Володимир Антонов, студент, Львів

Плакати чи сміятись?...

Важко не визнавати того факту, що на Сході України триває війна. Підсвідомо, чи на рівні свідомості, українці розуміють, що вже, на жаль, звичною для нас абревіатурою АТО іменують воєнний конфлікт з конкретним ворогом, що зазіхає на незалежність нашої держави. Виникає логічне запитання: якщо це війна, то, як повинні поводити себе люди, що живуть в Україні, але не в зоні безпосередніх воєнних дій?...

Загалом, у нашому суспільстві немає єдиної точки зору на те, як ми повинні жити у тилу. Одні вважають, що змінювати наше життя не потрібно, мовляв, військові протистоять агресору саме для того, щоб цивільне населення мало змогу жити так, як жило у часи мирні. Інші ж запевняють, що, не залежно від того, чи перебуває людина у радіусі ураження «Градами» та «Ураганами», чи ні, все одно вона силоміць втягнена у війну. Адже агресор розв’язав її проти України, як держави, а значить - проти всіх українців. І, як наслідок, ми не маємо ніякого морального права, веселитись в той час, коли на східному фронті щодня гинуть солдати, які закривають грудьми, буквально, кожного з нас. Провівши опитування в соціальних мережах, я виявив, що близько третини респондентів притримуються першої точки зору, а решта готові пристосувати своє життя до умов війни.

Я ж, вважаю, що потрібно знайти золоту середину. Звичайно, наше життя мусить змінитись, бо ми пройшли великий і важкий шлях для того, щоб в Україні нарешті почали відбуватись позитивні зрушення після «януковичівського застою». І зараз просто не маємо права повернутись до формули «моя хата скраю…», адже «байдужість – параліч людської душі», і, як наслідок, всього суспільства. Але не можна жити весь час у напрузі. Бійці не раз зізнавались, що їм приємніше бачити за своїми спинами організоване суспільство з високим бойовим духом, що не піддається намаганням ворога посіяти паніку, істерію та зневіру серед населення. Наш сум, награний чи щирий, насправді не врятує життя солдатові. А от бронежилет, до прикладу, врятує. Тобто замість того, щоб битись в істериці і нарікати на не найкращий стан збройних сил, можна взяти себе в руки і допомогти цей стан покращити. За останній рік ми безліч разів переконувались, що наші волонтери можуть творити дива.

Щодо доцільності розважальних заходів, то тут не можу не погодитись із точкою зору мисткині Саші Кольцової: «якщо ви танцюєте стриптиз у клубі – це одне, а якщо ви займаєтесь створенням сенсів – це зовсім інше». Тобто потрібно провести межу між мистецтвом і не мистецтвом. Розвиток мистецтва, ні в якому разі, не повинен штучно гальмуватися, заганятися в рамки. Бо, в іншому випадку, ми лише продовжимо робити те, що робив попередній «гарант» Конституції: вбивати українську культуру. Ба навіть більше, ентертеймент, який покликаний лише розважати і не має якоїсь культороносної функції, теж не варто забороняти. Його можна використати, як ресурс для посилення армії. Нещодавно чув гарну ідею: в обов’язковому порядку віддавати частину витрачених коштів на квитки в нічний клуб для потреб наших збройних сил. Тож розважальні заходи, особливо ті, які покликані розвивати українське мистецтво, повинні проводитись. По-перше, це допоможе послабити напругу в суспільстві, викликану перманентною стресовою ситуацією, а, по-друге, може допомогти зібрати необхідні кошти для наших захисників.

Резюмуючи, хочу закликати читачів усвідомити, що іде війна і стосується вона кожного. А в такій ситуації найгірше – це залишатись байдужим, не бачити горя матерів, що втратили дітей. Проте не варто і вестись на трюки ворога, що фейковою інформацією намагається завести нас у глибоку депресію. Краще глибоко вдихнути, усміхнутись і взятись за роботу. Взятись за роботу, щоб стати надійною опорою для тих, хто стереже наш спокій на східних кордонах Батьківщини.