www.ji-magazine.lviv.ua

Павел Боболович

Скажи там, у Польщі, що у нас війна

По дорозі зі «Слов'янського Кандагару» десь за 200 км до Києва упиняємося на обід. Тарас, з яким ніколи не сперечаються, «Борода», який досі не повернувся з Афганістану – принаймні серцем, Ігор, молодий кіллер, і Руслан, який жодного разу не заплямував рідну мову російською. У маленькому кафе дві зали. Офіціантка не хоче нас пустити до трохи кращої, де вже є відвідувачі, але є й вільні місця. Але Тарас не знає, що означає «ні». Форма, поведінка, все говорить про те, звідки ми повертаємося. Розуміє це й офіціантка, але незалежно від її зрозуміння ми сідаємо у кращому залі кафе. Борщ, солянка, котлета і молода картопля. Огірки, капуста і горілка. Поруч сидить батько з двома синами. Вони такі молоді, що лише він п'є горілку. Тарас встає: «Перший тост за наших пацанів, за тих, хто вже на землі не вип'є і за тих, хто чекає нашого повернення у Слов'янськ». Батько з синами закінчують обід, виходять з залу. За хвилинку батько повертається, ставить на столі пляшку червоного Nemiroff: «Це для вас, наші солдати. Мій син отримав повістку і зараз під Полтавою». Я багато разів запитував солдат як реагують їх родини, коли дізнаються, що вони воюють під Слов'янськом. Прості відповіді: вони ж думають, що я під Полтавою, у Харкові, Дніпропетровську... А постріли? Це «полігон».

«Чорні»

У Харкові задзвонив телефон: «Друже, їдеш на схід? Дзвоню, як і обіцяв». Багато днів я намагався дістатися до Слов'янська, у місце, де досі тривають битви. Я б хотів побачити війну з боку Національної Гвардії, української армії. Я хотів побачити, що сьогодні роблять люди, які ще недавно боролися за свою свободу на Майдані, а сьогодні намагаються стримати російську агресію. Як виглядає реальність очима терористів я вже кілька разів переконався у Донецьку. З мене досить.

Однак цей дзвінок застав мене зненацька. До цього я не міг його дочекатись і поїхав під Слов'янськ з конвоєм гуманітарної допомоги зі Львова, який організувала організація «Рабів до раю не пускають». І якраз повернувся. Мій сумнів відчув співрозмовник. «Вирішуй, в мене лише одне місце». За кілька годин я сидів у бусі в товаристві десятьох «Чорних». Це елітна сотня Майдану. Навколо неї кружляє багато міфів, пліток, звинувачень та поваги. Відомо, що на Майдані вона займалася таємними справами, була своєрідною Guardia di Finanza Majdanu. З сотником Тарасом я познайомився у січні, коли він керував захистом медичного транспорту для польських журналістів, побитих у Черкасах. Пізніше я бачив його протягом розмов із Внутрішніми Військами і штурму Верховної Ради 18 лютого – тих перших хвилин активних дій майданівців, які давали надію, що влада Януковича добігає до кінця. Говорять, що «Чорна сотня» 20 лютого ліквідувала снайпера, а потім охороняла Межигір'я. Сотня діє до сьогодні. І до цього часу її завдання овіяні таємницею.

У бусі десятеро чоловіків. Наймолодшому двадцять, можливо, двадцять два роки, старшому – близько п'ятдесяти. Видно, що вони чудово знають одне одного. Гострі жарти, дотепи і явна прохолода до чужака. Попри те, що більшість з них вже зі мною зустрічалися, для них я зайвий баласт, а слово «журналіст» у цій ситуації синонім слова «проблема». Мене терплять з огляду на Тараса. Для них він «командир», для мене – приятель. Попри це намагаються мені допекти гострим словом. Особливо наймолодший Ігор. Видно, що в групі це він зазвичай підпорядковується старшим колегам. Тепер він намагається знайти свою жертву, а я маю здобути собі позицію. І поволі мені це вдається. Тарас тримає залізну дисципліну. На зупинках ніхто без дозволу не може вийти з буса, у дверях можна зробити лише невелику шпарину для свіжого повітря. Тарас не дозволяє своїм підопічним навіть викурити по цигарці. Попри те, що нам досі лишається кілька сотень кілометрів від зони антитерористичної операції, наш проїзд повинен лишитися непоміченим. У тому числі для місцевої міліції, а особливо для ДАІ. Майданівські середовища переконані, що саме там найбільше зрадників, що саме даішники передають інформацію терористам. Нова влада звільнила 17 тисяч працівників, які перейшли на «інший» бік. У Донецьку дорожня інспекція використовується для виловлювання «бандерівців». Так на території, зайнятій російськими терористами, називають українців, незалежно від їх справжнього стосунку до націоналізму чи особи Степана Бандери. На сході, щоб стати «бандерівцем», достатньо говорити українською, або мати українську національну символіку.

