www.ji-magazine.lviv.ua

Георгій Кухалейшвілі

Спостерігаючи за динамікою, що стрімко розвиваються на Південно-Сході України, включаючи Донбас, очевидно, що далеко не 100% населення «бунтівного» регіону готове підтримати створення Донецької Народної Республіки (ДНР) або входження до складу Росії.

Ця теза може здатися парадоксальною у світлі того, що трапилися захоплення сепаратистами адміністративних будівель в містах Донецької та Луганської областей, а також вільно розгулюють озброєны особи з оранжево-чорними стрічками і триколорами, з огляду на паузи у проведенні антитерористичної операції (АТО).

Відірваною від реальності ця теза виглядає на тлі російських ЗМІ, які заливаються про «кровопролитні вуличні бої на території Донбасу проти організованих загонів Правого Сектора», про «самовідданому протидію «російської меншини» ідеям «необандерівців», які не сумісні з концепцією «русского мира» і нарешті, на цьому тлі «загрозу для життю і безпеці російськомовного населення», яка вже всім приїлася.

Досить дивною ця теза може здатися і в світлі періодичних панічних заяв з боку українських компетентних осіб про неминуче втручання російських військ, у разі застосування сили по відношенню до парамілітарних формувань і окремих озброєних осіб. До тих пір, поки сепаратисти не починають захоплювати в заручники міжнародних спостерігачів, збивати українські вертольоти, а також прострілювати кінцівки тим, хто у відповідь на питання про політичну орієнтацію не вимовляє назву східного сусіда. Остання неофіційна інформація в українських і російських ЗМІ не фігурувала.

На Південно-Сході України існує певного роду інформаційний дисонанс. Далеко не все що підноситися російською стороною міжнародному співтовариству і українським громадянам відповідає щоденним реаліям. Найбільш характерним прикладом подібного інформаційного дисонансу, є соціально-політична ситуація, яка склалася на Донбасі.

Невід'ємним джерелом сепаратистських настроїв в даному українському регіоні є російське інформаційне поле, під вплив якого підпала певна частина місцевого населення. У ряді кіл донбаського суспільства існує недовіра до українських мас-медіа. Причиною недовіри, вважається їх нібито «необ'єктивність по відношенню до політичної та соціально-економічної ситуації на Донбасі та в Україні в цілому». В якості інформаційної віддушини, місцеві жителі бачать російські мас-медіа. Російське телебачення бачиться як більш доступне для сприйняття російськомовного населення і сприймається як «незалежний та неупереджений» арбітр, який критично оцінює ситуацію в сусідніх з Росією державах, включаючи Україну. Некритично мислячі особи стають залежними від російської пропаганди, та ідеї відокремлення від України.

Але мало, хто замислюється про те, що в умовах інформаційного суспільства, мас-медіа відіграють роль інструмента психологічного тиску з боку акторів міжнародних відносин по відношенню до об'єктів їх інтересів. Україна сприймається подібним об'єктом з боку Росії. Настрої паніки, страху перед українськими ультраправими рухами і неприйняття нової влади систематично подається російськими ЗМІ. Добре організовані нечисленні загони озброєних сепаратистів, серед яких нерідким явищем стала присутність представників російських спецслужб, трактується російськими ЗМІ як «рух, що виник стихійно і спрямований на запобігання появи озброєних представників Правого Сектора на Донбасі». Характерним прикладом впливу російських і місцевих про-російських ЗМІ слід вважати інтерпретацію невдалої спроби захоплення зброї в ході штурму проросійськими активістами частини Внутрішніх військ в Маріуполі. У неофіційних джерелах тривалий час мусувалася аргумент про те, що приводом до штурму військової частини в Маріуполі стало нібито присутність на її території «озброєних представників Правого Сектора, переодягнених у форму правоохоронців».

Навіть серед прихильників цілісності України серед жителів міст Донбасу, правоохоронці, які намагаються відновити правопорядок, сприймаються крізь призму російської пропаганди в якості засланих представників ультраправих рухів, агресивно налаштованих по відношенню до російськомовного населення.

