www.ji-magazine.lviv.ua

Петро Долганов

Вражаюча політизація українського соціуму зумовлена недавніми подіями мабуть не залишає байдужими більшість українців. Особливу роль у цьому відіграли ЗМІ, кількість яких множилася наче гриби після дощу. Саме ЗМІ належить першопочаткова інтерпретація подій Євромайдану як „української революції”. Вже із початком масових протестів Еспресо тв, 5 канал та деякі інші інформаційні ресурси ініціювали масштабний дискурс революції. „Революція совісті”, „революція гідності”, „національна революція” – це далеко не повний перелік інтерпретацій сутності тих подій, що відбувалися в Україні засобами масової інформації. Всепоглинаюча влада революційного дискурсу швидко переконала більшість прихильників Євромайдану у тому, що ми дійсно маємо справу з революцією. Ніхто особливо не задумувався над значенням цього слова, ніхто не читав визначень того, що ж таке революція і не порівнював їх із подіями, які відбувалися. Постулати ЗМІ були настільки всеохопними та часто повторюваними, що швидко перестали викликати будь-які інтелектуальні рефлексії. І тут постає актуальне питання: чим же власне був Євромайдан?

У політології під революцією мається на увазі докорінна зміна соціально-економічного і суспільно-політичного ладу, яка відбувається радикальними методами протягом короткого проміжку часу. Більшість опозиційних ЗМІ сприймали події Євромайдану як революційні за аксіому. Це мало б означати, що лідери та більшість учасників акцій протесту прагнули до швидких радикальних змін у соціально-економічній і суспільно-політичній царинах. Загалом, якщо запитати будь-кого з активістів чи рядових учасників акцій протесту про те, чи це останнє твердження можна сприймати на віру ми отримали б безапеляційну ствердну відповідь: усі ми, учасники протестних акцій, прагнимо до революційних змін. Але якщо спробувати запитати навіть не у пересічного учасника, а у лідерів Євромайдану, яких саме революційних змін вони хочуть, то почули б щось на кшталт усунення Януковича від влади, демонтаж корумпованої системи соціально-економічних відносин, підняття рівня життя населення, демократизація. Тобто маємо той перелік „революційних вимог”, про які говоримо ще з моменту здобуття незалежності, нічого нового і нічого революційного. Головною вимогою майдану ж було усунення від влади Януковича і Партії регіонів, що, при елементарному аналізі, не відповідає категорії революція.

Якщо ми маємо справу зі справжньою революцією, то вона повинна була б породити програму радикальних системних змін, за яку й велася б боротьба. Але правдою є те, що навіть перша російська революція 1905–1907 рр., в умовах якої частка неграмотного населення серед українців наближувалася до 80%, а вся національна інтелігенція могла вміститися до одного потягу, породила значно більше програм системних політичних і соціально-економічних змін ніж Євромайдан. Навіть поодинокі патріоти „вихідного дня” із Кирило-Мефодіївського братства написали революційнішу програму перетворень ніж ті, що можуть запропонувати лідери майдану. Отже, лише поверхневий аналіз не дає позитивної відповіді на питання про революційних характер Євромайдану, а радше навпаки: заперечує його.

Ще більше запитань викликає націоналістичний характер революції, про який в унісон твердили чимало дописувачів із Заходу та України (включно з автором цієї статті, який так недолуго помилився, аналізуючи дискурс Євромайдану на його початковому етапі). Мітингувальники скандували гасла і носили символіку, яка при поверхневому аналізі може свідчити про їхній етнічний екстремізм. Але це був етнічний екстремізм до якого вдавалися представники етнічних меншин, скандуючи колись здавалося б ксенофобські гасла разом із титульною нацією. Загалом же ми нібито спостерігали за народженням громадянської нації під символами, які колись ототожнювалися з екстремізмом (червоно-чорні кольори, кричалки „Україна понад усе”, „Слава нації – смерть ворогам”). Ще більше здивувань викликало те, що весь демократичний світ і навіть мисляча інтелігенція Росії підтримували протестувальників, дискурс яких відповідав духу кращих традицій тоталітарної ідеології українського інтегрального націоналізму. Найбільшим парадоксом тут, мабуть, було те, що країна, для якої „бандерівські” червоно-чорні кольори асоціюються із етнічною чисткою на Волині, безапеляційно перейшла на бік „нових бандерівців”. Ще буквально рік назад, коли польський сейм приймав рішення про визнання волинський подій 1943 р. такими, що мають риси геноциду, ніхто не міг собі й уявити як той же сейм постійно апелюватиме до захисту шанувальників Степана Бандери.

