тільки не всім це на користь. Ось я недавно був у Румунії...»
«Так то ж цигани!» – впевнено каже таксист.
«...і в Болгарії», – кваплюсь я повернути розмову на політично коректні рейки.
«Поляки дружніші», – висловлює здогад таксист.
«Та ні, вони часом теж воюють, – незгірш од Ющенка з Тимошенко», – заперечую я.
Таксист знов замовкає, а тоді видає афористичну фразу, варту підручника політології:
«Хотів би я побачити, до чого б вони довоювалися, коли б мали свого Януковича!..»
«І своє Дике Поле», – хочу додати я, проте вчасно спохоплююся, що найбільший наш клопіт – усе-таки не від того Дикого Поля, яке на мапі, а від того, що в голові.

[1] Відносний успіх праворадикальної партії «Свобода», яка має електоральну базу саме на Заході й почасти в Центрі, не спростовує цієї тези, бо за націонал-автотаристів проголосувало лише 10% виборців, тим часом як за дві інші авторитарні сили – Партію реґіонів і комуністів, – з електоральною базою на Півдні та Сході, проголосувало незрівнянно більше – майже 50%.

http://zbruc.eu/node/5305