www.ji-magazine.lviv.ua

Антоніна Колодій

24-25 квітня 2014 року у Києві  відбувся конгрес української та російської інтелігенції "Україна - Росія: діалог", організаторами і спонсорами якого були: "Відкрита Росія" Михаїла Ходорковського, Російський ПЕН-центр (керівник Людмила Улицька) і рух "Третя республіка" (Юрій Луценко).[1] Міністерство молоді та спорту України (міністр Дмитро Булатов) надало зали для проведення конгресу в НСК «Олімпійський». З російського та українського боку було запрошено по 150 учасників. Скільки  журналістів, науковців, письменників, громадських активістів, діячів культури взяли участь насправді – таких підрахунків поки що не зустрічала. Але дискусійні зали були заповнені і робочий ритм тримався до останніх годин форуму.

Враховуючи неоднозначні ставлення і трактування цього форуму в Україні, вважала за потрібне менш-більш докладно розповісти про свої враження від конгресу та дати йому власну оцінку як громадської (або, правильніше, – громадсько-політичної) акції у важкий для України період, період неоголошеної терористичної війни путінського неототалітарного режиму проти України.

Конгрес та його організатори

Запрошення на конгрес отримала несподівано, але питання їхати чи не їхати переді мною не стояло. Відразу вирішила: їхати. По-перше, хотіла власними очима подивитися на «іншу», не-путінську Росію, на людей, які мають сміливість діяти якщо й не завжди всупереч, то принаймні не в унісон з режимом. По-друге, погодилася з думкою сина, що умовах знавіснілої путінсько-кисельовської пропаганди варто говорити з кожним росіянином, який прагне послухати іншу сторону й об’єктивно розібратися в ситуації в Україні і російсько-українських відносинах.

Що ж зрештою побачила і як поспілкувалася? Про це переповім у цих нотатках, зробивши аж три застереження: по-перше, вони даватимуть дуже неповну картину того, що відбувалося, адже вдалося побувати лише на одній третині круглих столів. Решту довелося пропустити, бо вони відбувалися паралельно, в той самий час. По-друге, висвітлення того, що відбувалося у відвіданих мною дискусіях, роблю по-пам’яті, використовуючи свої дуже короткі, спорадичні і неточні записи, які робила для поточного використання (задавання питань, формулювання власних відповідей тощо), а відтак не претендую на те, щоби згадати, чи, тим більше, переповісти виступи всіх  учасників обговорень. Нарешті, інтерпретації й оцінки неминуче будуть суб’єктивними, відображаючи мої очікування й уявлення про те, що і як мало би відбуватися, щоби принести найбільшу користь для українських і російських учасників форуму та для досягнення тих цілей, які вони перед собою ставили.

* * *

Першою з привітальним словом виступила російська письменниця Людмила Улицька, керівник Російського Пен-центру, що став одним із співорганзаторів конгресу. Як і належить письменниці, говорила вона про інтелігентних людей в Росії з антивоєнними настроями, яких недостатньо багато, щоб впливати на політику; про культуру, яка вище політики; побажала українцям (і собі) «побудувати вільну незалежну державу, звільнену від радянської спадщини».

Юрій Луценко, вітаючи представників російської та української інтелігенції, побудував свій виступ на твердженні, що свобода рухається на схід: поваливши свого часу Берлінську стіну, дійшла до України, і ми просуватимемо її далі. Другою була теза про те, що зараз відбувається протистояння не російського та українського народів, а культури і варварства. Люди культури незалежно від національності повинні разом протистояти варварству. Ми за Пушкіна, але проти Путіна. Протиставлення вийшло трохи ризиковане, якщо врахувати, що зовсім недавно, як реакція на «підписантську» активність чималого кола російської інтелігенції, була опублікована замітка професор НаУКМА Володимир Панченка, в якій він показав, носієм якої «культури» в політичних питаннях був геніальний поет Пушкін, до яких людиноненависницьких висловлювань він звертався, закликаючи якомога швидше та енергійніше задушити польське повстання 1830 року та яку великодержавну зверхність при цьому виявляв[2].

Ініціатор і головний спонсор форуму Михаїл Ходорковський виступав третім[3]. Він говорив найбільш радикально, не вуалюючи своїх антипутінських думок евфемізмами. «Ми зібралися тут з різних причин, але в першу чергу тому, що не згодні з політикою президента Росії Володимира Путіна відносно України», – сказав він на початку. «Україні важко, але я не вірю, що народ, який пройшов за останні десять років дві революції і вистояв на Майдані під кулями, готовий змиритися з втратою державності…»  Ці слова мусили бути сказані на початку. Адже не всі високоповажані гості здатні були так лаконічно оцінити зв'язок  Майдану і зовнішніх та внутрішніх загроз українській державності, а спеціально з теми Майдану, на превеликий жаль, не було заплановано жодної панельної дискусії.

