www.ji-magazine.lviv.ua

Ярослав Трінчук

ХТО МИ?

Філософський нарис

Частина друга

ДО ПИТАННЯ МОМЕНТУ

Страх нападає. Він захоплює владу, ресурси, нав’язує людям своє розуміння цивілізованості, купує продажних, які тиражують оте розуміння, і намагається запровадити всі можливі механізми, які нищать землю, воду, повітря, руйнують життя, культуру, добрі почуття людини, її надії на майбутнє. Страх підкорив думки інтелектуалів, що діють у всіх гуманітарних інституціях, і змушує їх працювати на себе. Цебто, оправдовувати негідні вчинки людини, які вона творить або під впливом того ж страху, або за винагороду. І нема на то ради. Найгірше – чинити опір осатанілому страху неможливо. Супроти його диктату є всього-на-всього один спосіб – демонстрація мудрості. Але така демонстрація або висміюється, або переслідується. Аж до фізичного знищення. Страх не пробачає мудрості її буття. Він відчуває, що це його найбільший ворог – і там, де мудрість може мати голос, легалізуються усі варіанти вияву тваринячого страху, щоб заглушити цей голос. Найпродуктивніший – насильство над людиною, алкоголь, наркотики і розгул плоті. (Про те, що страх переводить ресурси, які підтримували б у гідності життя, на знаряддя знищення цього життя, уже сказано раніше).

Усе це катастрофічно спотворює цінності. А де спотворені цінності, нормальній людині вижити важко. Або просто неможливо. Стадний інстинкт намагається перетворити особистість на перелякану свинку, у якої постійно проявляється рудимент звіра. Такий рудимент – це прагнення чужого. Майже вся українська владна вертикаль зразка 2012-13 років, а також переважна більшість депутатського корпусу – від рядового депутата сільської ради до голови ВР – це ті ж свинки. Але ж і ті, хто обирав їх, керувався не якимось високими принципами, а психологією тієї ж свинки. Так, вони теж незадоволені владою, однак хотіли б мати можливість діяти так, як діє вона – забирати чуже. Тобто, красти.

Немислимо усвідомити, але у нашому суспільстві вести мову про чесну працю, чесний бізнес – це не лише викликати насмішку. Тобі відкрито дадуть зрозуміти, що ти несповна розуму. І не потрібно дивуватись, адже влада, керована патологічним страхом, захоплює і привласнює все, що можна захопити. Цебто, краде у людей їхню власність найбрутальнішим способом. А для того, аби це могла робити верховна влада, вона дає можливість віднімати у народу його власність усім, хто рангом нижче.

Та парадокс в іншому – переважна більшість підприємців хотіла б вести бізнес з дотриманням правил гри. Цебто, вести діло чесно. Якщо частина звичайних людей страждає синдромом недорозвиненого чиновника – брати чуже, – то більшості бізнесменів чужого не потрібно. Їм треба, щоб влада розкріпачила продуктивні сили народу, установила прийнятні правила гри і дотримувалась їх. Саме він, чесний бізнес, може вивести суспільство з того жахливого стану, у який кинула його влада зразка 2013 року. Саме він на сьогодні є тим рушієм, який здатен позитивно вплинути на державотворчі процеси. Єдина інституція у державі, яка противиться цьому, це влада і її клон – олігархи.

Тільки вдумайтесь: аби людина могла зробити щось корисне для себе і держави, вона мусить за це заплатити чиновникові. Здебільшого тому, який ненавидить цю державу…

Особнів, які не вміють і не хочуть працювати, але хочуть отримувати блага, у суспільстві не так уже й багато. Правда, вони активні, наглі, брехливі, цинічні. Тому вони часто захоплюють ключові владні позиції, а відтак забирають собі фінанси, ресурси та чужий бізнес. Зрозуміло, не для того, щоб керувати державними інституціями, планувати і здійснювати розвиток суспільства, розвивати гуманітарну сферу, а винятково для власного збагачення. З патологічною наглістю вони конвертують у валюту все, що потрапляє у їхні руки, в їхнє поле зору.

Купка таких особнів здатна привести суспільство до зубожіння і загнивання, яке нерідко закінчується хаосом і кровопролиттям. Історія знає безліч прикладів. І хоча вони прекрасно проінформовані, що коли проливається кров, то гинуть і вони самі і їхні нащадки – нічого не допомагає. Тваринний страх бере гору. І, як видно з останніх подій, у них розуму таки нема.

Але маємо бути справедливими – не всі вміють красти. Серед них є нездатні навіть до цього. Однак, вони теж пнуться до влади. І в них є мета. Своя, кровна. Отримавши владу – а це депутати, чиновники, – вони за калим починають обслуговувати крадіїв.

Їх легко відрізнити від загалу. Вони показують себе, як трансвестити, і поводяться, як павичі. Піджачки дорогі, годинники. І звичайно ж, «тачки» й «хатинки». До всіх вони ставляться зверхньо, у розмові – повчають. Та за всім цим – вихолощена душа. Вони говорять штампами і здебільшого самі не второпають, про що говорять. Як китайські ляльки.

