www.ji-magazine.lviv.ua

Тарас Возняк

Від потрактування волинської трагедії може залежати підписання угоди з ЄС

Я вважаю, що розв'язання питання щодо Волинської трагедії, атмосфера, яка супроводжує дискусію щодо подій на Волині 1943 року можуть істотно вплинути на те, чи у лиці Республіки Польща ми матимемо щирого та активного союзника в у питанні підписання угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Польща є однією з найвпливовіших країн у Європейському Союзі, і її впливи є дуже істотними. Підтримка Польщі і інших наших найближчих сусідів є чи не визначальною.

І в цьому сенсі, щоб нейтралізувати цього нашого союзника в нашій інтеграції до ЄС, робиться все – нас вкотре хочуть посварити, аби ми косо дивилися одне на одного і в результаті потрапили туди, куди маємо за чиїмось планом попасти – у велику зону впливу Російської Федерації. Ось тому і працюють з обох боків кордону певного типу "достойники", які не потребують українсько-польського порозуміння, а навпаки – розбрату. Причому працюють вони дуже ефективно – чого варті "ініціативи" Вадима Колісниченка та ксьондза Тадеуша Ісаковича-Залеського. Отаке маємо дивне "єднання" над кордонами.

Але мені здається, що все-таки вже є величезний корпус і українських, і польських політиків, дипломатів, громадських діячів, котрі, незважаючи на всю болючість цього питання, можуть втримати цю дискусію у пристойних межах, в межах порозуміння. Вони усвідомлюють, що майбутнє є важливіше, ніж минуле.

Власне, ця ситуація показала, що у польських парламентарів є більше розуму, ніж у тих "українських депутатів", які підписали прохання до Польського Сейму визнати Волинську трагедію за геноцид.

Заклики політиків мають бути почуті

Але важливо, щоб державну мудрість проявляли не лише польські політики. Ще Леонід Кучма у 2003 році проявив себе як державник і разом з Квасьнєвським в селі Павлівка на Волині сказав на 60-ті роковини цієї трагедії саме ті слова, які мали бути сказані. Це, безумовно, важливо... це впливає..., тому що політика значною мірою в даній царині – це політика символів. І до честі Кучми це символічне слово було сказане. Він тоді проявив себе як мудрий чоловік і державник. Причому безвідносно до того внутрішнього протистояння влади і опозиції, яке тоді назрівало.

Можу гордитися тим, що ми в середовищі Журналу "Ї" в 2003 році випрацювали ті формулювання, які потім повторив президент Кучма. Очевидно, в адміністрації перейняли ті слогани примирення, які ми сформулювали в наших середовищах у Львові, які були і є дуже тісно пов'язані з такими самими демократичними середовищами у Польщі. Ми всі разом знайшли ті слова тоді. І так само шукаємо і пропонуємо їх нашому суспільству сьогодні. Бо не так просто підібрати слова, коли йдеться про те, що є поза людським розумінням.

Історя не повинна впливати на політику

Волинська трагедія вчить нас того, що ми не можемо будувати своє сучасне політичне життя, виходячи тільки з історичних передумов. Історія не повинна так простацьки впливати на політику. Вона не повинна одноосібно формувати нам наше майбутнє. В історії українсько-польських взаємин за тисячоліття сусідства було багато різного. Як правило, пам'ятаються або війни, або якісь трагедії, тобто щось погане. Натомість те щось погане і війни насправді тривали, можливо, якихось кілька десятиліть – в сумі польсько-українські війни тривали ну, може, до 50 років, – але разом з тим ми сотні років жили поруч звичайним людським життям. Сіяли та збирали хліб, народжували та одружували дітей – жили звичним сусідським життям, як то є між людьми. Разом бідували, і разом боронилися. Про це, як правило, ми забуваємо. А це треба враховувати.

         Разом з тим на наше сприйняття подібних трагедій впливає і те, що український і польський народи довший час були народами бездержавними, тобто жертвами. За звичкою вони і досі звикли вважати себе жертвами. Ми постійно шукаємо десь своїх кривдників, пробуємо виставити якісь рахунки. І при тому ідеалізуємо самих себе. Це інерція бачення самих себе бездержавних народів – і не тільки польського й українського, а й угорського, чеського, хорватського, сербського і багатьох інших. Однак змінився наш статус. Ми тепер повною мірою відповідаємо за самих себе і свою долю. Тому цього "комплексу жертви" треба поволі позбуватися. А ми все ще копирсаємося у минулому замість того, щоб розбудовувати майбутнє. Народи, котрі завжди мали свою державність – як от французький, британський, іспанський, – живуть, дивлячись у майбутнє. Скажімо, для американців – найбільшої потуги, яка зараз є у світі, – п'ятирічна історія, президентство Буша-молодшого – це вже давня історія. Вони будують своє майбутнє далі.