Агресивна політика Путіна щодо України шкодить і самій Росії, адже «президент Путін вирішує не глобальні стратегічні завдання» країни, а «використовує свої службові можливості, щоб помститися за свою особисту образу» – за революцію, за вигнання крадія Януковича і його корумпованого оточення, заявив М. Ходорковський. І додав: «Надто вже, на жаль, очевидні паралелі».

Не обійшлося й без ложки імперського дьогтю, який промовцеві міг здаватися скоріше єлеєм – адже він похвалив Україну. Михаїл Ходорковський пожалкував, що через амбіції Путіна та його  недалекоглядну політику «надовго чи назавжди заблокована можливість для Москви стати центром тяжіння всього східнослов'янського світу», а також «ідея об'єднання православної церкви навколо Москви». Це місце, припустив п. Ходорковський, тепер може зайняти Київ, з чим він нас і вітає, хоча сам, як росіянин, переживає за Росію. І хоч промовець припустив, що ці його думки («особисто як Михаїла Ходорковського, а не як  організатора конференції»), можуть викликати критику, йому, здається, не спало на гадку, що Київ та українські інтелектуали взагалі не сприймають ідеологему російських «почвенников» ХІХ ст. про особливу цінність «східнослов’янського світу» та православ’я і не прагнуть бути «центром тяжіння» для людей за етно-релігійною ознакою. Для української інтелектуальної еліти  (принаймні – її великої і найбільш суспільно активної частини) Євромайдан та його ідеали – це занадто серйозно. А у відповідності до них, і для Росії, і для України було б найкраще стати нормальними національними державами й розвивати партнерські горизонтальні зв’язки з усіма країнами і культурами світу, не виокремлюючи слов’ян і не поділяючи їх на східних і західних, православних і католиків…   

Тематичні круглі столи: зміст і форма.

Далі були тематичні секції (так звані «круглі столи», які за організацією простору в аудиторіях такими, на жаль, не були, але це питання суто технологічне). Вибирати з-поміж них – нелегка справа. Усі теми актуальні, а їх учасники – відомі представники науки, культури, медіа. Серед представників медіа, особливо російських, знаменитостей було, мабуть, найбільше. Однак і їх персони, і їх позиція достатньо відомі завдяки інтернету й телебаченню, тож я відразу вирішила пропустити секції, в яких домінували публіцисти з журналістами й надати перевагу професійно корисному перед цікавим. 

Першою серед відвіданих мною була секція «Суспільство / Наука / Освіта» з таким розшифруванням запланованого обговорення проблем: «Корупція в науці. Проблема фальшивої науки. Громадський контроль і боротьба з корупцією. «Витік мізків» – причини еміграції вчених, економічні та політичні». Модераторами були російський публіцист Сергій Пархоменко, член співтовариства «Диссернет», яке провело низку журналістських розслідувань щодо плагіату дисертацій, у тому числі й високопоставлених російських чиновників. Від України модерував науковець і директор видавництва «Дух і літера» Костянтин Сігов.

Серед зареєстрованих учасників мала бути заступник МОН України Ірина Совсун, від якої я  сподівалася отримати конкретну інформацію про те, що найближчим часом робитиметься в Україні на інституційному рівні для подолання корупції в науці та освіті. Адже Міносвіти таки домоглося схвалення ВР достатньо реформаторського закону «Про вищу освіту», здатного суттєво обмежити як корупційні можливості, так і домінування бюрократії у вузах та наукових установах України. На жаль, заступник міністра не прийшла.

Зате на секції незаплановано виступив ініціатор і спонсор конгресу Михаїл Ходорковський, який підтримав ідею створення в Києві нового університету, повністю зорієнтованого на найвищі європейські стандарти (і цінності?), в якому могли б навчатися також молоді люди з Росії (очевидно, за його фінансової підтримки). 

