www.ji-magazine.lviv.ua

Томас Венцлова

Журнал IQ (партнер The Economist в Литві) опублікував статтю відомого литовського публіциста, поета, перекладача та правозахисника Томас Венцлови "Я задихаюся", яка послужила приводом для активної дискусії серед литовських інтелектуалів, яка триває і досі.

Що не дивно, оскільки у цій публікації, адресованій будь-якій мислячій аудиторії, Т.Венцлова зачіпає дуже гострі питання і проблеми розвитку Литви в умовах глобалізації, вирішити які без належного розуміння і підтримки інтелектуальної еліти неможливо.

"Я задихаюся" стала справжньою подією в просторі філософського та політичного дискурсів, що не може не відбитися на подальшому розвитку Литви. Тому редакція вирішила представити до уваги читачів переклад публікації Венцлови.

Я задихаюся

У 423 році до Різдва Христового, під час свята Великих Діонісій в Афінах показали комедію Арістофана "Хмари". Тоді на конкурсі ця комедія посіла третє місце: перше одержав Кратін за комедію "Пляшка" (про боротьбу самого драматурга з алкоголізмом), друге - Аміпсій, про якого ми майже нічого не знаємо. Його комедії не збереглися, а "Хмари" читають до цих пір.

З літературного погляду це, напевно, найкращий твір Арістофана, з прекрасними поетичними хорами, а крім того, смішний. У центрі комедії - простолюдин Стрепсіад, поруч з будинком якого відкрив свою школу (мислитель) філософ Сократ (він, швидше за все, бачив комедію своїми очима, оскільки жив у той час). Стрепсіад - патріархальний порядний хлібороб, сини якого, як це зазвичай буває, захопилися новими модами, тому батько почав за нього переживати. Може, Стрепсіад і дещо комічний, але без нього, на думку Арістофана, суспільство і держава розвалилися б. Найважливіше для нього - заповіти батьків і національні божества. Він знає, що треба вірити старим богам, точніше виконувати ритуали на їх честь. Йому все ясно, він легко розрізняє добро і зло, чорне і біле.

Тим часом Сократ, за Аристофаном, це скептик і релятивіст, який намагається оцінювати речі і події з різних позицій, він не стверджує, що батьки завжди праві. Він сумнівається в богах - традиційних цінностях, навіть насмілюється їх заперечувати. Мисляча особистість для нього важливіша від колективу, громади чи народу. Мало того, він цікавиться не тільки Аттикою, не тільки своїм демом (Деми (грец. δεμοι) — територіальні округи в Давній Аттиці – пер.), як Стрепсіад, а й іншими країнами, всім Універсумом, він є явним глобалістом, космополітом. Сьогодні багато запідозрили б, що Сократ - єврей або у нього принаймні мати була єврейкою, а якщо ні, то, значить, його дружина Ксантіппа, напевно, була єврейкою. Однак в Афінах того часу євреїв не було, про них навряд чи хто чув - як і в Єрусалимі, навряд чи хто чув про Афіни.

Стрепсіад безуспішно намагається вчитися в школі Сократа, потім вирішує, що Сократ ні в що ставить найсвятіше, руйнує мораль, отруює уми, розбещує молодь, значить послаблює хребет народу - і це в небезпечний час, коли йде Пелопонеська війна (Пелопоннеська війна (431 до н. е. — 404 до н. е.) — найбільша в історії Стародавньої Греції війна між союзами грецьких полісів: Делоським на чолі з Афінами і Пелопоннеським на чолі зі Спартою – пер.). В кінці комедії він підпалює школу - в ній горить Сократ зі своїми послідовниками. Останні слова Сократа в тексті - "Я задихаюся". Автор явно на боці Стрепсіада - так Сократові і треба. До речі, ця комедія - це, як за совєтських часів казали, "донос". Як відомо, Сократ був засуджений до смертної кари, його змусили випити чашу отрути. Правда, це сталося пізніше, але його обвинувачі фактично повторили аргументи Стрепсіада.