Такому вже не зрозуміти, що раз він видерся на верхні щаблі влади, то мусить бути воїном. Захищати батьківщину, громадян, суспільну мораль. Що немотивовані трагедії в суспільстві – це його вина. Лялька не тямить. І замість того, щоб захищати батьківщину вона торгує нею.

З лялькою все ясно.

Та хотілось би почути могутній голос авторитетів. А саме він зміг би зупинити руйнівну діяльність такої ляльки. Не чути голосу авторитетів… Мовчать. Або базікають про несуттєве… Зрідка нагадують про мораль.

Кому? Отим шакалам?! Та не розуміють вони! Називайте шакала хоч тигром, а він все одно буде шакалом!

Але ж прийде час, і Небо спитає кожного з нас…

Кожного!

Бо ми ніяк не можемо збагнути, що влада, яка породжує всі умови до руйнування цінностей, та ще й спонукає до цього руйнування, є злочинною. А раз ми її терпимо, значить, винні також ми. І разом з нею несемо відповідальність.

Саме авторитети мали б запропонувати владі варіант співпраці з суспільством і час від часу нагадувати їй не тільки про гріх, а й про кримінальну статтю. Саме авторитети мали б кричати на весь світ, що забирати у людей ресурси, засоби до існування – це злочин. Більше – це злочин проти людства, який не має терміну давності. Це злочин проти держави, проти кожного громадянина, навіть, проти власних нащадків. Це злочин проти кожної могили. Адже там лежать також і ті, хто за честь і достоїнство роду й нації життям платили. Й заповідали нам берегти свободу й гідність.

Якраз авторитети мусили б нагадувати владі, що кара невідступна. Може, хтось і почув би…

Ходять чутки, що дехто з тих, які накрали свої статки, страждають на безсоння. Але вони не сплять спокійно не тому, що бояться кари за злочини, а з іншої причини. Вони відчувають, що їх уже немає, що вони втратили самих себе. Таких видно здалеку – вони компенсують цю втрату їдлом.  

Ми мусимо відкинути згубну сентенцію «якось воно буде» і засвоїти інше – громадянин, який погодився на злочинну владу або сам її обирав – не має майбутнього. Він ніколи й ніде не матиме ні захисту, ні певності, та й сам собі стане ворогом. А нащадків позбавить найдорожчого – можливості жити в гармонії з собою, світом і Творцем.

Та все це питання моменту. Владу, яка торгує національними інтересами, можна (і необхідно!) усунути.

Іноді це відбувається так швидко, що байдужа частина суспільства не встигає то осмислити.

МАЙДАН

Євромайдан – яскравий приклад

Причина Майдану – не в тому, що якийсь там пігмей, котрий думав ніби то він президент, не підписав важливий для України документ. Причина в іншому – в українському суспільстві загострився конфлікт між нікчемами, панічно охопленими страхом, які ще й примножували страх довкола себе, і тими вільними душами, які органічно не терпіли страх рабів, а тим більше не могли впустити його у свою душу.

Ще більшого драматизму додавало те, що отой пігмей, котрий нещадно використовував Україну для непомірного власного збагачення, у своїх ірраціональних діях опирався не скільки на переляканих рабів – він їх зневажав, – стільки на патрона ззовні. Щодо рабів, то логіка його примітивна: раз вони терплять, значить, я роблю все правильно; а щодо зовнішнього фактору, то тут ще простіше – корпорація вибору не дає. На карті – життя або смерть. Пігмей вибрав найгірше – ганебну смерть.

Саме для того, щоб не дозволити злодіям, пігмеям і рабам визначати долю нації, вільні душі повстали.

І заплатили страшну ціну…

Їх, беззбройних, розстрілювали з автоматів, убивали снайпери, їм живим відрізали голови, їх викрадали з лікарень поранених і катували, а потім вбивали, їх хапали на вулицях, убивали, а щоб приховати сліди злочину, спалювали у крематорії, їм розрізали животи і топили, відрізали вуха, знімали скальпи. Інфернальний злочин. Злочин, які вчинили особини, що внаслідок страху втратили людську подобу. То вже не люди.

Усвідомити, що у ХХІ столітті в центрі Європи будуть розстрілювати беззбройних людей, катувати поранених, полонених, викрадати тіла загиблих і спалювати їх у крематоріях з метою приховати злочини, розрізати животи і топити, відрізати вуха, знімати скальпи –  просто неможливо. Це поза розумінням, поза людською свідомістю. Та навіть звір не вигадав би таких страхітливих наруг.

Та ми ще не знаємо, як знущалися з тих, хто пропав безвісти…

Але ми знаємо: вони своїми серцями закрили Вітчизну. Від ворогів і від… Ворога.

Чи можна назвати винних у цій трагедії?

Звичайно. Усьому світові вже зрозуміло – шкода, з запізненням, – що то справа рук Москви. Що то реалізовуються її плани.