Обговорення корупції в науці Сергій Пархоменко намагався спрямувати в бік морального аспекту фальсифікацій та обману в науці. Змістовної дискусії з цього питання не вийшло. Причиною, на мій погляд, була як недостатня підготовленість аудиторії саме з цієї теми, так і те, що модератора, як публіциста, цікавила не стільки наука та її стан, скільки неправомірні способи отримання певного суспільного становища (для мене, казав він, важлива не дисертація, а репутація). Інших же учасників хвилювали саме питання впливу корупції на стан освіти і науки, їх деградація та інституційні способи подолання і корупції, і деградації.

На цій секції, на відміну від багатьох наступних, модератори явно намагалися не допустити «політизації» обговорення, спрямувати дискусію в бік «конструктивних» пропозицій щодо російсько-української співпраці. Їх зусиллями увага, зрештою, була перемкнута на нейтральні питання продовження спільних російсько-українських наукових проектів у Криму (безвідносно до теперішнього статусу півострова, якому так і не було дано оцінки), проектів щодо подолання наслідків Чорнобиля, а також на пропозиції не допустити запровадження санкцій, які б зачіпали інтереси та можливості російських науковців. Очевидно виходячи з тих самих міркувань, вони постаралися «зам’яти» питання про використання української  мови як робочої на конгресі, яке поставила Наталія Беліцер. А щоб випадково не потрапити на якогось «радикала» та не загострити дискусію, модератори намагалися давати слово людям, яких знали візуально (принаймні так виглядало збоку).

Моє бажання вставити свої п’ять копійок щодо зв’язку корупції в науці й освіті з посиленням авторитарних режимів залишилось нереалізованим. Не вдалося донести до учасників круглого  столу й думку про те, що в часи військового протистояння говорити про політичну нейтральність недоречно. Навпаки, в часи великого конфлікту науковці просто зобов’язані ставати публічними інтелектуалами і давати принципову оцінку подіям і поведінці груп та осіб при владі. Ховати голову в пісок, видавати, що нічого не сталося і ми працюємо далі, як завжди – значить підігрувати агресивній політиці Путіна та його оточення, додавати йому аргументів у розмові з Заходом: мовляв, у нас тут усе в порядку – вчені працюють, життя йде своїм ходом, а ваші санкції тільки порушують нормальний перебіг подій.

Ці питання, зрештою, мали постати (і я мала намір долучитися до їх обговорення) на наступній, останній секції першого дня роботи конгресу. Однак на ній було ще менше системності та посутності в обговоренні внесених до програми питань. Натомість було достатньо сперечань на тему, хто кому більше винен і хто кому повинен допомагати.

Отже, під вечір першого дня роботи конгресу довелося пропустити аж три секції «Культура. Російська література в Україні: проблеми перекладу» (не зрозуміло, чому не було – « і навпаки»); «Суспільство. Екологія: захист навколишнього середовища і розвиток екологічного способу життя»; Суспільство. Права людини (політичні в'язні, трудові мігранти, політичні емігранти)».  Натомість я обрала секцію «Суспільство. Відповідальність інтелектуальної еліти двох країн за долі Росії і України в контексті політико-історичної драми. Усвідомлення суспільства, його розвитку, через різні форми культури і мистецтва. Просвітницька роль і відповідальність за формування суспільних стереотипів». На мій погляд, ця секція могла би стати ключовою для усього Конгресу, враховуючи його головну мету: налагодити діалог суспільно відповідальних людей з двох національних еліт. Модерували дискусію російський журналіст Алєксандр Морозов і директор видавництва «Критика», український публіцист Андрій Мокроусов (заявлений у програмі Остап Дроздов чомусь не приїхав).

Розпочинаючи роботу секції, Андрій Мокроусов зробив доволі провокаційну заяву про те, що в ставленні до участі у Конгресі українські інтелектуали поділилися на три частини, одна з яких твердо вирішила не брати в ньому участі, вважаючи, що його організатори виходили насамперед з потреб росіян, і що цей форум набільше потрібен Росії. Відтак, вони собі нібито сказали: не хочемо бути комбікормом для росіян…

Росіяни (у плані «шпильок») в боргу  не залишились. Сумнозвісний російський  політтехнолог Марат Гельман, який свого часу попрацював і на В.Медведчука, і на В. Януковича (саме йому приписують карту з поділом українців на 3 сорти у 2004 р.), іронічно прокоментував ситуацію з «низькою культурою» українського Сходу, яким вони, російські інтелектуали, готові, мовляв, заопікуватись… Все одно, сказав він, хочемо ми того, чи ні, цей регіон перебуває під впливом російського культурного та інформаційного поля, то чому б нам не попрацювати там більше. Виголосивши свої наміри, пан Гельман забрався з аудиторії, залишивши незгодним можливість сперечатися між собою. Репліка у відповідь Гельману прозвучала вже без нього, з вуст представника означеного регіону Олександра Філоненка, який запевнив, що жодної допомоги від росіян мешканці українського Сходу  не потребують.