У хорошій драмі не буває так, щоб одна зі сторін була абсолютно не права. Це проглядається і в конфлікті між Стрепсіадом і Сократом (точніше, Аристофаном і Сократом). Побачити істину можна і в деяких думках Стрепсіада. Але, що не кажи, одна відмінність очевидна - Сократ не підпалив би будинок Стрепсіада і не наскаржився б на нього властям.

Історично, як ми знаємо, перемога залишилася за Сократом. Ми взагалі живемо в його світі – світі скептицизму, вільнодумства, критики традиційних цінностей і глобалізму. За це було заплачено дорогою ціною і платять досі, але цей світ мені більше до душі і цікавіший, ніж світ Стрепсіада. Якби переміг Стрепсіад, вірніше, його ідея, то досі ми б жили в порядних, працелюбних, патріархальних громадах, громадах хліборобів, що люблячих батьківщину, які живучи в оточенні ненависних і небезпечних варварів, нічого не знають і не хочуть знати про далекі країни і Ойкумени,. У світі Стрепсіада не було б і сліду Сократа.

Правда, Стрепсіад і не міг перемогти. Якщо один раз відкривається школа, вона вже не зникне, підпалюй її хоч сотні разів. В кінці кінців перемога буде за нею.

Нашим Сократом був Вітаутас Каволіс (Vytautas Kavolis,  1930, Каунас — 1996, Вільнюс, американський соціолог литовського походження – пер.). Серед нас немає ні Платона, ні Аристотеля, ні Ксенофонта. Але, напевно, не буде нескромним, якщо ми скажемо, що ми повинні бути литовськими Федонами, Федрами або Критонами - учнями, які поширюють ідеї свого вчителя і відповідають за збереження пам'яті про нього. На жаль, сьогодні у Литві, як і в совєтський час, мені хочеться повторити слова Сократа з комедії Арістофана: "Я задихаюся". Напевно, і Каволіс повторив би їх. Майже всі наші знані інтелектуали звернули або починають звертати на шлях Стрепсіада, а не Сократа, незважаючи на те, що вже 2500 років - небезпідставно - вважають, що інтелектуал повинен йти шляхом Сократа.

Говорять про традиційні литовські цінності, які ворожі сумнівним європейським та глобальним цінностям. Глобалізм - це нібито лише прикриття і псевдонім хижого капіталізму, а користь від цього хижого капіталізму отримують лише темні інтернаціональні сили - зазвичай їх не називають, але досить ясно дають зрозуміти, що це євреї (наприклад, Джордж Сорос). Ці сили свідомо знищують народи, а в першу чергу - литовський, який ненавидять більше за інших. Чим більше толерантності, тим менше Литви - говорить філософ Арвідас Юозайтіс. Якщо ми будемо толерантними, то нас затоплять чужі культури, раси, наш святий бурштиновий берег заполонять різні перебіжчики, від яких ми люто відбивалися і більш-менш (хоча, звичайно, не зовсім) зуміли захиститися в совєтський час.

Філософ Вітаутас Раджвілас говорить про глобальну індоктринацію, промивання мізків, про евроколабораціонізм. Для багатьох цей "евроколабораціонізм" по суті не відрізняється від колабораціонізму при совєтській владі, хіба що він гірший, оскільки народ зараз зникає швидше. Філософ Ромуальдас Озолас благословляє ксенофобські групи. Такі групи не тільки ділять жителів на литовців і нелитовців, але і самих литовців - на хороших і поганих, справжніх і космополітів, навіть "генетичних патріотів" і "генетичних зрадників".

Справжній литовець це той, хто не любить, ще краще, ненавидить росіян, поляків, євреїв, а також жителів Заходу, а любить хіба що палестинців (до речі, неважко уявити, що наші патріоти почали б говорити про палестинців, якби зустрілися з ними в побуті, як вони зіткнулися з чеченцями). Парламент, виставляючи себе на посміховисько перед Европою, нерідко викликаючи у неї огиду, приймає закони, що забороняють писати у паспорті літеру w і поширювати сексуальну інформацію, а особи, які вважають себе борцями за свободу, закидають камінням ходу геїв (боронь Боже, що не ходу тих, хто співчуває нацистам). Почекаємо ще, і чого доброго з'являться депутати, які будуть підпалювати школи.