Та винні й інші. Ті, хто за гречку продавав свою совість, хто заради вигоди підтримував злочинця. А також винні ті, хто мовчки спостерігав за цим і думав, що якось воно буде…

«Якось» не буде… А буде так, як хочеш ти, або, як хоче ворог…

Тож мусимо усвідомити, що у трагедії винні всі ми…

Ми дозволили злочинцям учинити зло…

На наших очах, під лукаві й брехливі словеса телебачення, руйнували Україну, її культуру, армію, науку, мову, а ми терпіли… Аж доки звір не відкрив своє обличчя.

Масове вбивство людей на Майдані вивчатимуть криміналісти, психологи, психіатри, філософи і прийдуть до висновку, що цивілізація, якою дехто з нас пишався, зайшла в тупик. Наша європейська цивілізація зрощує негідників.

А Майдан – тест на зрілість європейської політики. Культури – також. Якщо їхня преса повторює безпардонні московські брехні, а дехто цьому вірить і навіть береться серйозно обговорювати ті брехні, то з європейською культурою не все гаразд. На жаль.

Інфернальний злочин, вчинений проти України, навічно ляже ганьбою не на Москву – катувати ближнього – у їхній психології, – цей інфернальний злочин Москви навічно ляже ганьбою на Європу та на США. Винен той, хто розуміє.

Майдан з національного феномену перетворився на світовий.

Він запрограмував українську владу на певну етичну планку і дав зрозуміти, що не допустить, аби та й надалі жонглювала моральними категоріями (хоча жонглювання не припинилося – можна поміняти владу, але не можна вовка змусити їсти капусту, – однак, колесо зрушилось), а світові допоміг зрозуміти, що таке Москва.

Але це тільки імпульс.

Тепер цю етичну планку мусить підтримати все суспільство на усіх рівнях, і закріпити навічно.

Насправді це не важко. Навчити людей хотіти досконалості легше, ніж залякувати диких і байдужих всілякими покараннями.

А світ нарешті має усвідомити: ніякого «перезавантаження» Москва не розуміє. Брехня – то її спосіб спілкуватися зі світом.

Вже очевидно, що Майдан не припинить своє існування і стане фактором, який не тільки триматиме у певних рамках владу, а й запропонує суспільству пакт про громадянське співіснування в основі якого буде покладено архетип предків. Цебто, мораль.

Жаль, але це не відбудеться швидко.

Та важливо й інше – Майдан став наполегливо виштовхувати смерть з душі кожного українця, а також відродив величну козацьку традицію – побратимство. І це вже назавжди.

Як наслідок правління московської гебні – а вся ота наволоч, яка руйнувала Україну впродовж століття, були або прямими гебістами, або тісно пов’язані з КГБ, – в українця сформувався стійкий психологічний стереотип: недовіра. До влади, до ближнього, навіть до родича. Та найгірше – до самого себе.

Похідна цього – сьогодні ще більшість українців не вірить у завтрашній день.

Більше – жде від нього якоїсь біди.

Тож одне із завдань влади – зробити так, щоб люди повірили в себе, у свою країну й  у завтрашній день. Щоб були спокійні за дітей своїх.

Наша біда ще й у тому, що в перманентній жорстокій історичній круговерті калічилось дитинство українців. Наслідок – нація втратила отой дитинний стан безмежної довіри до ближнього і до Творця.

Майдан стане тим чинником, який сприятиме пробудженню дитинності у серцях українського народу. Причому, дитинності у найкращому, найзмістовнішому розумінні цього слова.

Загибель чистих, відважних, безкомпромісних душ стала щепленням для українського суспільства. Щепленням від байдужості. І страху.

Але оздоровлення нації буде прямо пов’язане з пам’ятю про тих, хто загинув. І – відчуттям вини за їхню смерть. А то значить, що кожен буде готовий стати на захист своєї землі. Не окремі свідомі громадяни, які є у кожній нації, а все суспільство.

Та вічно пам’ятати: могили героїв – священні. А той, хто тужиться образити оті могили, – ворог.

Вони не тільки за Україну полягли. Вони полягли ще й за те, щоб кожен з нас став розумнішим, людянішим, добрішим, безкомпроміснішими перед обличчям зла, щоб ми не були розполовиненими, дріб’язковими егоїстами. Аби ми знали, що Творець любить не лише нас, а й нашого ближнього. А нас може полюбити ще більше, якщо ми зробимо бодай щось добре для цього ближнього.

Та не тільки усвідомлення себе пробудив Майдан в українця. Багатьом з нас стало на душі тяжче. А це тому, що ми зрозуміли: ми вже не дозволимо розпинати Христа.

І ще ми зрозуміли, як багато людей через те стануть нашими ворогами. Їм бо хотілося б розпинати Христа вічно. І продавати Його вічно за всілякі дріб’язки та за можливість задовольняти первісні інстинкти.

І це нас розділило.

Також Небесна Сотня розділила українське суспільство на тих, хто готовий життя віддати за Україну, і байдужих. І тепер ми розуміємо, хто є хто. А також розуміємо, яка велика праця необхідна в державі, аби байдужих стало менше.

Але ми бачимо перспективу. Ми бачимо незалежну державу, до якої ішли століттям.

