www.ji-magazine.lviv.ua

Георгій Почепцов

Інформаційна цивілізація не сприймає дій в фізичному просторі, перемогу вона бачить в інформаційному і віртуальному просторах. І Росія мала всі передумови для перемоги саме там, замість цього вона пішла шляхом фізичного простору, загубивши на довгий час свої потенційні переваги в нефізичних просторах.

Кожен великий крок починається з малого. Інформаційні війни передують війнам в фізичному просторі. Але інформаційним війнам теж передують різні недружні кроки однієї держави проти іншої. Коли колишній мер Москви виголошував гасло: «Купуй латвійські шпроти, підтримай ветерана СС», то це і означало можливий перехід до інших методів взаємодії між країнами, який не відбувся.

Україна, Прибалтика чи Білорусь завжди були негативними прикладами для російських мас-медіа. Агресії в Грузії передувала така ж інформаційна агресія. Ту саму модель ми маємо і у випадку створення передумов в інформаційному просторі для фізичної агресії проти України.

Тут слід додати, що якщо у випадку Криму діяли «ввічливі зелені чоловічки», то у випадку Донбасу та Луганську діяли проросійські сили, які складалися як з росіян, в основному колишніх військових, яких вербували російські військомати, так і з громадян України, які з ідеологічних чи фінансових міркувань, або навіть  примусу опинилися з автоматами на вулицях. 

І тут слід визнати слабкі позиції України саме в комунікативно-пропагандистському аспектах. Державне телебачення було завжди нецікавим, власних телесеріалів Україна не виробляла, політика партій біля президента та його самого йшла у бік все більшого об'єднання з Росією. Тому основні безпекові інститути, особливо Міністерство оборони чи Служба безпеки, працювали в тому ж ключі на об'єднання, не маючи змоги подивитися на всю ситуацію під іншим кутом зору.

В перші місяці «м'якого протистояння» Україна продемонструвала непрофесійність власних військових і прикордонників, нездатність прийняття рішень на найвищому рівні, велику корупційність державного апарату, що в результаті призвело до «мирної» здачі Криму. Донбас і Луганськ стали набагато кращим прикладом дій, але результативність цих дій теж бажає кращого.

З точки зору результативності комунікативно-пропагандистської роботи, то можна виділити її три основні напрямки:

- для власного населення,

- для російського населення,

- для населення світу.

Росія змогла впевнити власне населення в необхідності анексії Криму. Операція «Крим наш» підняла рейтинг Путіна найвище за всі часи. Після відключення російських телеканалів на території України їхня ефективність для впливу на українське населення звелася до мінімуму.  Росія також програла у громадській думці Заходу.

Україна частково змогла впевнити власне населення, але не стільки інформаційною роботою, як реаліями, що стали визначати наше життя: острахом наближення справжньої війни і програшем Криму. Люди відчули нездатність держави виконувати свої базові функції, тому почали це робити замість неї. Звідси виникнення волонтерського руху в усіх ділянках, включаючи військові формування та ведення комунікативно-пропагандистської роботи замість держави.

Україна виграла у громадській думці Заходу, але тільки через те, що образ Росії як ворога більш адекватний моделі світу Заходу. Причому як для політиків, так і для простих громадян. Україна отримала на свою користь результат, заради якого зробила досить мало. 

Але чому так відбулося? Співставляючи комунікативно-пропагандистську діяльність Росії і України, можна виділити наступні типи принципової різниці базового, організаційного та комунікативного рівнів.

Базові відмінності

- Росія, маючи перед собою більш масштабні завдання, типу захоплення Криму, мала відповідно і більш складні інформаційні завдання, агресія у фізичному просторі корелюється з агресією в інформаційному просторі;

- значна більшість населення Росії отримує свою інформацію від федеральних телевізійних каналів, інформаційна політика яких формується урядом. Україна — має різні телеканали, на який суттєвий вплив мають олігархи-власники;

- російські федеральні канали з їх інформаційними програмами та політичними ток-шоу були в кожній українській квартирі, вони були заборонені лише під час активних військових дій Росії;

- Україна не має ані газет, ані телеканалів, які були б доступними населенню Росії.