Оминаючи пости міліції, після багатьох годин сидіння в бусі ми доїжджаємо до Ізюму, останнього мирного міста на межі Донецької області. В Ізюмі керують українці. У місті розвіваються українські прапори, український прапор майорить над місцевою телевежею. Попри все це навіть тут відчувається дух війни, яка триває неподалік. Вулицями пересуваються колони українського броньованого транспорту, вантажівок з військовими, військових автомобілів. Люди уважно спостерігають за приїжджими, а ми пильно слідкуємо за тим, що відбувається навколо. За Ізюмом добре укріплений український блок-пост і десятки кілометрів пустої дороги. Це головна дорога з Харкова на Донбас, а також до Ростова-на-Дону, який знаходиться вже за російським кордоном.

Перед цим блок-постом ми зупиняємося біля бару. По одному можемо вийти в туалет. Каву в автомобіль приносить Тарас. Мені – чай. Молодий Ігор просить вершки до кави. Попри гострий докір Тараса та жарти колег, за якийсь час командир справді приносить йому каву з вершками. Ці люди чудово знайомі і розуміють одне одного з півслова. Діють як солдати ще з початку Майдану. Живуть у польових умовах біля одного з будинків на Хрещатику, лишаються там попри завершення революції. Вже кілька тижнів як вони створили власне товариство.  Однак до Слов'янська у повному складі їдуть вперше. Формально вони не належать до Національної Гвардії. Їдуть з вантажем бронежилетів, харчів, цигарок. В одну сторону в автомобілі їдуть також AK47.

Обличчя з Майдану

Вже кілька разів я проїжджав шлях з Ізюма до Слов'янська 50 кілометрів нервів і напруги. По дорозі один блок-пост українських військових. Від іншого лишилися лише рештки мішків з піском і якісь щогли. Поміж блок-постами – територія, на якій більш-менш вільно діють терористи. Тут кожна людина, кожне авто здається підозрілим. З Ізюму ми виїжджаємо у колоні з іншими автівками. Нас не супроводжує жодний військовий автомобіль, жоден озброєний патруль. Мої колеги по дорозі обкладають бронежилетами вікна і починається шалений переїзд. Водій витискає максимум з нашого буса. Ця швидкість переконливо завелика для українських доріг і раз у раз викликає думку, що нам загрожує смерть не від куль, а в аварії. За хвилинку з пагорба видно Слов'янськ. Зупиняємося. Перше авто від'єднується від нас, а ми повертаємо у густий ліс у напрямку міста. У бусі вже ніхто не жартує, не грає музика. Усі спостерігаємо за дорогою. Я з увімкненою камерою. Вони зі зброєю в руках. Судячи з усього ми їдемо околицями міста, видно якісь пусті фабрики, зачинені будинки із забитими вікнами. Усвідомлюю собі, що не знаю точної мети нашої подорожі. Маємо в'їхати до міста, яке захопили терористи? Відчуваю величезний страх. Раптом бус різко повертає праворуч у бік якоїсь знищеної фабрики. З лівого боку видно табличку «Слов'янськ», перед бусом укріплення з білих мішків, трохи привідчинена брама, на мурі ряди машинних карабінів. Помітно, що на нас чекають. Брама відкривається на ширину буса. В'їжджаємо на подвір'я. Буси паркуються біля БТР-ів. На території фабрики ходять кілька десятків солдат. У кількох місцях маскувальні сітки приховують спорядження, місця відпочинку. «Можна в туалет, але не заходьте глибоко в кущі, бо ще вам щось відстрілять». Не знаю, чи це жарт, чи ні, але протягом перших секунд мені складно відійти від наших автомобілів. Не можу зрозуміти, чи руйнування фабрики – це результат обстрілу, чи пострадянської реальності. Біля мене проходить хлопець, вдягнений у сіро-синій камуфляж. Ззаду великий білий надпис «Беркут». На цьому пості, як і на багатьох інших разом служать солдати Національної Гвардії, основою якої стали майданівці, призовники, професійні солдати та працівники тих структур, які були зненавиджені на Майдані: Беркуту, Барсу, Альфи.