Означені парадокси справляють враження, що ми живемо у світі викривлених дзеркал де неможливо нічого збагнути. Етнічні українці разом із представниками національних меншин під гаслами інтегрального націоналізму, який постулював „Україну для українців”, боролися за демократію і європейський вибір і, при цьому, отримували всебічну підтримку демократичного Заходу. Все це справляє враження про український неонаціоналізм, який не був націоналізмом. Навряд чи більшість учасників акцій протестів задумувалися над змістовим навантаженням артикульованого дискурсу націоналізму. Навіть так званий Правий сектор (найрадикальніше з усіх об’єднання „етнічних екстремістів”) не артикулював жодного етнічного екстремізму, парадоксально постулюючи ідеї захисту прав національних меншин України вустами свого лідера та не пропонуючи жодної етнократичної програми системних змін. Націоналістичні символіка та дискурс Євромайдану стали різновидом імітації ультраправих настроїв, які насправді не мали місце, так званою симуляцією націоналізму, яка може означати лише конвульсії цієї ідеології в сучасній Україні, будучи блідою подобою свого справжнього попередника міжвоєнного періоду та часів Другої світової війни.

Всі ці суперечності наштовхують на думку про те, що події Євромайдану неможливо зрозуміти в параметрах традиційного категоріального апарату оскільки ми маємо справу з революцією, яка не була революцією, інтегральним націоналізмом, який ним не був. Щоб пояснити всі парадокси, якими переповнений Євромайдан, мабуть варто звернутися до категорії симулякра в її інтерпретації Ж. Бодріяром (однієї з найпопулярніших категорій постмодерної філософії). В умовах глобалізації та інформаційного суспільства розмиваються чіткі межі між добром і злом, зникають чіткі ствердні відповіді на питання, які ми ставимо. Це не може не провокувати реакцію у формі імітації того вловимого і видимого світу, який існував раніше, але зник сьогодні. Можливо Україна і не є глобалізованою розвинутою країною Заходу, але це зовсім не означає, що нас не міг вразити ціннісний вірус цієї цивілізації. Епоха Інтернету сприяє глобалізації не тільки досягнень, але й хвороб методом віртуального імпорту.

Ми живемо в епоху „смерті ідеологій”, які, свого часу теж були реакцією, реакцією на секуляризацію свідомості у вигляді спроби імітувати релігію в світському виразі. Однак світські релігії виявилися менш тривкими у часі ніж справжні. Епоха Дестюта де Трасі канула в лету і утворився величезний ціннісний вакуум. Людям так само важко жити у світі, позбавленому чіткості та певності, як осягнути нескінченність космосу. Тому мабуть не є випадковістю те, що акції протесту, які мали місце в Україні, повернули націоналістичну риторику, намагаючись імітувати те, чого вже немає – український інтегральний націоналізм. Він давав чіткі ствердні відповіді на те, якою має бути Україна (національною державою), хто має бути героєм (борці за незалежність), хто є ворогом (ворожі нації). Але насправді всі ці ідеали сьогодні стали лишень симулякром. Адже ми вже маємо національну державу, героїв-борців за її незалежність, а ворогом виступали не інші нації, ним був корумпований український режим, що вдавався до авторитарних методів управління країною та артикулював неприйнятний для більшості цивілізаційний вибір.

Симулякром виявився і дискурс про революцію так безапеляційно насаджуваний у ЗМІ. Насправді не відбулося ніякої революції. Мала місце лише її імітація. І це стосується не тільки відсутності програм революційних змін. Пртестувальники вдавали, що вони здійснюють революційну боротьбу, захоплюючи урядові будівлі, відстоюючи територію на Майдані незалежності зі щитами в руках, блокуючи шляхи та сполучення. Однак насправді у більшості випадків відбувалася лише імітація захоплень, адже ніхто не чинив справжнього опору. Чимало урядових будівель здавалися самі, а потім чиновники ходили на роботу до так званих „захоплених приміщень”. Звісно, мали місце й реальні силові протистояння, але це в жодному разі не можна прирівнювати до реальних бойових дій. Не було їх і на Майдані незалежності у Києві. Як протестувальники, так і силові структури кілька місяців імітували війну. Як одні, так і інші лише епізодично вдавалися до застосування вогнепальної зброї, загалом обмежуючись травматичними засобами. Все це не йде у жодне порівняння зі справжньою війною. Водомети, гумові кийки, травматична зброя, підручні засоби захисту замість вогнепальної зброї та військової техніки. Практично всі атаки силових структур скоріше імітували війну ніж були нею насправді. Протилежна ж сторона імітувала фортецю в облозі, яку, щоправда, постійно постачали всім необхідним без справжньої ізоляції, і барикади якої, були радше віртуальними, символічними, ніж реальними (їхнє знесення з допомогою військової техніки могло б відбутися за лічені хвилини). На користь того, що українська влада теж вдавалася до симуляційної гри в революцію свідчить порівняння із подіями в Андижані (Узбекистан) у 2005 р., де Іслам Карімов майже одразу вивів проти протестувальників військових із кулеметами, які за одну годину розстріляли сотні людей і придушили протест. Нічого подібного не мало місця в Україні протягом усього періоду Євромайдану.

