www.ji-magazine.lviv.ua

Збіґнєв Бжезінський

Доктор Збіґнєв Бжезінський виступив на конференції в Центрі Вілсона, яка відбулася 16 червня і проходила під заголовком «Взаємна безпеку під питанням? Росія, Захід і архітектура європейської безпеки» (Mutual Security on Hold? Russia, the West, and European Security Architecture). Нижче приведена розшифровка його виступу.

Дозвольте мені спробувати розкрити можливі наслідки української кризи для архітектури європейської безпеки в світлі відносин між Росією і Заходом. Те, що ми зараз спостерігаємо в Україні, це, з моєї точки зору, не просто сварка, а симптом більш серйозної проблеми - а саме, поступового і сталого підйому російського квазі-містичного шовінізму, який триває вже протягом шести або семи років. Головну роль в цьому зіграв Путін, і зміст цієї нової концепції повністю визначає відносини Росії з світом у цілому і з Заходом зокрема.

Недавно Російська рада з міжнародних справ, московський інститут, членами якого є надзвичайно шановні і видатні вчені - не дисиденти, не незалежні мислителі, які теж є в Москві - у співпраці з «РИА-Новости» та Радою із зовнішньої і оборонної політики опублікували спільну статтю, присвячену трансформації російської національної ідентичності і новій доктрині зовнішньої політики. У ній досить докладно висвітлюється процес створення абсолютно нових концептуальних рамок для визначення відносин Росії з світом - відносин, в яких, як вважають росіяни, вони потребують після розпаду Совєтського Союзу та часткової дезінтеграції Російської імперії.

Це досить довга стаття, але її обов'язково варто прочитати тим, хто цікавиться міжнародними відносинами. В ній зокрема йдеться про декілька ключових концептів, які є частиною цього нового погляду на світ. Погляду на світ, що визначається необхідністю, яку росіяни, близькі до Путіна, і сам Путін гостро відчувають, вони відчувають необхідність більш точного окреслення природи і положення Росії у світі і її відносин зі світом і з Заходом зокрема. Саме в цьому контексті українське питання набуває особливої ​​значущості.

У цій доповіді йдеться про чотири ключові концепції:

по-перше, концепцію «разделеного народа»,

по-друге, тему «защиты соотечественников за границей»,

по-третє, тема «русского мира»,

по-четверте, значення визнання і збереження, прийняття і просування «Великой русской цивилизации».

Я згадав про це, бо вважаю, що було б помилкою вважати кризу в Криму та в Україні результатом раптового спалаху гніву. У певному сенсі їх можна вважати такими, проте було б набагато розумніші з боку Росії провернути те, що вона щойно провернула, не тепер а приблизно через 10 років. До того часу вона стала б сильнішою і міцнішою в економічному плані.

Але все вже відбулося, і ці концепції зіграли в цьому значну роль. Концепція «разделеного народа» - це відправна точка для шовіністичних заяв про те, що суверенітет Росії поширюється на всіх росіян, де б вони не знаходилися. І тим, хто знайомий з історією Європи до початку Другої світової війни, ці заяви неминуче покажуться лякаюче знайомими. Зрозуміло, ця концепція приводить нас до ідеї захисту співгромадян, які проживають за кордоном. І це має особливе значення для тих держав, на території яких проживають етнічні росіяни і які межують з Росією. Концепції «разделеного народа» і «защиты соотечественников за границей» приводять нас до ідеї «русского мира». Під ним мається на увазі органічна цілісна єдність всіх росіян, незалежно від їх місця проживання. І ці місця проживання можуть бути змінені шляхом возз'єднання етнічних росіян. Згадайте про країни Балтії.