Ще один випад з російського боку прозвучав від алтайського громадського активіста (так він представлений в інтернеті) Костянтина Ємєшіна. Діставшись до Києва аж з Барнаула, цей пан заявив, що не можна зневажливо висловлюватись про керівників їхньої держави, називаючи їх кремлівською клікою тощо, бо українці самі винуваті в теперішній ситуації: «взрыв произошел у вас, а не у нас, и это вы нас в это втянули».

Були на цій секції хороші проукраїнські виступи, з різким осудом політики Путіна та його режиму, які зірвали аплодисменти – від росіянок Ольги Курносової, Тетяни Ворожейкіної,  Володимира Дубровського від України та інших. Але стосувалися вони загальних речей: політичного режиму, міждержавних відносин України та Росії, політики Путіна (яку Тетяна Ворожейкіна охарактеризувала як суміш «заздрості з ненавистю»). До обговорення відповідальності інтелектуалів за стан справ насамперед у своїх країнах, а тоді вже – у відносинах між ними, справа фактично не дійшла. Саме словосполучення «публічний інтелектуал», яке тільки починає входити в широкий вжиток в Україні, для російського дискурсу, як мені здалося, взагалі не характерне. Це й не дивно, враховуючи особливості путінського неототалітарного режиму та методів його впливу на формування інформаційного поля.     

В інших секціях, за свідченням тих, хто їх відвідав, також не було досягнуто великого порозуміння. Це стосується і найцікавішої, на перший погляд, секції «ЗМІ. Україна і Росія: можливість свободи слова. Цензура. ЗМІ «у вигнанні»: чому російські ліберальні журналісти обирають Україну і як їх приймають». Конфліктними виявились питання відключення російських телеканалів в Україні в умовах інформаційної (і не тільки) війни; термінології, як-от вживання українськими журналістами слова «колоради» щодо тих, хто навішував на себе георгіївські стрічки на Сході України; росіяни так і не розуміли, чому російська мова як друга державна може бути "загрозою для державних інтересів України", а багатьом українським учасникам не подобався традиційно «старше-братський» тон росіян. Російська поетка Єлєна Фанайлова, добре описала цю ситуацію на сайті «Радіо Свобода»: «Ми мало знаємо одне про одного, але любимо порозмірковувати один про одного – росіяни та українці. Нам здається, що якщо використовувати російську мову, то ми можемо правильно описати реальність. Але ця понятійна схема більше не працює… Якщо ти не бачив колорада в його природному середовищі існування, ти не можеш правильно оцінити слово. Мова наша, крім того, що стала знаряддям пропаганди, підводить нас, не вміючи описати реальність»[4]. Піддавшись емоціям, дискутанти почали звинувачувати один одного в націоналізмі й шовінізмі і так і не дійшли до позитивних висновків щодо способів протидії державній пропаганді й інформаційній війні, які спотворюють дійсність до непізнаваності.

Загалом перший день роботи конгресу викликав деяке розчарування. По-перше,  спостерігався «перекіс» у бік домінування російської складової, що відобразилось насамперед у тому, що мовою Конгресу де-факто була російська (про наміри чула різні твердження), і з боку гостей не спостерігалося готовності чути українську (Юрій Луценко почав був говорити українською, та уважно подивившись у зал, швиденько перейшов на «общепонятный»). По-друге, модератори проявляли надмірну, як для української аудиторії, обережність і, щоб не загострювати дискурс, надавали перевагу виступам своїх надійних «знайомих». І, по-третє, представленість українських інтелектуалів була неадекватною, що справляло враження зібрання не стільки російських друзів України, які хотіли глибше розібратися в заявлених проблемах і хоч якось вплинути у себе вдома на подачу України в інформаційному просторі та на її сприйняття суспільством, скільки українських друзів Росії, метою яких було заспокоїти росіян, сказавши: нічого-нічого; хоч і війна, й агресія, але ми продовжуємо вірити, що у вас є люди культури, з якими будемо співпрацювати, незважаючи ні на що. 

Другий день засідань 25 квітня почався для мене з секції, на яку записалася ще з дому: «Економіка / Політика. Шлях до Європи: модернізація по-українськи – як уникнути помилок.
Український федералізм – вихід з глухого кута чи політична пастка? Значення конгресу і перспективи співробітництва інтелектуальних еліт». Потім відвідала ще дві секції (про них нижче), у кожній із яких брала участь у дискусії.

