www.ji-magazine.lviv.ua

"Своєю агресією, Москва намагається надіслати Україні і всьому світу синал, що Америка і Захід є нерішучими і слабкими, і що гарантії підтримки з їх боку не мають сенсу"

Сенатор-республіканець Роб Портман виступаючи у Сенаті 20 листопада 2014 р. закликав президента США Барака Обами до створення стратегії протистояння Путіну та ефективної допомоги Україні.

Пане президенте, я порушую сьогодні в Сенаті питання, яке має привернути увагу цієї інституції до кризи, яка щодень стає дедалі тривожнішою - продовження російського посягання на територію України. Минуло майже два місяці відтоді, як український уряд уклав угоду з  підтримуваними Росією бойовиками  - про припинення вогню у південно-східній частині України. Ця угода була  неодноразово порушена сепаратистами, і, після того, як вона набрала чинності, сотні українських вояків загинули в боях проти озброєних сепаратистів.

Український народ хоче миру, але бойовики та їхні покровителі у Москві в цьому не зацікавлені. І щодня вони стають дедалі агресивнішими, дедалі сміливіше порушують територію України і демонструють готовність  підірвати міжнародний порядок.

Я знаю тепер, що дехто в цьому залі скаже, що це не наша біда, що те, що коїться за тисячі миль від нас, насправді - не наша турбота, і насправді, нічого, в кінцевому підсумку, не зміниться від того, під яким прапором опиниться той чи інший шмат території, на якій більшість американців ніколи не були.

У мене інша думка. Для мене те, що відбувається в Україні входить в коло наших інтересів та інтересів усіх, хто цінує свободу і право на вибір власного майбутнього. Ставки високі, а наслідки бездіяльності є руйнівними. Для тих, хто запитує: чому це важливо, я б навів кілька моментів.

Перший – традиційний: прихильність Америки до підтримки демократії в усьому світі та забезпечення права народів обирати свою власну долю. Коли Радянський Союз розпався, і народи Східній Європі повернули собі свободу, що була вкрадена десятиліття тому, Сполучені Штати дали урочисту обіцянку: Обійміть демократію, свободу, прозорість і верховенство закону, і ми приймемо в наші обійми вас.

Український народ зробив свій вибір. Він зробив це 24 серпня 1991 року, коли незалежна Україна перестала бути мрією і стала реальністю. Минуло десятиліття, коли  Помаранчева Революція  відправила корумпований уряд у відставку, і Український народ підтвердив свою відданість свободі, а цього року, в умовах російських погроз, залякування й агресії, він знову це підтвердив. Я на власні очі бачив цю відданість, коли на початку цього року мав честь очолити  делегацію Конгресу, щоб з моїм другом з американського штату Меріленд, сенатором Кардіном, спостерігати за президентськими виборами в Україні  і можу підтвердити цю відданість. Я бачив дух українських людей та їхнє рішуче прагнення вшанувати пам'ять відважних чоловіків та жінок, які віддали своє життя в боротьбі за свободу і незалежність України. Ця боротьба триває й сьогодні.

Але ця боротьба є більше, ніж просто боротьба за Україну, і наше ухиляння від підтримки українців у їхньому прагненні до свободи матиме реально негативні наслідки для інших пріоритетів нашої національної безпеки. Коли Україна стала незалежною країною після закінчення Холодної війни, вона успадкувала третій в світі за обсягом запас ядерної зброї. Як молода незалежна держава, що прагне забезпечити свій суверенітет і територіальну цілісність, Україна могла б покластися на свій ядерний арсенал, щоб відігнати потенційних агресорів. Замість вибору цього небезпечного шляху, Україна затребувала і прийняла від міжнародного співтовариства гарантії того, що її кордони будуть поважатися, якщо вона відмовиться від своєї ядерної зброї. У 1994 році Сполучені Штати, Великобританія і Росія підписали  Будапештський меморандум,  в якому всі сторони зобов'язалися поважати територіальну цілісність України, утримуватися від застосування військової сили або економічного тиску, що може обмежити суверенітет України, і надавати допомогу Україні, якщо вона стане жертвою агресії з боку іншої держави. Очевидно, що Росія порушила взяті на себе в рамках цієї угоди зобов’язання. Тепер питання полягає в тому, чи є порушення з нашої сторони.

І якщо ми не дотримаємо слова, що буде із американськими зусиллями в боротьбі з поширенням ядерної зброї у всьому світі?