І те, що раніше вважалось криміналом, ми висловлюємо уже відкрито – сьогодні ми з великою вірогідністю можемо сказати, що вісімсотлітня війна Московії проти України закінчується. Повторюємо: вісімсотлітня війна.

Так, будуть ще провокації. Адже Москва – це держава вампір. Вампір, якому боляче погодитись, що він втрачає жертву. Від цього він дуріє. Але вже цього року Україна почне самостійне врядування на своїй землі, і вже цього року будуть розкріпачені продуктивні сили народу, і кожен буде мати можливість реалізувати себе, і буде впевненим у завтрашньому дні.

Та щоб мати таку впевненість, необхідно стати співавтором отого дня. І усвідомити, що другим співавтором нашим є Сам Творець. Усвідомити й поводитися відповідно. Без оглядки на когось.

Ти і тільки ти…

Нас дивує, чому Європа така байдужа до долі України?

Питання просте.

Майдан провів чітку історичну парадигму і показав світові: Вараву можна і необхідно нищити. Передусім у самому собі. А Європі затишно жити з Варавою. Їй дуже зручно мати під боком крайнього, коли її будуть звинувачувати у дволикості. Та крім всього, Європа, як ніхто, виробила багато модифікацій цього Варави. Він присутній в торгових зв’язках, у військових стратегіях, в культурних пріоритетах. А надто – в дипломатичних.

І Європа не готова відпустити Вараву.

Саме тому вона зумисне не звернула уваги, що вперше за Європейський прапор полягли герої українського Майдану.

А якби честь і гідність домінували у європейській політиці, то вона не тільки звернула б на це увагу, а й відреагувала б. Відзначила б героїв, які полягли за її прапор.

Промовчала Європа.

Чим це загрожує їй? Нічим. Просто настане час, і нащадки, які захочуть вигнати Вараву зі свого життєвого простору, зрозуміють, що їхні батьки й діди були дволикими і брехливими…

У деяких наших сучасників таке викличе хіба що посмішку, але для наступних поколінь це буде серйозним звинуваченням.

Європа (та й увесь світ) знала – розвідка таки працює, – що з 2010 року готувалося рейдерське захоплення України. Знала і промовчала. Велася на демагогію. Зараз видно неозброєним оком, що деякі політики Європи і США симпатизували Януковичу. Януковичу, а не українському народові. І категорично – навіть сьогодні – не хочуть бачити проблем, які створює в Україні Москва. Більше – дехто відкрито закликає не дратувати Москву. Сліпці! Кількасот літній досвід їх нічого не навчив…

Вони думають, що ради зиску можна поступитись гідністю, і пропонують надати перевагу товстому гаманцеві. Їхні аргументи – «економічні плюси». Бідні! Ті міняйли й не здогадуються, що можуть втратити і те, і те. Хоча… міняйли не знають, що то честь.

Так, «холодна війна» закінчилась, але неоголошена війна, яку веде Москва проти України, не припинялась ні на день. Нема конфлікту, кризи чи торговельних проблем між Москвою і Україною, є війна Москви проти України! Війна на захоплення України, яка продовжується вже понад вісім століть. Крапка.

Та Москва цього й не приховує. Як не приховує, що Україна – це лише плацдарм для подальшої експансії.

І це не геополітика, як дехто думає, це демонстрація природи орди. Держава-вампір іншою бути не може.

Та найогидніше інше – у цій війні Захід фінансує Москву.

Захід повинен був розуміти, з ким має справу – КГБ вчорашнього не буває, – і мав би зробити все, щоб не ставити себе у залежність від російського газу.

Усі говорять про газову трубу з Росії, але ніхто не говорить про грошову трубу, яка жене десятки й сотні мільярдів у Росію. (Приблизно 350 мільярдів доларів у 2013 році). Саме ці гроші дозволили Москві організувати широкомасштабну діяльність п’ятої колони в Україні, масовану інформаційну атаку на світ і власний плебс, а цього року – широкомасштабний наступ на нашу державу. Розуміє Захід чи ні, а в нинішній драмі України, яка може стати трагедією, винен він, Захід. Тут слід додати: трагедія може початись на Україні, але на Україні не закінчиться.

Шкода, та політики ЄС думати не вміють. Вони не можуть усвідомити навіть того, що життя не пробачає сильному відсутність мудрості.

Вороги людства знавісніли.

Та якими б зловісними не були їхні плани, реалізувати їх їм не вдасться.

І вже скоро у свідомості народу вони перетворяться на безформну пляму, яка була колись виразкою на тілі нашої землі. Продажних також забудуть.

А жертва невинних буде вічною пам’яттю незламності духу. І буде навічно закарбована в історії як одна з найяскравіших її сторінок…

Скоро історики запишуть, що найбільшим досягненням Майдану є те, що він відстояв незалежність України.

Так запишуть історики колись, а сьогодні нам необхідно втямити, що завоювати самостійність легше, ніж захистити її. Та коли враховувати вісімсотлітню війну Московської орди проти України, то надіятись, що посягання на нашу землю припиняться, смертельно небезпечно. Тим більше, що Європа завжди задля заспокоєння Москви жертвувала інтересами України. Вона й зараз поводиться на рівні «занепокоєння» та «обурення».