Це абсолютно не означає, що потрібно все забути, стати "манкуртами", не віддати шани жертвам, не шанувати почуттів тих людей, котрі були пошкодовані в 1943 році на Волині чи Холмщині. А ще є Лемківщина, Підляшшя, Галичина і т.д. Це не означає, що президенти України і Польщі повинні ігнорувати болі цих людей або їхніх рідних. Але ми не можемо бути заручниками цієї та інших наших помилок та трагедій, не можемо долі наших дітей узалежнювати від історичного минулого, від тих подій, у яких більшість українців та поляків участі не брали, яких ця трагедія насправді ніяким чином не стосується. І тому, не релятивізуючи історії, треба дивитися вперед. Тут важливо зберегти розумний баланс між пам'яттю та надією.

Вираховування, хто скільки крові пролив, є аморальним

Сьогодні перед Україною і Польщею є дуже багато завдань, починаючи з абсолютно конкретного – підписання угоди про асоціацію України з Європейським Союзом. І це не означає, що якоюсь платою за підтримку Польщі у підписанні цього документа повинне бути якесь неймовірне каяття чи упокорення українців.

Воно має бути, тому що десятки тисяч цивільного польського населення і десятки тисяч українського там загинули. Але треба знайти правильну формулу, правильно вбрати ці події в слова. Можливо, що у ці дні, коли трагедія сягнула апогею, нам потрібно обмежитися тихою молитвою. Голосні слова та просторікування тут, здається, недоречні. На якийсь час треба просто замовкнути і осягнути, що ж відбулося між тими людьми. Просто задуматися над тим, на що здатна людина і що, не дай Бог, вона може повторити. Тобто теж замислитися не лише над минулим, але й над майбутнім. Історія точиться далі, і не дай Бог...

Треба припинити нарешті те дрібне і брудне політиканство, яким обплутали цю трагедію людей. Я не про політиків тогочасних – і українських і польських – веду мову, а саме про безневинні жертви їхньої політичної незарадності і злочинної недалекоглядності. Нащадки цих політиканів і досі спекулюють – ведуть торги, хто ж більше крові пролив. Безсумнівно, оце вираховування, хто скільки крові пролив – хто більше, хто менше, – є глибоко аморальним. Про це сказав Адам Міхнік. Його теза: перестаньмо мірятися гектолітрами крові, навіть одна вбита людина – це вже величезна трагедія, тим більше людина вбита невинно. І в цьому контексті потрібно інакше підходити до цієї трагедії. Потрібно щонайперше попросити вибачення, просити мали б навіть ті, хто безпосередньо не брав в цьому участі. А теперішні покоління і поляків, і українців, безсумнівно, не брали в цьому участі. Однак, якщо вони вважають, що ті, хто не знайшов між собою порозуміння на Волині 1943 року, якось причетні до нашої польськості чи українськості, то ми мусимо просити вибачення і за їхні помилки і навіть гріхи. Але так само треба вибачити тим, хто вільно чи невільно, як з "українського", так і з "польського" боку, здійснив ці злочини – причому наголошую – з обох сторін, бо не треба бачити цю ситуацію односторонньо.

Юридично Польща не може звинувачувати державу Україну у геноциді

Дуже істотний момент пов'язаний із визначенням того, як треба кваліфікувати ці події. Нині походило засідання Сейму, і є середовища в Польщі, які хочуть кваліфікувати ці події як геноцид. Польською мовою – ludobujstwo. Однак польський термін має дещо інше семантичне наповнення, тобто дещо інший зміст. В юридичному сенсі геноцидом кваліфікуються дії, коли якась держава за якоюсь ознакою репресує чи навіть знищує якусь значну спільноту:  релігійну, етнічну чи якусь іншу.  Якщо якісь дії такої держави кваліфіковані як геноцид і ще живі ті, хто його так чи інакше здійснював, то за тим мають йти якісь юридичні наслідки – покарання злочинців, відшкодування жертвам чи навіть їхнім спадкоємцям і т.д.

У волинському конфлікті ми мали дві сторони. А, отже жертв з двох боків і тих, хто вчинив ці діяння з двох боків. Про кількість жертв та злочинців на разі не говоритимемо. Хоча зазначимо, що з польського боку цих жертв було більше.

З одного боку до нього так чи інакше була причетна ОУН - як партія, з другого - УПА як збройне формування, за якими, по суті, держави не було. Обидва ці формування не визнані сьогоднішньою державою Україна. Держава Україна в юридичному сенсі не є правонаступником ні ОУН, ні УПА.

З польської сторони в цьому конфлікті брали участь закордонний еміграційний уряд Польщі у Лондоні і військові формування цього закордонного уряду - Армія Крайова, а також інші польські формування, котрі до 50-их років деградували до рівня військових зграй. Армія Крайова і еміграційний уряд є попередниками теперішнього уряду, вони визнані і сьогоднішня Республіка Польща є правонаступником ІІ республіки Польща.

