www.ji-magazine.lviv.ua

Назар Олійник

Туман історії

Так вже склалося, що події, які мають кардинальне історичне значення такими не представляються їхнім сучасникам. Скажімо, вбивство ерцгерцога Франца-Фердинанда та його дружини у периферійному Сараєві не сприймалося як точка відліку для І Світової війни навіть проникливими політичними обсерваторами та більш-менш притомними політиками, яких цей прикрий інцидент застав в час літніх канікул і який як вони вважали вдасться залагодити шляхом дипломатичних перепросин. Можливо ІІ світова не стала такою несподіванкою як її кривава попередниця, зважаючи на їхню хронологічну близькість, причинно-наслідковий зв’язок і той факт, що покоління, яке мало нещастя пізнати задушливу гіркоту газу під Іпром та сирість шанців під Верденом ще не встигло впасти в склероз. Агресивна реваншистська політика Гітлера в дусі ідеї Тисячолітнього Рейху аж ніяк не сприймалася передвісником катастрофи та не мобілізувала світові політичні еліти для її ефективної протидії. Парадоксально, але кожен рішучий крок німецького канцлера зустрічався зі стоїчним спокоєм Ліги Націй та декларативною політикою урядів таких провідних держав як Великобританія та Франція. Введення німецьких військ в Рейнську демілітаризовану зону, аншлюс Австрії та анексія Судетів західними політиками і значною частиною західних суспільств бачилися як прикрі, проте зрозумілі кроки на шляху повернення Німеччини до клубу великих держав після принизливого Версальського миру, а не як ланки одного ланцюжка, який неухильно вів до найбільш трагічного конфлікту в історії людства.

Ніхто не міг подумати, що брутальне побиття студентів 30 листопада 2013 року на Майдані у Києві не лише каталізує Революцію Гідності, яка повалить режим Януковича, але й стане першою ланкою цілого ланцюжка подій, які спричинять одну з найбільших серйозних дипломатично-політичних криз, з якими зіткнулася Європа з часу Югославських воєн.

Дивна війна

Можна припустити, що незалежно від того, як закінчиться збройний конфлікт на Донбасі, він стане предметом вивчення та ретельного аналізу військово-аналітичних та політологічних осередків. Той комплекс політико-пропагандистських заходів та розвідувально-військових операцій, застосованих Росією при анексії Криму та у випадку вторгнення на Донбасі, при відповідній адаптації до локальних умов можливий для використання в інших точках планети, де існують подібні до українських реалії. Як свідчать події у Криму та на Донбасі дієвість того, що поточно окреслюється як “гібридна війна” можлива у випадку існування цілого ряду передумов: диспропорція сил між супротивниками, активна підтримка агресора вагомою частиною населення в силу культурної та політичної ідентифікації з ним, скорумпованість державного апарату держави-жертви агресії та слабкість її війська і поліції, брак протидії з боку інших держав та міжнародних організацій на дії агресора.