Психологічному тиску з боку Росії піддається і частина української політичної еліти. Тільки в даному випадку його носієм виступають дії російських колег. Звернемо увагу на хвилеподібну динаміку проведення АТО. Незважаючи на кількісну і якісну перевагу українських військових і міліцейських підрозділів у порівнянні з укріпленими блокпостами сепаратистів, дії перших відрізняються пасивністю і нерішучістю. Незважаючи на успіх першого штурму Слов'янська українськими військовими, інформація про початок навчань 10-тис. збройного угруповання російських військ поблизу державного кордону, привела до призупинення активної фази АТО. Хоча відеоролики, зняті в районі прикордонних з Луганською областю російських населених пунктах, говорять про декілька одиниць бронетехніки і вантажівках з живою силою без напису «Миротворча місія». Відповідний момент для успішної реалізації АТО був упущений. Хвиля силових захоплень адміністративних будівель перейшла на Луганську область. На поточний момент, в умовах поновлення проведення активної фази АТО, українським військовим доводитися діяти в більш складних умовах, протидіяти добре закріпленим сепаратистам. Приклад тому, вуличні бої в Слов'янську.

Хоча потрібно розуміти той факт, що Росія на відміну від не прикритої анексії Криму, у Донбасі діє опосередковано, бажаючи домогтися відділення даного регіону руками місцевого населення підготовленого інформаторами і диверсантами російських спецслужб. На відміну від Криму, де 60% населення становили етнічно росіяни, населення Донбасу є поліетнічним. При цьому відсутня однозначна підтримка приєднання до Росії або створення сепаратистського утворення, навіть серед лояльних до РФ.

У протиречивій інформації, яку подають російські ЗМІ, сепаратистський рух на Донбасі не носить масового характеру і охоплює близько 15-20% населення регіону. При цьому «донбаські сепаратисти» не є однорідною соціальною групою. Її можна поділити на дві підгрупи.

Перша підгрупа представляє собою «кістяк», який складають т.зв. «Загонів самооборони», чисельність яких в захоплених містах складає близько 1-2 тис. чол. Соціальною базою «кістяка» виступають маргінальні верстви депресивних мономіст, невеликих населених пунктів. В основному це знедолені безробітні робітники, селяни, ті, що недавно звільнилися або втекли з ув'язнення, яким нічого втрачати.

Друга підгрупа представлена ​​співчуваючими сепаратистам жителями великих міст Донецька, Луганська та Маріуполя. Вони не беруть активної участі у збройних виступах, але допомагають сепаратистам в якості «живого ланцюга» під час штурму будівель, добровільно надають матеріальне постачання останніх. В основному це некритично мислячі особи, найбільш схильні піддатися інформаційно-психологічному впливу російських ЗМІ. Зустрічаються серед них і консервативні комуністи, а також слов'янофіли і євразійці серед частини міської інтелігенції, незалежно від етнічної та релігійної приналежності. Вони мають відкрито шовіністичні і радикально-націоналістичні погляди. На їх думку, український етнос і державність є штучним породженням ультраправих і являють собою незначну частину т.зв. «Російського суперетносу». Не проживши і дня в Росії за лінією МКАД, співчуваючі сепаратистам переконані, що в умовах входження до складу РФ соціально-економічний розвиток Донбасу стане більш динамічним. Навіть у разі утворення невизнаних світовою спільнотою держав на території Донецької та Луганської областей, співчуваючі сепаратистам завчасно роблять вибір на користь «меншого зла». На їх думку, життя в умовах міжнародної ізоляції безпечніше, ніж у складі цілісної України, де до влади за підсумками президентських виборів прийде репресивний ультраправий режим. Вони побоюються надуманої заборони на використання російської мови, введення візового режиму з Росією. Курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію сприймається як проявів радикального націоналізму. Загибель бійців підрозділу «Беркут», в ході зіткнень з протестуючими в Києві та інших містах України, трактується як «злочин» з боку нової української влади.

Озброєні сепаратисти активні виключно в північних і центральних районах Донецької області, включаючи Слов'янськ, Краматорськ, Соледар і Горлівку. У ряді міст вони нечисленні (Донецьк) або і зовсім відсутні (Маріуполь). Географія активності сепаратистів залежить від депресивності районів Донбасу.

Специфічна ситуація склалася на півдні Донбасу - у Приазов'ї, центром якого є Маріуполь. Серед маси місцевого поліетнічного населення (українці, росіяни, греки, білоруси, євреї, татари, народи Кавказу і Закавказзя, Центральної Азії), не існує однозначної оцінки подій, що відбуваються. Сепаратисти в даному районі Донбасу менш активні і менш радикальні, ніж в Слов'янську і Краматорську. Вони не озброєні і утримують захоплені адміністративні будівлі, з символічно піднятими триколорами РФ і ДНР, невеликими групами по 20-50 чол. На відміну від захоплених міст Донбасу, в Маріуполі не сталося відтоку або переходу на бік сепаратистів представників місцевої влади та міліції. Створюється враження, що місцева влада, частина правоохоронних органів і кілька сотень сепаратистів зайняли вичікувальну позицію. Подальша ескалація або деескалація конфлікту буде залежати від результату АТО в основних районах Донецької та Луганської областей.