Леонідас Донскіс - один з небагатьох наших інтелектуалів, які ще не зреклися клятви Сократа - публічно запитує: що з нами сталося? На жаль, нічого особливого: подібні ж тенденції проявилися ще в роки Саюдіса (Саюдіс (Sąjūdis - Рух) — литовський громадсько-політичний рух, який наприкінці 1980-тих років визначав процес відновлення незалежності Литви – пер.), хоча тоді прагнення до свободи було таким запальним і привабливим, що хотілося їх не зауважувати. Совєтську систему відкинули не тільки тому, що вона, на думку більшості, представляла смертельну небезпеку для народу.

Насправді, все було не так просто. Совєтську систему треба було скасувати з трьох причин. По-перше, вона була економічно недієздатною - заштовхувала всіх до імперії, а Литву вела лише до злиднів і безпросвітної відсталості. По-друге, вона ганебно обмежувала слово, думку, совість, натомість заохочувала брехню і конформізм. По-третє, вона ізольовувала нас від світу, тобто від нових ідей, нових наукових і побутових досягнень. Хоча народу як такому, принаймні після сталінської епохи, велика небезпека не загрожувала - це доводить той факт, що народ і мова не зникли, навіть чисельність народу не скоротилася за 50 з гаком років.

У сталінський час оперували не категоріями національності чи народу, а категорією класу, а після Сталіна, вже суто прагматичними категоріями: якщо ти не будеш чинити опору владі, то тебе не знищать, можеш робити кар'єру, неважливо, хто ти за національністю. Інша справа - твій менталітет і мораль: їх ми повернемо туди, куди нам зручніше.

Те, чого в совєтський час насправді було важливо добитися - добились: підданих, якою б мовою вони не говорили, ким би не були, фантастично деморалізували, їм прищепили вузький, примітивний менталітет, частиною якого, до речі, і була ксенофобія та ненависть до "космополітів". По суті вони чудесно законсервували такий литовський народ, який до душі нашим теперішнім псевдоінтелектуалам.

У роки Саюдіса людей найпростіше було розворушити, підкресливши національний елемент, оскільки це не вимагало глибокої рефлексії - на національний заклик більшість реагує автоматично або майже автоматично, національна самоповага - це по суті благородна справа. Ентузіазм того часу був гарний, а жертви заслуговують великої поваги. Але сьогодні ми бачимо й зворотній бік національних закликів. 50 років, а може й довше (якщо взяти до уваги період авторитаризму Антанаса Сметони (Antanas Smetona,  Ковенська губернія, Російська імперія — 1944, Клівленд, США) — литовський державний діяч, перший і четвертий президент Литви (1919—1920, 1926—1940)) в Литві не вистачало "сократівського" інтелектуального прошарку. Люди звикли оперувати тільки національними категоріями, втратили бажання і здатність визнати, що є й інші категорії, інші цінності - іноді більш важливі. Гору взяв примітивний, нерефлектуючий націоналізм - я б сказав, "стрепсіадський" культ свого дему, бажання увічнити свою закритість та провінційність.

Провінційність, до речі, підтримує і зміцнює той факт, що Литва завжди була - і залишається - суспільством аграрним. Цю ж провінційність зміцнюють нові явища нашої історії - збільшення нерівності, новітня корупція, економічна криза і фрустрація споживчих прагнень, що з'явилися у зв'язку з цим всім (завдяки яким колись з'явились і нацизм і, до речі, комунізм). Не хочеться говорити, але, напевно, немає сумнівів у тому, що більшість наших інтелектуалів, які йдуть зараз шляхом Стрепсіада, ніколи не були справжніми інтелектуалами - скоріше, кар'єристами, яким не вдалося зайняти в суспільстві місця, яке б відповідало їхньому бажанню, і фрустрація яких чудесно увипуклює фрустрацію більш широких мас народу.

