www.ji-magazine.lviv.ua

Василь Расевич

Нещодавно до мене зателефонувала знайома тележурналістка із пропозицією прийти на її авторську програму, щоб дати гідну відсіч кремлівській пропаганді. Погоджуюся, що пропаганду треба виявляти і деконструювати, але зауважу, що контрпропаганда – справа абсолютно невдячна і наперед програшна.

Замість того, щоб вправлятися у контрпропаганді, треба творити свій якісний і максимально правдивий інформаційний продукт, тобто, перш за все, не брехати собі. Читаючи й оглядаючи останнім часом міжнародні медіа, можна постійно натрапити на неприємні для українців твердження або ж інтерпретації. Зазвичай український читач списує це все на непоінформованість західних журналістів або ж на банальний російський підкуп. Напевно, ці підозри можуть мати місце, але не завжди і не скрізь.

Опублічнення «Свободи»

Свого часу маргінальна політична партія для того, щоб привернути до себе увагу, натягнула на своє кволе тільце «славу» німецького націонал-соціалізму, перебираючи не тільки перефразовану назву старої німецької нацистської партії, але й рясно навішуючи на себе естетику німецького націонал-соціалізму. За браком часу і місця не вважаю за потрібне вдаватися до аналізу програмних засад СНПУ, її стратегії і тактики. Вони були звичайною сірою реплікою німецьких націонал-соціалістів, але це не завадило партії оголосити себе останньою надією білої раси і людства взагалі. Такі історичні аналогії могли дати короткотривалу електоральну підтримку, але прирікали на маргінальність і нерукоподаваність. Розуміючи, що «потенціал» історичного мавпування вже вичерпано, партійний провід СНПУ вирішив модернізуватися. Цього разу прикладом для українських соціал-націоналістів стала вже не німецька історія, а австрійська дійсність. Зачаровані політичними успіхами австрійських ультраправих популістів Йорґа Гайдера з Партії свободи, українські соціал-націоналісти вирішили піти аналогічним шляхом і прибрали собі тотожну назву.

Більш нейтральна назва партії дозволила колишнім соціал-націоналістам вийти на ширше політичне поле України. Попри те, що ні попередня програма партії, ні оновлена не містили майже жодних практичних шляхів розвитку України, радикальна популістська риторика та гра на стереотипах зробили «Свободу» правлячою партією в окремих областях Західної України. А експлуатація протестних настроїв населення дозволила їй набрати на парламентських виборах 2012-го аж 10,44% відсотка голосів. Нічого дивного, бо «свободівці» обіцяли своєму електорату, що йдуть на безкомпромісний бій з правлячим режим, хоча на практиці виявилося, що вони просто рвалися у владу, щоб потіснити собою тих, хто на горі.

Факт залишається фактом: понад десять відсотків голосів на виборах до парламенту отримала партія, котра твердо стоїть на засадах етнічного націоналізму, сповідує український ізоляціонізм і віддає перевагу не демократії, а націократії. Керуватися принципами етнічного націоналізму в багатонаціональній державі – смерті подібно. Навіть якщо відкинути «технічний» бік питання (неможливість визначити, хто є етнічним українцем, а хто ні, особливо якщо уявити, який же орган можна буде наділити такими повноваженнями, а також сам «інструментарій» для проведення процедури), то у «вимірювальників» українськості не вистачить ресурсу на один окремо взятий район. То для кого тоді ця мантра? І головне, до чого призведуть самі наміри? Відповідь на це питання дивовижно проста. Якщо спробувати задіяти хоча б один пункт із принципів етнічного націоналізму на практиці, то треба назавжди попрощатися із суверенною державою Україна.

Багатьом експертам відомо, що «Свобода» не є проєвропейською партією. Вона радше належить до переконаних євроскептиків. То що вона робила на Євромайдані? Казки про те, що «Свобода» має широкі контакти зі своїми однодумцями у Європі, і про її особливий план європейського майбутнього для України недавно випарувалися «як роса на сонці». «Свобода» довший час водилася з ультраправими європейськими рухами – французьким Національним фронтом, австрійською Партією свободи і навіть угорським Йоббіком. Але всі ці сили під час Революції у Києві та особливо в момент агресії Росії проти України однозначно підтримали політику Путіна. Довелося ВО «Свобода» писати гнівні листи своїм ще зовсім недавнім союзникам.

Ліві та ліберали з Європарламенту ще раніше застерегли українську демократичну опозицію утриматися від співпраці зі «Свободою». Тепер у цієї української партії взагалі не залишилося союзників у Європі. Тому єдине, на що може розраховувати наша ультра «націоналістична» партія – це політика національної ізоляції. І саме цього від України чекає Путін. Без західної солідарної підтримки він проковтне Україну і не вдавиться.