Не менш важливою є переконаність у тому, що Росія не входить до складу західної цивілізації. Вона також не є частиною Китаю. Вона не є частиною мусульманського світу. Вважається, що Росія сама по собі є великою цивілізацією. Поняття «світової цивілізації» включає в себе ряд принципів, деякі з яких ще невідомі в нашому суспільстві, таких як, наприклад, сильна прихильність до певного релігійного вчення, набагато сильніша, ніж на Заході, де релігія являє собою частину більш складного суспільного устрою. Суть полягає в тому, що «Великая русская цивилизация» відстоює певні базові цінності, не тільки релігійні, а й цінності, що стосуються міжособистісних відносин - наприклад, засудження змін у відносинах між статями і всередині статей, які нині відбуваються в світі. В результаті Росія захищає незайманість певних базових переконань, які завжди характеризували християнство, але з точки зору росіян, сьогодні християнство зраджує свої ж основоположні принципи. Отже, ми маємо справу з повноцінним світоглядом - амбітним світоглядом, який виправдовує твердження про те, що Росія - це світова держава. І ніщо в міжнародному діалозі з Заходом не зачіпало пана Путіна так сильно, як слова президента Обами, який назвав Росію сильною регіональною державою. Більш образливою характеристики він дати не міг.

Розуміння доктринальної основи світогляду Путіна - це важлива відправна точка для розгляду українського питання. Українська криза - це не результат якоїсь раптової сварки, як я вже говорив, а симптом більш серйозної проблеми: появи політики, яка запакована всередину більш масштабної філософської концепції. Але чого нам варто очікувати? Якщо Україна є всього лише симптомом проблеми, то вирішити цю проблему буде вкрай важко. Я думаю, для її вирішення потрібно якийсь час. Але вирішення цієї проблеми повинно бути не одностороннім, оскільки Захід має там свої інтереси. І ці інтереси повинні прийняти форму розумної політики. Якщо українську проблему локалізувати, з часом вона, можливо, втратить свою гостроту. Особливо якщо російський, все більш космополітичний середній клас, який зараз піднімає голову, але все ще залишається досить слабким, стане більш значущим в політичному відношенні, можливо, втомившись від відчуття своєї уразливості і розчарувавшись в Путіні, і візьме на себе більш істотну політичну роль, коли Путін відійде від справ. Але коли це станеться? Цього передбачити неможливо. Може бути, скоро. А може й ні. Багато що залежить ще й від того, чи стане Україна символом успіху або краху путінського світогляду. Коротко кажучи, ставки високі.

Під цими ставками я маю на увазі, в тому числі, і питання про те, що застосування сили в Криму і безперервні спроби дестабілізувати ситуацію в окремих областях України є серйозною загрозою для міжнародних договорів, укладених після Другої світової війни, і зокрема для ідеї про неприпустимість застосування сили у вирішенні територіальних суперечок. Ця ідея стала основоположним принципом того європейського порядку, який сформувався після Другої світової війни. І Росія була його частиною - в тому числі завдяки тим угодам, які вона підписала. Але тепер вона кидає їм виклик. І це є серйозною загрозою, актуальною загрозою - принаймні, в психологічному сенсі, але потенційно, особливо з урахуванням подій у Криму, також і у військовому сенсі. Це загроза для країн Балтії, Грузії, Молдови. Це також загроза – можливо сьогодні не так яскраво виражена, але навіть більш небезпечна - для Білорусії, тому що у Білорусії немає ніякого зовнішнього захисту. Інші держави, які я згадав, хоча й різною мірою, проте мають цей зовнішній захист.

З усього вищесказаного випливає, що українська проблема - це загроза, з якою Заходу необхідно боротися на трьох рівнях. Ми повинні рішуче боротися зі спокусою застосувати силу, на яке ведеться російське керівництво. Одним словом, ми повинні запобігти застосуванню сили.

По-друге, ми повинні домогтися припинення свідомих спроб Росії дестабілізувати ситуацію в східних областях України. Дуже важко сказати, наскільки амбітними є ці цілі, але невипадково в тій частині України, де домінують росіяни, застосування сили виявилося таким філігранним. Учасники збройних конфліктів виявилися добре озброєними, у них є ефективна зенітна зброя і навіть танки. Навіть найбільш глибоко розчаровані громадяни України, котрі мають неабияку неприязнь до її уряду і не відчувають прихильності до цієї країни, не будуть зберігати таку зброю в підвалах і на горищах своїх будинків. Цю зброю їм надали, щоб вони сформували загони, здатні протистояти потужним військовим формуванням. Це є формою міждержавної агресії. По-іншому це назвати не можна. Що б ви відчули, якби, скажімо, банди наркоторговців у США стали отримувати зброю з-за кордону, від нашого південного сусіда, щоб на постійній основі розпалювати конфлікт такого масштабу? Це серйозна загроза. І це наша друга проблема, яку ми маємо вирішити.