Як можуть гомадяни будь-якої країни, яку ми активно відмовляємо від розробки власної ядерної зброї, довіритися нашим гарантіям безпеки, якщо вони бачать у кривавій бійні і в руйнаціях в Україні наслідки чиєїсь смертельної дурості - здачі ядерної зброї під американські гарантії?

На кону історії сьогодні поставлено значно більше, ніж просто довіра американським зусиллям у боротьбі з поширенням ядерної зброї.

Події в Україні - прямий виклик всьому очолюваному США міжнародному порядку. Економічна і військова міць США була зв’язкою, яка тримала західний альянс разом - на тлі викликликів холодної війни - і це сприяло створенню міжнародного порядку на основі загальнолюдських цінностей і стандартів поведінки, що дозволило нам досягти безпрецедентного глобального процвітання і стабільності. Це, своєю чергою, впродовж певного періоду забезпечило небачене в нашій історії зростання американської економіки. Впевненість у готовності Америки використовувати наші неперевершені можливості відстоювати цю систему цінностей відлякує потенційних суперників і спонукає інші країни грати за правилами, що насправді дає нам можливість їх не використовувати. Якщо довіра до цих зобов'язань зміниться на сумніви, то стабільність і відкритість, на яких базуються економічне процвітання і національна безпека США, опиняться під загрозою, і імовірність насильства, нестабільності і економічного колапсу зростатиме. Уряд Росії все це знає. Владімір Путін, який, як відомо, оголосив розпад Радянського Союзу "найбільшою геополітичною катастрофою XX століття", знає, що його мрія про будівництво нової російської імперії з попелу Радянського Союзу вимагає встановлення російського домінування над його новими незалежними сусідами, багато з яких хочуть тіснішої інтеграції із Заходом, а не з Росією. Для досягнення цієї мети Москва має зруйнувати політичну, економічну, військову та ідеологічну довіру до західної системи. Агресія Росії проти України сьогодні (чи раніше, 2008 року проти Грузії) скеровані скоріше на демонстрацію пустопорожності гарантій США та Західу, аніж на встановлення контролю над цими окремими країнами. Конфлікт в Україні є новітнім загостренням цієї тенденції, що буде тривати доти, доки Сполучені Штати і їх союзники не сказажуть: "Стоп, досить!". 

Наш Президент продовжує говорити, що, "немає військового вирішення цього конфлікту". Президент може так думати, але Москва, звичайно, так не думає.

Пряме військове втручання Росії в Україні вже демонструється "за повною програмою", впродовж кількох місяців. У колишні часи, воно, можливо, було б легше тримати це подалі від очей – тим паче, що Путін робить усе можливе, щоб придушити вільну пресу. Але, на щастя, що маємо відважних журналістів, готових задокументувати і засвідчити всьому світові, все те, що вони там бачать. Ось лише кілька прикладів із засобів масової інформації недавніх днів.

Ось фото основних бойових танків Т-90 російського виробництва в Луганській області України. Пане Президенте, Ви знаєте, хто володіє танками Т-90? Алжир, Азербайджан, Індія, Туркменістан і Росія. Я думаю, що я з упевненістю можу припустити, що ці танки не прїхали з Південної Азії чи Північної Африки.

Ось фото - за повідомленням, зроблене в Росії - фронтового бомбардувальника СУ-24. Ви побачите на хвості літака розпис, що став універсальним прапором українських сепаратистів. Не так багато людей знають про про те, що Росія допомагає створити сепаратистські військово-повітряні сили, але ми маємо прокинутися зі сну і зрозуміти, які масштаби наступу на Україну  і на існуючий глобальний порядок  планує Росія задля досягнення своїх цілей. Впродовж останніх кількох днів ми також бачили повідомлення про значний рух російських літаків у бік аеродромів, розташованих поблизу українського кордону.

Це лише кілька прикладів, до яких слід додати зареєстровані НАТО випадки вторгнення в Україну вродовж останніх декількох тижнів - російських бронетранспортерів, артилерії, танків, систем ППО, засобів електронної розвідки, і тисяч російських вояків. На думку українських аналітиків, російські та сепаратистські сили були організовані в мобільні ударні групи і завершили розвідку українських позицій в рамках підготовки до масштабного нападу. Менше одної доби пройшло з моменту підписання так званої угоди про припинення вогню у вересні, як українські війська потрапили під обстріл сепаратистів, що шукали пробіли в українській. З початку конфлікту, за скромними підрахунками, загинули 4000 українських солдатів;  ще приблизно 5000 цивільних осіб були убиті чи поранені під час бойових дій. Ми не повинні боятися називати все це так, чим це є насправді - російське вторгнення.

