www.ji-magazine.lviv.ua

Інститут Горшеніна

Володимир Воронов

Сьогодні немає, мабуть, думає людини в світі, яка не намагається знайти відповідь на питання про кінцеві цілі президента Росії. Це питання нам, як експертам задають щодня політики, дипломати, журналісти, члени наших сімей. Інститут Горшеніна звертає Вашу увагу на текст російського журналіста і військового аналітика Володимира Воронова, опублікованого в російському щомісячнику «Совершенно Секретно» 24 лютого 2014 року. Уважно пропрацювавши даний текст, ми прийшли до деяких висновків. Зрозуміло, висновки зроблені на підставі гіпотези про те, що автор оперував достовірними і перевіреними даними.

1. Схоже на те, що російський лідер всерйоз готується до третьої світової війни. На це вказують обсяг і характер замовлень для військово-промислового комплексу.

2. Руйнується міф про залежність українського ВПК від російського ВПК. Навпаки, ВПК Росії в стратегічному контексті дуже сильно залежить від ВПК України.

3. У світлі гіпотетичної загрози асоціації України з Європейським Союзом і зближення з НАТО завдання підприємств російського ВПК опиняються під загрозою зриву, а, значить, доступ до українських підприємств ВПК необхідно зберегти за всяку ціну.

4. Географія підприємств українського ВПК, з якими Росія пов'язує свою стратегічну доктрину, вражаючим чином збігається з географією точок нестабільності в Україні. У цих точках за одним сценарієм і в один і той же час створюються передумови для легітимізації анексії цих регіонів тепер уже за кримським сценарієм. Звертаємо увагу на те, що однією з точок щільного зосередження таких об'єктів є, в тому числі місто Київ.

До цього додамо тезу одного з російських військових експертів про те, що Україна може цікавити Росію як величезний мобілізаційний резерв живої сили.

Наголошуємо, що висновки робляться на припущенні про достовірність даних.

Інститут Горшеніна

19 березня 2014

Нижче наводиться переклад тексту:

Володимир Воронов

«Слов'янське братство по зброї. І за грошама»

На тлі подій на Майдані і трилера з виділенням Януковичу кредиту на 15 млрд доларів мало хто звернув увагу, що на підприємства ВПК України раптом зачастили високопоставлені російські чиновники.

Інспекція на місцях

Так, на самому початку грудня 2013 бліцогляд ключових об'єктів української «оборонки» (блицдосмотр ключевых объектов украинской «оборонки»)  провів головний наглядач російського ВПК, віце-прем'єр уряду РФ Дмітрій Рогозін. Зокрема, особливий інтерес у цього чиновника викликали підприємства, пов'язані з ракетно-космічною сферою, - дніпропетровське Державне підприємство (ДП) «Південний машинобудівний завод» ім. А.М. Макарова»(«Південмаш» ) та ДП «Конструкторське бюро «Південне» ім. М.К. Янгеля». На «Південмаші» російську делегацію цікавило складальне виробництво ракетно-космічної техніки. Рогозін не обійшов увагою і українське суднобудування - миколаївські «Чорноморський суднобудівний завод» (будівництво великих кораблів) і ДП «Науково-виробничий комплекс газотурбобудування «Зоря» - «Машпроект» (силові установки для бойових кораблів). Проінспектував Рогозін і запорізькі авіамоторні концерни - КБ «Івченко- Прогрес» і «Мотор Січ» і перлину українського авіабудування - київське ДП «Антонов». Там пан Рогозін обговорив проблему кооперації у виробництві літаків Ан-148/Ан-158 і графік спільних робіт за програмою військово-транспортного літака Ан-70, підняв і питання про відновлення серійного виробництва Ан-124-100 «Руслан».