«Чорні» розвантажують частину передачі. Серед гвардійців я впізнаю Мішу. Обіймаємося. Мішу я майже щодня зустрічав у київському будинку Профспілок – штабі Майдану. Я жив у прес-центрі, а він був одним з сотників. Колись до мене відгукнувся такою любою мені польською з українським акцентом. Міша походить з-під Сокаля, а там, під Сокалем, моя родина мала перед війною володіння. Міша говорив, що ми «земляки», а це важливі зв'язки. Я впізнаю інші обличчя з Майдану. Але складно. Тоді це були обличчя революціонерів у будівельних касках. Сьогодні обличчя солдат, які носять шоломи і улюблені AK 47. Майже кожен з цих автоматів має своє ім'я.

Один з моїх майданівських знайомих показує мені беркутівця: «Пам'ятаєш його? Це він побив наших, це він хвалився в інтернеті». Дійсно, впізнаю. Підходжу до столика, за яким сидять лише беркутівці. Спершу вони не хочуть говорити. Пояснюють, що через Майдан постраждали їх родини і вони самі. Я обіцяю не публікувати прізвищ і не робити фото. У мене з'являються дивні відчуття під час розмови. Їх пояснення переплітаються з очевидною брехнею. Я кажу, що також був на Грушевського. Один з беркутівців посміхається: «Знаємо, знаємо, пам'ятаємо». Інший розповідає, що провів у лікарні 21 день після того, як журналісти вдарили його дерев'яною палицею... У них немає відчуття, що вони зробили щось неправильно. Діяли згідно закону, виконували свої обов'язки. Як тепер.  Ні про що не шкодують. Я питаю у майданівців, як складаються їх відносини: «Мусять складатися», хтось інший каже, що не довіряє їм. А вже на іншому блок-пості гвардійці вважають, що проблем немає, а сьогодні усі борються за одну справу.

Під однією з маскувальних сіток на офісному кріслі сидить чоловік зі зв'язаними ззаду руками. Його обличчя прикрите білою хустиною. Намагаюся підійти з камерою. Солдати відганяють мене. Однак один із них дещо пояснює мені ситуацію. Це полонений, захоплений вночі, коли він прокрадався біля блок-посту. Росіянин. На початку він говорив, що приїхав до родини, військове взуття купив кілька тижнів тому, а на зауваження, що швидко зносив черевики, відповісти не зміг. Пізніше він признався, що був у Краматорську. Українським патрулям час від часу вдається виловити російських диверсантів. Вони потрапляють у руки Служби Безпеки України. Деякі детально розповідають про свої завдання, не приховуючи, що їх замовником є Російська Федерація. Українці публікують записи в інтернеті, СБУ організовує прес-конференції, а світ повторює дурниці про українських сепаратистів.

Виходимо за стіни фабрики. Солдати хваляться новим важким автоматичним кулеметом і БТР-ом. Знову бачу табличку перед в'їздом до Слов'янська. Це чудове місце для фото. Намагаються туди підійти. Однак до мене добігає Міша і відтягує мене вбік: «Не підходь, це місце собі приглянув снайпер! Він вже підстрелив тут наших». Знову з острахом поглядаю на зарості навколо нас. За кілька хвилин ми сідаємо до машин і знову починається рейд до наступного блок-посту.

Слов'янський Кандагар

Попри все, я відчуваю себе все впевненіше. Намагаюся більше спостерігати. Знову на хвилинку помічаю Слов'янськ. Це місто ще недавно асоціювалося у мене з санаторіями та центрами відпочинку. На сторінці у facebook я називав його таким «донбаським Наленчовом» (курортне місто у Польщі – прим. пер.), а подруга з України похвалила у коментарі мою уяву. Ну що ж, до кінця мого перебування Слов'янськ я бачитиму лише здалеку, крізь дим вибухів, або хащі навколишніх лісів. Однак наступний блок-пост справді певним чином нагадує курорт: ліс, характерне свіже повітря, теплий блиск південного сонця.  Кав'ярня з балок з такої особливої у цьому місці «Європа» і ринок з глиняними, пластиковими, гумовими гномиками, ангеликами, шреками, оленями та іншими потворами. Тут ми вже були два дні тому з Давідом Вільдштайном зі згаданою допомогою. Тоді ж я познайомився з Комбатом. Він не хотів чути про те, що я можу лишитися на довше. Перерахував довгий список необхідних для цього дозволів і обов'язок привезти кабана.

