на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Олександр Бойченко

Антропологічний тупик

Діло було в Торонто. Або в Торонті – це вже кому як подобається. Мав я у них наприкінці жовтня, сказати б, літературно-публіцистичну імпрезу. На відміну від Чернівців чи Львова, публіка там зібралася майже винятково поважного віку. Але на відміну від, приміром, вересневого Харкова, вона там зібралася. Попри пронизливий вітер з Онтаріо, дощ зі снігом і мистецьку фундацію десь на транспортній околиці міста. На відміну від погідного харківського вечора в пішохідно зручному центрі.

 

Ну, імпреза – вона і в Канаді імпреза: презентація книжок, читання, запитання-відповіді, взаємні подяки і марні сподівання на нові зустрічі. Аж раптом посеред того всього підводиться певна – не за віком активна – пані і каже: «Все це чудово, що ви нам тут читаєте й розказуєте. Але чому ви не їдете рятувати наших братів на Сході?». Я, зрозуміло, подумав, що вона має на увазі участь в АТО. «Нема, – кажу, – в мене ні вогнепальної зброї, ні решти спорядження, а людям, які здійснюють так зване керівництво Збройними Силами України, я чомусь не надто довіряю. Та й східних братів на гілках свого генеалогічного дерева – щось не пригадую. Навіть двоюрідних чи бодай троюрідних».

 

Виявилося натомість, що пані запитувала про інше. А саме: чому я дотепер не спакував книжки в торбу і не поїхав українізувати жителів якоїсь, припустимо, Горлівсько-Єнакіївської агломерації. Треба ж, мовляв, знати силу слова і ставити його на сторожі коло їх – малих отих рабов німих. На це я вже нічого не відповів. Бо куди б це годилося – крити поважного віку канадську українку не дуже, мабуть, знаними їй східними матюками. А інших слів на тему нашого обов’язку нести світло українізації на Схід у моїй, як то кажуть, не знаходиться мові (мовчу вже, що світло – не мішок передвиборної гречки, тож я взагалі не уявляю собі, як його можна носити).

 

Менше з тим. Не знаю, який гріх страшніший: надмірне очорнення дійсності чи її надмірна ідеалізація. У кожному разі я завжди виразно тяжів і тяжію до першого. Тим часом, наприклад, Сергій Жадан – навпаки. Що, ясна річ, жодним чином не применшує його поетичного таланту. Проте факт є фактом: ніхто в нашому письменстві не підносить так послідовно й на такі метафоричні висоти всіляких позбавлених історичної перспективи олігофренів, як це робить Жадан. Чим, безперечно, збагачує українську літературу і, так би мовити, гуманізує довкілля, але водночас – і трохи замилює нам очі.

 

Зокрема в одній з відносно недавніх колонок про Щастя і щастя (певно, не мушу нагадувати, що Жадан і в колонках залишається передусім поетом) він пише: «Як ми всі тут жили? ... Не думаю, що в інших маленьких містечках було якось інакше. Всюди те саме – бажання спокою, потреба впевненості, необхідність стабільності. Звісно, місцевий колорит – дикі райони, непередбачувані характери, карколомні сюжети. Але це на рівні винятків. На рівні норми – дати дітям освіту, забезпечити власний побут, брати від життя стільки, скільки зможеш підняти. І ще, на рівні відчуттів, снів і любові – розжарене повітря літа, небо над безмежними степовими широтами, пересохлі піднебіння й колодязі, пісок і кров на зубах, простір, наскрізь прошитий вітром і наповнений сонячним світлом, ріки, які протягом року помирають і відроджуються...» – одне слово, я ж кажу: поет.

 

Біда однак у тім, що поезія і правда не завжди аж такі споріднені, як заповідав таємний радник фон Ґьоте. Точніше, біда в тім, що вони вимальовують свої картини світу у дещо відмінних пропорціях, бо дещо по-різному сприймають речі важливі та другорядні. А ще точніше, правд буває багато, серед них і поезія має свою – про небо, ріки, прошитий вітром простір, пересохлі піднебіння тощо. І звичайне приватне життя теж має свою правду – про спокій, стабільність і забезпечений побут. Але свою правду має й еволюція. І те, що поетичній правді Жадана видається другорядним, для еволюційної правди є найважливішим: «постійне озирання назад, спроба застигнути в часі, страх перед рухом уперед. Можливо, його, цього озирання, тут завжди було дещо забагато, можливо, це справді щось, притаманне лише місцевим, щось наше, що нас вирізняло, що нами керувало й що зіграло з нами, врешті, злий жарт. Триматись за минуле, не довіряти теперішньому, боятись майбутнього».

 

Для Жадана, повторю, це річ другорядна. Тому він вважає, що «з цим можна жити. Доволі спокійно й розмірено, не роблячи клопоту ні собі, ні тим, хто поруч із тобою. Адже у всьому іншому – тут усі жили так само, як і деінде. І всі вони тут заслуговували на цю війну не більше за інших». Але з погляду еволюції саме це – «триматись за минуле, не довіряти теперішньому, боятись майбутнього» – і є головним. У сенсі головним чинником еволюційних поразок. Бо якісь, грубо кажучи, неандертальці тому й вимерли, поступившись місцем тим, хто не тримався за минуле, довіряв теперішньому і не боявся майбутнього. Хоча «в усьому іншому» неандертальці либонь теж «не більше за інших» заслуговували на зникнення: любили місця свого проживання, дбали про дітей, хотіли спокою, впевненості і стабільності. Ось тільки не вміли своїм недорозвиненим мозком зрозуміти, що світ, у якому вони живуть, не стоїть на місці і постійно змінюється.

 

І так само мусять зникнути тепер представники людського підвиду «гомо совєтікус», якими вщерть заселений (чи був заселений) оспіваний Жаданом Донбас. Просто тому, що давно зникла совєтська дійсність, яка їх породила, а вони все ніяк не можуть цього зауважити. Еволюція – штука безжальна: тими, хто за нею не встигає, вона поповнює колекції природничих музеїв.

 

 

11.11.2014

 

http://zbruc.eu/node/29001



 


Яндекс.Метрика