Два місяці тому Президент України Петро  Порошенко виступив перед об'єднаною сесією Конгресу.  Ми всі були там. Це було гостра промова, потужна промова – від щирого серця. На мою думку, в цій промові слід виділити один пасаж. Говорячи про гуманітарну допомогу, яку ми надіслали в Україну, і дякуючи нам за цю допомогу, Президент Порошенко сказав, "ніхто не може виграти війну ковдрами.  Більше того,  ми не можемо зберегти мир ковдрами". І він мав рацію. Ковдри не зупинять танк. Ковдрою не зупиниш кулі. Ковдри не зможуть захистити українських дітей від російських артилерійських снарядів.

Ми не знаємо багато про те, що  США надали українцям  – до цього ми зараз повернемося - але ми знаємо кілька речей. Ми дали їм ковдри, матраци, військові пайки,  аптечки і бронежилети. Я знаю, що українці вдячні нам за цю допомогу, але коли ви порівняєте це з втратами через вторгнення Росії, різниця буде вражаючою. Хоча я пишаюся працьовитими жителями штату Огайо, які в Цинциннаті вироблять пайки, в місті Хіт виготовляють бронешоломи, вони знають, що ця продукція не може бути стримувачем агресії. Тим більше не в тих випадках, коли українці стикаються з передовою російською технікою і військами. Я не хочу применшити важливість економічної, політичної та гуманітарної допомоги, яку ми надали Україні. Справді, є багато економічних і політичних реформ, що повинні зробити українці для того, щоб забезпечити сталий мир і процвітання. Але, як можна вимагати від України проведення цих важких, але необхідних реформ, якщо вона не може навіть контролювати свої кордони, чи підтримувати закон і порядок на всіх своїх теренах? Існує військовий вимір цієї кризи, і ми більше не можемо це просто ігнорувати. Москва продовжує вважати, що військова сила є дієвим засобом досягнення її цілей, і, якщо Сполучені Штати та їх союзники не допоможуть українцям довести зворотне, ми не повинні очікувати якихось змін у її поведінці.

Україна потребує протитанкової зброї, щоб захиститися від бронетанкових нападів; вона повинна мати сучасні системи ППО для захисту від атак Росії, що має переваги в повітрі; вона потребує безпілотних літальних апаратів для моніторингу своїх кордонів і виявлення порушень її суверенітету та порушень режиму припинення вогню; вона потребує безпечних засобів зв’язку - щоб запобігти доступу Росії до українських планів та до місць розташування українських військ; вона потребує сучасних радарів для протидії артилерійським обстрілам, що спричинили стільки жертв у цьому конфлікті; вона потребує елітних сил швидкого реагування, що зможуть протидіяти російським прикордонним провокаціям і динамічним, асиметричним "гібридним війнам", що застосовуються Росією для дестабілізації ситуації в Україні. Україна попросила у нас про таку підтримку - ми повинні її забезпечити. Але, найголовніше, Україна потребує постійної прихильності з боку Сполучених Штатів і наших союзників - щоб забезпечити як якість, так і кількість обладнання, необхідного для збереження своєї незалежності.

Це не є партійною темою. Провідні демократи в Сенаті, наприклад, голови комітетів з питань збройних сил та міжнародних відносин - сенатори п. п. Левін і Менендес, а також сенатор Кардін та інші приєдналися до заклику щодо збільшення обсягу допомоги і серед іншого - кількості оборонних озброєнь. Тим не менше, Президент і деякі з його головних радників - як і раніше - стоять на шляху значущих дій через острах "спровокувати Росію" – так, ніби росій-ські танки не вторглися в Україну, і ніби там нема достатньо доказів того, що американська стриманість не досягає бажаного ефекту на російську політику.

Як відомо тепер, наш Президент відмовився проводити політику, яка насправді надає Україні засоби, необхідні для зміни ситуації на місцях. Ще менше ми переконані, що його Адміністрація дійсно щиро віддана досягненню цілей своєї власної - і без того обмеженої - політики. Незважаючи на всі розмови, які ми чули від Президента про його незмінну підтримку України і про $ 116 мільйонів у формі допомоги в сфері безпеки, що США обіцяли поставити, ми майже нічого не знаємо про те, як ця політика насправді виконується. Нинішня адміністрація була „чорним ящиком“ в тих питаннях, коли йшлося навіть про самі основні відомості щодо наших зусиль з надання допомоги Україні. Незважаючи на численні прохання, в тому числі листи від сенатора Кардена і від мене до Президента, ми все ще не спромоглися отримати відповіді на фундаментальні питання. Яке обладнання було вже надано Україні? Як довго триватиме поставка обладнання, що ми обіцяли, але не надали? Як виглядає процедура визначення об’єктів допомоги та їх характеристик, що ми маємо забезпечити? Як те обладнання, що ми домовилися поставити в певні сектори оборонної діяльності, забезпечить їх посилення, про яке українці нас просили? Як наші зусилля з надання допомоги вписуються в комплексну стратегії?