Стимуляційний характер революції полягав і у тому, що більшість її учасників були віртуальними революціонерами, здійснювали її не в реальному світі, а  у віртуальному просторі. Надзвичайна віртуальна активність, що супроводжувалася постами і перепостами інформації для багатьох стала змістом революційної діяльності. Можна припустити, що якби ця віртуальна революція не мала певної реальної репрезентації, то вона могла б назавжди загубитися в безкінечній конфігурації комбінаторних моделей Інтернет-простору. І цей ризик остаточної втрати зв’язку з реальністю, ризик загубитися в інтерпретаціях та реінтерпретаціях революційних подій відбивав справжню „матричну” сутність того, що відбувалося (за однойменною назвою футуристичного фільму з Кіану Рівзом).

Ідеалізація революції, її міфологізація спричинили певну ностальгічну тугу за часами, коли відбувалися справжні зміни режимів та зміни парадигм легітимності влади. Ця ностальгія викликає бажання повернути попередні часи радикальних змін де все виглядало чітко і ясно, де монархія вважалася поганою, а її революційна заміна народним суверенітетом – торжеством справедливості. У нинішні часи важко визначити сутність влади в попередніх параметрах адже Янукович ніколи не був абсолютним монархом, хоча, мабуть, уявляв себе таким, а народ не був настільки приниженим і безвладним, як йому це здавалося (той же Янукович був обраний на демократичних виборах). Містичні фальсифікації та узурпація влади, про які так активно вели мову ЗМІ, ніколи не мали таких серйозних масштабів, як нам здавалося, оскільки максимальна міра фальсифікації голосів виборців навряд чи може перевищувати 10%.

Симулякром була і поведінка влади. Використання дискурсу про етнічний екстремізм та фашизм, загрози яких нависли над країною, набуло таких масштабів, що значна частина соціуму, здається, повірила в це. Міфічний ворог в особі Євромайдану, який загрожує смертельною небезпекою, знайшов своє лінгвістичне втілення у висловлюваннях „майдануті”, „терористи”, „фашисти”. Вся поведінка влади засвідчувала її самосакралізацію, намагання довести власне божественне походження та протиставити його „антихристам” з Євромайдану. Сюрреалістична розкіш маєтків президента, генерального прокурора та деяких інших представників владних еліт є нічим іншим, як спробою наслідування абсолютистських режимів минулого, намагання симулювати те, що вже давно зникло. Ми спостерігаємо справжній жаль за назавжди втраченою бувалою величчю влади в умовах демократичного врядування, де влада сама стала симулякром, чимось невловимим і позбавленим чіткості, субстанцією, яка вислизає крізь пальці. Найкраще цю ностальгію репрезентують імпровізовані картини, знайдені у маєтку генерального прокурора, на яких він постає в образі величних владик минулого. Але насправді ця абсолютність влади є лише симуляцією, яка існувала в уяві її представників, адже Янукович і його найближче оточення жодним чином не змогли наблизитися до статусу всевладних правителів доби абсолютизму.

Симуляція революції, симуляція націоналізму, симуляція абсолютизму влади є свідченнями величезного ціннісного вакууму, з яким зіткнулися українці сьогодні та величезної ностальгії за минулими часами великих релігій і їх блідої подоби – політичних ідеологій, що надавали нашому життю більшої змістовності. Все це сьогодні кануло в лету. Прагнення повернутися до епохи ідеологій, яка давала чіткі й ствердні відповіді на питання добра і зла вилилися імітацією такого повернення. Все ніби знову стало чітким і зрозумілим: Янукович, Беркут і Партія регіонів – це зло, Євромайдан – добро, торжество ідеї народного суверенітету, яке має його перемогти, а революційні бійці – це благородні лицарі зі щитами, що йдуть на смерть за праве діло (використання щитів тут може бути не тільки імітацією поведінки спецпідрозділу „Беркут”, але і прагненням повернутися до ідеалізованих часів благородних лицарів, які вже назавжди втрачені). Із боку влади ностальгія за минулим простежувалася у небаченій феодальній розкоші, самосакралізації та самоабсолютизації. Тому події Євромайдану лише здаються схожими на своїх революційних попередників з іншої епохи, але вже не є такими.

Все те, що відбувалося на Майдані незалежності у Києві, інших містах, у віртуальному просторі було величезним театральним спектаклем, симулякром, який імітував те, чого вже не існує. Реальними, на жаль у цій віртуальній імітації реального і торжестві фарсу виявилися жертви, адже загинули справжні люди, а не персонажі комп’ютерних ігор. Смерть у „матриці” стала смертю в реальності.