Нова українська влада, яка прийшла на хвилі Євромайдану з самого початку своєї роботи була змушена зіткнутися з російською агресією в Криму. Київ, передовсім зважаючи на вищезгадані передумови, не наважився дати відсіч діям росіян у Криму і навіть не спробував ще на початковій стадії зруйнувати їхні плани. Відповідно “зелені чоловічки” та строкате “совєто-православне” воїнство забезпечило волевиявлення “народу Криму” в постаті театралізованого дійства під назвою “референдум”. Після чого Владімір Путін використовуючи псевдоісторичні аргументи та виступаючи в такій милій для російської уяви ролі “собирателя русских земель” урочисто підписав акт про приєднання Криму до Російської Федерації. Такий безпрецедентний для післявоєнної історії Європи вияв агресії однієї держави проти іншої, що зумовив зміну державних кордонів, викликав у Європейського Союзу “глибоке занепокоєння”, яке по мірі розвитку подальших подій виразилося в політичних та економічних санкціях, що ретельно дозувалися аби не надто нашкодити торгівельному балансу між ЄС та Росією та не зумовити невідворотних політичних наслідків у взаєминах між двома партнерами. Відповідь США на анексію Криму була більш жорсткою ніж у випадку ЄС, тим не менше вона була досить недолугою як для світового гегемона, який в інших ситуаціях вдається до дуже енергійних та жорстких заходів. Задля справедливості слід сказати, що і сама жертва агресії, беручи до уваги енергетичну та економічну залежність від агресора дуже обережно підійшла до анексії частини своєї території, обмежившись лише до ритуальних заяв про невизнання цього ворожого акту. Київ не розірвав дипломатичних взаємин з Москвою. Економічний обмін, науково-технічна співпраця, транспортне сполучення продовжують функціонувати. Російська сторона передала, а українська прийняла, частину військового майна та техніки з окупованого Криму, яку принагідно пошкодили російські військові. Росіяни також великодушно передали частину суден, що входили до складу українського флоту, утримання яких було недоцільним через технічний стан. Такі “нетипові” відносини між агресором та його жертвою безумовно сприяли і сприятимуть Заходу, пом’якшуючи його морально-етичний дискомфорт через не надто енергійні заходи щодо Путінської Росії та не заохочують до різких дій стосовно неї.

Дії Кремля та місцевої олігархії на чолі з вигнанцем Януковичем в Донецькій та Луганській областях зіштовхнулися вже з силовою протидією Києва, оскільки реалізація там “кримського сценарію” означала б дезінтеграцію української держави як такої. Дуже швидко події на Донбасі переросли у справжню війну із залученням значних військових сил з обох боків, використанням важких видів озброєнь та авіації. Тим не менше в офіційному українському дискурсі події на Донбасі з невтомною наполегливістю окреслюються Антитерористичною Операцією. Цей евфемізм зручний як для Києва, який не змушений переводити життя цілої країни на військові рейки, так і для Заходу, котрий може не вдаватися до кроків, які б зумовили перетворення Росії на ізгоя світового співтовариства. Очевидно, що Росія задоволена таким станом справ, при цьому не забуваючи брязкати зброєю і нагадувати, що повномасштабне вторгнення відбудеться, як тільки справи у “сепаратистів” стануть зовсім кепськими.

Останнім яскравим епізодом цієї “дивної війни” стала історія з “білим конвоєм”. Звичайно, немає нічого незвичайного в тому, що російські вантажівки вторглися на українську територію грубо порушуючи всі засади прикордонного та митного оформлення та загалом міжнародне право. Адже вже декілька місяців поспіль з російської території ведуться обстріли українських військових, йде струменем зброя, включаючи важку техніку, а останнім часом навіть цілі регулярні підрозділи російської армії воюють на Донбасі проти українських сил. Дивує інше, що в умовах фактичної війни, яка вже забрала життя  принаймні декількох тисяч людей, українська влада в принципі погодилася на можливість постачання допомоги Росією, яка власне і веде цю війну. Аргументи про те, що відмова від російської гуманітарки могла б вдарити по міжнародному іміджу України, як країни, котра не переймається долею цивільного населення, що страждає від війни вражають своєю недолугістю. Складно собі уявити скажімо Польщу, яка в 1939 році погоджується прийняти “гуманітарну допомогу” від Гітлерівської Німеччини. Теж викликає здивування інший факт, що попри визнання ООН гуманітарної катастрофи на Донбасі, ні та ж ООН, ні ЄС, не виявили запалу також допомагати, як це мало місце у випадку росіян. Історія з “білим конвоєм” закінчилася за всіма правилами театру абсурду – після надходження до Луганська таких “стратегічних” продуктів як сіль та вода для населення міста і ще, ймовірно, “вантажу” для місцевих бойовиків, російські вантажівки принагідно вивезли обладнання з українських військових підприємств. Українське МЗС назвало дії російської сторони “черговим кричущим порушенням Російською Федерацією ключових принципів міжнародного права” і оглядаючись на світову спільноту попросило засудити такі дії, що було успішно зроблено, але це не знеохотило росіян й надалі надавати “братню допомогу”.