Ця абсолютна відсутність прозорості повсякденної реалізації програм допомоги США змушує підняти питання щодо базової політики Адміністрації у відношенні управління цими програмами, і щодо того, чи не є правдиві цілі адміністрації набагато скромнішими, ніж ті, що публічно декларуються Президентом.

Наприклад, результати двопартійної перевірки, що проведені і опубліковані в New York Times, Washington Post та в іших солідних газетах,  відставним генералом Уеслі Кларком і колишнім високопоставленим чиновником Пентагону д-ром Філіпом Карбером, показали, що Адміністрація Обами випустила надзвичайно обмежувальні інструкції стосовно типів нелетальної допомоги, що може надаватися США. Директиви цих інстукцій заборонили агентствам США надання будь-якої допомоги, яка вважається "мультиплікатором сили", тобто, було заборонено все, що могло б поліпшити можливості українських вояків у бою. США могли поставляти дизельне паливо для вантажних автомобілів, але - не авіапаливо для літаків і безпілотних літальних апаратів, що вкрай необхідні для підтримки наземних військ України; ми можемо дати їм окуляри нічного бачення, але не тепловізори- насадки для їхньої зброї, що підвищують ефективність нічного бою; ми можемо надати цінну медичну підготовку, але не можемо надати ще більш цінної піхотної підготовки.

Цей ряд можна продовжити до нескінченності, і той факт, що ніхто в Конгресі не знає, як ці правила застосовуються, створює величезні проблеми, і ці проблеми стоять на шляху послідовної і ефективної політики.

Вчора заступник радника з національної безпеки Президента визнав, що зміцнення українських збройних сил це "те, що ми повинні розглянути". Хоча це виглядає на давно очікувану зміну тональності мови цієї Адміністрації, ми вже мали б вийти далеко за межі наміру "розглянути". Кожного дня ми затримуємося, кожного дня ми тремтимо, кожного дня ми реагуємо на дії Росії напівзаходами і добровільними обмеженнями, а Москва  нахабнішає, і небезпека зростає.

Я переконаний, що половинчата, епізодична реакція на залякування Москви веде до провалу. Замість цього, ми повинні мати всеосяжну, активну стратегію, яка зміцнить НАТО, стримає агресію Росії, і дасть Україні політичну, економічну і військову підтримку,  що так необхідна для підтримки її незалежності.

Нам потрібна стратегія, яка спрямована на формування результатів, а не на підлаштування під них. Більша частина цього лідерства має виходити з Білого дому, але ця інституція має також виконувати свою роль.

Ми повинні включати фінансування української військової допомоги у заплановані витратні укази.
Ми повинні прийняти Закон про Підтримку Свободи України, що буде авторизувати допомогу Україні у задоволенні її сьогоднішніх потреб. Ми повинні прийняти закон, який дозволить знизити енергетичну залежність України і всіє Європи від Росії.

І ми повинні прийняти законодавство для забезпечення того, щоб Сполучені Штати ніколи не визнали законною анексію Росії Криму. Більш ясною, необхідність дій не може бути. Своєю агресією, Москва намагається надіслати Україні і всьому світу сигнал, що Америка і Захід є нерішучими і слабкими, і що гарантії підтримки з їх боку не мають сенсу. Український народ відкинув цей сигнал і вибравши натомість шлях демократії та відкритості - шлях, до якого США закликали цілий світ. Сьогодні, ми і наші союзники з НАТО повинні стояти на стороні Українського народу.

Коли Америка сильна, коли ми одноголосно виступаємо за свободу і справедливість, коли ми не відступаємо перед загрозами і залякуваннями, тоді ми бачимо світ, що є більш стабільним, менш небезпечний, і більш вільним.

Більше війн, більше конфліктів, більше загроз нашій безпеці не виникають через зростання американської потуги. Вони виникають через слабкості Америки.

Давайте бути сильними знову. Давайте знову візьмемо лідерство в наші руки. Світ спостерігає.

Переклад Олег К. Романчук

http://ipress.ua/articles/my_povynni_maty_strategiyu_yaka_zmitsnyt_nato_..