Водночас, довелося пропустити інші, не менш цікаві й гострі дискусії на круглих столах: «ЗМІ / Суспільство / Наука. По інший бік пропаганди. Протидія інформаційній війні: які механізми використовуються і як з ними боротися». «Фальсифікація історії. Проблема інтерпретації історичних подій. Специфіка підручників з історії»; «Культура. Російська мова в Україні без комплексів і упереджень. Чим загрожує незалежності України державний статус російської мови?»; «Людина і церква: роль релігійних інститутів і установ у забезпеченні міжсуспільного діалогу і миру»; «Економіка / Суспільство. Доля Криму після анексії в короткостроковій, середньостроковій і довгостроковій перспективі. Бізнес на війні. Хто багатіє на анексії Криму та дестабілізації на південному сході України. Майбутнє українсько-російських ділових відносин»; «Культура. Україна і Росія: можливість свободи творчості. Цензура. Обмеження свободи думки і самовираження. Адміністративні бар'єри»; «Децентралізація: співробітництво регіонів, волонтерський рух і благодійність. Загальні проблеми розвитку; проблеми у зв'язку із загостренням російсько-українських відносин».

Дискусію про модернізацію і федералізацію вели добре відомий в Україні опозиційний російський публіцист Станіслав Бєлковський та український політолог, генеральний директор журналу «Експерт Україна» Олександр Харебін. Перший виявляв усі ознаки поваги й толерантності до української сторони, починаючи з того, що сам говорив українською; другий задавав запитання промовцям та при потребі досить виразно натякав на відхід від логіки або фактів, дбаючи не стільки про форму, скільки про зміст обговорення. Це приємно контрастувало з досвідом попереднього дня і викликало оптимістичні сподівання, що діалог справді може налагодитись.

Українською мовою виступив екс-міністр закордонних справ Костянтин Грищенко, який раніше був також послом України в Росії. Як завжди висловлювався дипломатично, закликаючи до діалогу, до вирішення непростих питань політики щодо Криму (наприклад, постачання води чи підтримання залізничного зв’язку з анексованим півостровом), але водночас заявив, що, підтримуючи зв'язок, ми вже не зможемо називати «братами» тих, хто увірвався в наш будинок і намагається «забрати все, що вважає за потрібне».
В питаннях модернізації кадровий дипломат висловив не лише про-європейську позицію, а й чималий оптимізм. За його словами, новий «план Маршалла», тепер для України, це «реальність недалекого майбутнього».  

Інший відомий політик та кандидат у Президенти України, народний депутат Петро Порошенко говорив про модернізацію в контексті європейської інтеграції, і, як один з авторів як політичної, так і економічної частини Угоди про Асоціацію з ЄС, запевнив, що вона забезпечить успішну модернізацію економіки. Відповідаючи на запитання, розповів про свою поїздку на Схід, де якраз напередодні була загроза прямого вторгнення військ Росії на українську територію.

Трохи випав із контексту виступ відомого вченого-економіста Валерія  Гейця, який всупереч усім революціям зберігає вірність засадам пост-радянського фундаменталізму в економічній науці. Більшу частину свого виступу він присвятив поясненню, звідки взялися 160 млрд. дол., які він з колегами «підсунули» В.Януковичу як ціну входження до ЄС, а також зачитав   результати низки соціологічних досліджень, які показують, що значна частина населення України підтримує, мовляв, змішану економіку та втручання держави в господарське життя. Повіяло духом київських дискусій 1990-х років…

Від росіян виступали депутат Держдуми Ілля Пономарьов, який загострив увагу на небезпеці від російської армії, яка стоїть на кордоні та на першочерговості проведення виборів у всіх регіонах без винятку та визнання їх легітимними. Він висловив також думку, що Україні буде важко здійснювати модернізацію, якщо вона втратить індустріальну базу у Східному регіоні. В обговоренні федералізації виступила Єлєна Лук’янова, доктор юридичних наук, член Громадської палати Росії і адвокат п. Ходорковського (про її виступ – нижче).

Взагалі на всіх секціях строго дотримувався принцип почерговості виступів представників Росії та України.

