Володимир Антонов, студент, Львів

Біженці: жертви чи пристосуванці?...

Львів’яни, безперечно, дуже толерантні люди. Коли політична ситуація в Криму погіршилась, ми вирішили підтримати кримчан, що опинились на тимчасово окупованій території. Саме тоді з’явились перші переселенці на Львівщині. Через декілька тижнів, місто Лева почало приймати біженців з Донбасу. Місцеві жителі люб’язно відкривали двері своїх помешкань і запрошували новоприбулих. Львів’яни сприймали складну ситуацію в окремих регіонах країни, як можливість нарешті розвінчати міф про "бЭндеровцов, которые едят русскоговорящих". Але через деякий час настрій людей дещо змінюється. Починають лунати фрази на кшталт "наша толерантність нам ще відіб’ється", "чому ці "східняки" не хочуть захищати свій дім", тощо. Особливо це стало помітно після того, як до Львова почали привозити тіла загиблих героїв. Тоді львівські матері та дружини забили на сполох: чому наші хлопці гинуть за Донбас, а в той час до нас приїжджають кремезні чоловіки зі Сходу і не хочуть боротися не тільки за Україну, а навіть за свою малу батьківщину. Все, начебто, логічно. Проте, щоб не робити поспішних висновків, потрібно детальніше проаналізувати ситуацію із вимушеними переселенцями на Львівщині і дати об’єктивну відповідь на запитання: біженці – це жертви війни чи пристосуванці без патріотичних почуттів?

Вирішив поговорити зі студентами франкового університету, які перевелися із вишів Східної України. Вони зазначили, що львів’яни до них поставились дуже привітно. Підтвердженням їхніх слів є нещодавно оприлюднена статистика: за економічними розрахунками, близько 95% усіх видатків, а це більше 50 мільйонів гривень, на утримання переселенців були здійснені за допомогою благодійників. Отже жителі Львівщини допомагають українцям зі Сходу та Криму. Проте, коли у суспільстві з’являються сумніви щодо біженців, потрібно якось реагувати. Як мінімум, потрібно проаналізувати ситуацію.

Люди, що неприхильно ставляться до напливу біженців, аргументуючи свою точку зору, розповідають про невдячних, недобросовісних переселенців. Наприклад, можна почути історію про дитину, яка приїхала разом з мамою зі Сходу до Львова і у відповідь на запитання: "чим займається твій тато?", не роздумуючи видає: "укропов мочит". А й справді, хто не чув подібних історій. Проте громадські активісти, зокрема, Олег Коляса стверджують, що "розмови про недобросовісних біженців – фейк і провокація".

Нещодавно я сам став свідком неадекватної поведінки переселенців. Коли я зробив зауваження хлопчикові років 12-ти, який чомусь вирішив бити руками по моєму столику у кафе, ледь не перевернувши склянку, його мати у відповідь зчинила крик на весь заклад. А на моє зауваження про заборону куріння в громадських місцях, жінка брутально вилаялась. До того ж, я був названий провокатором і звинувачений у тому, що їй довелося покинути домівку. Не хочу поспішати з висновками. Бо і в нас є чимало людей з відсутністю патріотичного духу та неадекватною реакцією. Підтверджую це прикладом з власного досвіду. На початку літа розмовляв із знайомою жінкою. Спочатку вона обурювалась, що наші військові не захищали Крим, віддали кордони і скоро ворог буде у нас. Потім жінка жалілась на сина, що не хоче вчитись, не хоче поступати у виш, не хоче працювати. А коли логічно виникло питання, чи не йде він до армії, жінка різко відповіла, що в такому випадку вона не патріотка, їй байдуже на те, що там коїться на східному фронті і від нас нічого не залежить. Я спробував її переконати, що зміни залежать і від нас, навівши приклад революції гідності, героїв, що бунтуючи проти системи, безсумнівно, змусили країну змінюватись в кращу сторону. Вона відповіла: "Нехай я буду не патріоткою, але хабарі брали, беруть і будуть брати…". Тож, очевидно, що і серед нас є пристосуванці. Не більше і не менше ніж серед переселенців.