Ну, коли вже Москва відкрила своє зловісне обличчя – вона інколи накривала його маскою, а Захід хоча й знав, що то маска, робив вигляд, що ведеться, – то пішли «санкції». Укуси комара.

ІСТОРЯ – ЯК ОПРАВДАННЯ ЗЛОЧИНІВ

Але найбільше значення Майдану в тому, що він кладе край вісімсотлітній війні Москви проти України.

Ми ще не усвідомили все те зло, яке вчинила Москва проти України. Ми лише починаємо пізнавати власну історію. Впродовж століть нас змушували повторювати брехні.

І брехні чужинця про нас самих з дитинства втовкмачували кожному українцю.

А історію свою мусили писати з чужого слова. «Возз’єднання», «братерство народів», «общая історія», «общая культура», «так історічески сложілось», «трі братскіх народа», «одін народ», «ми єдіни» і ще безліч безглуздих штампів, за якими ховається одна-єдина мета – довести нам, що нас, українців, взагалі нема і не було ніколи. Що Україна «проект Австро-Угорщини».

Брехні, брехні, брехні…

З часу заснування Москви ханом Менгу-Тимуром, внуком Батия (він перший почав чеканити монети з власним іменем), ця ординська держава тримається на брехнях.

 І доки існує Росія, як геополітичний гравець, доти існує небезпека великої війни. Народ, для якого слово «завоєваніє» є сакральним, жити в мирі з сусідами не буде. І справа не в Путіні. Не буде Путіна, буде інший.

Або «завоєваніє», або бунт.

Завоювання для Москви, як наркотик. Постійно необхідна нова доза.

Незважаючи на бідність, росіяни по справжньому були щасливі, коли Москва почала «завойовувати» космос. Тоді вони демонстрували великий ентузіазм, гордість. Слово «завоювання» прийшло у кожну хату.

З космосом вийшло не так, як хотілося – ресурсів не вистачало.

Простіше – невелика війна проти сусіда. Байдуже, скільки буде покладено своїх – «мамкі нарожают».

Світ мав розуміти природу московської орди і робити все, щоб «завоєваніє» космосу Росією було нескінченним.

Але світ не розуміє.

А шкода.

Бо небезпека для світу припиниться лише з розпадом російської деспотії.

Говоримо «деспотії», бо вважати Московію імперією – помилка. Імперія має цивілізаційні інституції. Австро-угорська, іспанська, англійська імперії після себе залишали розвинені держави, Московія – нищення. Імперія дотримується правил передачі влади, у Московії владу захоплюють винятково внаслідок перевороту. Здебільшого, кривавого. З часів Золотої Орди.

Росія – примітивна і жорстока деспотія, яку заснували нащадки Чінгісхана, – не змінила своєї натури з часу Батия. (Московія породжена Золотою Ордою, є її клоном, і жодного відношення не має до Київської Русі. Історикам ще роботи і роботи. Доведеться вивчати казахські, арабські, турецькі джерела, документи Ватикану, країн Західної Європи).

Протягом століть ця деспотія витворила певний психологічний тип росіянина.

(«Росіянин» термін невірний. Але тут ми маємо на увазі тих, хто називає себе «русскім»).

Це деіндивідуалізовані (знеособлені) суб'єкти, охоплені страхом перед інакшим. Саме тому все «чуже» для них – ворог, і проти «чужого» швидко вони гуртуються в агресивні ватаги. Вони легко піддаються масовому психозу, у них до мінімуму зведено відчуття особистої відповідальності – звідси необхідність комусь підкорятись, щоб покладати на нього відповідальність, – так же легко вони піддаються управлінню. Знеособлювання особистості витворило специфічне колективне підсвідоме і стало способом уніфікації психіки. Тому так легко московським ЗМІ вдалося протягом кількох місяців зазомбувати понад вісімдесят відсотків росіян і зробити їх відвертими ворогами України.

Якщо в інших народів здоров’я, сім’я, діти, добробут, перспектива розвитку, авторитет держави є тим факторами, які творить психологічний комфорт, то у росіянина все другорядне. Першорядне – експансія держави. Цей психотип творився століттям. Розуміння, що «Россія» когось принижує, когось завойовує, когось убиває, погрожує компенсує росіянину відсутність добробуту, права, свободи. Головне, щоб «Россія» когось завойовувала, принижувала, вбивала. Тоді росіянин відчуває свою значимість. Фраза «Крим наш» замінює  все, навіть брак елементарних умов для життя.

Такі психологічні типи не здатні створити обставини, де б можна було обирати собі керівників. Саме тому у Московії ніколи владу не обирали законно й ніколи законно вона не передавалась монархами. В Московії владу захоплювали внаслідок перевороту. Здебільшого – кривавого. З часів Батия.

А вже починаючи від Івана ІІІ, який, до речі вважав і називав кримського хана Менглі І Гірея своїм братом (і справедливо – нащадки чінгізидів, і воювали разом проти Києва), після кожного перевороту переписувалась історія.