Не пропустила свого моменту і я, як особа, віддавна зацікавлена проблемами регіоналізму та федералізму (модернізації також, але говорити про неї не змогла через брак часу). У своїх давніших публікаціях з цього приводу я чимало філософствувала про амбівалентність федералізму, його плюси та мінуси, про різну глибину регіональних розмежувань в Україні і про термінологію, за допомогою якої відмінності можна описувати[5], про не дуже успішний процес формування спільної соцієтальної культури[6]. Проте нині воєнно-політична ситуація примушує говорити не про тенденції і концепції, і навіть не про стратегію, а про тактичні кроки збереження держави та її подальшу життєздатність. Тому треба писати нові статті з цієї проблеми, у тому числі й з обґрунтуванням підходів, викладених у виступі на Конгресі. Якщо ж говорити коротко, то зміст виступу зводився до того, що відповідь на поставлене в назві секції запитання: «Український федералізм – вихід з глухого кута чи політична пастка?» має звучати: звичайно, пастка; і в неї ми не повинні вскочити. В цьому легко переконатися, якщо спробувати з’ясувати: чому і для чого, хто і як домагається реалізації цього, підтримуваного Кремлем сценарію саме зараз…

Враховуючи відмінності між Донбасом і рештою України в політичній і ширше – соцієтальній культурі (тій закодованій на рівні менталітету системі цінностей, які визначають соціальну поведінку населення певної країни або регіону), було би логічно, на мою думку, провести референдум про відокремлення цієї території від України, а не про федералізм. Проте ми не можемо на це піти з міркувань довгострокових державних інтересів, а також теперішніх, актуальних інтересів тієї більшості населення Донбасу, яке виступає не тільки проти відокремлення, а й проти федералізму; навіть, якщо ця частина населення веде себе сьогодні пасивно. Як би там не було, Україна не повинна переоблаштовувати державно-політичний устрій у період кризи, раптово і тільки тому, що цього вимагають радикали, яких підтримує Путін. Україна має йти своїм шляхом, зважаючи на потреби регіонів, але насамперед дбаючи про зміцнення державних інституцій. Будь-які структурні перебудови мають здійснюватися після обрання нової легітимної влади, на основі конституції і законів (у тому числі й закону про референдум). Заборонних тем для політичних дискусій немає, але будь-які пропозиції мають бути обґрунтованими, а їх врахування має здійснюватись на основі демократичної, правовим шляхом унормованої процедури.

На жаль, я не встигла згадати про ту велику роботу, яку ведуть українські правники й політологи в напрямку підготовки законодавства, спрямованого на децентралізацію управління країною без федералізації. Як наслідок, мусила вислуховувати повчальні розмірковування колеги з Росії (Єлєни Лук’янової) про те, що не слід бачити все в контрастних кольорах: унітарна – федеративна держава; що є дуже багато перехідних форм і способів децентралізації (з відповідними прикладами зарубіжних країн). Ідеї загалом правильні, але не нові для українських науковців і політиків. А крім того, для предметної дискусії треба було б знати, не тільки що обговорюється, а й що вже робиться в Україні в цьому напрямі, а також чого конкретно хочуть сепаратисти і що, зрештою, може їх задовольнити чи зупинити[7].

Наступним був круглий стіл «Суспільство / Люстрація: за і проти. Україна пішла європейським шляхом. Росія свого часу від цього відмовилася. Подолання радянської парадигми». Володимир Кара-Мурза та Євген Захаров були не тільки модераторами, а й дуже цікавими промовцями у цій дискусії. В.Кара-Мурза ознайомив аудиторію з історією питання про люстрацію в Росії, а Є.Захаров прочитав, фактично, коротку лекцію про особливості 4-х законопроектів про люстрацію, зареєстрованих у ВР України. Він також висловив своє неоднозначне ставлення до самого процесу люстрації, який з одного боку потрібен задля очищення суспільства, а з іншого, на його думку, – пов’язаний із порушенням прав людини. Останнє твердження пізніше заперечили інші учасники дискусії: Володимир Кара-Мурза, Ілля Пономарьов, Борис Захаров і я.

Дуже цікавим був виступ російського правозахисника Олександра Даніеля, який показав високий рівень не лише теоретичної, а й практичної обізнаності з проблемою. Він був одним з керівників «Меморіалу», розробляв законопроект про реабілітацію жертв сталінських репресій і в далекі єльцинські часи не підтримав ідеї люстрації, бо вона входила у протиріччя з названим законом. Тепер він про це трохи жалкує, але як і раніше вважає проведення справедливої ​​люстрації на пострадянському просторі складним, практично нездійсненним завданням (насамперед з технічних причин – через стан архівів і наявність у них багатьох неправдивих відомостей).

