Тарас Возняк

Мова влади/мова культури

Виступ на Шекспірівській конференції «Мова влади/мова культури»

Мотто даної конференції була рання трагедія Вільяма Шекспіра «Тіт Андронік» (повністю «Найсумніша римська трагедія про Тіта Андроніка» - «The Most Lamentable Romaine Tragedie of Titus Andronicus», бл. 1590 р.).

Трагедія найкривавіша навіть для Шекспіра. У трагедії в зударі зійшлися дві політичні сили – римляни та ґоти. А зударяв їх часто мавр – втілення зла. Однак як одна людина може зводити в герці такі дві потуги? – відповідь проста – з допомогою слів, інтриги, накидання обом сторонам свого дискурсу і використання дискурсів опонентів.

Спочатку я здивувався, чому мене запросили на цю конференцію. Але, перечитавши текст трагедії, знайшов іронічне пояснення – у тексті кілька разів згадувалася батьківщина ґотів – далека Скіфія. Ґоти для римлян були тими варварами, які мешкали за межами цивілізованого світу – за limes. І дійсно, готські королівства були якийсь час у Криму.

Можливо Шекспір і не знав цих історичних фактів – однак не помилився.

Зрештою, він не був географом. Пишучи «Тіта Андроніка», він займався природою людини та природою влади.

Під час конференції учасникам було запропоновано переглянути театральну постановку «Тіта Андроніка» 1992 року румунського режисера Сільвіу Пуркарете (Silviu Purcarete, 1950). Постановка повна крові, ґвалтування синами імператриці незайманої дівчини (влада), відрубування рук зґвалтованим, криваву, майже збоченську помсту.

Для чужинецьких глибокодумних театральних критиків все це жахливі метафори, які мають розкривати природу людського єства і насильницьку, чи навіть ґвалтівну, природу влади.

Я ж, приїхавши до Ґданська з України, побачив не метафори, а сьогоднішню українську реальність. Щойно рік тому у Миколаєві потвори людської подоби зґвалтували, пробували спалити Оксану Макар. Її образ з відрубаними руками ще більше нагадував нещасну Лавінію, ніж образ, створений чудесною акторкою. І тільки місяць назад те саме сталося у Врадіївці на Миколаївщині з Іриною Крашковою – ритуальне зґвалтування, наруга, спроба вбивства. Причому вчинили це ті самі представники влади, «сини імператриці» - офіцери міліції.

Тому маємо констатувати – Шекспір навіть у цій своїй мітологічній географії не помилився. У Скіфії, чи колишніх варварських ґотських королівствах нічого не змінилося. Так як, підозрюю, не змінилася природа людини взагалі. І що гірше – не змінилася природа влади. Звичайно, ми можемо тішити себе тим, що ми неначе живемо у посттравматичну епоху і неначе жодних наступних травм такого роду бути не може, однак це явна ілюзія. Або злочинне самозаколихування самих себе.

Чомусь люди гадають, що повторення того, що сталося на українсько-польському порубіжні під час ІІ світової війни неможливе. Звідки така переконаність? Що змінилося в людській природі? А як же тоді сталося, те, що сталося, у Сребреніці? Вже не згадуючи Руанди…

З огляду на це після Шекспіра важко сказати щось нового. Можна тільки доповнити загальну картину.

А тому, повертаючись до теми конференції – «Мова влади/ мова культури», я б ризикнув – стверджуючи, що головним інструментом і полем бою влади є дискурс. Владцею не є той чи інший монарх чи президент – Обама Меркель чи Оланд, а дискурс, який домінує у тому чи іншому суспільстві. Европейський Cоюз відрізняється від України тим, що він прийняв і функціонує у іншому дискурсі.

А тому ЕС сьогодні відносно тиха затока у світовому океані. Натомість Україна, і не лише вона, а й значна частина світу перебуває у ревучих 40-х широтах.

Отож, що ж відбувається у Скіфії сьогодні? Bellum omnium contra omnes – війна всіх проти всіх. Війна дискурсів. Конкурування різних дискурсів. Накидування дискурсів. Але яких?

Є банальна точка зору, коли говориться про боротьбу українського та російського нарративу. Але ситуація складніша. Вже навіть на перший погляд можна вичленити такі дискурсивні кластери:

· традиціоналістський український національно зорієнтований;

· постсовєтський в українській версії;

· новий постсовєтсько-імперіалістичний у російській версії.

Відповідно, маємо щонайменше три ментальні кластери. І відповідно, якщо спрощувати, маємо кілька дискурсів – український, російський і совєтський. Про це багато писав Микола Рябчук. Однак картина на загал складніша – різні регіони України ускладнюють її ще більше – от куди віднести ментальний кластер Закарпаття? Невже до українського? А куди специфічно одеський дискурс – невже до російського чи совєтського? Адже у ньому є щось вочевидь неповторне.

Отож в Україні йде боротьба дискурсів – я б ризикнув навіть запропонувати визначення «турбулентне кипіння дискурсів», бо це не повільне опанування одним з дискурсів обширів іншого – це справді кипіння. І відбувається воно дуже швидко, як на історичні мірки.

Разом з тим ці дискурси проектуються не лише на широкі маси, вони мають своїх публічних медіумів. Ці медіуми функціонують у різних царинах суспільного життя – від поп-культури, до релігії та політики. Оскільки тема нашої конференції була пов’язана з політикою – про це, зрештою, йдеться і у «Тіті Андроніці» - то нам цікавіше кинути оком на політичних медіумів.

