на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Микола Рябчук

Польща, Україна, Європа – між уявою та реальністю

Доповідь, виголошена 10 жовтня в Королівському Замку (Варшава) на відкритті річного лекційного циклу «Польща – Україна – Європа: спадщина і прийдешність». У тексті використано фраґменти статей, опублікованих у «Критиці» №5-6, 2013 та «Збручі» 8.04.2013.

 

Коли б я був завзятим постмодерністом, міг би відразу сказати, що немає насправді жодної «реальності», а є лише різні види уяви. І те, що вважаємо за «реальність», є лиш непевним наслідком їхньої взаємодії, чимось, що постає на перехресті різних дискурсів, – як продукт їхнього безконечного діалогу та хвилевого компромісу.

Я не постмодерніст, але маю в підзаголовку постмодерністичне виправдання. Бо навіть якщо не зумію представити вам реальної Польщі, Європи чи навіть України, то певна реальність усе одно постане із взаємодії моєї уяви про ці предмети із вашою, прецизійнішою.

Кожен зі згаданих трьох предметів, перш ніж стати реальністю, описаною на картах, у підручниках і статистичних довідниках, мусив бути спершу уявлений. Це не означає, що до того не існувало земель, званих нині Європою, Польщею, Україною, або не було на них люду, званого нині поляками, українцями чи навіть європейцями. Наша уява не створила ані тих земель, ані тих людей, а проте здійснила колосальну працю – працю добору і класифікації певних рис, їхньої ієрархізації й створення на цій підставі певних абстрактних спільнот, об’єднаних у нашій уяві такими дивними речами, як спільна мова й культура, або й іще дивнішими – як спільні громадянські права, а не спільний король, папа, чи патріарх.

Без уяви не виникло б ані Європи, котра невідомо де закінчується на розлогих просторах між Атлантикою і Пацифіком, ані Польщі, котра щостоліття змінювала свої кордони, ані тим більш України, котра взагалі не мала чітких кордонів і навіть сьогодні, коли вже начебто їх має, все одно залишається маренням жменьки україномовної інтеліґенції – як це недавно в’їдливо зауважив наш совєтськомовний міністр освіти. Чи, скажу менш уїдливо, залишається вона й досі непевним продуктом суперечливих дискурсів і сконфліктованих між собою уяв.

Як позиціонувати ці уяви стосовно інших – польських і європейських, і яка дійсність має постати із цього зіткнення, – ось питання, на яке спробую відповісти у пропонованій доповіді.

 

Дві уяви

Одна з тих уявлених Україн дуже схожа на Польщу. Це означає, що уявлена вона як національна держава, тобто держава, створена насамперед українцями і для українців, з ліберальним, у дусі нового часу, забезпеченням прав для всіх меншин, а проте без надмірностей, тобто без визнання, наприклад, російської мови або німецької другою державною, з перспективою перетворення на першу, або й узагалі – єдину.

Цю Україну уявлено не лише як національну державу, а й, подібно до Польщі, як державу європейську. Тобто таку, що начебто завше до тієї омріяної Європи належала й залишалась духовно їй вірною, попри століття російської, а згодом совєтської окупації та брутальної деформації колись начебто європейського трибу життя. «Повернення до Європи», у рамках цієї уяви і відповідного дискурсу, було натуральним шляхом розвитку для новопосталої 1991 року держави, подібно як, зрештою, і сама держава була натуральним наслідком багатосотлітньої боротьби героїчних українців за незалежність.

Ця уява, однак, зіткнулася з іншою, теж архаїчною, але закоріненою в цілком інших міфах – історичних, культурних та геополітичних. В цій уяві Україна є частиною «Русского міра», тобто такої собі середньовічної православно-східнослов’янської «умми», засадничо антиокцидентальної, одержимої власним цивілізаційним шляхом, ба навіть месіанізмом, із досить відчутним імперським присмаком. Українці і росіяни у цій уяві – це «майже один народ». Прислівник «майже» тут настільки гнучкий, що дозволяє будувати незалежну від Росії державу (креольського типу), духовно не виокремлюючись при тому з «Русского міра» – з ментального світу колишньої метрополії. Незалежність, у цьому наративі, не була виборена, а просто впала українцям на голову, цілком випадково – чи то внаслідок змови підступнуго Заходу, чи внаслідок фахової нездарності пізньорадянських еліт на чолі з Ґорбачовом.