Такий правовий статус учасників тих подій та сьогоднішньої дискусії на сьогодні. Але з цього випливають дивні наслідки.

Важко заперечити, що були вчинені злочини і з тієї, і з другої сторони - спалення сіл, знищення безневинних людей  і так далі. Але з юридичної точки зору виходить парадокс - бо тільки держава Україна може висунути свої претензії до сучасної Республіки Польщі, яка є правонаступницею еміграційного уряду ІІ Республіки Польщі і його офіційних військових формувань. А АК і було офіційно визнаним військовим формуванням ІІ Республіки Польщі. УПА ж ніяк  юридично не пов'язане з сучасною державою Україною - чи комусь це подобається, чи ні. І в цьому сенсі неможливо виставляти державі Україні якісь рахунки.

І ще кілька міркувань. З правничої точки зору і воїни АК, і воїни УПА, а також їхні жертви були, з точки зору ІІ Республіки Польща, на той момент громадянами Польщі. То що ми маємо з правничої точки зору – громадянську війну, чи війну між двома державами?

А як оцінити тих високочолих політиків з обох боків, які не змогли між собою домовитися і кинули селян одних на одних – хто і як оцінить їхні «діяння» і їхню «далекозорість»? Бо легко звинувачувати якогось польового командира чи його вояків – їх злочин очевидний. Але ж хтось приймав і політичні рішення. А саме ті і є в обох національних Пантеонах. Їх чіпати не можна…

І останнє – більшість тих, хто здійснив ці діяння чи злочини, якщо не всі, вже не живуть. Ба більше – значна частина з них вже покарані – з обох боків – судами УРСР і ПНР.

І у цьому сенсі у даному випадку сформулювати те, що в юриспруденції називається «складом злочину» по-суті неможливо. Тому й застосовується дивний евфемізм чи метафора «етнічна чистка з ознаками геноциду». Може й на добре. І у цьому є політична мудрість теперішніх політиків.

Ці міркування не лише парадоксальні, але й неочікувані для мене самого. Однак на такі реалії слід зважати, щоб не попадати у юридичні пастки.

Інше питання, що, безсумнівно, є моральна відповідальність за жертви на Волині. Не хочеться ще раз говорити про кількість, але все-таки на Волині фактично відбулося «очищення» території від польської людності - і в той же час у деяких регіонах Холмщини поляки знищували українців. Жахають методи, якими відбувалося це «очищення». Багато хто хоче заховати правду, застосовуючи ці евфемізми «очищення», «звільнення», «відплата», «відплатні акції» - все це виродилося у банальні вбивства. По суті «очищення» перетворилося на винищення. І про це слід говорити твердо і відкрито – так, це були етнічні чистки.

І ще одне. Ми не можемо дивитися на українсько-польські стосунки під час ІІ світової війни тільки з висоти волинського конфлікту.

У польско-українських порахунках, дискусіях не слід також забувати і того, що українці, власне, українські військовики, в тому числі і в лавах Червоної армії, гинули, звільняючи Польщу від нацизму. Якщо Правобережну Україну очищали від нацистів хлопці з Лівобережжя, Західну Україну рясно всипали трупами хлопців з Правобережжя, то Польщу значною мірою визволяли хлопці мобілізовані з тієї ж Волині та Галичини. І гинули там сотнями тисяч. А на загал тут вже йдеться про  мільйони українців. Цього теж не потрібно забувати.

І це ми тільки ледь заглянули під віко скрині Пандори. А всередині ще немало «подарунків» не лише для України та Польщі, але й для всієї Європи.

         Припустімо неможливе. Якщо розвивати логіку тих, хто добивається визнання конфлікту на Волині геноцидом на кшталт геноциду в Руанді, то неминуче можна дійти і до ідеї створення міжнародного суду у цій справі. А, відповідно, не лише до покарання тих, хто ці злочини чинив – це справа найменша і вже, гадаю, неможлива, бо дійсно в живих нікого немає. Складається враження, що дехто ще очікує майнових чи грошових компенсацій. Якщо є визнання юридичного факту – в даному випадку геноциду, то є суд і, відповідно, його рішення, яке не буде моральним осудом, а рішенням суду про дії, які відновлять справедливість. Життів не повернеш. Мусить бути рішення щодо покарання винних – однак тут є всім відомі проблеми. Ну і компенсації. Це теж може виглядати логічним – польські вигнанці з Волині чи українські з Холмщини (якщо вони не підписували якихось папірців під час примусово-добровільного обміну населенням після війни) можуть претендувати і на компенсацію. Наприклад, повернення нерухомості чи землі – і тут вигулькує страшне слово «територія». Саме звідси і почався весь цей конфлікт – він і був «боротьбою за землю» (аспект майновий, селянський) та територію (аспект державний, державницький).