Нескладно помітити, що в цій біді ми не самотні. Агресивна ксенофобія, ізоляціонізм, особливо дрімучий клерикалізм прекрасно можна побачити у Польщі - може, навіть більше, ніж у Литві (наша Церква не настільки впливова, але й не настільки пішла вправо). Правда, у Польщі є й більш могутній протест проти таких явищ – там є потужна група інтелектуалів, від Адама Міхніка до Анжея Вайди, яка все чудесно аналізує і врешті решт зупиняє. Ще гірше справи маються в Угорщині та Словаччині, де фашизуючі тенденції пробралися до влади, а опір їм невеликий. Але обмежимося литовським світом.

Батьківщину, народ і литовськість слід любити.

Додам, що для мене особисто дуже важливим є процвітання литовської мови і народу, оскільки я не тільки публіцист, але в першу чергу - поет, мені не байдужа доля литовського слова. Просто важливо мати читача - не тільки зараз, але й у майбутньому. Однак я не згоден, що треба любити тільки таку батьківщину, народ і литовськість, як їх уявляє собі більшість наших філософів і нефілософів - треба любити і гаплик, ні в якому разі не подумати над всім цим. Народ, на думку цих філософів і нефілософів, дуже слабкий і нікчемний - якщо не заховати його за парканом, а найкраще за колючим дротом, то відразу ж пропаде. Крім того, у нього повинні бути вороги.

У Литві популярна доктрина близького до нацистів мислителя Карла Шмітта (Karl Schmitt, 1888 – 1985, німецький юрист і політичниий філософ – пер.), незважаючи на те, що ті, хто її підтримує могли і не чути цього імені. Згідно з цією доктриною, народ, суспільство інтегрує і підтримує тільки образ ворога. Дуже хороші учні Шмітта, які також не завжди про нього чули, - це представники совєтської влади. Ми теж часто не віримо, що Литва може вижити в умовах свободи, якщо у неї не буде або вона не створить собі ворога. У нас в голові не вкладається, що світ може бути не таким вже й поганим, а світова політика не обов'язково має приносить нам тільки шкоду.

Раджвілас говорить про те, що Литва в ЄС позбавляється державності, народ національності та національної самосвідомості, що ЄС вносить деструкцію. Як це не дивно, почасти я з цим згоден. Так, проводиться деконструкція анахронічної державної і національної свідомості XIX століття і часів Сметони, яку законсервували совєтські часи, давно пора його деконструювати. Має з'явитися нова державна і національна свідомість, як у сьогоднішніх німців, англійців чи французів, а не таке, як у польського "Радіо Марія" або російських Дугіна з Прохановим.

"Моя адреса не дім і не вулиця - моя адреса ЄС", - іронізує Раджвілас. Так, моя адреса - не малесенька, ізольована Литва, яка ненавидить і боїться оточуючих, а Литва у Європі, Литва у світі. Інтерес литовської держави - входження у глобальну мережу зв'язків, в яку, до речі, потрохи вливаються і наші традиційні супротивники, а не ізоляція від неї. ЄС, яким би не був, які б кризи не переживав, змінюється і росте, він на стороні Сократа, а не Стрепсіада. Ототожнювати його з СССР - це злісна демагогія, так чи інакше кожен литовець знає, чим відрізняється Колима від Лондона і Дубліна.

Ми живемо в епоху, коли починає змінюватися поняття народ. По-перше, в епоху Інтернету і літаків слабшає зв'язок між народом і територією. Сьогодні можна бути литовцем і плідно брати участь у житті Литви, навіть якщо твоє житло - на іншому континенті. Звичайно, для цього треба розумно вирішити питання литовського громадянства. По-друге, національність стає не справою походження, а питанням вільного вибору. Багатьох охоплює расистський жах при думці, що литовцем можуть вважати в'єтнамця чи чорношкірого, якщо він живе в Литві, отримав громадянство, виконує зобов'язання і говорить по-литовськи. Але це єдиний гуманістичний і сучасний, значить, єдиний допустимий погляд на цю справу.