Відмовлятися від «випадкової» незалежності постсовєтські еліти, однак, не хочуть, оскільки саме вони виявилися її головними бенефіцієнтами. Окрім прислівника «майже», вони леґітимізують цю свою незалежність її ще й філософською приказкою: «Хто не жалкує за Радянським Союзом, той не має серця. Хто хоче його відновити, той не має голови».

Білоруський президент Лукашенко теж, до речі, поділяє цю думку.

В окреслених тут двох уявах маємо дві цілком різні країни, кожна з яких називається «Україною», а проте має цілком іншу візію минулого і майбутнього, інші геополітичні орієнтації, мовно-культурні преференції й символічні коди. Це спричиняє не лише найрізноманітніші спекуляції на тему «двох Україн» (що подеколи й сам, з відповідними застереженнями, роблю), а й породжує понурі пророцтва на тему їхнього неминучого конфлікту, поділу й розпаду.

Це правда, що один тип уяви, умовно названий «проєвропейським», переважає на Заході краю, тимчасом як другий, умовно названий «проросійським», переважає на Півдні та Сході. Перший і справді уявляє собі Україну як Польщу (але не сьогоднішню, а радше ту, з 1920-30-х). Другий тим часом уявляє собі Україну як продовження СРСР, тобто насамперед «Української Радянської Соціалістичної Республіки» – але вже без соціалізму, без КПСС і, головне, без обтяжливого підпорядкування місцевих владних еліт – московським.

На цій чорно-білій чи, радше, помаранчево-блакитній мапі найцікавішим і, як мені видається, недооціненим є Центр краю на чолі з Києвом – реґіон, котрий істотно відрізняється і від Заходу, і від Сходу, або, сформулюймо це конструктивніше, – схожий, під певними оглядами, на Схід, а під певними – на Захід.

 

Aні Захід, ані Схід

Захід, як відомо, був інкорпорований до СССР допіру після Другої світової війни, завдяки чому зазнав істотно меншої совєтизації та русифікації, ніж решта краю. Проте ще важливішим для реґіону був його досвід перебування у складі Першої й Другої Речі Посполитої та, особливо, Габсбурзької імперії. За всієї «недоєвропейськості» цих утворень, їхній державний устрій, політична і правова культура, повсякденний габітус засадничо відрізнялися від тих, що були у Московському царстві, Російській імперії і, врешті, Совєтському Союзі.

Принципова відмінність українського Півдня і Сходу від решти краю полягає в тому, що він ніколи не мав іншого політичного і культурного досвіду, крім російсько-совєтського. Центр України у цьому сенсі є проміжним реґіоном – він не був ані у складі міжвоєнної Польщі, ані у складі Австро-Угорщини, а проте історично належав до польсько-литовської Речі Посполитої, інституційний і культурний вплив якої (у широкому значенні слова) зберігався ще принаймні сто років після її зникнення. Це стосується не лише Правобережжя, де польська шляхта зберігала домінантне становище до 1860-х років, а й Лівобережжя, де домінантне становище зберігали козацькі еліти. Ці еліти, варт нагадати, політично виводилися з Гетьманщини – квазі-державного утворення під московським протекторатом, яке в інституційному плані було фактичною копією Речі Посполитої (і, відтак, чужорідним тілом у рамках імперії, котра зрештою й ліквідувала його в 1764 році).

Колонізація Півдня та Сходу розпочалася приблизно в той самий час – після ліквідації імперією Кримського ханату, котрий, власне, й котролював до того часу сьогоднішній південь та схід України – так зване «Дике Поле». Таким чином російське домінування на цих теренах виводиться більш-менш із того самого часу, що й на Правобережжі та Лівобережжі, – з кінця ХVІІІ столітя. І різниця між сьогоднішнім Півднем і Сходом України та її Центром виводиться не так із того, що було після їхньої інкорпорації до імперії, як із того, що було до, – з відсутності будь-якого іншого досвіду (і лояльності), крім імперського, в одному випадку, і з його наявності в другому.