Звичайно, є багато політичних нуртів і, відповідно, політичних лідерів, які так чи інакше модерують своїми дискурсивними кластерами. Чи дискурси, через їхні уста, модерують суспільством. Можна проаналізувати кожного з них зокрема. Однак це завдання глибшого політичного аналізу.

Для нас цікаво може бути бачити узагальнену картину. А її формують домінуючі, правлячі фігури та накидувані ними домінуючі і фактично правлячі дискурси. Такими правлячими медіумами в Україні мали б бути її президенти. За 22 роки незалежності в Україні було 4 президенти. І кожен з них на силу своїх можливостей репрезентував (і накидав) свій особливий дискурс – свій код влади. Отож, якими є «маври» української політики?

Першим президентом ІІ української республіки 1991 року став секретар Комуністичної партії України Леонід Кравчук. Він розпочав як комуністичний функціонер. Відповідно і дискурс, яким він послуговувався, і у якому функціонував, був пізньосовєтським – комуністичним у брежнєвському виконанні, крайньо демагогічним. З часом він став ревізіоністським – почався дрейф у бік загальнолюдського, загальнодемократичного (як ми всі його тоді розуміли) дискурсу. По суті Кравчук провів величезну роботу з офіційного демонтажу пізньокомуністичного дискурсу вмираючого СССР. А також із демонтажу совєтських державних інститутів. Кравчук був президентом недовго – надто буремні часи і переломи були. Однак він і досі залишається в політичному полі. І що найдивніше, здатен на зміну свого дискурсу. Хтось назве це ренегатством і демагогією. Однак слід відзначити, що він перейшов і стадію солідаризму при урядах Юлії Тимошенко, і навіть почасти переходить на національні чи навіть помірковані націоналістичні позиції – казус Волині.

1994 року відбувся бунт «червоних директорів заводів» проти екссекретарів КПУ. Вони відчули силу – бо ще існував постсовєтський індустріальний корпус. І президентом було обрано Леоніда Кучму. Він одразу признався, що щось таке, як дискурс, тобто код влади, йому невідомий. Ще будучи прем’єром країни він одразу заявив – «Ви мені скажіть, яку країну побудувати, і я побудую». Ключовою фразою тут є «Ви мені скажіть» - тобто сформулюйте бачення сьогодення і майбутнього, власне дискурс. Він не був пов'язаний з сферою мовлення взагалі. Тому спочатку по-суті тільки мовчав. Але потім, під час своїх двох президентських термінів, він і сформував постсовєтський дискурс в українській його видозміні. На основі цього дискурсу і постала, і досі функціонує держава з назвою Україна. Звичайно, це постсовєтська конструкція, яка своєю економічною основою має великі олігархії, система влади в ній олігархат – правління олігархів. За великим рахунком олігархат не надто має що сказати народу України. Тому він вдається до розмивання всяких притомних дискурсів, дискусій, осмислення. Все зводиться до інформаційного одурманення, накидання фейкових сенсів та цілей. А на загал той великий балаган, який завжди запускає олігархат, як тільки приходить до влади, за великим рахунком є мовчанням – фоновий шум і є мовчанням. Що й призвело до вибуху.

2004 року на хвилі щойно народженого середнього класу до вершин президентства було піднято Віктора Ющенка. Як «завжди другий», навіть у президентському кріслі (феномен Тимошенко не випадковий) він теж не був людиною слова. Йдеться про посутнє слово, яке може реально змінити щось в нашій країні. Його винесло, і він вчепився у те, що знав чи любив – поринув у «країну мрій». Він у ХХІ столітті наївно вчепився у дискурс, сформульований українськими романтиками ще у ХІХ столітті, та українськими націоналістами у першій половині ХХ століття. У якомусь сенсі цей дискурс, дійсно маючи свої корені у романтичній традиції, радше нагадував поезію. Може саме тому його «сни наяву» був такими близькими і зрозумілими вихованим на Шевченку українцям, а заодно і вихованим на Міцкевичу полякам. Але що цей дискурс мав до творення реальної економіки та політики? Нічого. Тому Ющенко і програв. Та повернімось до його способу мовлення. Мова його несла, як гірський потік, спадали ніагари слів, вікторії метафор. Він ніяк не міг справитися з мовою, з граматикою, вже не кажучи про логіку. Говорив українською, однак я його ніколи не міг зрозуміти, окремі слова розумів, проте в цілому – ні. Очевидно наші граматичні структури не співпадали. Таким чином Ющенко і «заговорив» Помаранчеву революцію 2004 року.

І 2010 року президентом став Віктор Янукович. По суті його поверненням була остаточна реконкіста олігархату, який у перші кілька місяців президентства Ющенка порозбігався за кордон, остерігаючись репресій з боку Ющенка. А їх не було. А як відомо олігархат не формує свого дискурсу, а накидає дискурсивну пелену. Звідси всі ці безкінечні шоу, танці з зірками, звідти девальвація слова у різного роду ток-шоу, де слова перемелюють на порох. Тому від самого початку свого правління до сьогодні способом комунікування президента Януковича з народом є мовчання. Він промовисто, програмно і переконливо мовчить. Не опускається до рівня вербальної комунікації. Його фігура комунікації – іґнорація всіх і всього. Очевидно гадає, що в цьому його сила – розмовляють жінки і слабаки. У Лесі Українки є такий персонаж у драмі «Лісова пісня» - «Той, що у скалі сидить». Це щось близьке до Камінного господаря у «Дон Жуані». Оце напевно, найбільш адекватне визначення.

Що вийде з такого способу комунікації побачимо невдовзі. Драма триває.

Ґданськ, 2 серпня 2013