Все це не є якимось нововведенням. Існують не тільки єврейські, але й ірландські діаспори, що не заважає ні Ізраїлю, ні Ірландії. Також є великі італійські, грецькі діаспори, але ні Італія, ні Греція через це не загинули. З іншого боку, європейські країни прийняли і приймають масу іммігрантів. Які б це не викликало проблеми, як би не старалися роздмухувати це расисти, але ні один народ ЄС не демонструє ознак зникнення. До речі, без іммігрантів багато хто у економічному плані вже давно зазнав краху, а отже зникла б і його державність і його народність.

Є й психологічний комплекс, який я б назвав "фетишизмом незалежності". Самостійна, ніким не обмежена державність вважається абсолютною і головною цінністю, незрівнянно більш важливою, ніж демократія, людяність і здоровий глузд. Цю установку намагаються підтримувати як емоційно, так і на рівні екстатичних літургій. Спроби її модифікувати чи піддавати сумніву таврують як зраду, яку слід якнайжорстокіше карати, аж до розстрілу. Бо так, мовляв, зневажається багаторічні подвиги і муки народу.

Але незалежність - це не самоціль, це спосіб забезпечити добробут народу. Звичайно, це підходящий спосіб, тому все своє свідоме життя я обстоював і зараз обстоюю незалежну Литву. Але незалежність без всяких обмежень практично неможлива, а якщо і можлива, то шкідлива. Вона - анахронічна ментальна конструкція, запозичена у мрійників XIX століття. До речі, в майбутньому (щоправда, в дуже далекому) на зміну незалежним державам взагалі прийде глобальний союз, риси якого вже видно й сьогодні: це не означає, що пропаде різниця між народами, мовами, традиціями. Абсолютно незалежна у сучасному світі хіба що Північна Корея; всі інші країни, включаючи США і Росію, більшою чи меншою мірою обмежують свободу своїх дій з урахуванням інтересів інших (буває, що й не враховують, тоді їх заслужено лають). Якщо хтось хоче жити в ідеально незалежній Північній Кореї, нехай живе, але народові прошу цього не пропонувати.

Взагалі перетворювати державу на фетиш, ідола - це неприйнятна практика, оскільки вона порушує перший закон Божий, який зобов'язаний виконувати і християнин, і просто мисляча людина. А емоції і ритуали досить небезпечні - такі методи використовував як нацизм, так і сталінізм.

Сьогоднішня держава підтримує своє право на існування не за рахунок подвигів і мук предків, а за рахунок того, як функціонує її економіка, право, адміністрація, муніципалітети. У цих сферах ми, на жаль, мало чим можемо пишатися.

Ксенофобія та ізоляціонізм очевидно впливають на наші відносини з сусідами. Я неодноразово говорив про небезпеку "литовської тріади" (так би мовити литовського Бермудського трикутника) - чвар з росіянами, поляками і євреями або Росією, Польщею та Ізраїлем.

У відносинах з поляками Вільнюського краю починає діяти зворотний зв'язок: непоступливість одних зміцнює непоступливість інших. Цей зворотній зв'язок діє з 1939 року. Коли Віленський край відійшов до Литви, багато його жителів могли легко схилиться на бік Литви. Багато хто з них погодилися і навіть хотіли називатися литовцями, тільки польскомовними, що зберігають зв'язок з польською культурою. Це була просто більш складна форма національної свідомості, характерна для таких людей, як Міколас Ремеріс (Michał Pius Römer (пізніше змінив прізвище на литовське Mykolas Römeris),1880 – 1945. литовський правник, науковець і політик – народився у німецькій, проте полонізованій родині, литовський патріот – пер.). Інші, як відомо, взагалі не мали явної національної самосвідомості. Треті були немісцевими поляками, однак це не означає, що їх треба було дискримінувати. Але вже у 1939 році почалася нав'язлива литовізація краю, зовсім не звертали уваги на його особливості, на складні і менш складні форми свідомості. Її по можливості проводили і під час нацистської окупації. Це призвело до несприятливого для Литви перелому - місцеві жителі розсердилися і вибрали не литовськість, а польськість. Були й інші причини, але, думаю, поза всяким сумнівом, до такого розвитку подій багато в чому приклалися вузьколобі патріоти.