Слабким тут не місце

Нерідко ситуація довкола України викликає історичні аналогії родом з 30-х років минулого століття. Велика держава, очолювана харизматичним диктатором, після гучної поразки і років “приниження” проводячи агресивну експансіоністську політику намагається повернути собі втрачене “місце під сонцем”. Адольф Гітлер вбачав свою історичну місію у відродженні потуги Німеччини після поразки у І Світовій війні та встановлення Тисячолітнього Рейху. В свою чергу на думку Владіміра Путіна  найбільшою трагедією ХХ століття є розпад Радянського Союзу. і всі його зусилля спрямовані на повернення Росії статусу світової потуги і відновлення в тій чи інші формі російської імперії, яка останнім часом виступає в шатах “Русского мира”.  Не викликає сумніву, що кожне історичне порівняння вимагає відповідного дистансу, розуміння  його умовності та уникання механічного перенесення сценарію подій з минулого на сучасне. Тим не менше не можна принаймні не насторожитися проводячи паралелі між експансіоністською політикою Гітлера у 30-тих роках та тим, що Путін, якого дехто вже охрестив Путлером, здійснює сьогодні. І в одному, і в іншому випадку агресивна політика диктатора не отримує належної відповіді з боку західних демократій, яка б його зупинила ще на початковій стадії агресії. Впадає в око теж майстерна імпровізація Гітлера/Путіна в умовах фактичної слабкості Німеччини/Росії у порівняння з економічним та мілітарним потенціалом того, що огульно окреслюється як Захід, і котра власне нівелює цю номінальну перевагу. В обидвох випадках політика анексій супроводжується квазіісторичною риторикою про історичну традицію як основу для їх проведення, а також потребою захисту національних діаспор, які в силу “історичної несправедливості” опинилися в кордонах інших країни і котрі нібито зазнають нестерпних національних та культурних утисків з боку урядів цих країн. Такі претензії диктаторів зустрічаються з  прагматичною політикою Заходу, який задля уникнення конфронтації з ними вдається до політики поступок і замирення. З очевидних причин все це відбувається коштом слабших. В контексті переговорів довкола врегулювання “української кризи”, які мають незабаром пройти у Мінську, насуваються тривожні історичні асоціації з конференцією в Мюнхені у вересні 1938 року щодо “чехословацького питання”. Ще недавно мало хто міг припустити, що в столиці “останньої диктатури Європи” пройде будь-який дипломатичний захід за участю ЄС, вже не кажучи про перемовини в такій вагомій справі як врегулювання збройного конфлікту на Донбасі. Мало того, “останній диктатор Європи” виступатиме одним з учасників перемовин представляючи таку шановану міжнародну організацію як “Митний союз”. Проста арифметика – в Мюнхені в 1938 році переговори велися між двома диктаторами і двома прем’єрами двох великих західних демократій. У 2014 році в Мінську засідатимуть три диктатори і три представники “європейського демократичного інтернаціоналу”, з тою відмінністю, що у Мюнхені представників Чехословаччини не допущено до обговорення їхньої долі, а в Мінську буде український президент як рівноправна сторона переговорного процесу. Безумовно ця важлива деталь вселяє надію, що аналогії між двома дипломатичними заходами з різних епох є лише необґрунтованими побоюваннями, але тим не менше це не означає, що слід впадати в непомірний оптимізм. По перше, насторожує вже саме місце і формат проведення переговорного процесу щодо врегулювання української кризи. Можливо, що стіл за яким сидітимуть буде дійсно круглої форми, але це не означає рівність тих, хто за ним засідатиме. Стіл стоятиме в дома у хоча дещо норовитого, але все ж таки васала Путіна, і російський лідер по суті буде господарем цього заходу. Дипломатична партія ще не почалася, а Путін вже зайняв вигідну диспозицію, якої не мав би якби перемовини проходили у більш відповідному для таких ситуацій місці, як скажімо Женева. По друге, при всій повазі до високих єврокомісарів, політична хитрість та агресивність Путіна все таки виглядають більш переконливими ніж скажімо дистильований дипломатичний стиль баронеси Кетрін Ештон. Теж певні побоювання викликає українська сторона, адже не просто очікувати твердості намірів і здатності дати дипломатичний бій від людини, політична і бізнес кар’єра, якої має шоколадний присмак. Врешті ті нечисленні, але досить промовисті сигнали, які останнім часом надійшли від країни, яка великою мірою задає тон в ЄС змушують принаймні задуматися щодо того, які саме спільні пункти шукатимуть єврокомісари у діалозі з Путіним. Віце-канцлер Німеччини Зігмар Габріель, в одному з інтерв’ю заявив, що Україні, аби зберегти територіальну цілісність, потрібна “розумна федералізація” - регіони з переважаючим російськомовним населенням повинні отримати широкі повноваження в складі України. Таке механічне конвертування лінгвістичного чинника в політичну практику та ідея туманної федералізація, яка має сумнівне історичне та політико-правове підґрунтя перегукується з дискурсом Кремля в потребу негайної федералізації України. Слід відзначити, що Путін пішов далі ніж Гітлер, оскільки себе оголосив виразником інтересів навіть не етнічних росіян, а русофонів, чиї права грубо порушує Україна від початку самого свого існування. Щоправда під час свого візиту до Києва 23 серпня Ангела Меркель, аби уникнути власне непотрібних конотацій, поквапилась поправити і доповнити заяву свого заступника, кажучи, що мова йде про “німецький варіант” федералізації: “Коли ми говоримо про федералізацію, то це йдеться про німецький тип федерації. Ми розуміємо, що в Україні це називають децентралізацією і це - саме те, чого хоче президент Порошенко, і ми це підтримуємо”.