Третя наша проблема полягає в тому, щоб наполягти і потім обговорити з росіянами формулу остаточного компромісу, який передбачає заборону на відкрите і масштабне застосування сили і на спроби дестабілізувати ситуацію. В свою чергу, це означає наступне - і я буду гранично відвертий у вираженні своїх думок з цього приводу. Україну необхідно підтримати, якщо вона буде чинити опір. Якщо Україна не буде чинити опір, якщо безлад всередині країни збережеться і уряду не вдасться організувати ефективну систему національного захисту, тоді українську проблему потрібно буде вирішувати в односторонньому порядку, однак це може спричинити за собою наслідки, які, ймовірно, матимуть дестабілізуючий вплив на вразливі з огляду на цей конфлікт держави і на відносини між Сходом і Заходом в цілому. І шовіністичні сили всередині Росії стануть ще більш рішучими. Ці сили насправді являють собою найбільш негативні аспекти сучасного російського суспільства: свого роду спрагу націоналізму, самореалізації, задоволення від здійснення влади. Однак ці риси не притаманні новому середньому класу, який в довгостроковій перспективі може стати прийнятною альтернативою.

Якщо Україну необхідно буде підтримати в її спробах чинити опір, українці повинні знати, що Захід готовий їм допомогти. І немає ніяких причин приховувати цю готовність. Набагато корисніше заявити про неї, повідомити українцям і тим, хто їм загрожує, що, якщо Україна буде пручатися, вона отримає зброю. І ми надамо цю зброю ще до того, як здійсниться сам акт вторгнення. Оскільки за відсутності цієї зброї боротися зі спокусою вторгнутися і випередити інших Росії буде вкрай складно. Але значення має також і те, яку зброю ми надамо. З моєї точки зору, це має бути зброя, яка є особливо ефективною у оборонній війні в умовах великих міст. Немає ніякого сенсу намагатися озброїти українців так, щоб вони могли протистояти російській армії на відкритому просторі: російська армія - це тисячі танків і командувачів, які готові застосувати свою нищівну силу. Нам варто пригадати уроки, які ми вивчили на прикладі опору в умовах міст під час Другої світової війни і війни в Чечні, чия столиця була місцем запеклих боїв протягом трьох місяців. Суть в тому, що для того, щоб спроби вторгнення стали успішними в політичному сенсі, необхідно захопити найбільші міста. Якщо великі міста, такі як Харків або Київ, почнуть чинити опір і бойових дій в міських умовах годі буде уникнути, конфлікт затягнеться і призведе до величезних витрат. І головне полягає в тому - саме в цьому сенсі час початку цієї кризи має велике значення – сьогодні Росія ще не готова піти на такого роду крок. Такий крок спричинить серйозні людські втрати і величезні фінансові витрати. На нього потрібно витратити багато часу, і він викличе посилення тиску з боку міжнародного співтовариства.

Я вважаю, що ми повинні дати українцям зрозуміти, що, якщо вони готові до опору, судячи з їхніх заяв і дій (хоча й не надто ефективних), ми надамо їм протитанкові гармати, ручні протитанкові гармати, ручні ракети - це зброя, яку можна використовувати в умовах міста. Мова не йде про те, щоб озброювати українців для нападу на Росію. Неможливо напасти на країну, таку як Росія, маючи тільки оборонну зброя. Але якщо у вас є оборонна зброя і доступ до неї, якщо ви знаєте, що вона у вас буде, ви з набагато більшою ймовірністю погодитеся на опір агресорові. Таким чином, це починає діяти як засіб стримування, дозволяючи паралельно реалізовувати більш ефективні операції по припинення насильства, яке спонсорується певними особами на кордоні між Україною і Росією. Це, з моєї точки зору, в будь-якому випадку допоможе знизити ризик і уникнути спокуси вирішити цю кризу з допомогою зброї. З російського боку, враховуючи ейфорію навколо успіху операції в Криму, яка виявилася стрімкою і вирішальною і яка не зустріла жодного опору, спокуса повторити цей успіх може виявитися досить серйозним для лідера, який прагне здобувати масштабні перемоги.