Сьогодні ряд наших політиків вважає поляків і інші етнічні меншини нелояльними ex definitione, а керівників їх громад - просто п'ятою колоною. Навіть якщо ми дотримуємося такого погляду, який мені здається невірним, в інтересах держави не збільшувати п'яту колону, а зменшувати; не відштовхувати інородців від себе, не нападати на них постійно, не підкреслювати їх ворожість і не викривати їхні злі наміри, а навпаки - залучати їх найрізноманітнішими проте мудрими способами, включаючи й пільги.

Не видно нічого нового і у відносинах з євреями. Як і раніше зляться на Ефраїма Зуроффа (Efraim Zuroff; 1948, Нью-Йорк — ізраїльський історик американського походження, голова єрусалимського відділення Центру Симона Візенталя, відомий своїми пошуками за нацистськими злочинцями – пер. ), намагаються обґрунтувати теорію "подвійного геноциду" і вимагають щоб нас: "Не сміли називати народом, який розстрілював євреїв".

Поза всяким сумнівом, литовці - не народ, який розстрілював євреїв. Але, на жаль, практика останніх років дає право вважати литовців народом, який є адвокатом для тих, хто вбивав євреїв. Як би ви не оцінювали Зуроффа, він має рацію, коли говорить, що литовці, на відміну від хорватів, не засудили жодного з тих, хто вбивав євреїв. Навпаки: негласний настрій суспільства і судів був таким, що ці справи треба тихо ігнорувати. Ми не дозріли для того, щоб зрозуміти: неприпустимо виправдовувати і підтримувати злочинця тільки тому, що він - етнічний литовець (навіть, якщо він вважає себе патріотом), а його жертви, позивачі - не литовці.

Я говорив і буду говорити, в цій царині допущено дві великі помилки, які рано чи пізно доведеться виправляти. Перша помилка пов'язана з Тимчасовим урядом 1941 року (Тимчасовий уряд Литви, що був сформований 22 червня 1941 року у Німеччині членами Литовського фронту активістів – пер.). Треба без всяких "але" заявити, що нова Литва категорично не є його правонаступницею. Тимчасовий уряд по суті не відрізняється від уряду Тисо у Словаччині і Павеліча у Хорватії, які жоден історик не вважає явищами позитивними. Його членів ми називаємо патріотами - суб'єктивно вони такими були - але не можна шанувати патріотів, які завдали своїй країні такої шкоди, яку ми досі розсьорбати не можемо.

Адже вони завдали престижу Литви більшої шкоди, ніж який-небудь ворог країни. Якщо допустимо експеримент "альтернативної історії", то уявіть собі, що Литву у 1944 році звільняють західні союзники, в неї повертається Стасіс Лозорайтіс (Stasys Lozoraitis, Каунас, Російська імперія — 1983, Рим, Італія) — литовський державний діяч, міністр закордонних справ еміграційного уряду Литви – пер.), на той час номінальний глава країни. Поза всяким сумнівом, тоді довелося б (хоч і неохоче) провести процес над членами Тимчасового уряду, як над урядом Петена у Франції. Петен також був патріотом, який здійснював подвиги на війні, він хотів зберегти незалежність Франції, нехай і ціною союзу з Гітлером. Деякі члени Тимчасового уряду можуть бути виправдані, але точно жоден з них не отримав би орден і не став би батьком нації. Нагадаю, що після війни Лозорайтіс від них відмежувався.

Друга помилка - інфляція поняття геноциду, яка стирає різницю між Голокостом та іншими злочинами тоталітаризму (до речі, інфляцію ще до відновлення незалежності заохочували наші емігранти). Музей, що знаходиться у центрі Вільнюса треба називати не музеєм Геноциду, а, приміром, Музеєм злочинів комунізму. У іншому випадку це постійно буде генерувати напругу і тертя, які не тільки суперечать здоровому розуму, але й будуть шкодити інтересам Литви.