Пізніше (за Катерини ІІ) історія вже не переписувалась – творилася її версифікація.

Катерина ІІ реалізувала карколомний історичний проект. Створивши «Комісію для складання записок з древньої історії…», вона зібрала десятки рукописних джерел, відтак, сфальшувавши першоджерела, знищила їх, а на основі фальсифікату «Комісія…» написала історію Російської держави.

Зрозуміло у цій «історії» не використані арабські, перські джерела, не використані записки європейських дипломатів, мандрівників, які відвідували Золоту Орду, пізніше – Московію.

Освічена німкеня відчувала себе некомфортно на троні ординського ханства. Їй потрібна була «героїчна історія» і вона змусила «Комісію» придумати її.

Правда, цей процес був довгий і не завжди гладкий, та наслідком стало те, що Московія, наступниця Золотої Орди, яка не мала жодного відношення до Київської Русі, зуміла відмежуватись від свого кореня, привласнити чужу історію, чужу назву та ще й переконала довірливий світ, що вона і є спадкоємницею Київської Русі. 

Чому ординська Москва відмовилась успадковувати свою рідну кочівну культуру.

Справа в тому, що Золота Орда сильно вже себе скомпрометувала. Немотивовані вбивства, отрути, жорстокість, відсутність державотворчих інституцій і презирство цивілізованого світу – як східного так і західного – порівняно з високими гуманістичними ідеалами Київської Русі дуже вже кидались у вічі. Тож Москві, аби мати якесь обличчя, потрібна була спадщина великої держави. А ще – історія.

Єдине, що можна було зробити, то це привласнити собі чужу.

Якщо можна красти все, то можна вкрасти й історію. Для цього підходила тільки Київська Русь. Тим більше, що її, історію, ніхто не захищав.

Спочатку не було потреби, й ніхто не знав, що захищати слід не тільки рідну землю, а й власну історію. Коли ж зрозуміли, то захищати її уже не було кому. Хто міг би – був знищений. Інші – куплені.

(До речі, про нібито занепад Київської Русі почали писати пізніше.

Не було ніякого занепаду. Існувало Галицько-Волинське королівство, яке не зміг зруйнувати Батий, згодом Київ об’єднався з Литвою, і вони утворили сильне Русько-Литовське князівство, яке зупинило просування на захід орду чінгізидів.

Правда, напади тривали ще понад пів тисячоліття. Тривають і досі. Агресія проти України – яскраве свідчення тому. Силкування Москви «дійти до останнього моря» не скасовано.

Хочеться надіятись, що саме Майдан поставить крапку у цьому абсурдному прагненні ординців).

Маємо з приємністю визнати, що, на щастя, у Росії є багато благородних людей, з якими можна вести діалог, які чинять супротив шизофренічній політиці Путіна, підтримують Україну. Безперечно, майбутнє належатиме саме їм.

Але далі. Фраза «Москва – третій Рим» не випадкова. (Як не випадкова фраза «мочіть в сортірє»). У цій фразі – основа геополітики Москви. І найперше – це потуги стати спадкоємцями Візантії. Зрозуміло, що такими спадкоємцями можна було стати тільки будучи кровно пов’язаними з київськими князями, які мали найтісніші зв’язки з Константинополем.

Потрібно було з ординців зробити рюриковичів. Це виявилося не важко, бо коли вони хрестилися, то їм давали християнські імена. Звідси московські «князі». Князь Петро Ординський – син хана Берке, внука Чінгісхана, брата Батия; князь Іван Калита – хан Московського улусу Кулхан, з того же роду; князь Михайло Тверський, він же Беклемиш, – син хана Чилаукуна, внука Чінгісхана. 

Фальсифікаціям надавалися прості функції.

Прив’язавши себе до величі Київської Русі, фальсифікатори назвали князя Івана IV царем. Думали, це дасть надію вийти з-під залежності від кримського хана.

Хан з цим не погодився – він і тільки він мав право називатися царем – і пішов на Москву.

За претензію Москва заплатила дорого – у тій війні загинуло щонайменше мільйон чоловік. Крім того, від дурної затії довелося відмовитись...

Москва формувалася на підступності і злочинах (куплені історики називатимуть це героїзмом), а приналежність до візантійського чванства мала оправдовувати злочини. Злочини, що породжувались прагненням перманентної експансії.

Це відбувається і зараз. «Всємірно-історічєскоє значєніє», «побєда соціалізма нєізбєжна», «русскій мір» і ще безліч ідеологем, за якими претензія московіта не тільки на особливе місце у світі, а на панування світом. Ординські рефлекси.

Та щоб по справжньому відчуватись спадкоємцем чужої історії, треба позбутися народу – власника своєї історії. Цебто, потрібно було знищити українців, або перетворити їх на росіян. І століття за століттям ординська Москва намагається це робити.

Дійшло до найстрашнішого – геноциду нації.