Щоб побачити цю різницю, досить глянути на електоральну мапу України, де на Заході й Центрі ось уже кільнадцять років стабільно перемагають проукраїнські/проєвропейські партії й кандидати (так звані «помаранчеві»), а на Півдні та Сході – совєтофільські / проєвразійські (Партія реґіонів та її сателіти-комуністи). Кожен, хоч трохи обізнаний з історичною географією, легко побачить, що «помаранчева» Україна закінчується там, де закінчувалася Річ Посполита й Гетьманщина і де починалося «Дике Поле».

Блискучий мікроаналіз цього цивілізаційного, по суті, поділу проробив кілька років тому Кійт Дарден (Keith Darden) у статті “Imperial Legacies, Party Machines and Contemporary Voting in the 2010 Ukrainian Presidential Elections”. Там він розглянув електоральну поведінку жителів Балтського району на півночі Одеської області, що межує з Вінницькою. Особливістю цього району є те, що по його території вздовж річки Кодими з заходу на схід проходив кордон між Річчю Посполитою та Османською імперією. Після загарбання цих територій наприкінці ХVІІІ століття Російською імперією північна частина теперішнього Балтського району належала до Подільської гебернії, південна – до так званої Новоросії. За совєтських часів обидві частини увійшли до Одеської області, тобто впродовж майже цілого століття розвивалися не просто в одній державі, а й в одній адміністративній одиниці, будучи об’єктом абсолютно ідентичної соціально-економічної, культурно-освітньої та ідеологічно-пропаґандистської політики. Єдине, що відрізняє жителів північної і південної частини Балтського району, розділеного невеликою річкою, це не мова, не етнічність, не рівень освіченості чи матеріальної забезпеченості, а всього лише давня, надряд чи ким-небудь навіть усвідомлювана приналежність до двох різних політичних організмів та, відповідно, культурних і політичних практик.

І все ж, як показує Дарден, аналізуючи результати голосувань на президентських виборах 2010 року у майже сотні дільниць по один бік річки й по другий, відмінності в межах одного району виявляються доволі значущими. Південна частина за електоральною поведінкою практично нічим не відрізняється від решти Одеської області: взяло участь у голосуванні – 64% виборців, за Януковича проголосувало – 65%, за Тимошенко – 30%. У північній частині теж переміг Янукович, але фреквенція була істотно вищою – 70%, і за Тимошенко проголосувало істотно більше – 42%, а за Януковича – істотно менше, 54%.

 

Полонофіли й полонофоби

Цей феномен неусвідомлюваної культурної чи, можливо, інституційної пам’яті заслуговує на тим більшу увагу, що обидва імперські режими – і більшовицький, і царський – докладали колосальних зусиль для її викорінення. Обидва режими повсякчас наголошували на українсько-російській спорідненості й навіть тотожності. Натомість поляки завжди представлялися як зарозумілі «пани», пройдисвіти й ворохобники, нездатні ані до праці, ані до ефективної адміністрації, натомість схильні, як підказує сама семантика слова «пан», до панування над бідолашними українцями та білорусами.

Навіть після перетворення Польщі на «братню державу соціалістичного табору» антипольська пропаґанда на неофіційному рівні, насамперед через поширення різних провокаційних чуток – так зване «нашіптування», – ніколи не припинялася. За фасадом офіційної «дружби народів» крились банальні російсько-совєтські імперіалізм, шовінізм та антизахідництво, істотною складовою яких завжди була полонофобія. 19-літнім студентом я несподівано зіткнувся з цим явищем на допиті в КҐБ, коли простодушно намагався довести безневинність нашого самвидавного літературно-мистецького часопису, посилаючись зокрема на перекладену в ньому п’єсу Тадеуша Ружевіча і на цілком офіційне публікування подібних текстів у соціалістичній Польщі. Слідчий глузливо всміхнувся, даючи зрозуміти нікчемність мого арґументу, і мовив: «Ну, ми добре знаємо, що таке та ваша Польща!»

