www.ji-magazine.lviv.ua

Поель Карп

Коли російські війська без знаків ідентифікації успішно зайняли будівлю Верховної ради Кримської автономії України, президент Росії попросив у Ради Федерації дозволу ввести в Україну війська і, звичайно, відразу його отримав. Не всі ЗМІ - і міжнародні, і навіть російські - це схвалили. Інші навіть засудили. Хтось, як Леонід Радзіховський, запевняв, що введення військ на Україну не буде, оскільки для Путіна це політична смерть. Але війська в Криму, а Путін живий і здоровий і на самовбивцю не схожий.

Саме час запитати, чому засуджують тільки зараз. Хіба вже в мюнхенській промові, а строго кажучи, вже в другій чеченській війні Путін не означив свою позицію? Хіба, сказавши, що розпад Совєтського Союзу - найбільша катастрофа ХХ століття - не перша, не друга світові війни, не російський Жовтень, не російська колективізація, не події в Німеччині 1933-го чи Китаї 1949-го і, зрозуміло, не Голокост, а мирне звільнення народів, колись Російською імперією підкорених і Совєтським Союзом утриманих або, як Прибалтика, наново підкорених в союзі з Гітлером, Путін не показав свою волю відродити СССР?

І якщо тепер він вводить війська в колишні совєтські республіки, ним рухає не душевний порив. Мовляв, не можна вже півстоліття терпіти несправедливість - передачу Криму Україні. А про реальну несправедливість - про виселення кримських татар, які на відміну від інших народів до 1989 року так і не отримали права повернутися і досі поневіряються хто в Узбекистані, а хто і в «далекому зарубіжжі», не рахуючи убитих, - жодного слова.

Ні, він ввів війська не погарячкуавши, не з особистої примхи. Президента підтримала голосами всіх присутніх Рада Федерації, яка до того ще й закликала відкликати з Америки посла. Якщо тверезо подивитися на розмірковування членів високого зібрання, то клінічні симптоми, звичайно, видно. Але ж президента підтримує не тільки жменька призначених сенаторів, а весь правлячий клас, перш звався номенклатура, а це не менше двох мільйонів осіб. А протестують сотні. І перш ніж зводити все до Путіна, треба б придивитися, в чому причина. Путін людина обережна і недурна, хоча, на жаль, «сіра» - він пройшов школу КДБ, яка дає лише два варіанти: «наш» або «чужий».

Це відігравало свою роль не тільки в даному випадку, але і при розслідуванні вибухів у Москві і Рязані, Дубрівки, і в нездатності зрозуміти, що совєтська епоха була для Росії катастрофою. Але хіба один Путін ідеалізує СССР? Відкинувши совєтську ідеологію, правлячий клас навіть скромну роботу часів перебудови з висвітлення кошмарів совєтської історії згорнув. Нові покоління знають лише перемогу, а про причини війни і відступу до Волги, про ціну перемоги, про те, як жила батьківщина після неї, вони не знають. А треба було б знати.

Пропагандистська артпідготовка вторгнення на Україну переконувала, що вона спрямована проти «бандерівців», прихильників незалежної України, від імені Степана Бандери, нібито гітлерівця, якого у 1959 році убив агент КҐБ. Хоча Бандера, практично ніколи в СССР не жив, народився в Австро-Угорщині та, коли після Першої світової вона розпалася, мріяв створити на звільнених там українських землях незалежну державу. Але землі захопила Польща, полонізовувала їх, і український революціонер Бандера активно боровся проти гнобителів тими ж методами, що свого часу російські революціонери, народники і народовольці. Він теж займався терором, і під його керівництвом був убитий польський міністр внутрішніх справ. Не один рік Бандера провів у польських тюрмах і звільнився лише в результаті нацистсько-совєтського вторгнення в Польщу у 1939 році. Він був не проти, подібно Сталіну, дружити з Гітлером, але не заради підкорення інших народів, а заради створення незалежної української держави. Проти більшовиків він був саме тому, що вони такої можливості не дали. Але Гітлер теж її не дав, і через два тижні після початку Великої Вітчизняної відправив Бандеру до тюрми, де той і просидів всю війну. А коли восени 1944 -го розбита Німеччина запропонувала йому воювати проти росіян, він знову вимагав незалежну Україну. Гітлер в черговий раз на це не пішов, і Бандера знову залишився ні з чим.