Про націократію в Україні взагалі не варто починати мову. Єдине, для чого можна використовувати цей термін, – це роль пугала та руйнівника нової української політичної нації. Не таємниця, що десятиліттями потужна пропагандистська машина працювала на недопущення формування в Україні надетнічної політичної нації. І нарешті сталося. Перед загрозою зовнішньої агресії, а головне – в єдиному пориві проти клептократичної системи влади громадяни України почали нарешті чутися патріотами своєї держави. Цього разу – без огляду на етнічне походження, мову спілкування, або конфесійну приналежність. І знову «сюрприз». Олег Тягнибок виходить за трибуну Верховної Ради і починає обіцяти захист «етнічним» українцям Півдня та Сходу України. Здавалося б, такий досвідчений політик не може не розуміти усіх загроз, які можуть виникнути при застосуванні етнічного принципу щодо захисту державою своїх громадян. Але засади етнічного націоналізму ніколи не відпустять цю партію, бо це її суть. Хіба що вона просто припинить своє існування.

І тут варто зупинитися на першому дуже неприємному для західних українців моменті. Виявилося, що недавньому «свободівському» електорату дуже зручно ховатися за тезами: «ми не голосували за програмні положення «Свободи» і взагалі нічого не знаємо про принципи етнічного націоналізму», «ми недобачили у діях і заявах «свободівців» ксенофобії й антисемітизму, ми вважаємо їх тільки націоналістами, а бути націоналістом – це любити свою батьківщину». Саме через таку вдавану політичну нерозторопність та бажання протиставити брутальним регіоналам у парламенті своїх не менш брутальних націоналістів і став можливим прихід ВО «Свобода» у публічну політику. І це не тільки питання низької політичної культури українців. Це реальність, яка вказує на невразливість значної частини українського суспільства до виявів авторитаризму, ксенофобії та антисемітизму. Треба нарешті бути чесними із собою і почати очищуватися.

Якщо після «візиту» в дитячий садок та шельмування дітей з російськими іменами один з виборчих округів Львова віддає за Ірину Фаріон понад 68% голосів, то мають виникнути питання не тільки до самої Фаріон, але й до її виборців. І взагалі, соціологи, політологи та соціальні психологи мають ще ретельно дослідити, чому західноукраїнський електорат так легко куплявся на соціал-націоналістичні риторику та естетику. Крім того, вартувало б задуматися, що є основним, а що похідним – неонацистські симпатії «Свободи» чи використання кремлівською пропагандою фактів із її діяльності.

Регіонально-свободівський альянс

Популістські гасла виявилися потрібними «Свободі» виключно під час виборчих кампаній, а опинившись при владі в окремих областях, «свободівці» не те що не ліквідували старих корупційних схем – складається враження, що вони зробили їх ще більш відвертими і жорсткими. Дивувало у цій ситуації, що злочинний режим Януковича якось не просто мляво спостерігав за діями західноукраїнських «націоналістів», але просто віддав їм на відкуп цілі області. Сприяючи перемозі ВО «Свобода» у Західній Україні, правлячий режим натомість отримував дуже багато дивідендів. По-перше: Західна Україна подавалася як такий собі націоналістичний анклав, де не дотримуються демократичних норм, де правлять бал ксенофоби, антисеміти та расисти. Благо, «свободівці» вправно підтримували цей образ своїми нібито неусвідомленими діями та заявами. Чого варті тільки вибрики Ірини Фаріон у дитячому садку, її розумування про ворожі конфесії та нації, заклики обмежити права тих, хто не володіє українською мовою або має неукраїнські імена і прізвища. А також расистські за своєю суттю висловлювання Юрія Сиротюка про співачку Гайтану. Масована «інтелектуальна» діяльність Юрія Михальчишина на ниві пропаганди соціал-націоналізму впереміш із нападами на радянських ветеранів 9 травня у Львові – також з цього поля ягода.

Тобто можна сказати, що правлячий режим Януковича уклав зі «свободівцями» неписаний альянс для того, щоб утвердити в суспільній свідомості громадян цілої України переконання, що її західна частина є наскрізь націоналістичною у неонацистському розумінні цього поняття. А це вже давало можливість поділити Україну на два умовні регіони, які нібито протистоять один одному. Тож напрошується другий висновок: ця тактика влади не тільки відволікала від насущних проблем українське суспільство, але й дозволяла протиставити різні регіони України, чим забезпечувала майже вічне панування клептократичного режиму в Києві.