Втім, усвідомлення того, що Річ Посполита є до певної міри також українською спадщиною, ускладнювалося не лише офіційною антипольською пропаґандою, а й істотними особливостями формування української національної ідентичності. В її основу українські романтики – від Гоголя до Шевченка – поклали козацький міф із надзвичайно сильними антипольськими, антишляхетськими й антикатолицькими мотивами. Формувався цей міф на початку ХІХ століття у рамках цілком лояльного щодо імперії малоросійства – ідеології, що намагалася трактувати українців (козацьку знать) як співтворців і співвласників «російсько-руської» імперії нарівні з великоросами. З плином часу (і з поступовою націоналізацією імперії великоросами) український патріотичний рух позбувся згаданої лояльності, а проте не позбувся іманентної, генеалогічно обумовленої антипольськості. Її подоланню, зрозуміло, не сприяло ані подальше домінування польської шляхти над українським селянством на Провобережжі, Волині та в Галичині, ані, тим більше, дискримінаційна політика Другої Речі Посполитої щодо українців у міжвоєнний період. «Епоха націоналізму», як охрестив ХІХ століття Ганс Коен, накинула анахронічні національні категорії на події XVI-XVII століть, інтепретуючи станові й релігійні конфлікти на території України як «польсько-українські». Антиісторична інтерпретація домодерних подій у модерних категоріях переважає, на жаль, і досі, підживлюючи ресентименти з обох боків і, що гірше, затираючи існування Речі Посполитої як певної цілісності, у якій було вдосталь місця не лише для конфліктів, а й для різноманітної співпраці та взаємодії.

Як наслідок, навіть сьогодні мало хто в Україні усвідомлює, що Гетьманщина була інституційним продовженням Речі Посполитої, від якої після козацьких війн відокремилася, а проте зберегла фактично ту саму адміністративну, фіскальну, правову й освітню систему. Мало хто в Києві нині знає, що до першої третини ХІХ століття це переважно російськомовне (на сьогоднішній день) місто розмовляло переважно по-польськи (а також, звісно, по-українськи й на ідіш) і що перші росіяни з’явилися тут як постійні мешканці допіру в кінці XVIII століття. Взагалі, в українському суспільстві є певна нехіть і певна боязнь визнати польські впливи. Нехіть походить з імперської спадщини і проросійських орієнтацій значної частини населення. А боязнь – зі слабкості проукраїнської частини населення та його непевності у власних силах.

Антипольські ресентименти й сьогодні підживлюються в Україні різними політичними групами. На сході – так званими «лівими», зорієнтованими на традиційні імперські наративи і на сьогоднішні неприхильні до Польщі (й Заходу загалом) російські мас-медії. А на заході України – плекаються так званими «правими», що апелюють до ще живої тут пам’яті про приниження й упослідження.

Попри все це, в українських мас-медіях переважає загалом позитивний образ Польщі, – що насамперед є, звичайно ж, заслугою самих поляків, доволі успішних, а подеколи навіть взірцевих у здійсненні посткомуністичних реформ і активних у поширенні на схід цього свого досвіду. Почасти це також заслуга журналістів і загалом інтелектуального середовища, котре виявляє помітний (хоч і далеко не достатній) інтерес до польських подій, не марнуючи різноманітних можливостей, які їм надає польська сторона у вигляді тренінґів, стажувань, фахових обмінів, творчих конкурсів тощо. Прикметно, що й українські олігархи, попри свою виразну вторинність щодо росіян – і за менталітетом, і за культурними та політичними орієнтаціями, не підтримують однак у своїх мас-медіях характерних для сусідів антипольських кампаній. Причина такої лояльності може бути цілком прозаїчною: Польща залишається чи не єдиним європейським адвокатом українського олігархічного режиму, а польські президенти – чи не єдиними західними політиками, що не цураються поки що зустрічей з остракізованим Віктором Януковичем (як і перед тим – з Леонідом Кучмою).

Соціологічні опитування підтверджують переважно позитивне ставлення українців до поляків. За шкалою Боґардуса, якою вимірюють соціальною дистанцію між різними групами, поляки опиняються серед найближчих до українців народів – на четвертому місці, відразу після росіян, білорусів і євреїв, тобто народів цілком звичних і беззастережно «своїх».