А ЩО ЗАВТРА…

Сьогодні Україна стоїть на порозі величних доленосних змін. Зрозуміло, ті зміни самі собою не відбудуться. Потрібна праця мільйонів і мудрість мільйонів. Споконвічне прагнення українця свободи і справедливості може бути реалізованим тільки через розкріпачення продуктивних сил і звільнення животворящої енергії народу.

Чи збагне то влада? Як захоче вижити – збагне.

Війна проти України закінчиться. Не тому, що Москва шукатиме миру – там скоро почнуться такі процеси, що їй буде не до України.

Але нинішня агресія дала зрозуміти всім, що міждержавні стосунки з Москвою мають бути зведені до мінімуму. Економічні – на рівні приватного бізнесу. Культурні зв’язки мають бути безжально обрізані. Нормальна національна культура не може розвиватися, якщо на неї тисне інша, вражена страхом і пихою, якою є сьогодні російська.

Російська культура не допускає взаємоповаги. Вона завжди силкується домінувати, подавляти. Це ми бачимо на кожному кроці.

Найбридкіше це проявляється через мову.

Не годиться говорити очевидне, що мова цивілізованої нації ще й для того, аби в ній розвивалася культура, і також – культура у мові. Але у нашому випадку – необхідно. Ми ж то маємо справу з нецивілізованою нацією.

Чого тільки варта п’ята колона в Україні. Вона поводить себе агресивно і такого поняття як культура начисто не розуміє.

П’ята колона тужиться надати російській мові окупаційні функції. Для цього підходить все, навіть спекуляція на тих іменах, які дійсно є носіями культури. Вони хочуть носіїв культури змусити служити їм, варварам.

П’ята колона не має батьківщини.

Ці люди беруть блага землі, на якій живуть, але повертають їй ненависть і зло. Вони – а це здебільшого діти і внуки гебешників та колишньої номенклатури – мають великі статки. Їхні батьки влаштували їх на теплі містечка у свій час, і вони практично зайняли всі ключові позиції в Україні. Підтримуючи інформаційну війну Росії проти України, п’ята колона практично чинить злочин проти нашої держави.

Оці злочинці і наклепники думають, що за ними стоїть могутність Росії. Насправді і за їхніми плечима, і перед ними – прірви, які неможливо обійти. Але ці прірви вони створили власними руками.

Ті безбатченки зараз в істериці. Відчувають, що Росії вони не потрібні – теплі вакансії зайняті своїми, а там, де населення проживає компактно і живе у своїй культурі давно, ці, що виросли поза будь-якою культурою, будуть чужими.

Але російським політикам вони потрібні, як матеріал, з допомогою якого можна сіяти хаос на чужих землях, що ці виродки і роблять постійно.

Щодо мови.

Ніщо так не шкодить російській мові в Україні, як прагнення надати їй статус другої державної.

І ось чому.

Мова, крім комунікативної функції, має ще й інші. Перш за все, мова є носієм культури. Але мові культури не потрібен захист там, де культура розвивається вільно. А от насильне нав’язування «другої державної» відрізає мову від культури. «Друга державна» може мати тільки одну функцію – окупаційну. Коли мова відіграє окупаційну функцію, то вона вже не може бути носієм культури.

Саме тому ця мова викликатиме ненависть і зневагу, як викликає ненависть і зневагу все, що нав’язується силою. Але тоді ця ненависть і зневага поширюватиметься не лише на мову, а перш за все на носіїв мови. Тоді найменшого інтересу до культури, яку репрезентує ця мова, не може бути. Зате взаємна ненависть буде розкручуватись до абсурду. Що ми вже спостерігаємо.

Початок ХХІ століття відзначається тим, що людина західної культури поневолі потрапила в жорсткий полон інформаційних потоків. І не просто потоків. Цивілізацію накрило інформаційне цунамі. Все б то нічого, якби не одна особливість. Переважна більшість вістей не просто шкідливі – вони отруйні для людини. Та якщо брати до уваги, що самій людині розібратися важко у лавині повідомлень, то мусимо визнати, що сучасна людина – хоче вона того чи ні – отруєна брехнями. (У ХХ столітті людство теж прийняло брехні. І заплатило за це сотнею мільйонів життів). Як правило, генератори брехень залишаються в тіні. Видно тільки передаточні паси. Це – різноманітні продажні писаки, деякі депутати і шоу-лакеї.

Вони відомі. Їхні мармизи мелькотять, як опудала на городах українського селянина. На жаль, люд слухає їхнє гавкання й не замислюється над його ядучим наповненням.

Та хоча б задля того, щоб вижити самій і врятувати своїх нащадків, людина мусить навчитися розділяти те, що гробить її, від того, що несе корисну інформацію.

Можна б радикальніше – ізолювати отруйників від суспільства. Але цього робити не варто з однієї причини – не можна гнилизні надавати значення. Гнилизна повинна знати, що вона – лише гнилизна.

Люди, які реально бачать небезпеку для себе і своїх дітей, мають зробити так, аби гнилизна їх не торкалася. Нехай ця гнилизна смердить сама в собі, сама для себе і нехай вмирає у цьому смороді.

Та це стосується Європи.