Бандера - не мій герой. Мені огидний тероризм, навіть персональні вбивства, як у народовольців і Бандери, не кажучи про нинішні масові вбивства безвинних. До того ж він був антисеміт. Але я прожив життя в Росії, де завжди було повно явних, не засуджуваних владою антисемітів. Нещодавно Путін призначив керівником російської пропаганди Дмитра Кисельова, який поспішив повідомити публіці, що справжнє прізвище сатирика Іртеньєва - Рабинович. Але Путін не засудив Кисельова публічно, а нагородив орденом «За заслуги перед Вітчизною». Я не думаю, що Путін антисеміт. Але якщо українця Бандеру він за антисемітизм засуджує, а російського Кисельова заохочує, значить, справа не в антисемітизмі. Не через нього Путін послав війська на Україну. І Бандера теж не з огляду на свій антисемітизм боровся за право українського народу на незалежну державу.

Ситуація, яку російська влада видає як причину для введення її військ, штучно роздувається такою ж безпардонною брехнею, як про Бандеру. Сучасній Росії вже не відучитися від совєтської брехні. Викриваючи Бандеру, людей налаштовують проти уряду Турчинова і Яценюка, які народилися набагато пізніше. Путін запевняє, що оголошення голови Ради Турчинова президентом при живому Януковичі, з яким підписали мирну угоду, - це насильницьке захоплення влади. А на ділі Рада обрала Турчинова лише тимчасово виконуючим обов'язки президента. Адже хтось повинен їх виконувати, а Янукович, підписавши угоду, зник невідомо куди і навіть був оголошений в розшук. З'явись він у Києві, і якби Турчинов не повернув йому посаду, то було б про що говорити, але Янукович лише через кілька днів з'явився в Ростові, в Росії, в Київ не поїхав, але попросив Путіна послати туди російські війська. Проте Путін вважає, що для президента це нормально і легітимності не позбавляє.

Цікава, до речі, деталь: Янукович заявив, що з Путіним не зустрічався, тільки по телефону говорив, а Путін - що зустрічалися вони в ці дні всього один раз. Мабуть, бреше все ж Янукович. Путін у цій великій бесіді з журналістами брехав в основному щодо військова: наприклад називав російських солдатів силами «кримської самооборони». А всякий, кому російська мова рідна, вже за вимовою відрізнить російського кримчанина від воронезького або сибірського жителя, особливо коли мова не про окрему людину, а про військової частини.

Може бути, що через певну імпровізаційність деякі речі він говорив щиро. На питання про Будапештський меморандум, що зобов'язав Росію, США і Великобританію у відповідь на унікальниу в історії відмову України від ядерної зброї підтримувати непорушність її кордонів, Путін із чарівною простотою відповів, що на Україні відбулася революція, тому української держави немає, а щодо нинішньої нової держави ніяких зобовязань немає. Ось так, і це показує не тільки рівень юридичної освіти президента, а й сутність нинішньої російської влади. Бо ж не може такого бути, щоб у школі КДБ Путіну на лекціях не говорили, що в 1917 році в Росії було навіть дві революції, що Російської імперії не стало, але у 14 іноземних держав, війська яких виявилися на нашій території, ніякого права вводити їх туди не було - як і у Путіна на Україну.

«Невідомі» війська в Криму. Березень 2014

 Мені важко повірити, що професор Собчак не говорив студентам, серед яких були і Путін, і Медведєв, і інші нинішні лідери, про відмінність між законами, договорами, державними деклараціями і розпорядженнями та правом як системою принципів, діючих навіть тоді, коли закінчуються договори, скасовуються закони та змінюються обставини. Все одно безліч вчинків здійснювати не належить. У правовій, зрозуміло, державі.

На тлі цієї неначе теоретичної заяви фраза головнокомандувача Путіна про те, що, вступаючи на Україну, російські солдати виставлять перед собою жінок і дітей, демонструє його особисту людяність і те, що він очікує від російської армії, якось навіть не вражає. Не так страшно, що президент поганий, як те, що держава у нас не правова, що зміни в нього були не принципові, що закони йому не писані.

Сталін і Брежнєв жили ленінською ідеєю розширення своєї зони панування. І хоч траплялися невдачі з Югославією та Китаєм, зона все ж розширювалася. Жила бідно, витрачаючи великі природні багатства на підготовку до війни, - і нехай не перемогти, але завдати смертельного удару могла. А криза настала тому, що не те що для життя, але і для гонки озброєнь коштів вже не вистачало.