Після двох виступів, автори яких заперечували люстрацію, вважаючи її знаряддям помсти і «захоплення» звільнених місць, а також ототожнюючи з нею різні неправові «вихлюпування» пост-революційної енергії активістів у вигляді самодіяльної, так званої «народної люстрації», дуже вдало всі крапки над «і» над розставив депутат російської Держдуми Ілля Пономарьов. Він показав і  необхідність, і правову обґрунтованість люстрації для суспільств, які хочуть здійснити розрив з минулим. Борис Захаров поставив люстрацію в контекст перезавантаження влади, а я наголосила на її меті: створити нову якість органів державної влади та управління. Секція, на відміну від багатьох інших, відбулася спокійно, без зайвих емоцій і була більше схожа на секцію наукової конференції.

Політичні та ідеологічні протистояння знову заявили про себе на наступній, фактично підсумковій секції про найближчі і віддалені перспективи відносин України та Росії (хоч заключним було наступне за нею пленарне засідання). Дискусію на тему «Стратегія Кремля щодо України / Чи чекають нас десятиліття взаємного відторгнення? Чи можливе мирне співіснування демократичної України і авторитарної Росії?» розпочали модератори Станіслав Бєлковський, Борис Нємцов, і Микола Вересень. Жорстка критика намірів і політики Кремля, «мстивості» В. Путіна та його ненависті щодо України, яку він так і не зміг вписати у свої геополітичні схеми, доповнювалась (часом спірними) припущеннями щодо можливих кроків України у відповідь. «Публіка» намагалась дискутувати з поглядами «інженерів людських душ», що перебували на сцені, а Микола Вересень усіляко ці намагання стримував, кажучи, що це ж, мовляв, не прес-конференція. Сам він висловився найкоротше, прирівнявши поведінку російської держави до поведінки незрілого підлітка, який постійно у стресі, на всіх ображається і усім погрожує… Пізніше один із промовців із залу, зауважив, що, на його погляд, це скоріше старечі, а не юнацькі «вибрики» (слово, перепрошую, моє – А.К.).

Не втрималась від участі в дискусії і я, бо дуже вже зачепила стійкість позиції Бориса Нємцова, про яку напередодні він двічі заявив на телебаченні і знову, майже слово в слово, повторив на конгресі, дивуючись, що українська сторона його не хоче розуміти. Суть її полягала в тому, що  над Україною нависла загроза зникнення державності, отже – її збереження – базовий пріоритет, про який усі мають думати та говорити. А українці цього начебто не хочуть помічати й ведуть дискусії про державну мову, федералізм та інші питання. Треба, стверджував Нємцов, будь-якою ціною зберігати державу, причому в тих кордонах, у яких її вдасться зберегти. Хочуть сепаратисти другу державну мову – треба їм дати, хочуть федеративного устрою – те саме. 

Формально, нібито все правильно. Але… Заперечення викликало по-перше саме припущення, що українські експерти та політики не розуміють глибини загроз. По-друге неприйнятним видавався ось цей алярмовий і водночас пораженський тон висловлювань, який прирікав би українських політиків на те, щоб іти у фарватері всіх путінських вимог, трансльованих ним через своїх великих і малих, озброєних і беззбройних сепаратистів.  По-третє, і це мабуть головне, дивувало, що наштовхуючись на нерозуміння партнерів по дискусіях, сам Нємцов недобачив однієї великої суперечності у своїх висловлюваннях. З одного боку, він стверджував, що Путін мстить Україні за Майдан, що він її ненавидить та що головна його мета – збереження своєї влади, у даному випадку за рахунок розширення території держави, відновлення імперії. То яким же чином Україна може зберегти свою державність, йдучи шляхом «умиротворення агресора»? Адже для нього, як і для його «сепаратистів-терористів», мова – десяте діло, привід, засіб окозамилювання. То ж ідучи шляхом задоволення цих надуманих, насправді неважливих для агресора вимог, його не вдасться зупинити. Тому прагнучи до побудови правової держави (саме цього хотів Майдан), ми йтимемо крок за кроком, розв’язуючи реальні проблеми мовно-культурного розвитку регіонів, самоврядування (й бюджетної федералізації), але тільки на основі правових, демократичних процедур, а не під диктовку кремлівського володаря. Ці думки я, як могла, намагалася втиснути у свій виступ. Реакція на нього була «Я же не приехал вас учить, но…». А з українського боку прозвучала репліка, що усе-таки «краще одна держава з двома мовами, ніж дві держави – кожна зі своєю» (від відомого соціолога Євгена Головахи). Значить, аргумент, що це не допоможе в теперішній ситуації, не був почутим.