На територію блок-посту нас пускає Беркут. Хлопці в автобусі невдоволено гудуть. Попри спроби зберегти об'єктивність, у мене їх форма також не викликає приємних асоціацій. До Тараса підходить Комбат. Я ховаюся в бусі, адже побоююся, що Комбат знову запитає мене про дозволи. Але потім ми все одно починаємо розмову: «І що, поляк, ти знову тут? А кабанчик де?» Перебування з «Чорними» виявляється найкращою формою акредитації. Невдовзі ми знову вирушаємо в дорогу. Попереду півтора кілометра до останнього блок-посту, до мети нашої подорожі: блок-пост А3 солдати називають «Слов'янським Кандагаром».

І знову нас не супроводжує жоден військовий патруль. Ліс швидко закінчується, а на його місці з'являється висока трава. Поспішаємо пустою дорогою. Здалека видно віадукт, обірвані електричні лінії і площу, яка колись була розвилкою під Слов'янськом. Тепер тут знаходиться заправка. Наші буси з розгоном в'їжджають майже всередину бази. Ще до того, як замовк мотор, стало чути гучні вибухи, постріли з гвинтівки. У мене враження, що ми висідаємо в епіцентрі битви. Навколо танки, найновіші українські БТР-и, військові вантажівки. Висідаю, схилившись, з буса і, як і мої товариші по дорозі, щомиті зіщулююся від звуків вибухів. Намагаюся в усьому наслідувати моїх знайомих. Чекаю, коли ми впадемо на землю. Але попри мої очікування і абсолютно незважаючи на логіку, я помічаю як між БТР-ами група солдат спокійнісінько грає в футбол. До автомобілів підходять добре мені знайомі люди з Сотні Лева. Сьогодні – це частина українських збройних сил. Сотник Руслан сміється, помічаючи, що ми постійно зіщулюємось: «До завтра звикнете». І хоча тоді мені це здавалося неможливим, то виявилося, що не потрібно чекати наступного дня, щоб перестати панічно зіщулюватися при вибухах.

Разом з «чорними» і «левами» я таборую в північно-західному куті бази. Тут проходить одна з доріг на передмістя Слов'янська, поруч пошкоджена снарядами лінія електропередач і недіюча залізнична колія. З заходу видно спальні райони Слов'янська, якусь потужну фабрику, шкільний будинок. З північного заходу – дахи приватного сектору. Це приміське село стало улюбленим місцем переховування терористів. Вартові постійно спостерігають за дахами будинків, вікнами, подвір'ями. Мене постійно повчають, що не можна надто високо підіймати голову, що саме звідти час від часу стріляють снайпери. При нагоді солдати презирливо поглядають на мій шолом, обклеєний сріблястим скотчем та яскраво-зеленим матеріалом з написом «Press». «Ти виглядаєш як ціль у тирі».  При першій нагоді я повертаю свому шолому його справжній чорний колір, а свій сірий одяг змінюю на український камуфляж. Замість зброї у мене камера і фотоапарат, і це єдина відмінність між мною і українськими солдатами. Але мені чомусь не віриться, що яскравий матеріал з написом «Press» може якимось чином захистити мене в таких обставинах.

Діджей Льоня

Знову безліч знайомих. Серед них і Володя. Тепер він займає якусь керівну посаду, а я пам'ятаю його з Майдану як молодшого брата Бориса. З Борисом я познайомився в грудні у зайнятій революціонерами КМДА. Ми сперечалися про націоналізм, Львів, Перемишль, Холм, Луцьк. Сперечалися просто, щоб дійти до спільного висновку: наш ворог деінде і століттями цей ворог незмінний. Я питаю, що нового у Бориса. «Сьогодні вранці нам вдалося поговорити. Він з Нацгвардією в Луганську, у них тепло». Луганськ – це місто, повністю зайняте терористами. Проте Гвардія намагається від часу до часу перейняти контроль над військовими об'єктами. Постійно надходить інформація про втрати серед українських військових. Луганськ – це один із нечисельних обласних центрів, у яких я ніколи не був. Хоча це партнерське місто мого рідного Любліна. Колись там навіть була люблінська торгова місія. До Луганська я планував поїхати у грудні, ще на початку протестів. Врешті я «зустрівся» з луганськими студентами через скайп. Я розповідав про Майдан, про журналістику, говорив своєю ламаною українською. Тоді ні в кого не було враження, що в Луганську живуть якісь сепаратисти, що Луганськ може не бути частиною України.