Тим часом, за даними CBOS, поляки ставляться до українців здебільшого неґативно. Не всі, звісно, і не зовсім, але назагал неґативне ставлення переважає. Ця перевага зменшилась трохи після Помаранчевої революції, а проте й нині українці в усіх опитуваннях опиняються в нижній, «мінусовій» частині таблиці – трохи вище від африканців, кавказців, циганів і навіть євреїв та румунів, а проте нижче від усіх польських сусідів, включно з росіянами та білорусами, котрих, зрештою, поляки оцінюють теж переважно нeґативно.[1]

Українські опитування важко порівнювати з польськими, оскільки вони проводяться за цілком іншою методологією. Соціологи з’ясовують тут не безпосереднє «ставлення», а так звану «соціальну дистанцію» щодо інших етносів за шкалою Боґардуса. Ця шкала пропонує різні опції, починаючи від готовості респондента мати представника того чи того етносу членом своєї родини, сусідом або співробітником і закінчуючи готовістю допустити його у свою країну лише як туриста або й не допустити зовсім. Зрозуміло, що це опитування базується на більш раціональних реакціях, порівняно з емоційнішим польським, але водночас воно відбиває не тільки ставлення до інших етносів, а й призвичаєність до них.[2]

Найцікавіше, що в інших опитуваннях абсолютна більшість поляків дає позитивну відповідь на запитання, чи повинна їхня держава надавати Україні політичну, дипломатичну і навіть економічну (sic) підтримку.[3] Це разюче контрастує з відзначеним вище переважно неґативним ставленням поляків до українців, а проте має цілком раціональне пояснення. Питання про ставлення до того чи того народу передбачає суто емоційну відповідь, яка респондента ні до чого не зобов’язує і ні на що, у принципі, не впливає. Питання про допомогу має практичний, доволі конкретний характер і стосується категорій національного інтересу, геополітики та державних пріоритетів. У першому випадку респонденти керуються, можна сказати, «серцем», у другому – розумом. У першому випадку їхня відповідь має суб’єктивний характер, вона обумовлена особистим, найчастіше родинним досвідом, партикулярною інформацією, почутою десь чи прочитаною. У другому ж випадку відповідь максимально об’єктивізована, тут уже більше доводиться покладатись на факти, на висновки фахівців, а не на приватні враження, бабусині спогади чи побутові чутки. В одному випадку відповідь засадничо ретроспективна, зорієнтована на минуле, у другому – прагматична, зорієнтована на майбутнє.

 

Комплекс Робінзона

Було б, звісно, перебільшенням стверджувати, ніби поляки цілком позбулися комплексу Робінзона. Цей комплекс, тою чи тою мірою, притаманний усім народам так званого Першого світу стосовно Третього і проявляється у певній зверхності, патерналізмі і специфічному дискурсивному іншуванні (othering), що його в постколоніальних студіях не зовсім точно називають орієнталізацією.

Хрестоматійним прикладом такого іншування можуть слугувати два репортажі з польсько-українського кордону напередодні розширення Євросоюзу. Обидва з’явилися в провідних англомовних часописах, обидва експлуатують ті самі «орієнтальні» стереотипи.

Отже, фраґмент перший – “New York Times”, 25 квітня 2004 року:

Дорогуськ, Польща. – Головна вістка, яку подає прикордонний пост, що пильнує порослі густим лісом береги річки Буг, звучить нині: «Польща – готова!»

У бездоганно чистій кімнаті піраміда кирпатих «ґлавберитів», польської версії знаменитого автомата «Узі». На стелажах – 9-міліметрові пістолети, ящики з кулями, два кулемети і прилад нічного бачення у зеленому брезентовому футлярі.

Надворі – лендровер, мотоцикли та двоє собак, навчених знаходити сліди серед лісу. А ще – невидимі, проте теж готові охороняти цю ділянку 327-мильного кордону між Польщею та Україною снігомобілі, гелікоптер та патрульний літак...

«Дехто в Європі вважає, що орди нелегальних мігрантів чигають за нашим кордоном і що наш контроль не досить ефективний», – каже Ян Турчинський, представник Польщі на переговорах із Євросоюзом.

Фраґмент другий – “Observer”, 18.04.2004:

Наближається великий Травневий День на самому краєчку європейської [sіс] окраїни... Тут, у невеликому селі Городло, розташований найсхідніший пункт нового 2400-мильного кордону Європейського Союзу...