Нерозуміння один одного між росіянами та українцями проявлялись в основному там, де давались поради, рекомендації, але не було конкретики, не було обізнаності щодо українського дискурсу з означених проблем і щодо того, що вже реально робиться в Україні на рівні хоча б Верховної Ради, не кажучи вже про громадянське суспільство. Взагалі, формат «конгресу», можливо, й допускає обговорення в стилі «хто що знає», але мені, як науковцю, кращими видаються панельні дискусії довкола аргументів, сформульованих у виступах основних доповідачів на кожній панелі (секції).

Втім, у цілому ця секція пройшла в достатньо дружній атмосфері. Були й вибачення з російської сторони за політику керівництва держави, був і жовто-блакитний віночок на голові російської вченої і громадської діячки, були й запевнення українських промовців, що конгрес приніс значну користь, а діалог варто продовжувати.

У такому настрої і чекали ми (доволі довго, бо справа виявилась непростою) на резолюцію Конгресу, яка мала бути оголошена на заключному пленарному засіданні під головуванням Мустафи Наєма.

Підсумки і резолюція Конгресу

Як «символічна акція солідарності російської та української інтелігенції», майданчик для обміну думками й налагодження контактів на майбутнє Конгрес безумовно  заслуговує позитивної оцінки. «Притирання» інтелігенції двох країн відбулося, хоч залишаються питання щодо глибини його впливу на взаємне сприйняття сторін. Втім, заплановано продовження контактів і навіть співпраці в рамках постійно діючих організацій.  

Але завдання ставилися масштабніші. На питання, чи були знайдені способи протидії інформаційній війні і державній пропаганді, відповідь буде скоріше негативною.  Тим більше не було (та й не могло бути, на мій погляд) вироблено якоїсь «дорожньої карти» подолання «міждержавного протистояння», читай «агресивній політиці Путіна щодо України». Ця планка була поставлена занадто високо, враховуючи те, що «друзів» пост-революційної України в Росії недостатньо багато, щоб впливати на політику.

Текст резолюції був зачитаний російською мовою Алєксандром Морозовим та українською – Маріанною Кіяновською[8].

В резолюції ніякі практичні кроки не були прописані, але оцінки були чіткими і зрозумілими. В документі зазначено, що Росія і Україна «підійшли до небезпечної межі справжньої війни» і що в такій драматичній ситуації  «інтелектуали та діячі культури двох країн зобов'язані зробити все для того, щоб повернути довіру та партнерські відносини між нашими народами і країнами». Чітко заявлена незгода з втручанням Росії у внутрішні справи України, зокрема, у питаннях державного устрою, самоврядування та мовної політики (із зазначенням поваги до культурних і мовних прав меншин); висловлена підтримка «територіальної цілісності України в її конституційних межах», а також стурбованість перетворенням Росії «на закриту, агресивну країну, політика якої порушує норми міжнародного права». «У критичні моменти історії, – мовиться в резолюції, – відповідальність  інтелектуалів та діячів культури відчувається особливо гостро. Ми готові зробити все від нас залежне, щоб покласти край російсько-українському протистоянню», а також «вважаємо європейський вибір єдино вірним і для України, і для Росії».

Якщо врахувати різнобій думок і висловлювань упродовж конгресу, цей документ, як на мене, вийшов навдивовижу цілісним і загальноприйнятним.

Загалом зустріч можна оцінити як масштабну, інформативну, але успішну не більше як наполовину (якщо брати до уваги її можливі політичні наслідки). Однак велика цінність спілкування, як на мене, – в самому спілкуванні, і воно відбулося. Думаю також, що більшість учасників форуму покладають надію на нові етапи діалогу, бо хоч як би важко він не давався, альтернативи живому спілкуванню, за ефективністю впливу на його учасників, просто немає.

І ще хочу зробити такий постскриптум. В деяких ЗМІ конгрес був названий «балом Ходорковського», висловлювались думки, що такі гучні заходи для України – не на часі. Тож, чи був це «бенкет під час чуми»? Я категорично заперечую таку оцінку. Хоч і фуршети, і поселення, і все інше було на високому рівні, усе це (в теперішніх українських умовах) відсунулось на другий план, а на першому були робочий настрій, демократична атмосфера і серйозний обмін думками.