Ще один вибух, і знову, наступний. Я не можу стримати своєї захисної реакції. Володя мені пояснює, що стріляють «наші». Показує мені броньовані автомобілі з піднятими дулами. Пояснює, що це міномети, дуже ефективні, і можуть метати різні снаряди. «Коли стріляють наші, то чуєш вибух, а потім нічого не відбувається. Якщо стріляють вони, то спершу чути свист.  Якщо він триває півтори секунди, це міномет, якщо довше – артилерія. Якщо чуєш свист, падай на землю, і так нікуди не втечеш. Перед наступним ховайся у бетонний бункер». Володя показує мені вхід до підземного бункера. «Бетон такий, що витримає і авіаційний обстріл». «Слов'янський Кандагар» терористи обстрілюють від кількох до кільканадцяти разів за день. Здебільшого мінометами. Терористи входять до найближчого села, кидають кілька гранат і тікають. Українці не можуть обстрілювати сіл, але роблять там засідки. Терористи сідають з подвір'їв жилих будинків. Деякі господарі потім кажуть про це солдатам. Терористів зраджують також глибокі сліди мінометів. «Кандагар обстрілюють з будинку фабрики, що знаходиться 1,5 км у бік Слов'янська. Часом терористи намагаються провести безпосередню атаку. У цьому їм сприяє висока трава та наявність поблизу будинків. Але територія навколо бази замінована. А дороги ретельно охороняються. Часом до солдат приходить хтось із села. Найчастіше з проханням про допомогу. Потрібні ліки, інколи жителі просять провести евакуацію. Першої ночі мого перебування у базі солдати вивели зі Слов'янська шістьох дітей. Мені навіть не дозволили наблизитися до місця дій. 

 Спершу багато осіб довіряли кремлівській пропаганді. Вони боялися українських збройних сил. Боялися міфічних «бандерівців», «нацистів», «хунти». Сьогодні вони вже втомилися від самозваних народних республік, пограбувань, зґвалтувань, які з'являються враз з терористами. Розуміють, що спокій може дати лише держава. Але рішення про евакуацію все одно відкладають до останнього. Вони усвідомлюють, що їх будинки будуть розграбовані, що вони втратять усе, на що працювали все своє життя. Не знають також, що на них чекає, якщо приймуть рішення залишити дім. Навіть в українській базі працюють лише ЗМІ терористів. Солдати сміються з розповіді терориста Бабая про падіння України, про те, що влада у Києві вже піддалася. Однак люди, які роками жили в умовах пропаганди російських ЗМІ часто справді вважають що Київ – це арена війни, вбивств, переслідувань. Особливо за російську мову. Тому так часто дивуються, коли чують російську від солдатів. Дивуються, що частина із них це також жителі Донецька, Луганська, Дніпропетровська.

Після настання сутінків до обстрілу позицій терористів долучаються міномети біля «нашої» частини табору. Несумнівну першість має «Льоня». Звучать команди: «Пєрвий!»  – Гатов – Агонь!», а потім так само з другим мінометом і вже третій, особливий: «Льоня! – Гатов! Агонь!» Гук пострілу настільки потужний, що необхідна вата у вухах і відкритий рот. До мінометів долучається «зенітка», БТР, АК. Починається, як говорять гвардійці, «дискотека Льоні»: «Льона кльовий діджей, зробимо їм сьогодні ейсідісі». Українці обстрілюють визначені розвідкою позиції терористів: ті, що знаходяться подалі від будинків. Солдати знають, що це не дуже ефективно. Терористи ховаються і знову відповідають вогнем з села.

Тарас дає команду спати. Зі скриньок від амуніції і мішків з піском хлопці побудували невеликий бункер. Зверху він прикритий клейонкою, маскувальною сіткою. Я лягаю і попри гук відчуваю, що зможу заснути. Спимо на землі на карематах. Пригадую, що в Києві Валентин шукає для українських солдат сироватки. На території битв багато отруйних змій. Але зараз вони чомусь здаються не такими страшними.

