www.ji-magazine.lviv.ua

Михайло Мінаков

Війна в Україні і досі сприймається як щось неможливе. Кому саме в Україні потрібна ця війна? Хто її основні інвестори і чиї інтереси вирішує війна?

Україна – завжди особливий випадок в політичній теорії. Останній рік лише підкреслює надзвичайність української політичної ситуації.

Війни припиняють політичні процеси. Політика як комунікація щодо спільного блага неможлива в часи війни. Однак той військовий конфлікт, що відбувається в Україні, порушує цю аксіому.

Порушення аксіоми війни відбувається через суперечливість нашої ситуації. З одного боку, наша війна – локалізована, обмежена територіально, що зберігає для частини народу України простір політики. З іншого боку, цей конфлікт – справжня війна, нехай навіть вона гібридна, тобто поєднує війну з іноземним загарбником, громадянську війну та інформаційну війну одночасно; відповідно, політичні процеси мають припинитися, віддавши правління в руки військових. Співіснування взаємовиключних елементів у ситуації “гібридної війни” робить українську політику такою ж гібридною.

Гібридна політика веде до появи фінансово-політичних груп, які не тільки експлуатують напівмир/напіввійну в своїх інтересах, але й відтворюють її. Частина цих груп є суто українськими, частина має транснаціональний характер, а частина репрезентує інтереси владних еліт Росії на території України.

Для частини українських владних еліт війна виявилась не тільки ризиком, але й чудовим прикриттям нового етапу олігархічної контрреволюції. У мороці наших ЗМІ, що перейшли до роботи в умовах інформаційної війни та малокерованої пропаганди, для загалу непомітною залишається фрагментація України на регіони, контрольовані олігархічними угрупуваннями. Продовження війни, лімітованої Донбасом, в якій гинуть колись потужні ФПГ Ахметова, Колеснікова, братів Клюєвих та інших, вигідні і дніпропетровській групі, і вінницькій, і фірташевцям, та кільком іншим осколкам “регінального” союзу ФПГ.

Війна в її нинішньому вигляді почасти вигідна тим політичним групам, які йдуть на вибори з критикою президента. Ці паркетні “яструби” намагаються отримати додаткові бали для своїх новостворених партій на войовничій риториці та популістичних проектах на кшталт “Стіни”.

Але й групи, що виступають за мир, передусім пропрезидентські сили, також експлуатують страхи населення для посилення власних позицій.

ФПГ, що виграли від Євромайдану, зацікавлені у продовженні лімітованої війни в її нинішньому стані – з повільним переходом до миру, але після приватизації майна, регіонів і центральних органів влади.

Сепаратисти зацікавлені у ескалації війни. Внутрішні конфлікти між поміркованими і радикальними сепаратистами дедалі зростають. Відсутність владних структур скоро приведе до проблем із харчуванням і здоров`ям населення на контрольованих сепаратистами територіями. Аби уникнути масштабного конфлікту між сепаратистськими угрупуваннями та відповідальності за соціально-економічний стан перед місцевим населенням, сепаратисти зацікавлені у продовжені “гарячого” конфлікту.

Наступні кроки Кремля важко передбачити: на відміну від інших зацікавлених сторін, у Володимира Путіна є можливість для розвитку подій – від встановлення миру до підтримки лімітованого конфлікту і до поширення війни на більшу територію України. Після “путінської революції”, Росія стала постмодерною монархією, де надра і пропагандистські мережі забезпечують тимчасову єдність розваленої федерації. Для Володимира Путіна і його оточення вартість війни виявилася неочікувано великою через санкції Заходу та значний опір України кремлівському експансіонізму. Але ця ціна – і відсутність контролю з боку громадян – можуть спонукати Кремль і до миру, і до війни.