А тут варто недавнім симпатикам ВО «Свобода» поставити собі кілька незручних запитань. Чому вони, бачачи таке неприховане сприяння влади «Свободі» (зняття з виборів БЮТу, непропорційні до статусу партії фінансові витрати на візуальну та телерекламу), не задумувалися над тим, чого ж чекають від неї ті щедрі спонсори? Хто вони і чому так ретельно маскуються? Чому електорат «Свободи» ніяк не відреагував на послідовне і систематичне нав’язування «свободівськими» активістами українцям образу ксенофобів, расистів і антисемітів? Чи, можливо, дії Тягнибока,Фаріон, Михальчишина, Мірошниченка, Іллєнка, Мохника та інших цілком і повністю збігаються з політичними переконаннями їхніх виборців?

Якщо так, тоді не варто нарікати на кремлівську антиукраїнську пропаганду, якій «свободівці» так справно постачають ідеологічні набої. Тоді треба визнати, що ми справді підтримуємо фізичну розправу над «москалем» Пантелеймоновим, вважаємо, як і Тягнибок, що наші діди і прадіди справедливо били «жидву» і «москалів», і ми маємо намір робити те ж саме. Ми підтримуємо Ірину Фаріон у тому, що всі дівчатка з іменами Ліза та хлопчики на ім’я Міша мають залишити Україну і негайно податися до Москви. Можливо, ми слідом за Юрієм Михальчишиним маємо відкрито заспівати оди ХАМАСу і дружно засудити державу Ізраїль.

Якщо ретроспективно поглянути на публічну діяльність «свободівських» активістів протягом усього часу – від заснування і до сьогоднішнього дня, то вона буде складатися майже виключно з антиукраїнських провокацій. Це і протягування в українську політику ідей соціал-націоналізму, і антисемітський виступ Олега Тягнибока на горі Яворина, і ксенофобські заяви Мірошниченка. Це також розпалювання антипольської істерії, це русофобські мантри Ірини Фаріон. Перелік цих «подвигів» може бути досить довгим, але навіть кількох прикладів достатньо, щоб зробити висновок: «Свободі» не йдеться про Україну, їй важливою є тільки влада.

Вимушений мезальянс

Свій електоральний успіх «Свобода» сприйняла як «добро» українців на її програму, стратегію і тактику. Тому продовжила діяти у звичному стилі. Потрапивши до Верховної Ради, «Свобода» зажадала від решти опозиційних партій виступати спільним фронтом. І УДАР, і «Батьківщина» опинилися в ситуації без вибору. Для того, щоб не розпорошувати сили, довелося укласти нерівний шлюб. Цей шлюб коштував демократичним партіям політичної підтримки на сході й півдні, а також репутаційних втрат у Європі та світі. Присутність у демократичній опозиції «Свободи» стала свого роду тавром для всього опозиційного руху.

Кремлівська та регіоналівська пропаганди вже давно підготували сценарій, за яким через союз зі «Свободою» весь український опозиційний рух отримав маркери: «неонацистський», «ксенофобський» та «антисемітський». «Свободівці» ж справно підтверджували своїми діями ці пропагандистські кліше. Мало того, вони докладали максимуму зусиль, щоб представити весь Євромайдан ділом своїх рук, утверджували різними способами, що саме вони відіграли вирішальну роль у Революції. Про це, зокрема, заявляє головний спонсор ВО «Свобода» Ігор Кривецький, цю тезу пропагують російські та німецькі медіа. Жодне з цих видань ні словом не обмовилося про справжні рушійну сили Української Революції. Як не дивно, але ні політичні партії, ні традиційні політичні активісти не відіграли особливої ролі на Майдані. За те, що сталася Революція, українці мають завдячувати українському громадянському суспільству.

Реальний рейтинг політичних партій на Майдані коливався у проміжку між 1,8% і 3,9%. За даними фонду Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва, 8 і 9 грудня, коли проводилися соціологічні опитування, на Майдані стояли тільки 4% партійців і 3,5% членів громадських організацій. Завдяки партійним організаціям на Майдан потрапили тільки 2% мітингувальників, натомість 92% добиралися самотужки. Промовистими є також причини виходу на протест. Для 53,5% такою причиною стала відмова підписати Угоду про асоціацію з ЄС. 69,6% вийшли на знак протесту проти жорстокого побиття студентів на Майдані. 39,1% і 49% вийшли на майдан, щоб змінити владу в Україні і життя в державі. І тільки 5,4% відгукнулися на заклик опозиційних лідерів.