Сигнал «До бою» прозвучав якраз коли тікали думки про змій. «Шоломи, бронежилети, зброю – вдягати все». За мить ми вже всі на ногах. Причина тривоги виявилася несуттєвою. Але цієї ночі я вже не заснув. Постійно то з одного, то з іншого боку було чути інтенсивний вогонь. Солдати терпляче пояснювали мені, коли стріляємо «ми», а коли «вони». Невдовзі вийшла на зв'язок база Комбата. Після кількох десятків хвилин пострілів пролунали потужні вибухи: «Це наша артилерія, обстрілюють ліс навколо бази Комбата, там йде гарячий бій». До обстрілу включилася також «зенітка», встановлена за кілька метрів від «нашого» кутка. Постріли з лісу поступово затихли. Над базою пролітав безпілотник. Мабуть, терористи користуються порадником юного моделювальника... Попри спроби, українцям, скоріше за все, не вдалося його збити.

Скажи там у Польщі

Туалет стоїть на межі бази. Це один з елементів її укріплення зі сторони Слов'янська. Похід туди – це кілька десятків секунд гострих вражень. Безперечно, значно краще розташування має душ. У заглибині, яка протягом дощу наповнюється водою, він здається затишним місцем. Але дощі зараз не такі часті. Частіше буває сорокаградусна спека і безліч пилу. Справді, як в пустелі. Вода тут також дуже ретельно дозується. На жаль, до висунутого блок-посту складно доставляти все необхідне. Кожен переїзд дорогою, яку ми подолали, пов'язаний з великим ризиком. Рештки гелікоптерів за 200 м від бази свідчать, що і повітряний шлях не зовсім безпечний. Один з гелікоптерів, менш ушкоджений, при мені витягували з поля. За територію бази мав виїхати цивільний кран. Під охороною БТР-ів і танків він підняв рештки гелікоптеру під дикий обстріл терористів. Попри все рештки перевезли до бази і далі дорогою в напрямку вільної України.

Проблеми з доставками відображаються на харчуванні. Головним його складником є сало. У банках, порізане, до кожної страви. Гірше з хлібом. Його часто не вистачає, а, мабуть, немає страви, яку українець міг би з'їсти без хліба. Американські сухпайки тут сприймають скорше як жарт. Солдати охоче виїдають з упаковок солоні горішки і презирливо поглядають на каву і вершки. Від Америки очікують чогось більш суттєвого: зброї і ліків. А найкраще армії. Тому що вони знають, що ведеться боротьба не з якимись фанатиками, божевільними, а з російською армією в образі сепаратистів. Навіть слово «терорист» не відображає правди. «Скажи там, у Польщі, що у нас війна. Скажи, що ми воюємо за Україну, але воюємо і за вашу країну, тому що Путін на Україні не зупиниться,» – так говорив мені Ігор зі Львова, який сьогодні є розвідником. Так казав і Тарас, і Руслан, і багато інших моїх співрозмовників. Багато із них досі дякує полякам за допомогу, за підтримку. «Тільки чому ви не хочете пускати до нас бронежилети і шоломи? Ми ж не просимо вас про зброю,» – так реагували на інформацію про заблокування польськими митниками групи осіб, які на собі намагалися на територію України провезти бронежилети і шоломи. По одному на людину, як дозволено законом.

Мій перший «бойовий» сніданок перервав мінометний обстріл з боку терористів. Я не почув свисту. Вибух, хвиля, нічого не чую. Солдати на землі, я кидаюсь на землю, а вони вже підриваються. Хтось хапає мене за руку та кидає до нашого бункера. Поволі відновлюється слух, якраз щоб почути наступний короткий свист і вибух. Ми лежимо в бункері, чуємо як після наступних вибухів ще довго розриваються осколки. В мене немає камери, лишилася назовні. Фотоапарат в руках Андрія, який якраз робив мені фото «на згадку». Знімаю на телефон. Наступні вибухи все ближче до нашого бункеру. «Борода» дає наказ перескочити до бетонного сховку: «Скачемо після наступного вибуху!»  Не треба було довго чекати, але перехід з бункера вимагав виходу назовні, де нас не захищали навіть мішки з піском. Але знову чиясь рука, коротка перебіжка і стрибок до бункера. За нами вибух, звуки уламків. В бункері вже сидить кілька осіб, у тому числі Тарас. Мене втискають подалі від входу. Хлопці дбають, щоб зі мною нічого не сталося. «Борода» показує дрібне поранення на сідниці, не приховуючи радості: «О, є перша рана, і то на д...». «Борода», як і багато інших вже має бойовий досвід. Десь слово за слово він згадує Афганістан, Ірак. А коли до нас підійде греко-католицький капелан Польсько-Української Бригади, яка воювала на Балканах, виявиться, що вони добре знайомі з «Бородою». До вибухів гранат долучаються звуки пострілів українських мінометів, танків. «Працюють» зенітки, БТР-и. Битва триває кільканадцять хвилин. На щастя, попри її інтенсивність, з українського боку мінімальні втрати: один поранений, кілька осіб зі слідами від уламків. Втрат терористів ніхто не може порахувати.