До речі про позицію місцевої влади. Здебільшого представники місцевого самоврядування побоюються ескалації напруженості і відчуваючи дефіцит лояльності з боку частини правоохоронних органів, представників муніципалітету, змушені або лавірувати між сепаратистами і центральною владою - як наприклад в Маріуполі та Донецьку, або зовсім переходити на бік сепаратистів - як це мало місце в Слов'янську і Краматорську. Потрібно враховувати, побоювання місцевої влади пов'язані як з загрозою усунення їх сепаратистами, так і з майбутньою люстрацією муніципалітету, яка може мати місце за підсумками президентських виборів.

І нарешті, варто згадати про критичну позицію щодо сепаратистів і їхніх прихильників з боку значної частини зайнятого населення Донбасу. Подібну позицію має і великий, середній і дрібний бізнес, працевлаштовані працівники промислових підприємств, бюджетнивік та банківського сектору, сфери послуг, які найбільш схильні відчувати загрозу втрати існуючих робочих місць. В умовах невизнаної республіки, підприємства втратять статус юридичних осіб. При цьому, нестабільна ситуація в регіоні навряд чи нормалізується, враховуючи досвід Абхазії і Південної Осетії. Вже сьогодні споживачі української продукції з країн ближнього і далекого зарубіжжя, включаючи РФ, утримуються від укладення контрактів, бо побоюються виникнення форс-мажорних обставин при перетині державного кордону. І це небезпідставно, тому що збиток від військових дій не передбачає відшкодування в рамках гарантійних зобов'язань. Невтішною є доля бізнесу і у разі входження Донбасу до складу РФ. В рамках замкнутого ринку виробничі потужності регіону не витримають конкуренції з боку російських підприємств. Сьогодні російське керівництво проводить курс, спрямований на протекціонізм і створення вітчизняних брендів. Велика частина українських підприємств буде закрита, а менша - поглинена російськими монополіями. Перераховані вище негативні наслідки будуть характерні тільки для промисловості. А що говорити про наслідки для сфери послуг, банківської і бюджетної сектора в разі відходу іноземного та вітчизняного капіталу з Донбасу, припинення виділення державного фінансування? В разі виходу Донбасу зі складу України зростання безробіття і зовнішньої міграції стануть структурною проблемою. Велика частина жителів Донбасу не робить активного опору сепаратистам, побоюючись за життя і безпеку своїх рідних та близьких у разі відповідних актів відплати. У той самий час, вони не сприймають, в силу зазначених соціально-економічних наслідків, ні відділення від України, ані створення ДНР. Також засуджується бездіяльність з боку центральних і місцевих властей.

Проте яким би не був інформаційний дисонанс, збереження Донбасу в складі України, залежить від рішучості і холоднокровності нових українських властей. Чи зможе РФ вплинути на припинення АТО в Донецькій і Луганській області залежить саме від прийнятих ними рішень. У разі анексії східних областей, очевидно варто очікувати подальшого просування Росії на південь України. Щоб вирішити питання постачання прісною водою і електрикою Криму, РФ буде прагнути взяти під контроль Херсонську і Запорізьку області. Щоб компенсувати дефіцит повноцінних морських портів з нафто-, газо-, зерновими терміналами, РФ здійснить план анексії Одеської та Миколаївської областей. В умовах пост-кризового періоду, зайві інвестиції РФ в будівництво моста через Керченську протоку і розвиток портової інфраструктури на Кубані не настільки рентабельні. Існує реальна загроза розвитку сценарію втрати Україною території за територією за принципом доміно. У разі розколу України, остаточно дестабілізується безпека в Чорноморському регіоні, зникне баланс сил у Східній Європі. Подальша пасивність української влади та бездіяльність світової спільноти дасть РФ зрозуміти безперешкодну можливість перекроювати карту пострадянського простору на догоду своїх геополітичних амбіцій. Зволікання з реалізацією тотальної міжнародною ізоляцією РФ допомогою введення жорстких економічних санкцій з боку міжнародного співтовариства, збільшує ймовірність дисонансу існуючої системи міжнародних відносин.

"Хвиля"