У той же час ми повинні приймати участь в пошуку можливих варіантів компромісного рішення. Особливо в тому випадку, якщо росіянам і пану Путіну стане ясно, що дестабілізація України і її силове захоплення являють собою серйозну загрозу і можуть виявитися недосяжними. Таким чином, стримування має супроводжуватися спробами взяти участь в діалозі. Яка формула можливого компромісу? Думаю, вона досить проста: Україна має продовжувати рух, який публічно підтримує переважна більшість українців, у напрямку до членства в Євросоюзі. Але це тривалий процес. Турки, наприклад, чекають вступу до Євросоюзу вже 60 років. Іншими словами, на це потрібен час. Тому, небезпеку для Росії не можна назвати близькою, а негативні наслідки зовсім не є такими ж катастрофічними.

У той же час ми повинні переконати Росію в тому, що Україна не стане членом НАТО. Я вважаю, що це важливо з ряду політичних причин. Якщо ви подивитеся на карту, то зрозумієте, що для Росії це дуже важливо з психологічної і стратегічної точок зору. Таким чином, Україна не повинна стати членом НАТО. Але з тієї ж причини Росія повинна зрозуміти, що Україна не стане членом міфічного Євразійського союзу, який президент Путін намагається просувати на підставі ідеї про особливе місце Росії у світі. Україна не буде членом Євразійського союзу, але вона може укласти окрему торговельну угоду з Росією, особливо беручи до уваги той факт, що деякі форми обміну і торгівлі між ними є взаємовигідними. Приміром, сільськогосподарська продукція, що поставляється Україною в Росію. Промислові товари, яких потребує Росія, також виробляються на Україні. Не багато людей знає, що деякі з новітніх російських ракет, більша частина двигунів до літаків російської цивільної авіації і навіть частина ракет, що використовуються у США, виробляються в Україні. Це вигідне і успішне промислове співробітництво. І його необхідно підтримувати шляхом укладення окремої угоди між Росією і Україною.

Я вважаю, що це з часом може стати по-справжньому привабливим. І цей аспект повинен бути озвучений в контексті відкритих, а не таємних, спроб переконати росіян, що будь-яке застосування сили буде мати негативні і довгострокові наслідки для самої Росії, що воно загрожуватиме її безпеці, і підвищить витрати на відстоювання свого авторитету. З моєї точки зору, в цьому контексті НАТО повинно теж діяти більш рішуче в питанні захисту безпеки тих членів НАТО, які межують з Росією і де проживають численні російські спільноти, які становлять приблизно 25% їхнього населення. Зокрема я маю на увазі Латвію і Естонію. Америка підтвердила там свою військову присутність. Я вважаю, що було б набагато краще, якби провідні європейські держави, такі як Німеччина, Франція і Сполучене Королівство, теж розмістили там своїх військовослужбовців. Щоб на регулярній основі там була не тільки Америка. Це стане доказом того, що члени НАТО тримаються разом. У міжнародній політиці символізм має таке ж значення, як і рішучість, і часто він може запобігти найбільш радикальним сценаріям.

Враховуючи сучасні наслідки масштабного розширення НАТО за останні кілька десятиліть до 28 членів, було б правильним у світлі поточних подій ще раз провести оцінку структури цього альянсу. Зокрема я говорю про історичний парадокс, що міститься в найважливішої 5Статті  його статуту. У 5Статті  говориться про процедуру військової відповіді на агресію, спрямовану проти всього блоку або окремих його членів. Безсумнівно, ви згадайте, що в 5Статті  є рядок про те, що рішення щодо участі в конфліктах повинні прийматися одноголосно. Іншими словами, це означає, що у будь-якої країни є право вето. Саме США наполягли на включенні цієї умови до статуту НАТО. Уряд США наполіг на цьому, щоб отримати підтримку прихильників ізоляціонізму в американському Конгресі. Вони побоювалися, що альянс такого роду порушить американську традицію відмови від участі в конфліктах на території іноземних держав. На жаль, сьогодні, з урахуванням того, що до складу НАТО входять 28 держав, з різним ступенем готовності виконати цю вимогу, ситуація виявилася зворотною. Саме нові члени НАТО за певних обставинах починають посилатися на 5Статтю. Вето однієї держави не дає гарантії того, що НАТО не буде застосовувати військову силу, тому що, я переконаний, якщо таке станеться після довгих дебатів, сильного обурення і взаємних загроз, це держава буде змушена або погодитися, або вийти зі складу альянсу.