Камера замість зброї

Після битви табір повертається до звичайного ритму. Обстріл переноситься в інше місце. Часом виходить на зв'язок блок-пост Комбата, часом засвистить окрема куля – це сигнал про наявність снайпера. Також є час на те, щоб солдати пристріляли свою зброю. Мені вдається налагодити стосунки з розвідниками. Відкриваються переді мною. Розповідають про нічний патруль. Потрапили у засаду. Двоє українців загинули, троє поранено. «Невідомо, хто тут мисливець, а хто тварина – ми робимо засідку, а виявляється, що потрапляємо у їх пастку». Записую як грають на гітарі, співають. Запрошують мене до свого бункеру. Якраз якийсь самотній снаряд розривається поруч. «О, щось у наших не вийшло» – коментують. Врешті, розмовляю з командиром. Розповідаю про Польщу. Їх цікавлять глобальні справи і звичайні. Особливо заробітки. Добра атмосфера розмови сприяє, тому я можу запитати, чи можна з ними піти. Я знаю, що про це вже просив Тарас. Командир погоджується. За якийсь час, коли я стою разом з усім патрулем, частина солдат цим невдоволена. «Візьме автомат? Хоча б пістолет?» Дискусію закінчує командир, який наказує мене охороняти і пояснює, що фотоапарат і камера це також зброя. Якийсь з хлопців дає мені свій шолом: «Тримай, він був на сімох війнах і, бачиш, голова, яку він захищав, ціла», замість свого бронежилета отримую такий, як усі – четвірку». Вдягаю повний камуфляж. Не маю відзнак «преса». У цьому патрулі йдуть також «Чорні».

Виходимо вузькою асфальтованою дорогою у напрямку господарств. Це таке село-передмістя Слов'янська. Не надто відрізняється від сіл, які можна побачити на сході Польщі. Спершу йдемо дорогою серед трав. Спершу я йду біля медика, але командир змінює черговість і відтоді мене захищає двоє солдат з автоматами. В патрулі є також снайпер та важка гвинтівка. Намагаюся наслідувати рухи інших. Я вже засвоїв значення кількох жестів, які використовують солдати.  Це допомагає мені зрозуміти як поводитися. Високі трави здаються ворожими, але ще більш ворожі – пусті вулиці і господарства. На деяких будинках видно сліди обстрілу, інколи кулі пробивали скло.  На кожному перехресті один із солдат присідає і прикриває шлях інших. За кільканадцять хвилин по моєму обличчі стікає піт – настільки сильний, що щипає очі. Я боюся, але в шоломі страшенно гаряче. Тепер я розумію, чому частина розвідників носить на голові лише бандани. Ризикують, але так зручніше. Але я б не зняв шолом.

Заходимо на територію школи. Розвідники, майже як індіанці, оглядають сліди. Мовчки. Вже пізніше я зрозумів, де вони оглядали сліди мінометів. Частина патруля заходить у будинок. Я лишаюся з Тарасом зовні. У той самий момент ми помічаємо жінку, яка заглядає крізь дірку у стіні. Вона помічає медика, повертається, і, зателефонувавши кудись, швидко ховається на подвір'ї. Ситуація може бути небезпечною. Могла перелякатись, а могла поінформувати терористів. Тарас передає інформацію через рацію. Патруль виходить з школи. Йдемо головною дорогою. Патруль простягається на довжину близько 100 метрів. В одній з бічних вуличок чоловік порається на подвір'ї, з сусіднього будинку виходять жінки. До них підходить Ігор. Говорить. Жінки розповідають як складно жити в таких умовах, що вони вже не можуть чути пострілів. Переконують, що на їх вулиці немає терористів. Одна говорить, що хворіє на цукровий діабет. Поки що має ліки, але просить її провідувати. Солдати пропонують евакуацію. «Ще ні, ми не можемо залишити дім, знищать, пограбують, спалять». Коли ми відходимо, жінки дякують солдатам і благословляють їх.

