Маріо Варгас Лльоса

Україна – європейська пристрасть

Ті хто почуваються розчарованими будівництвом Європейського Союзу повинні відвідати Україну. Вони побачили б яку неймовірну надію викликає цей проект серед багатьох мільйонів українців, котрі вбачають в об’єднаній Європі єдину гарантію виживання суверенітету і свободи, які вони здобули завдяки чину Майдану супроти скорумпованого уряду Януковича і котрим сьогодні загрожує Путінська Росія, що силиться відбудувати радянську імперію (хоча й вона так не називається). Вони також побачили б стоїчний спокій, який демонструє суспільство, атаковане іноземною потугою, котра захопила одну п’яту території країни і чиї східні кордони, де помирає більше добровольців ніж це подають офіційні статистики, продовжують порушуватися сотнями одиниць бронетехніки і тисячами російських військових.

“Лише за останні два дні: двісті танків і з ними дві тисячі солдатів без розпізнавальних відзнак”, - уточнює мені президент Петро Порошенко у величезному і громіздкому будинку, який він займає і котрий був побудований для ЦК Компартії України. “Росія жодного дня не дотримувалася мирного порозуміння, яке ми підписали у Мінську. Проте російське вторгнення послужило нашому об’єднанню. Зараз, 80% країни відкидають інтервенцію і готові битися”. Порошенко говорить дуже спокійно, досконалою англійською. Це успішний підприємець, угодований і привітливий. Всім знані його шоколадні фабрики. Він переконаний в тому, що Європа і Сполучені Штати не дозволять на колоніальну окупацію його країни.

Кажуть, що між президентом Порошенко та його прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком існують розбіжності, мовляв цей останній є більш радикальним ніж президент. Розмовляючи з кожним з них окремо, я майже їх не помітив. Обидва вважають, що російська агресія буде продовжуватися, і що Україна для Путіна є лише першим кроком у його виклику західній демократичній системі, яку він сприймає як засадничого супротивника Росії та авторитарного й імперського порядку, який він очолює. На їхню думку за нинішніх обставин російський керманич почувається окриленим через безкарність з якою він створив проросійські анклави в Грузії (Абхазія та Південна Осетія), заволодів Кримом і принизивши президента Обаму в Сирії, радісно переступивши без жодних наслідків “червону лінію”, яку той встановив.

Відмінність між Порошенком і Яценюком полягає в тому, що прем’єр - це дивна публічна особа. Він не намагається видатися симпатичним своєму співрозмовнику і говорить з суворою відвертістю, яку будь-який інший політик вважав би самогубною: “Ніхто не буде воювати за Україну, ми це дуже добре знаємо. Вже буде добре, коли нам дадуть зброю для нашого захисту”. Яценюк - худий, лисий, в окулярах з грубими шкельцями для близькоруких, можна навіть сказати, що він аскет. Яценюк - відомий економіст, керував Національним Банком, був міністром економіки і рідко коли посміхається. “Я не песиміст, а реаліст” - твердить прем’єр. “Російські царі, Ленін, Сталін намагалися нас знищити. Сьогодні вони всі мертві, а Україна продовжує жити. Що ми повинні робити незважаючи на нерівні сили з Росією? Боротися! Іншої альтернативи немає”. На його думку, якщо впаде Україна, то наступними жертвами будуть балтійські країни, Польща та інші колишні “народні демократії”. “Путін не може дати задній хід, в Росії його вбили б. Він змусив свій народ проковтнути, що все це змова ЦРУ та США. Поки що росіяни йому вірять і готові терпіти всі економічні санкції, які на них наклав демократичний світ”. Ці санкції серйозно зачіпають російську економіку, але Яценюк не думає, що це зменшить імперіалістичний потяг Путіна: “Його головна мета не економічна, а політична та ідеологічна ”.