Весна буяє в невеликому парку в Городлі і в барі «Горобець», до якого Дарек і Моніка повернулися з Варшави, сподіваючись, що кордон означатиме тепер новий бізнес. «Ще сорок поліцаїв прибуває в наше село, – каже Моніка, – на додачу до тих двох, яких уже маємо. І це не рахуючи прикордонників».

«Вони ганятимуть українців, – каже Януш, власник міні-маркета. – Бо українці спроваджують контрабандні цигарки і продають їх з по два злотих. А ми повинні продавати за п'ять. Тепер люди муситимуть іти до нас за куривом».

Кордон нового ЄС водночас пористий і жорсткий. Уздовж річки, на вимогу Брюсселя, збудовано те, що дехто тут називає «оксамитовою завісою» – вервечку нових прикордонних постів із тисячами озброєних новобранців.

В обох випадках деталізований, квазі-документальний опис реалій по один бік кордону витворює відчуття автентичності і тим самим полегшує пасивне, непроблематизоване сприйняття читачем «іншого» світу – по другий бік нової залізної завіси. На відміну від польського боку, де живуть конкретні люди з реальними голосами і зрозумілими всім проблемами, з українського боку маячить загадковий і грізний світ, із юрбами ласих до чужого добробуту іміґрантів і підступних контрабандистів, від яких тільки й можуть порятувати автомати, гелікоптери, снігомобілі, собаки і двадцятикратне збільшення кількості поліцаїв у кожному селі. Читач таких текстів ніколи не здогадається, що по той бік завіси живуть переважно такі самі люди, які зовсім не прагнуть до іміґрації і не схильні до контрабанди, люди, які так само плекають дітей, будують будинки, вирощують хліб, ходять іноді до театру, читають і навіть подеколи пишуть книжки. Навпаки, східний кордон Польщі представлено як крайній край Європи (sic), кінець космосу, за яким починається хаос – світ орків і троглодитів, циклопів і песиголовців.

На початку деяких своїх гостьових курсів у Польщі я пропоную студентам написати три слова/поняття, з якими їм насамперед асоціюється Україна. Найчастіше вони згадують «руський базар», заробітчан (прибиральниць, будівельників, сільськогосподараських робітників) і, на третьому місці, степ/козаків, – що, скоріш за все, є спадщиною Сенкевича або, ще ймовірніше, Єжи Гофмана. Вряди-годи до списку потрапляють політики – від Бандери до Януковича, залежно від актуальної мас-медійної кон’юнктури. А також подеколи – спортивні зірки, на кшталт Віталія Кличка та Андрія Шевченка (але аж ніяк не Тараса). Культурні постаті до списку практично не потрапляють – ані Юрій Андрухович, усі книжки якого перекладено в Польщі, ані Богдан Осадчук, який мусив би стати у Польщі леґендарною постаттю, ані Богдан Ступка, який успішно зіграв чільні ролі у кількох польських фільмах, зокрема у «Вогнем і мечем», ані, зрештою, соратник Пілсудського Симон Петлюра.

Тенденція загалом очевидна: Третій світ не асоціюється із культурою (хіба що з фольклором) і, взагалі, з якимсь вищим духовним, інтелектуальним життям. Навіть політика якщо й потрапляє до асоціативного ряду, то виключно у брутальних, дикунських формах – від гайдамаччини і бандерівщини до януковичівщини й тягнибоківщини. Почасти, звісно, у цьому винні мас-медії, котрі впливають на смаки публіки. Але й публіка впливає на дискурс мас-медій, віддаючи перевагу насамперед тій інформації, яка відповідає її смакам, уявленням і потребам.

Нещодавно одна інтеліґентна пані пояснювала мені, що «у вас, на Сході», тобто, слід розуміти, десь між Україною і Китаєм, на конвертах пишуть спочатку назву країни і міста, а потім лиш прізвище адресата. Це тому, казала добродійка, що держава у вас – це все, а людина – ніщо. Інша пані, моя редакторка, пояснювала, що «це у вас, на Сході» дають у переліку самі лиш прізвища, без імен (Мілош, Герберт, Кундера), а у нас, тобто в цивілізованому світі, це вияв неповаги. Зрештою, їх обох перевершив митник, котрий запитав мене якось у звичному панібратському дусі: «Што візьош?» – «Книжки», – скромно відповів я. – «Так ти што, кнігамі торгуєш?» – здогадався кмітливець.