Тривога через автомобіль. Всередині хлопець і дівчина. Солдати перевіряють документи. Місцевий. «Це наш», – гукають здалеку жінки, з якими недавно говорили солдати. Командир каже, що надто багато осіб нас бачили, час виходити з села. По дорозі ще перевіряємо кілька пустих будинків. Під самою базою видно підозрілі сліди. Солдати не коментують, а лише обмінюються поглядами.

Півтори години патрулювання. Без пострілів. Без проблем. Але після повернення ми не розходимося. Ще не повернувся другий патруль. Я навіть не знав, що він був. Ігор дивиться на мене: «Ти перший журналіст, який був на такій екскурсії», – весело коментує. Після патрулювання в мене з'явилися нові друзі. Доки я повернувся до «своєї» частини бази, треба було ситно поїсти. Мене всім пригощали, а на завершення навіть з'явився десерт. Але не було алкоголю. Попри мої очікування на територію бази діє сухий закон і більшість його дотримується. Однак у нашій частині ми закінчили вечір ковтком самогону «Коломийки», лише одним ковтком. Багатший на досвід минулої ночі, після вислухання «Льоні» і його дискотеки, я пішов спати в бронежилеті, взутий, з шоломом під головою.

Сенс жертви

Цього разу я прокинувся від блиску і знайомого вигуку «До бою!» Майже як вдень, але світло крізь сітку і плівку давало дивні відблиски. Разом з іншими особами я вийшов з бункера. На базу поволі опускається світлова ракета, інтенсивно освітлюючи українську базу. Терористи вистрілили її з відстані якихось кількасот метрів.  Коли вона впала, на небі з'явилася наступна. Довгі хвилини очікування на атаку, яка так і не настала.

Недільний ранок виразно відрізнявся від попередніх кількох десятків годин. На «Слов'янському Кандагарі» є птахи! І власне в неділю вони про себе нагадали. Постріли стали рідшими і здавалося, що цей жах закінчиться. Хвилинку затишшя отець Ігор використав для підготовки до Богослужіння. Вівтар на протертих скриньках для зброї, освячена вода у пляшці з-під мінеральної води і кілька десятків українських військових. На фоні – танки і БТР-и.  Отець Ігор поінформував, що в цій особливій ситуації відпустить гріхи і всі зможуть причаститися. Після Служби Божої усі мовчки, у задумі, підходили по благословіння. Отець Ігор вже багато років працює із солдатами. Він сам офіцер і займається проблемою забезпечення конвоїв. Розповідав про це біля багаття. Говорив про свій афганський досвід. У військовій формі було складно впізнати у ньому священика. У його розповіді були також спогади про співпрацю з поляками на Балканах: «Поляки були кращі, ніж мої з десанту. Завжди допомагали мені у послузі, поважали, ставилися до мене як до священика. У нас було багато радянщини, але тепер це змінилося».  Кожна смерть українських солдат збільшила силу інших. Коли до «Слов'янського Кандагару» дійшла звістка про те, що терористи збили український транспортний літак з 49 пасажирами не було видно страху, а лише біль, сум і ненависть до ворога, який попри свої наміри об'єднав українців, як ніщо раніше. «На борту були мої хлопці», – говорить про солдатів десанту отець Ігор, – «Ця жертва мусить мати сенс».

Частина «Чорних» відразу лишилася у Слов'янську. Частина на кілька днів повернулися до Києва. По спорядження. По допомогу. Коли я пишу ці слова, вони знову воюють, а найновіші звістки інформують, що попри припинення вогню, знову обстрілюються пости навколо Слов'янська.

У «Слов'янському Кандагарі» я провів лише три дні і дві ночі. Важко відсторонено говорити про все, що там відмовляється. Важко говорити про відсторонення від війни, наслідки якої залишать свій відбиток і на Польщі. Один із моїх знайомих на вислів «Слов'янський Кандагар» обурився, що нашій ситуації ще далеко до Афганістану. Але війна палає біля наших дверей. Кожного дня у цій війні гинуть люди. За цією війною стоїть потужна держава, намірів якої ми не можемо, або не хочемо зрозуміти. І це не «чужа» війна. Хочемо цього чи ні, вона «наша».

Переклад: Олена Семенюк