А Московія возвела брехню в абсолют, надала їй якогось інфернального наповнення, зробила зброєю проти гідності та честі й отруює світ.

Найбільше – власний народ.

Внаслідок того, що росіянин століттям не жив, як вільний громадянин, а завжди був матеріалом для вирішення політичних завдань спочатку чінгізидів, потім царизму, пізніше – комуністичних верховодів, сьогодні – безпринципних привласнювачів національних ресурсів, у нього сформувався специфічний психотип. Росіянин не бачить себе вільною і відповідальною особистістю. Більше – росіянин вважає себе власністю держави. Звідси найбільша його проблема – прагнення конфлікту. Щоб утекти від самого себе.

Та якщо на батьківщині ці проблеми вирішуються пиятикою, бійкою, лайкою, то серед інших народів складніше – такі засоби можуть закінчитись арештом.

Але змінити свою природу важко – росіянин все одно поводить себе за кордоном неадекватно. Голосно розмовляє, розмахує руками, лається, п’є, зневажає сусідів.

Дивуватись немає причин – це намагання проявити якось себе, спроба демонстрації власного Я, яке одвіку пригнічене.

Та найбільша трагедія росіянина – він не вірить у те, що може бути щасливим. Саме тому росіяни, як ніхто, схильні впадати у крайнощі. Від пацифізму до немотивованої агресії, від сентиментальності до непотрібного екстриму, від хворобливого святенництва до пиятики і розгулу плоті.

Парадокс, але у росіянина легко вживаються мазохізм і гіпертрофована гординя.

Усі ці крайнощі – спосіб заховатися від глибинного відчуття приреченості.

Подібний психотип формує російську культуру. І це культура шарикових.

Може, тому сьогодні більшість росіян підтримала зло.

Справа в тому, що приєднання до зла дає можливість невільній, ледачій, пихатій, закомплексованій душі розчинитися у ще більшому злі і позбутися будь-якої відповідальності.

Пошуки ворога і ненависть до нього – навіть, якщо це ворог віртуальний – допомагає відчути власну значимість, силу, а то й – відчуття гонору.

Добро ж вимагає від особистості бути цілісною, дотримуватись єдності слова і вчинку, і стати носієм тих найкращих якостей, котрі колись вклав у Своїх дітей Всевишній.

Щоб звільнитися від внутрішніх привидів, росіянин має усвідомити одне: і щастя, і нещастя зароджуються у душі людини. Що ти посієш у тій душі, який стан зможеш у ній виплекати, таке продовження матимеш і навколо себе. Щоб бути сильнішим і впевненішим у собі, не варто чіплятися за мертвотні опудала історії. Треба чесно дати у своїй душі оцінку лихим і добрим діянням предків і зробити висновок.

А ще – перестати змагатися з Нічим. Ніщо треба відпустити. Раз і назавжди. Це стосується також і українців.

На щастя, чисті й відважні душі в Росії – а їх є багато, – вірять у власне призначення і знають, як те призначення реалізувати. Саме вони побудують вільну і багату державу.

Ми ж, українці, сьогодні розгублені, вразливі. У нас дуже болить душа. Нам здається, що ми знаємо причину цього болю, що це тривога за Україну. Насправді це лише одна з причин. А першопричина – ми виганяємо Вараву з власної душі. Ми зрозуміли, що у нашій душі не помістяться Небесна Сотня і Варава. Ми його женемо, а він, жалюгідний, пручається, пищить і не хоче покидати насиджене місце у нашій зраненій душі.

Та мусимо собі закарбувати назавжди: щоб вигнати з наших душ Вараву, полягли кращі.

А лукава Європа досі надіється, що в її душі Варава зможе мирно співіснувати з Бетховеном, Верді, Гайдном, Гете, Шекспіром. Яка наївність!

Та саме Європа повинна б розуміти, що коли певні гріхи пробачалися сліпим, то на прозрілих чекає кара. Вони ж то не самі ішли до свого прозріння. Це просто зажурені Небеса, втомившись від глупоти і жорстокості людей, ховали сонце любові та пізнання в очах і душах їхніх сучасників. Тобто, з кожним днем і з кожним роком світла ставало більше, як більше ставало на землі й любові, милосердя, розуму, шляхетності. Тому й запити до людей ставали вищими… У кам’яному віці за вбивство до в’язниці не відправляли…

Європа не розуміє… Для неї Варава – сьогодні це матеріальний інтерес – основа основ…

Та коли вона так і не вижене зі своїх душ Вараву (нещадно й остаточно) то не виключено, що і вона матиме свою Небесну Сотню. І напевне не одну… Дай, Боже, щоб цього не сталося.

Європо, твоє дорослішання може бути сумним… Дуже сумним…

Небезпечно продовжувати поводитись, як наївний хлопчисько, і вперто не бачити загрози…

А поки що Москва веде проти України неоголошену війну і марить про подальші «завоєванія».

Дай Боже, щоб все це скоро закінчилась. Щоб люди порозумнішали. І щоб це була остання сторінка у вісімсотлітній кривавій боротьбі України за волю й людську гідність…

12 06 2014 р.