До Дніпропетровська, міста, що розкинулося по обидва боки величної річки Дніпро, за останні декілька тижнів прибуло понад 40 тисяч біженців зі східних областей, де ведуться бойові дії. Попри те, що вимушені переселення, спричинені війною, складно оцінити, число українців, котрі покинули прикордонні міста і села, вже напевно перевищило мільйон. Аби прийняти цей величезний потік втікачів суспільство мобілізувалося, підтримує, а часами доповнює скудну Державу, яка відроджується ривками після катаклізму, який означав падіння диктатури Януковича завдяки повстанню Майдану.

На величезній площі, яка носить назву «Майдан» є фотографії загиблих під час тих подій. Розмовляю з різними лідерами повстання і той, хто мене найбільш вражає - це Дмитро Булатов. Він організовував автоколони, які здійснювали маніфестації мирного спротиву перед будинками очільників режиму і теж запевняв зв'язок між маніфестантами. Одразу ж після початку протестів його було викрадено серед білого дня особами, які належали до “спеціальних сил” уряду. Його катували протягом восьми днів: порізали обличчя, відрізали половину вуха, і врешті його розіп’яли. Кати хотіли аби зізнався в тому, що Майдан фінансований ЦРУ. “Я їм зізнався у всіх несенітницях які вони хотіли, але навіть після цього я був певен, що мене вб’ють”. Однак, на восьмий день його викрадачі таємничо зникли. Сьогодні Булатов є міністром Молоді і Спорту. Молодий та квітучий, без буд-яких незручностей демонструє своє обрізане вухо, величезний шрам на обличчі, і свої пробиті руки. Він мені детально розказує про зусилля, яких докладає разом з колегами в уряді аби покласти край корупції, яка і до сих пір є значущою в бюрократичній системі. Я його питаю чи це правда, що одразу після звільнення він добровольцем вирушив воювати на кордон. “Так. Моя жінка мені сказала, що коли повернуся живим, то вона мене вб’є. Проте вона цього не зробила”. Його жінка, яка перебуває поруч, молода гарна та усміхнена, погоджується: «Да, да».

Українська армія, яка протистоїть росіянам, відродилася практично з нічого. Вона частково сформована з добровольців, і зважаючи на обмежені ресурси, якими диспонує уряд, існує в значній мірі завдяки підтримці цивільного населення. Юля, моя перекладачка, мені розповідає, що вона та її діти займаються збором коштів на вулиці для допомоги солдатам. Кожного тижня вони самі, на орендованих машинах, їдуть на кордон везучи продовольство, покривала, матраци, гроші, що дозволяє бійцям існувати.

Єдиний український письменник, якого я прочитав, Михайло Булгаков, відчув би себе гордим в ці дні спротиву і погідного героїзму своїх співвітчизників. Він був жертвою Сталіна та комуністичного режиму, який цензурував майже всі його книги. Твір його життя, «Майстер і Маргарита», побачив світ лише в сімдесятих, багато років після його смерті. Замість вислати його до ГУЛАГу, Сталін з лукавством дав йому мізерну роботу в тому самому театрі, де ставилися найбільш гучні його твори, немов аби той потроху помирав від ностальгії та фрустрації.

Йду відвідувати будинок-музей Булгакова на прекрасному Андріївському узвозі, де знаходиться пречудова православна церква, вуличні художники і кіоски повні футболок з образливими виразами в адрес Путіна і з туалетним папером на якому витиснено його обличчя. Будинок письменника є чистим, світлим і повен ікон – його батьки і шестеро сестер були дуже побожними. Тут теж знаходяться його конспекти студента медицини, диплом, його книги опубліковані вже після смерті, і яких він ніколи не побачив. Відвідання цього будинку, цієї країни, навіть якщо це лише п’ять днів, мене і засмучує, і радує, і підносить. Такий короткий візит наповнив голову смутними образами і піднесеними почуттями. Проте в одному я певен – українці сьогодні вільні, і забрати в них свободу коштуватиме Владіміру Путін дуже дорого.

Оригінал – Mario Vargas Llosa. Ucrania: la pasión europea. El País, 30 de noviembre de 2014-12-01

http://elpais.com/elpais/2014/11/28/opinion/1417171876_618448.html

Переклав Назар Олійник