         Але які наслідки це може мати для України чи Польщі?

А для Польщі він відкриває двері для Еріки Штайнбах (Erika Steinbach) – лідера спілки депортованих з колишніх німецьких, а тепер польських земель з її півмільйонною «Спілкою вигнанців» (Bund der Vertriebenen) – до речі депутата Бундестагу від правлячої у Німеччині партії, яка взяла шефство над Юлією Тимошенко. Їх обґрунтовані чи не обґрунтовані претензії охоплюють всі понімецькі землі теперішньої Польщі. А це третина її території. Однак нехай знехтуємо цим німецьким фактором – бо німці, звісно, у всьому винні.

Принагідно згадаємо, що такі самі претензії «Спілка вигнанців» має і щодо по німецьких земель у Чехії.

         Але є ще більша проблема. Реституції не лише громадського (що частково задоволене у Польщі та Україні), але й приватного майна вимагають і єврейські організації та особи єврейської національності, яким годі закидати причетність до нацизму. Їх не можна так просто відкидати, як німців. Все ж «німецька вина» є. Вигнанці з Волині, кресовяки могли б претендувати не так на громадське майно, скажімо культові чи громадські споруди, які частково теж повернуті, а на повернення  приватного майна – в тім нерухомості і землі. Аналогічні претензії і щодо Польщі, і щодо України могли б мати і єврейські жертви нацизму та, що істотно, комунізму. І це стосується вже не тільки польсько-українського прикордоння. Бо чому ми маємо обмежуватися лише результатами ІІ світової війни. Прецедент є прецедентом. Право є правом – його не можна застосовувати локально і стосовно якогось одного періоду історії.

Череду взаємних претензій європейських народів, які появилися за результатами ІІ світової війни, можна продовжувати довго. Півстоліття їх стримував повоєнний баланс сил, несправедлива Ялтинська угода і status quo.

         Звісно, все це теоретичні конструкції, які, на разі, реалізувати не можна. Але вони можуть закружити голову черговій генерації політиканів. Он в Україні розквітло середовище, яке брякає фразами на кшталт «українські етнічні землі у Польщі» - така собі пані Ірина Фаріон – бач вона у Перемишлі побувала. А це депутат Верховної ради України. Тому, якщо відходити від повоєнного status quo, пробувати ревізувати частину правового балансу, який справедливо чи несправедливо склався після ІІ світової війни, то можна далеко зайти. Можна перевернути європейську шахівницю і розпочати гру з «чистого листка». Саме так, як це було у 30-40-х роках, коли певного типу «футурологи» дорвалися до реальної політики. От і отримали ІІ світову війну і, зокрема, різанину на Волині.

         Ще раз наголошую, що у даній частині статті мова не йде про правду, чи мораль, біль та сльози – тут йдеться про логіку права, яку плекають дуже різні середовища в світі – не лише у Польщі чи Україні. А тому цю проблему потрібно бачити, знову ж – ширше.

Третя сила

Одним із істотних елементів цього протистояння, цієї словесної війни між українцями і поляками, є той, що завжди ховається, той, що називається третьою силою. В Україні її представляють підписанти відомого листа до Сейму РП з проханням визнати ці події на Волині за геноцид, яких репрезентує Вадим Колесніченко, а у Польщі - ксьондз Ісакович-Зелеський, який репрезентує крайнє кресов'яцьке (кресов'яки - поляки, які мешкали поза Польщею) середовище.

У цій дискусії вони відіграють ту ж роль, яку відігравали червоні партизани на тій самій Волині. Якось ми «скромно» весь час забуваємо, що крім всіх відомих двох сил - польських і українських партизан - на Волині діяли ще й червоні партизани, які дуже часто доливали бензину до вогню - провокували українсько-польські конфлікт. Є документи і свідчення того, що вони свідомо під виглядом «українців» палили польські села і під виглядом «поляків» палили українські села. Це не означає, що самі поляки і українці цього не робили, але так само їм у цьому сенсі «допомагали» відкрити ворота пекла ці так звані «червоні партизани». Це не стосується, безсумнівно, всіх партизанських груп, а тих диверсійних загонів, які не  були народним ополченням, а були військовими підрозділами НКВД, що закидалися через лінію фронту.

Тож зараз ті самі функції виконують ксьондз Ісакович і депутат Колесніченко. Вони підливають кислоти в болючу рану для того, щоб розтравити цю рану до краю - але не тому, що їм болить за ті польські жертви, а тому що йдеться зараз про геополітичний, цивілізаційний вибір України -  Україна хоче підписати угоду про асоціацію з Європейським Союзом і нарешті визначитися з вектором.

Львів, 12 липня 2013