Путін, отримавши з небес ціни на нафту, став грати не однією рукою, а відразу двома. Розширивши економічні контакти, він домігся багато чого і міг би навіть більшого, якби не імперська, неправова свідомість. Але і колишньоюлінією він не знехтував. Пре вперед, поки західні країни, думаючи, що це у них така тактика, відступають, де дуже задумуючись над тим, що це все загрожує їм безпосередньо. Нині Обамі для пристойності доводиться лякати Путіна «дорогою ціною», яку доведеться платити. Але платити прийдеться не Путіну. Платити буде Росія, а її саму її правителям ніколи не було шкода. Та вони й не поспішають і обачно готують чергове розширення зони впливу, яке буде ще більш зухвалим. Путін зважує, якою мірою ці дві лінії сумісні, і хто-небудь з «Брітіш петролеум», який непогано заробляв в Росії, запевняє, що цілком сумісні. І Кремль готовий взяти не відразу все, що хочеться, а частинами, головне поставити ногу. Тому й протягує «фінляндізацію», тобто згоду на відносну незалежність громадян країни ціною визнання всією країною її залежності від Росії щодо політичних та економічних питань.

Звідси ж і балаканина про розширення автономії Криму. Тут що нескажуть, все брехня. У Криму справді багато росіян. Крим, Коктебель, Алупка - це, можливо, найкращі місця на світі, і в СССР багато хто хотів там жити, особливо коли виселили татар і місце звільнилося. Але автономія там була саме татарська, а коли виселили - стала Кримська область. Україна, на відміну від РРФСР, яка одноголосно штампували антитатарські закони, полегшила їм повернення, проте недостатньо. Треба було б більше допомогати, хоч не українці їх виселяли, тай автономію відродити. А росіян і російськомовних багато не тільки в Криму, а по всій Україні. У Києві до війни росіяни разом з євреями, теж російськомовними, становили більшість, але автономії не мали. У Пітері ще в тридцяті було повно німців, нерідко на вулицях говорили по-німецьки, але ж автономії не було. Так само, як і приводу вводити та ще розширювати Кримську автономію (стаття написана до анексії Криму Росією – пер.). Це всього лише ширма, щоб встановити на всій Україні російську автономію чи оголосити Україну державою двох народів під наглядом Москви. Тому розширення російськомовної автономії в Криму - це акт агресії з боку російської влади. А права росіян, як, до речі, і євреїв, і молдаван, і кавказців, і інших громадян в Україні, як і в Росії, повинні бути абсолютно забезпечені. Можна буде порівняти, де це краще виходить. У всякому разі, поки що на Україні росіян не утискають, і Путін не зміг навести хоч якісь приклади цього.

Треба визнати, що, вже нападаючи на Грузію, Москва відкрила своє вціліле совєтське обличчя. Проковтнули. Визнали особливим випадком. Агресія проти України показала, що він не одиничний. Англомовні газети запитують: «Що ж, нам через Україну воювати?», Хоч це не більше дивно, ніж воювати через Ірак або Корею. Але поспішати з війною ніколи не треба - треба просто пам'ятати, що в протистоянні агресії Совєтського Союзу, який захопив пів-Європи, західні країни, насамперед Сполучені Штати - і за Трумена, і за Кеннеді, і за Рейгана, - знаходили способи дати відсіч. У холодній війні немає нічого хорошого, і починати її першими теж не треба. Але, на жаль, є речі гірші, ніж холодна війна. Це попередня капітуляція, одностороння холодна війна, яку Кремль почав з мюнхенської промови Путіна і оскаженілої антиамериканської пропаганди. Та й у 1946-му холодну війну почав Сталін, ні в одній із звільнених Червоною армією від Гітлера країн він не допустив вільних виборів. Нині у Росії в Україні та ж мета, але Україною Росія не обмежиться. Якщо змиритися з «фінляндізацією» України і з російською автономією Криму (стаття написана до анексії Криму Росією – пер.), за ними підуть Прибалтика, Польща, а там і до решти Європи недалече.

У тому, що відбувається, немає нічого дивного. Бо ж Захід цього не хотів бачити, Буш, зазирнувши Путіну в очі, знайшов там лише душевний спокій, Обама ні про що, крім «перезавантаження», чути не хотів, тепер мають над чим замислитися. Україна - тільки друга сходинка відродження совєтської претензії на світове панування, хоча Путін стриманіший від Хрущова і не страхає західних партнерів: «Ми вас поховаємо!». Але не треба будувати ілюзій - свідомо чи несвідомо, він до цього прагне. А що з цього такого давнього задуму вийде, залежить від усіх нас, і сьогодні - насамперед від українського народу, який в цьому столітті здійснив другу національно-визвольну революцію. Іншої можливості, крім опору, у нього, можливо, немає. Європа готова здатися, американці щось говорять, але нічого не роблять. А що восторжествує в Росії в разі поразки України - вже ясно. І в російській мові давно знайшло свою назву: звичайний фашизм.

11 березня 2014