Погодьмося, після таких соціологічних даних дуже дивними виглядають намагання «свободівських» функціонерів накинути всьому Майдану свої риторику і символіку. Не менш дивними виглядали дії російської пропаганди, яка також наполегливо працювала над тим, щоб звести всю Українську Революцію до бунту двох ультранаціоналістичних сил – «Свободи» і «Правого сектора». Чи не для того, щоб позбавити Україну міжнародної підтримки, що за теперішніх обставин означало б повний крах держави? І знову ж таки, виникає питання до ВО «Свобода» і тепер уже «Правого сектора»: чому, знаючи про свій реальний вклад у Революцію, ви разом з кремлівською пропагандою продовжуєте приписувати всі успіхи собі? Дивно, але і «Свобода» і «Правий сектор» наполегливо демонструють на телекамери, що Українська Революція – це анархія, розбій, що перехідний уряд не контролює ситуацію в країні. Для кого і для чого вони продукують ці картинки? Особливо у випадку ВО «Свобода», що входить в урядову коаліцію? І головне питання: чому теперішні вищі органи влади так спокійно толерують подібну діяльність?

Заручники афери

Те, що в Україні назріла серйозна криза партійної системи, не бачать хіба ті, хто нічого не хоче бачити. Популярність партій навіть під час Революції була мінімальною. Але всі чудово розуміли, що неструктурована людська маса не зможе обійтися без партій. Тому в мовчазний спосіб Майдан делегував опозиційним партіям створити новий технічний уряд і нову виконавчу вертикаль влади. Варто наголосити, що уряд мав бути тільки технічним і на перехідний період. Проте не так сталося, як гадалося. Три колишні опозиційні партії (тут не цілком зрозумілою є позиція УДАРу) сформували уряд виключно за партійними квотами, прикрившись як фіговим листочком кількома посадами (символічними), які віддали активістам Майдану. Як виявилося, ці посади і особливо структури взагалі перебувають поза правовим полем України.

Владу поділили між собою реально дві партії – «Свобода» і «Батьківщина». При цьому ніхто навіть не подумав, яким кадровим потенціалом ці партії володіють. «Свободі» дісталася частина силового блоку, яку вона обсадила напрочуд малокваліфікованими кадрами. Прихід свого часу на посаду в.о. міністра оборони адмірала Тенюха потягнув за собою «свободівські» призначення на керівників військової розвідки і контррозвідки. Наслідки такого кадрового «укомплектування» оборонного відомства ще довго даватимуться взнаки Україні.

Дивним виглядало також призначення «свободівця» Олега Махніцького на посаду генерального прокурора України. Пан генеральний прокурор досі так і не навчився чітко висловлювати свою думку, бо його трудовий шлях вказує на те, що у цій сфері він дилетант. А тому прокуратура, на яку у цей відповідальний час покладають особливі завдання, так і не довела до кінця жодної резонансної справи. Головним для генпрокурора виявилися кадрові призначення в областях, які часто викликали обурення і гнів у регіонах через старі гріхи новопризначених.

Принцип партійних квот було застосовано і до всієї владної вертикалі в областях. Таким чином, майже вся Західна Україна опинилася в руках «Свободи». Що також тільки посилює напругу в регіонах.

Досі залишається загадкою, чому лідери «Батьківщини» погодилися на коаліцію саме зі «Свободою». Можливо, це була єдина партія, яка так легко погодилася на квотний принцип? Якщо так, то «Батьківщина» стала заручницею легковірної угоди, і тепер їй просто не викрутитися з цих цупких (можливо, навіть корупційних) обіймів.  Тому новій українській владі треба особливо підготуватися до серйозних внутрішніх і зовнішніх провокацій та непорозумінь. Світова преса і надалі писатиме про «неонацистів» в українському уряді, кремлівська пропаганда демонструватиме у всіх медіа «свободівських» депутатів за чорновою роботою на полі ксенофобії і антисемітизму, а українська дипломатія тільки встигатиме реагувати на ті чи інші інформаційні приводи, які рясно постачатимуть учасники коаліції.

Нову українську владу можна зрозуміти, їй у спадок замість держави дісталася суцільна бутафорія. У цій ситуації українці можуть розраховувати лише на дві речі: на власні сили та на солідарну підтримку демократичного світу. На підтримку всіма українцями нового уряду годі сподіватися, оскільки він постав шляхом сепаратних домовленостей, тобто завдяки звичайній маніпуляції. Підтримка ж демократичного західного світу може напоротися на поведінку «свободівців» у владі. Особливо якщо подумати про те, що чекає нас цього 9-го травня. Чи не стане цей день завдяки «Свободі» не просто новим інформаційним приводом, але й підставою для чергових активних дій Владіміра Путіна.

P.S. Якби «Свобода» справді була патріотичною партією, то в нинішній ситуації вона тихенько послідувала б прикладу адмірала Тенюха. І тоді новій українській владі треба було б тільки подбати про заміщення нових вакансій безпартійними фахівцями.

Джерело: 

ZAXID.NET