Одним з можливих варіантів може стати прийняття умови про те, що ті країни, які систематично не виконують зобов'язання, передбачені статутом НАТО, не можуть мати права вето. Деякі члени цього альянсу абсолютно не виконують своїх зобов'язань, тому їх членство в НАТО фактично являє собою безквитковий проїзд. Чому член альянсу, який не виконує своїх зобов'язань, не повинен мати права заважати іншим членам НАТО здійснювати колективну самооборону? Це аномалія і потенційне джерело проблем і плутанини. Оскільки ця криза поступово наближається до вирішення, я сподіваюся, що НАТО перегляне свій статут і ще раз обговорить питання про прийняття нових членів до альянсу. Країна, в безпеці якій НАТО зацікавлене, зовсім необов'язково повинна ставати членом альянсу. НАТО може приймати участь в забезпеченні її безпеки, але не приймати її до своїх лав. Зараз ведуться розмови про нових членів Євросоюзу. Можливо, деякі з них захочуть вступити в НАТО, і за останні кілька років деяким державам вдалося вступити в НАТО, незважаючи на те, що територіально вони віддалені від можливих конфліктів на лінії, що розділяє Схід і Захід. Я вважаю, що додаткове обговорення даного питання може принести певну користь, підвищити авторитет НАТО і чинити тиск на тих його членів, які хочуть бути його активними членами, щоб вони робили більше зусиль для виконання своїх зобов'язань.

Нарешті, заглядаючи далеко вперед, я вважаю, що, так чи інакше, за умови компромісного рішення або в його відсутність, Крим стане важким економічним тягарем для Росії. Немає жодних підстав вважати, що та економічна діяльність, яку досить успішно вів Крим - будучи місцем відпочинку туристів, куди прибували міжнародні лайнери і приїжджали іноземні туристи - збережеться. Оскільки міжнародне співтовариство формально не визнало приєднання Криму до Росії, для міжнародних компаній неможливою стане і розробка підводних ресурсів на території Криму, тому що вони виявляться об'єктами позовів різних зацікавлених сторін. Коротко кажучи, Росія повинна буде вкладати величезні кошти в економічний розвиток Криму. З моменту приєднання Криму до Росії ціни там зросли в три рази. Все це накладає додаткові зобов'язання на Росію, чия економіка залишається досить слабкою.

Більш того, існує ще один аспект, який буде мати велике значення в процесі розвитку України: Росія своїми діями налаштувала проти себе близько 40 мільйонів осіб. На відміну від інших слов'ян, українці в минулому ніколи не ставилися до Росії вороже. Вороже ставлення українців до Росії - це нове явище, і з кожним днем його інтенсивність зростає. Таким чином, в цьому відношенні Україна з часом не тільки стане серйозною проблемою для Росії, але це ще й загрожує остаточною втратою величезної території - найбільшої територіальної втратою в історії імперської експансії Росії. А це в свою чергу може зруйнувати нову міфологію, що стосується місця і ролі Росії в світі, з якою я почав свою доповідь. Реальність може спростувати цю міфологію. Саме тому я дуже сподіваюся, що російський середній клас, який розвивається зрозуміє, що та міфологія, яку нав'язує Путін і яку приймає значна частина менш освічених і більш шовіністично налаштованих росіян, це дорога в нікуди, що справжнє призначення Росії полягає в тому, щоб стати потужною європейською країною. І про це вони згадуватимуть кожен раз, коли вони будуть дивитися на схід і запитувати себе: яке значення має Китай для майбутнього Росії?

  («The American Interest», США)