Організаційні відмінності

- Росія має єдині центри прийняття рішень, Україна в цей час проходила зміну президентів: Янукович опинився в Росії, Порошенко ще не був обраний;

- Росія має добре вибудувану вертикаль управління федеральними телеканалами, це було реалізовано і як щоденний досвід, і як досвід управління в кризових ситуаціях, наприклад, російсько-грузинської війни;

- Міністерство оборони РФ проводить конференції на теми інформаційних воєн, протидії кольоровим революціям, м'якій силі, а також про застосування приватних військових формувань, що говорить про принципове визнання військовими нових методів впливу;

- Росія має доктрину «російського світу», яка налаштована на підтримку російськомовного населення за межами Росії, Україна не має такого типу зовнішньо-орієнтованої доктрини.

Комунікативні відмінності

- Росія мала досвід інформаційних війн на пострадянському просторі, найбільш відомими з яких є: декілька російсько-українських газових війн чи торгових, російсько-грузинська війна 2008 р., російсько-естонська кібервійна;

- населення України знає російську мову, чого не можна сказати про знання української мови російським населенням, тому російський інформаційний продукт має принципово більше можливостей для розповсюдження, ніж український;

- населення України споживає російські телесеріали, які несуть російську модель світу;

- населення України має спільну з Росією історію, що значно полегшує вплив на нього, оскільки «спільне» виявляється більш сильним, ніж «відмінне»;

- Росія вже давно вела війну з Україною у фанатистичній літературі та у відповідному кінематографі.

Слід також визнати, що Росія вже давно зафіксувала у своїх новинах Україну, як і ряд інших пострадянських республік, як приклад країн, що стоять далеко позаду, таким чином, нова комунікативно-пропагандистська кампанія стала продовженням того, що говорилося завжди, а не чимось новим. Відповідно, це надало значне полегшення для вибудови пропагандистських комунікацій.

Проблемою для російської пропаганди стала також необхідність вийти з глухого кута того, що радянська пропаганда завжди говорила про Україну як про братерський народ. Цю проблему вирішили тим, що росіянам стали говорити про «неправильність» лише частини народу (так званих бандерівців), та про неправильність нової влади (нелегітимна чи хунта).

Однак після виборів президента ідея нелегітимності зникла з пропагандистського вжитку без усякого пояснення. Тепер весь акцент перенесено на правильність дій тих, хто воює на стороні проросійських сил в Донбасі та Луганську. Але той негатив, яким раніше характеризували владу, тепер було перенесено на українських військових, які брали участь в антитерористичній операції. Виник навіть термін «карателі», що взятий з часів другої світової війни.

У випадку Криму пропаганда приділяла увагу легітимації як нової влади Криму, так і референдуму про входження Криму до складу Російської Федерації. Тут Росія максимально використала і радянську, і дореволюційну символіку.

Як бачимо, кожна частина військової операції мала власні цілі, які отримували або позитивне схвалення, або негативну характеристику. Росія також активно займалася створенням одноголосної думки, не даючи можливості для висловлювання точки зору, що суперечить владній. Наприклад, відомий співак Андрій Макаревич, що намагався підтримати Україну, отримав на свою адресу такий вал негативу, що на його захист навіть виступила Алла Пугачова.   

При цьому виявився ще один парадоксальний наслідок. Російська комунікативно-пропагандистська кампанія була настільки агресивною та інтенсивною, що вона навпаки відвернула від себе українських глядачів, які мали можливість на власні очі фіксувати ті відхилення від правди, на яких вона базувалася. Саме це, а також реалії перших місяців військового протистояння (серед таких факторів можна згадати: безпорадність українських військових, або тих, хто ними керував, і дивну неспроможність українського телебачення зайняти активну позицію по спростуванню відвертої брехні російського телебачення) почали впливати навпаки — на формування української політичної нації. В армію почали записуватися як українці, так і росіяни. Тобто для росіян ця російська кампанія спрацювала на підняття рейтингу Володимира Путіна, але дивним чином для українців вона подіяла навпаки: на падіння рейтингу Путіна та на підняття відчуття власної гідності.

Використання всіх вербальних символів, якими російське телебачення описувало ситуацію в Україні (фашисти, бандерівці, неонацисти, хунта, нелегітимний уряд), з одного боку, було зустрінуте з довірою більшою частиною населення Росії, але повністю підірвало довіру в населення України, бо не відповідало її реаліям. Пропаганда виявилася мечем, який принципово не може давати однакові результати для споріднених, але різних аудиторій.