Знову згадуючи львівське студентство, яке відчутно поповнилось тими, хто, втікаючи від війни, приїхав до Львова. Якщо ви побачите прапорець України, що стирчить із портфеля, чи жовто-блакитну стрічку, чи кульчики з національною символікою, то є велика ймовірність того, що ви зустріли переселенця зі Східної України чи Криму. Не хочу сказати, що це свідчить про наш низький рівень патріотизму, адже "період прапорців" ми перейшли під час революції гідності, а тепер наш патріотизм в основному проявляється у наших діях. Молоді переселенці, як правило, є надзвичайно свідомими, проєвропейськими, такими, з якими можна і треба будувати Україну. У них зараз "період прапорців", який означає, що відбувається незворотній процес самоідентифікації, на генетичному рівні закладається таке чудове "я – українець". Тож всі приклади невдячних біженців перекриваються численними прикладами проукраїнських переселенців.

Хочу також наголосити на тому, що львів’яни ніколи не відмовлялись приймати жінок та дітей зі Сходу. А от до чоловіків, що придатні до військової служби, і справді була певна недовіра. Так і хотілось запитати: чому ж не захищаєш свій дім? Дрогобицька міська рада навіть ухвалила рішення, що надаватиме притулок лише дітям, жінкам та немічним людям, але не здоровим військовозобов’язаним чоловікам. Мені закортіло дізнатися, а чи дійсно серед біженців є багато тих, хто тікає у Львів, аби не виконувати свій обов’язок чоловіка та громадянина, говорячи простіше, "косить" від армії. По відповідь я завітав до координаційного центру біженців у Львові і був дуже здивований, коли дізнався від волонтерки Вікторії Пермякової, що людей призовного віку серед біженців надзвичайно мало. А деякі військовозобов’язані переселенці, надавши дах над головою своїй сім’ї, одразу записуються у добровольчі батальйони. Правда, треба зазначити, що, мабуть, не всі молоді чоловіки реєструються в координаційному центрі. І тут виникає теж багато запитань.

Отже, проаналізувавши ситуацію, я розумію, що, насправді, є багато стереотипів про біженців, які не відповідають дійсності. Я хочу закликати львів’ян бути толерантними (а я переконаний, що ми такими і є), аналізувати ситуацію. Знаю, львівським матерям важко зрозуміти, чому їхні діти воюють за Донбас, чому гинуть за Донбас. Але сподіваюсь і знаходжу підтвердження, що "західники" там стоять пліч-о-пліч із "східняками" і для них є лише один ворог – зовнішній. Чи не краще тут, у тилу, місцевим та переселенцям (яких, проаналізувавши ситуацію, я не схильний називати ні жертвами, ні пристосуванцями) об’єднати зусилля і працювати для Батьківщини, поки нам дають таку можливість ті, хто відстоює на східному фронті право України на існування. Ми не повинні ділити себе на групи: переселенець, не переселенець. Не вважаю за потрібне надавати якийсь особливий статус, якісь преференції біженцям, бо це знову ж таки поділ. Нас вже багато разів штучно ділили. Давайте зрозуміємо, що ми всі українці. Приймаючи біженця, безперечно треба бути пильним, але не тому, що це кримчанин, чи "східняк", а тому, що люди бувають різні, як на Сході,так і на Заході, як на Півдні, так і на Півночі. А також, я щиро вірю, що у багатьох людей, особливо молодих, які вимушено стали переселенцями, зараз відбувається процес самоідентифікації, який я також називаю "періодом прапорців". І він проходить не без нашої участі. Львів’яни, саме ми можемо своїм прикладом, своєю поведінкою довести нашим гостям, що словосполучення "я – українець" звучить гордо.