 

Усвідомлювання контекстів

Утім, поза цими курйозними, сумовито-смішними історіями, Україна і Польща стикаються з рядом концептуальніших проблем, від вирішення яких – індивідуального й спільного – великою мірою залежать їхні майбутні стосунки.

Для України це насамперед проблема навздогінної модернізації – політичної, правової, соціально-економічної. Без її вирішення українці volens-nolens сприйматимуться в Першому світі як такі собі недолугі П’ятниці, непотрібні сьогодні жодному Робінзонові, крім хіба що російського; а втім, і в нього, як показують соціологи, цей інтерес поступово слабшає, – схоже, що білоруський хитрун Лукашенко сформував уже в багатьох росіян алергію до об’єднавчих проектів чи, принаймні, до об’єднавчої риторики.

Друга українська проблема, тісно взаємопов’язана з першою, – це завершення холодної громадянської війни у своїй країні, зокрема війни пам’ятей, символів та ідентичностей. Без її вирішення українська реакція на різноманітні виклики буде неадекватною, гіпертрофованою в той чи той бік, залежно від перебування по той чи той бік ідеологічної барикади. Це стосується зокрема і реакції українців на польські претензії щодо «неправильної» політики пам’яті, пошанування «не тих» героїв чи невідповідної інтерпретації контроверсійних подій. Для українців з антисовєтського табору ці претензії виглядають як зрада, перехід на совєтофільський бік і недоречне повторення традиційних «антинаціоналістичних» (а фактично антиукраїнських) арґументів і формул совєтської пропаґанди. Натомість для українців із проросійсько-совєтофільського табору польські претензії є лиш зайвим підтвердженням, що саме вони, совєтофіли, мають рацію і що їхніх противників-«націоналістів» не хочуть підтримувати через їхній гаданий «екстремізм» навіть традиційні польські союзники.

Українська неадекватність проявилася і в істеричному (після програних виборів) жесті Віктора Ющенка щодо присвоєння героїчного титулу Степанові Бандері, і в недоречному спорудженні цьому персонажеві пам’ятників по всій Західній Україні, і в інфантильному голосуванні жителів цього реґіону за ксенофобську партію «Свобода». Але так само, на жаль, неадекватною була й польська реакція на всі це події. Польські еліти, а тим більше суспільство, схоже, не розуміють ані неоколоніального контексту, в якому перебуває нинішня Україна, – контексту незавершеної національно-визвольної боротьби; ані загальної недоречності висловлювання подібних претензій будь-якому народові стосовно його героїв, пам’ятників і нагород. Тим більше, що ніхто в Україні, навіть завзяті націоналісти, не виправдовуть і не прославляють ані етнічних чисток, здійснених УПА на Волині, ані терористичної діяльності ОУН у 30-ті роки.

Всякий тероризм вартий осуду, але якщо вже ми засуджуємо, скажімо, терор палестинців, то так само мусимо засудити і політику щодо них ізраїльського уряду – політику дискримінації, систематичних принижень, окупації і колонізації їхніх земель. Українсько-польські взаємини міжвоєнних часів були досить подібними до теперішніх палестинсько-ізраїльських – і це теж бажано усвідомлювати. І якщо антипольський аспект української національно-визвольної боротьби цілком утратив сьогодні будь-яку актуальність, то антисовєтський залишається й далі важливим, а тому й заперечення саме цього аспекту діяльності УПА та відповідного етосу резистансу залишається для антисовєтськи наставлених українців здебільшого неприйнятним.

Бандера, який цілу війну провів у нацистському концтаборі і загинув на еміґрації від рук совєтського аґента, є для них символом саме антисовєтського, а не антипольського опору. Безперечно, існує істотна різниця між символічним Бандерою і реальним, про яку відверто слід говорити, як і про його тоталітарну ідеологію та терористичну практику. А проте це повинні зробити самі українські інтелектуали, а не їхні зарубіжні колеґи чи, тим більше, політики.