Україна вперше зіткнулася з війною, яку не так легко розпізнати як стандартний варіант війни. Одним з термінів для її характеристики виявився такий - гібридна війна. І саме це теж заважало прийняттю адекватних рішень по протидії їй, оскільки воювати з не-війною не так легко.

Тим не менш зрозумілою стала реальна відсутність адекватної системи захисту інформаційного (новини) та віртуального (література, культура, ідеологія) просторів країни. Власного конкурентного продукту так і не було створено за всі роки незалежності. Всі йшли полегшеним шляхом використання чужого продукту.

Відсутність такої системи захисту робить український інформаційний і віртуальний простір просто частиною російського. Тому кошти треба вкладати не лише в прямі воєнні завдання, але й в ті, що опосередковано впливають на них, а саме створення контенту для власного інформаційного і віртуального просторів, які б мали конкурентні переваги.

Ще одним наслідком війни стала активація якщо не імперського, то квазі-імперського дискурсу в Росії, оскільки саме на ньому базується експертне середовище, яке підтримує це військове зіткнення. Це, як їх можна умовно позначити, групи «патріотів» та «імперців». «Ліберали» залишилися на анти-владних позиціях, але їх можна зустріти виключно в інтернеті.

Україна, навпаки, активізувала антиімперський дискурс в широкому загалі громадян, який до того був надбанням лише вузької групи деяких експертів, які писали свої тексти з точки зору колоніальної та антиколоніальної літератури, і до яких не було інтересу.

Радянський Союз лише умовно можна визначати як імперію, а от відхід від Радянського Союзу, а саме сьогоднішня ситуація у вигляді заборони російського інформаційного і віртуального продукту (і це не тільки Україна, а й, наприклад, Латвія, Молдова чи Литва) є саме розставанням з імперією.

Імперії завжди породжують символічний продукт власними силами, не передаючи його в руки колоній. Сьогоднішнє споживання інформаційного і віртуального продукту середнім громадянином України було саме таким: більшість цього продукту було російським. І він ніс відповідну модель  світу.

Розрив з цією моделлю при відсутності адекватної власної буде мати негативні наслідки, але цей процес рано чи пізно Україна повинна була пройти. І держава повинна саме зараз вкласти кошти в породження власного продукту, але власним він буде не тому, що там згадується, наприклад, «рушник», як це було до цього. Це найелементарніше розуміння відокремлення «свого» від «чужого». Треба надати власний продукт, що буде відповідати новим вимогам. Він повинен бути: а) інтелектуальним, б) різножанровим, в) нести власну модель світу. В результаті він зможе надавати відповіді на власні, а не чужі проблеми.

Сьогоднішній український новинний продукт мов базується на колишніх «темниках», коли їх насправді давно немає. Увагу громадян намагаються утримувати трьома основними меседжами: успіхи в зоні АТО, підвищення цін та негатив стосовно Росії та проросійських сил. Ще час від часу виникає інформація, що відразу охоплює всіх — це наближення вторгнення російських військових формувань. Цього замало для розуміння складної ситуації, в яку потрапила Україна.  До того ж, на жодне гостре питання немає відповіді в інформаційному просторі, оскільки їх немає в діях владної еліти.

Всі імперії поступово проходять свій власний шлях розпаду. При цьому якщо Британська імперія створила як наслідок розпаду імперії власну співдружність націй, з якої по цей день ніхто не вийшов, а жителі її радо користуються паспортами співдружності, то Росія обрала не м'який, а жорсткий шлях для моделі цього розставання. Це помилка Росії, яку вона буде потім все життя виправляти. Вона прийняла тактичний виграш у випадку Криму за стратегічний. Але все виявилося навпаки, Росія отримала стратегічний програш, з якого не уявляє як буде виходити.

Росія помилилася і в Донбасі, втягнувши всіх у військову авантюру. Сучасний світ змінився принципово, інформаційна цивілізація не сприймає дій в фізичному просторі, перемогу вона бачить в інформаційному і віртуальному просторах. І Росія мала всі передумови для перемоги саме там, замість цього вона пішла шляхом фізичного простору, загубивши на довгий час свої потенційні переваги в нефізичних просторах. Тому не тільки Росія, а й Україна повинна знайти новий шлях взаємодії з сусідами. Саме на це повинно звернути увагу експертне середовище двох країн.

http://osvita.mediasapiens.ua/material/33291