www.ji-magazine.lviv.ua

Дана Пінчевська, мистецтвознавець

Професійним менеджерам культури, чиї схеми відпрацьовані роками успішного досвіду, завжди йдеться про те, щоб знайти в якомусь zaginionemu регіоні якусь направду цікаву особистість, яка стала б уособленням всього найкращого в тому чи іншому всіма забутому куточку світу. Галичина — доволі щасливе місце для таких пошуків: новеліст Агнон, що уславив Чортков, династія художників Готлібів чи, скажімо, Бруно Шульц, які нанесли Дрогобич на мапи світової культури, плеяди направду талановитих людей, які в різний час мешкали у Львові, значно полегшують справу промоції регіону в світі.

А ось історія з Іоаном Георгом Пінзелем, скульптором, - попри численні зусилля фахівців, - якісний альбом “Іоан Георг Пінзель. Скульптура. Перетворення” видавництва “Грані-Т”; романи Є. Кононенко “Жертва забутого майстра” та В. Єшкілєва “Втеча майстра Пінзеля”; з горем навпіл (перепрошую за русизм, але там вічно щось не так то з освітленням, то з опаленням, то з можливістю увійти/правом фотографувати тощо. Все не так, крім власне скульптур і приязних співробітниць) існуючий музей Пінзеля у Львові не стільки долучають вітчизняних та закордонних інтересантів до культурних здобутків Східної Галичини, скільки повільно, але невідворотно відводять увагу від стандартних схем культурного менеджменту. Кудись вбік. Кого куди: до інших музеїв, інших імен, до сусідніх з цією тем.

Наприклад, до теми скульптурної візуалізації містичних категорій; імпровізацій з довершеністю анатомічних знань в якості методу досягнення гармонійного образу страждання; дисонансових рис обличчя в поєднанні зі стрімкістю жесту в якості засобу відтворення гострого духовного переживання тощо.

Про Пінзеля мало відомо, - окрім суто професійної діяльності, - для того, щоб його можна було легко долучити до сузір'я українських, польських тощо митців. Його скульптури переконливо доводять лише християнське віросповідання його замовників і бездоганне знання анатомії людського тіла (що напевне було не так просто вивчити на початку XVIII століття). Мізантропічна вишуканість мань'єризму, - художнього напряму, чия жовчність загалом невластива українській культурі, - здається до такої міри дивною на тлі вітчизняного пейзажу, що головний редактор часопису “Ї”, Тарас Возняк, вкотре спробував зрозуміти, що відбувається довкола творів геніального скульптора, присвятивши йому черговий, 72-й за рахунком, номер видання.

Власне, вступна стаття є чимось на зразок майстер-класу, присвяченого менеджменту культури, від першої особи, практика зі значним і виключно успішним стажем. Всі інші публікації (більшість традиційно можна прочитати в Інтернеті, на сторінці цього видання написані переважно польськими дослідниками; це Марта Ґартен, Пйотр Красний, Збіґнєв Ґорнунґ, Ян К. Островскі, Марта Філь, Тадеуш Маньковський і Володимир Вуйцик. Ніхто і ніколи, знову ж таки традиційно, так охоче не досліджує історію Галичини, як польські дослідники.

Між текстами розташовано репродукції скульптур Пінзеля, які, - якщо ви більше схильні до насамперед візуального сприйняття, - сильно відволікають від текстів. Тому, що це довершені твори. З тих, що змушують думати радше про природу творчості, аніж про ті чи інші аспекти історії вітчизняного образотворчого мистецтва. Риси облич його героїв важко назвати гарними; прихована чи відкрита експресія, загалом очищеність переживань якось не те щоб нівелюють, а просто відкидають стандартні уявлення щодо краси. Спіймане переживання, зігріте теплими відтінками постарілого дерева, звернене зовсім не до глядача: героям Пінзеля, здебільшого біблійним, однаково, про що йдеться глядачу, вони завжди дивляться в той бік, в який їх скеровує заданий сакральний сюжет: тобто вгору. Можливо, почасти тому поряд з цими скульптурами ти завжди почуваєшся так, ніби випадково слухаєш чужу розмову, в котрій йдеться про ті почуття і переживання, котрим затісно у маленьких світах твого міського повсякдення. Їм взагалі затісно у занадто людському світі: кожна лінія цих скульптур зосереджена на іскрі контакту між людиною і Тим, Хто її створив, а отже, не те щоб не вписується, а просто випадає з контексту утилітарної культурної політики сучасності.

Я мало знаю художників, чиї твори вміли б вразити уяву, - звісно, наразі розмовляючи з тим, кому не потрібно пояснювати, що це таке: уява, - до такої міри, до відчуття н е з н а ч у щ о с т і будь-яких контекстів, крім заданого в кожному окремому творі самим митцем. Враження, які донині справляють його скульптури, можуть змусити назавжди зацікавитись ман'єризмом, скульптурою, сакральними творами тощо, відчуваючи при тому, що насправді йдеться лише про бажання знайти власну відповідь на питання щодо прекрасного, в котрім немає жодної краси, а є лише спотворені катами тіла, гострі галичанські профілі та крилаті істоти, які взагалі ніколи не дивляться на глядача.

Напевне, тепер, коли видано стільки книг, а виставку скульптур Пінзеля возили, здається, музеями всієї Західної Європи, в його львівському музеї нарешті стане тепліше, і приязні доглядальниці не будуть так сильно мерзнути, очікуючи на чергову групу екскурсантів. Ймовірно, комусь з мистецтвознавців чи культурологів уже тепер йдеться про чергову ґрунтовну роботу, присвячену творчості майстра. Приємно, що завдяки зусиллям Т. Возняка вітчизняна бібліографія щодо творчості цього неймовірного скульптора ще на один пункт перестала поступатись польській.

Напевне, попри військові дії на Сході, Захід країни ретельніше доглядатиме те, що опинилось у його власності напередодні Другої світової: шматки мозаїк та вітражів галичанського міту, кожен з яких якимось химерним чином донині дихає цілковитою внутрішньою свободою.