Українці, подібно як білоруси, живуть у формально незалежній країні, а проте відчувають загрозу (реальну для білорусів, потенційну для українців) етнокультурної марґіналізації й перетворення у таку собі чорношкіру меншину (де чорною шкірою є їхня «чорна» мова) у формально незалежній державі на кшталт колишньої Південної Африки. Розуміння контексту антиколоніальної боротьби, яка все ще точиться в Україні, – це поважна проблема для всіх іноземців, у тому числі й поляків.

І друга проблема чи, радше, виклик, який постає перед польським суспільством і зокрема елітами, – це спокуса ревізувати спадщину Єжи Ґєдройця, протиставляючи архаїчному начебто «прометеїзмові» нововіднайдений і дедалі модніший «політичний реалізм». Ця спокуса формується низкою чинників, насамперед – недолугістю самих українців, браком реформ, поділеністю суспільства, половина якого хотіла б до Європейської Унії, а половина – до так званого Митного союзу з Росією, причому четвертина населення шизофренічно хотіла б і того, й того. Додатковим чинником є погіршення внутрішньопольської ситуації і загострення польсько-польської боротьби, у якій несподівано отримують голос у провідних мас-медіях націоналістичні марґінали й українофоби-провокатори і в якій значно легше грати свою традиційну гру проросійському лоббі та, ймовірно, російській аґентурі. І, нарешті, до «реалізму» підштовхує багатьох поляків ситуація в Євросоюзі, де домінує загальна втома і від розширення, і від України, і де так само істотно побільшав простір і для згаданого вище лоббі, і для тієї ж таки аґентури та дедалі численніших «експертів», що обґрунтовують засадничу неєвропейськість України та її леґітимну приналежність до російської сфери впливів, евфемістично звану «Євразією».

Цей останній арґумент такий самий хибний, як і протилежний, висловлюваний завзятими українськими патріотами, – про засадничу європейськість України. Насправді Україна є транзитною зоною, де Європі як певній системі цінностей протистоїть інша духовна потуга – російський «православно-східнослов’янський» месіанізм у найрізноманітніших іпостасях. Україна під цим оглядом справді поділена, причому поділ часто проходить не по реґіонах і не по мовно-культурних, етнічних чи інших групах, а по головах конкретих людей, яким важко зорієнтуватися в суперечливій ситуації і зробити цивілізаційний, по суті, вибір.

Можна, звісно, махнути рукою на цю велику, незграбну і, можливо, безнадійну країну, віддаючи її росіянам – включно з тою половиною населення, яке до «російського світу» абсолютно не хоче. Це цілком відповідає засадам Realpolіtik, але погано узгоджується з засадами й цінностями, на яких постала сьогоднішня ліберально-демократична Європа. А у випадку Польщі це погано узгоджується ще й із питаннями безпеки, хоч би що там стверджували самопроголошені «реалісти» і задивлені в бік російських енергоресурсів «прагматики».

А тому, може, варто продовжити цивілізування П’ятниці – попри клопітність і марудність цієї справи, брак чітких перспектив і знеохочувальні голоси скептиків. За останніх двадцять два роки в ній вдалося таки дечого досягти, – хай небагато, а все ж достатньо, аби не полишати на півдорозі розпочатий проект.



[1] http://www.cbos.pl/PL/publikacje/public_opinion/2012/02_2012.pdf

http://www.cbos.pl/PL/publikacje/public_opinion/2007/09_2007.pdf

http://www.cbos.pl/SPISKOM.POL/2007/K_144_07.PDF

http://www.cbos.pl/SPISKOM.POL/2003/K_001_03.PDF

http://www.cbos.pl/PL/publikacje/public_opinion/2001/07_08_2001.pdf

http://www.cbos.pl/PL/publikacje/public_opinion/1997/10_1997.pdf

[2] В. Ворона, М. Шульга. Українське суспільство 1992-2010. Соціологічний моніториг. Київ: Інститут соціології, 2010. Див. також http://risu.org.ua/ua/index/projects/tolerance/51734/

[3] http://www.isp.org.pl/files/5655578580364032001225889489.pdf

www.un.org.pl/rozwoj/doc/OBOP_Raport-forma_opisowa.doc

http://www.polskapomoc.gov.pl/Badania,opinii,publicznej,128.html





 

Яндекс.Метрика