Політичні групи і групи населення, яким війна невигідна, допоки не мають вирішального впливу на ситуацію. Як це не страшно проговорювати, та ціна, яку Україна і Росія заплатили за цю війну, ще надто мала, аби змусити народи двох країн примусити еліти до розв’язання конфлікту. Зважаючи на досвід пострадянських “заморожених конфліктів”, еліти призвичаються до ситуації нерозв`язності і облаштують політичні системи під наявність цих конфліктів.

Якщо зазначений опис груп інтересів вірний, то в коротко- і середньо-терміновій перспективні нам не варто очікувати встановлення стабільного миру.

Чи можна говорити про мир, поки у нас залишаються окуповані території?

На мою думку, у довготерміновій перспективі, пострадянські політичні системи вичерпали свій ресурс міцності. І Україна, і Росія, й інші режими, що виросли на експлуатації ідеї забезпечення демократичної політики й економіки достатку в рамках національних держав, підійшли до моменту, коли пострадянська лабораторія політичної креативності почне пропонувати інші – імовірно транс- та суб-національні – проекти.

Диверсантські мережі, створені Кремлем в Україні, та альтернативні (щодо офіційних режимів) військово-політичні організації сповідують ідеології дедалі більш радикальних змін. Для багатьох з них і європейський принцип непорушності кордонів та легітимності політичної системи на основі соціокультурної та економічної інклюзивності, і пострадянські націонал-олігополії є чужими. Спецслужби, що підтримували їхнє створення та перші роки існування, тепер не спроможні їх контролювати. Мало того, частина офіцерів цих служб сама переймає ідеологічні переконання колишніх підопічних. Хіазм “охранки” і “гапонів” веде не так до керованості радикалами, як до зменшення ефективності ФСБ і подібних їй пострадянських організацій. Цинізм пострадянських еліт та їхніх інституцій вичерпуваний, і веде до прийняття владними агентами утопічних радикальних ідеологій.

Пропагандистські мережі Росії і України, а також утопічні ідеали Майдану та Антимайдану розкачали і українське, і російське населення. Чи зможуть пострадянські олігархи і автократи утримати ситуацію під контролем? – Я сумніваюся в цьому. Як на мене, запущені процеси деструкції в Східній Європі і Західній Євразії вже не піддаються нічиєму контролю. Кількість “гарячих точок”, “заморожених конфліктів” і режимів, що не враховують базові інтереси пострадянського населення, переходять в нову якість пост-пострадянської історії.

У цьому контексті мир і стабільність для України можливий лише за умови укладання україно-українського договору (про який я писав ще 2011 року) та започаткування нової 3-ї Республіки. Надзавданням цієї Республіки має бути створення інклюзивної політичної, соціально-економічної та культурної системи водночас із сильною системою безпеки для своїх громадян.

Проте, чимдалі від лютого 2014 року, тим менше шансів на реалістичність цього варіанту подій у теперішній період.

Як позначиться на соціально-економічному кліматі в Україні поява «нових післявоєнних бідних» територій, зростання безробіття, закриття містоутворюючих підприємств? Які саме гуманітарні наслідки війни і чи можна їх подолати?

Ці наслідки ми вже можемо спостерігати на прикладах цьогорічних виборів (президентських та парламентських).

По-перше, змінилася політична географія України. Баланс інтересів між двомовними, україно- та російьско-мовними спільнотами порушився внаслідок втрати Криму і неучасті в політичних процесах колись системотворчих ФПГ з Донбасу. Російсько-культурних громадян стає менше, їхній вплив на політику тяжіє до нуля. Це веде до того, що контроль за центрами влади переходить до груп, які з різною мірою щирості експлуатують етно-націоналістичні ідеології. Це, в свою чергу, ще більше збіднює ідейний потенціал української політики, а отже й здатність до ефективного управління та реалістичного стратегування.

По-друге, і старі, і нові бідні не обирають своїх представників до парламенту. А невпливовість місцевих рад в гіперцентралізованій Україні робить нашу політичну систему максимально нерепрезентативною і неефективною. Соціальна база чинного українського політичного режиму дедалі зменшується.