Найскладніше питання - це питання відносин з Росією, оскільки Росія наших днів дає підстави, щоб їй не довіряли. Але не треба перегинати палицю, не треба забувати, що все може обернутися в інший бік. Десятки наших політологів і журналістів перетворили свій фах на перманентне викриття Росії, а також викриття претензій вільнюських поляків та євреїв. У відповідності з нав'язуваним ними баченням, інтереси Росії завжди ворожі інтересам Литви, а інакше бути просто не може. При цьому росіяни ні в якому разі не є жертвами сталінізму, вони завжди - свідомі його прихильники і послідовники. Окрім того дається зрозуміти, що сталінізм у сотні разів гірший від нацизму.

Будь-які дії Росії з цієї позиції несуть тільки зло, і інакше бути не може. Кожен ворог Росії, навіть якщо він безвідповідальний, некомпетентний або не дуже цивілізований - автоматично стає найближчим другом Литви. Якщо Росії везе - це страшно, якщо не щастить - це велике щастя. Цього не розуміє наївний і егоїстичний Захід, який вже майже домовився з Росією, прирікаючи нас на не зовсім ясну, але напевно жахливу долю. Все це нагадує карикатуру, яку я недавно бачив у польському журналі. Сидять двоє простолюдинів на даху затопленого будинку. Один з них каже: "Боже мій! Що цей Путін ще придумає".

Мій прогноз буде іншим: економічні та демографічні причини змусять Росію і вже змушують позбавлятися від сталінщини, хоча на цьому шляху і будуть траплятися неприємні повороти. Можна не без підстав сподіватися від Росії такого виходу з її ситуації, який вибрала Туреччина за Мустафи Кемаля. Туреччина вже не мріє про імперію і ні для кого не становить смертельної небезпеки - ні для болгар, ні для сербів, ні для греків, ні для вірмен. Вона, до речі, член НАТО - разом з греками, з якими недавно боролася і досі не може домовитися щодо долі Кіпру.

Росія, схожа на Туреччину Кемаля, відповідала б інтересам наших і не наших політиків, що вічно конфліктують і більше нічого не вміють. Ми не повинні нашою вічною недовірою і претензіями заважати появі такої Росії. Окрім іншого, постійні зведення рахунків з Росією і демонстрація старих ран, напевно, вже набридли більшості громадян.

Та повернімося до Аристофана. Що у нас залишається в нашій нинішній не дуже веселій ситуації? Поширення і відстоювання своєї думки, навіть якщо проти неї був би народ чи хоча б більшість інтелектуалів. Маленькі, але наполегливі гуртки, невеликі, але пристойні школи. На це, напевно, скажуть: "Ви вимагаєте толерантності, але ви не толерантні до нас, справжніх патріотів Литви". Це не так: ми тільки забороняємо забороняти, забороняємо ґвалтувати.

Ми - за формальну демократичну практику. Можна не погоджуватися з геями та не любити їх, але не можна лаяти і кидати в них каміння. Можна висловитися проти імміграції, але не можна принижувати, бити і жорстко депортовувати імігрантів. Можна мати свою політику, але не можна вдень і вночі кричати, що її супротивники - зрадники і чужі агенти, яким не місце в Литві. Можна дискутувати (ми не будемо приховувати, що вважаємо, що чиясь думка є помилкою і анахронізмом), але не можна дискримінувати. А якщо будеш намагатися ввести фашизуючий, неототалітарний порядок – то ти повинен будеш рахуватись не тільки з невдоволенням Брюсселя, але у першу чергу з громадянською непокорою та опором. Summa summarum залишаюся оптимістом: після відновлення незалежності, після економічної та політичної трансформації прийде час і ментальної трансформації. Але в цьому треба брати участь, а не піддаватися тим, хто намагається прищепити нам допотопний менталітет.

http://ru.delfi.lt/opinions/comments/tvenclova-ya-zadyhayus.d?id=35122871 # ixzz2Qdmb7OCl