Іншими словами на думку Меркель існує певна термінологічна плутанина, а не розбіжність у становищах України та Німеччини/ЄС щодо того яким чином припинити кровопролиття на Донбасі і розв’язати “український вузол”. Знаючи традиційну схильність західних демократій йти шляхом найменшого опору, особливо в умовах потужного тиску, не буде дивно, що у Мінську виявиться, що мало місце непорозуміння і що “російський варіант” федералізації - це власне те, що в Україні називають децентралізацією, і що “це - саме те, чого хоче президент Порошенко, і ми це підтримуємо”. Це лише один з варіантів розвитку подій, і не більше.

Можливо, що все ж таки європейські лідери усвідомили фатальні помилки своїх попередників з 30-х років і розуміють, що політика задобрення агресора лише розпалює його апетити, а Європейський Союз уважно придивиться до своїх історичних анналів. Адже хоч ЄС й інституційно виріс з об’єднання суто бізнесового характеру в своєму ідейному осерді становить спільноту об’єднаних довкола демократичних цінностей. Врешті, можливо Євроспільнота засвоїла певні уроки історії, і усвідомила, що нерідко події десь на її периферії можуть мати для неї кардинальне значення, і що на перший погляд локальна “українська криза” ймовірно матиме далекосяжні глобальні наслідки.

Зрозуміло, те чого досягне Україна в перемовинах у Мінську, і в подальшому переговорному процесі, залежить значною мірою від українського лідера і від його розуміння своєї ролі. Порошенку в цьому надскладний момент можна побажати того неймовірно відчуття ситуації, яке допомогло йому досягнути успіху у бізнесі. Разом з тим важливо аби він не вбачав в Україні великий бізнес-проект, де все вимірюється холодними калькуляціями, і аби зрозумів, що існує категорія вартостей самих в собі, які не мають вираження в економічних показниках.