Ці фактори перешкоджатимуть будь-яким щирим реформістським намаганням. Однак це не має змушувати нас опускати руки. Обшир проблем має спонукати до швидшого та радикальнішого будівництва 3-ї Республіки. Зволікання з реформами – вбивство України.

В цьому плані, євроінтеграція – це процес будівництва Республіки Україна в термінах таких політичних, соціальних та економічних інститутів, які будуть розв’язувати проблеми, а кризи використовуватимуть як ресурс для суспільного розвитку України. Якщо ми зможемо перейняти інституційну логіку Євросоюзу, то навіть така криза як війна України і Росії – при всіх найкричущих негативних наслідках – приведе до побудови такої політичної системи, що матиме беззастережну підтримку українських громадян, посилюватиме шанси України на членство в Європейському Союзі та викликатиме у російського населення залучити модель українського успіху для переоблаштування путінської монархії.

Чи можливий громадянський мир в Україні і за яких умов? Чи здатна нинішня влада до «зшивання», до об`єднання країни? На яких підставах? За яких ключових питань можливий внутрішньоукраїнський консенсус?

Я виходжу з тої реалістичної засади, що інших владних еліт у нас немає. Так, це – корупціонери, олігархи, популісти, невігласи, що потрапили до влади внаслідок “негативного відбору”. Але й у їхніх серцях та мізках є ідеали, цінності... Ну й інстинкт самозбереження не слід виключати.

Перебування при владі дає наявним елітам можливість “зібрати” країну. Цей шанс є навіть у найтемніші та найскладніші часи. А в Україні ситуація може бути набагато гіршою вже досить скоро. Однак і тоді потенціал для побудови Республіки як спільної справи громадян залишається.

Умовою для побудови української Республіки є початок суспільного діалогу про спільне благо і готовність до компромісів між соціальними класами й етномовними групами. Відповідальність наявних поколінь в Україні полягає у відмові від колективного егоїзму. Інтереси груп мають поважатися, однак добра воля щодо побудови спільної держави і взаємоповажне ставлення до ідеї спільного блага мають стати фундаментом. Історичний аргумент у державному будівництві має бути замінений на аргумент прав людини і громадських та економічних свобод.

Яким може бути формат відносин Сходу України та Києва і решти країни? Чому не звучить відповідь на питання НАВІЩО нам жити РАЗОМ?

Насправді, це – ключове питання. І знов-таки, відповідь мають дати владні еліти, лідери України. Головне, що легітимує виключну позицію еліт – це метафізичний вибір. 1991 року цей вибір місцеві еліти УРСР зробили. Час дії цього вибору давно вичерпався.

Зараз я не бачу того лідера, який би здійснив новий метафізичний вибір: вільна та багата Україна чи ізольована й бідна Україна чи неіснуюча Україна.

За відсутності такої відповіді, наше населення дає свої “відмовки”. Тут і вишиванково-фарбувальний візуальний карнавал, і мілітарність, і внутрішня еміграція. Та все це – неконструктивні відповіді.

На моє переконання, єдиною вірною відповіддю на виклики сучасності є побудова вільної та багатої України, де політичні й економічні свободи громадян є основою політики. Нам варто жити разом, аби бути вільними у себе вдома, в своїй громаді і в своїй країні. Нам варто бути разом, аби мати можливість реалізувати себе в економічній, політичній, науковій, соціальній та мистецькій творчості. Наша Республіка має забезпечувати простір свободи и соціальну безпеку своїх громадян та зменшувати геополітичні суперечності в регіоні.

Нехай утопічність цих цілей очевидна. Проте цинізм, війна і політичний радикалізм – це шлях до колективного самогубства. Конструктивна утопія – це ще-не-реальність, однак її втілення є терапевтичною і для людей, що населяють Україну, і для присутніх тут колективів.

Бесіду вела Євгенія Тхор

http://dialogs.org.ua/ru/dialog/page168-2620.html