Попутно російські чиновники несподівано почали виголошувати зворушливі пеани на адресу українських зброярів: «Ось у Миколаєві на верфях, - говорив Дмітрій Рогозін на «Ехо Москви», - це «61 Комунар», це Чорноморський суднобудівний завод - вони стоять просто мертві, занедбані. Як у фільмі «Сталкер» Тарковського... Якщо взяти авіапром - він теж нікому не потрібен...» А врятувати український ВПК може, зрозуміло, тільки Росія:«Це для них питання виживання, у них інших шансів немає... Альтернативи немає. Те, що ми пропонуємо, не має альтернативи. Це не питання компромісу, це питання виживання України». Але як тільки Україна піде назустріч Росії, «це все буде завантажено замовленнями», так як «саме зараз якраз ми можемо завантажити українські підприємства нашими спільними замовленнями». Трохи раніше звучали натяки на те, що Росія може розмістити на підприємствах ВПК України до 10 відсотків свого держоборонзамовлення: зараз Міністерство оборони РФ зобов'язали проводити закупівлі за низькими цінами, а не за тим фантастичним, які нині править вітчизняний виробник, - ось, мовляв, можемо те ж саме закуповувати в української оборонки. Деякі експерти підрахували, що українська частка російського держоборонзамовлення взагалі може сягнути аж 40 відсотків - все одно, мовляв, потужності на Україні простоюють.

І ось вона, рука допомоги? - Чимала частина кредиту на 15 мільярдів доларів, виділеного Москвою в кінці 2013 року для Києва, повинна піти, окрім іншого, і на підтримку української оборонки, може навіть левова його частка.

Навряд чи випадкове і вкидання серії матеріалів у ЗМІ, які змальовують страхітливий стан ВПК України: з них випливає, що практично всі підприємства української оборонки виживають лише за рахунок російських контрактів, половину своєї військової продукції промисловість України взагалі виробляє для Росії, причому понад 70 відсотків комплектуючих і сировини вона отримує з Росії. При цьому жодних ілюзій щодо «європейських» перспектив свого ВПК в Україні ніхто не має - в Європі своєї військової промисловості хоч греблю гати.

Але і російська турбота воістину зворушлива - проявляють її до свого конкурента! І наївно було б вважати, що Москвою рухає альтруїстична турбота про український ВПК - його життєздатність, прибутковість, підйом, створення робочих місць. Більш логічно виглядала б спроба прибрати до рук добро «конкуруючої фірми», скориставшись кризою влади й економіки на Україну. Що, здавалося б, частково підтверджують і виступи самого Рогозіна: хоча він і сказав, що «ми не йдемо зараз на те, щоб брати на себе якісь українські заводи», але визнав, що Об'єднана двигунобудівна корпорація РФ уже «створює єдиний інженерний центр, до якого у вигляді СП приєднується ДП «Івченко-Прогрес» а концерн «Антонова» також створюють СП з «Об'єднаною авіабудівною корпорацією».

Але теорія «прямого хапка» банальна і прямолінійна, так само як і версія, що ходить серед київських політологів, - що росіяни хочуть прибрати до рук залишки української оборонки, щоб нарешті придушити конкурентів. Почнемо з того, що всі дійсно прибуткові проекти давно вже освоєні олігархами самої України - або хтось серйозно вважає, що ахметови, фірташі, порошенки, добкіни і кернеси не з'їли все це самі, а вирішивши по доброті душевній запросити до пирога росіян?!

Вельми показово, що проблемою кооперації ВПК двох країн активно зайнялися зовсім не жадібні олігархи, а виключно державні чиновники. Діячі російського збройового бізнесу взагалі ніякого ентузіазму не виявляють - їм це відверто нецікаво. Хоча б тому, що їх цілком влаштовує ситуація, коли вони можуть диктувати цінову політику на свої вироби, викручуючи руки військовим. Кремль вже пообіцяв Києву віддати частину свого держоборонзамовлення, але керівництву «Уралвагонзавода» або «Климова» ця ідея, м'яко кажучи, не близька. Схоже, бізнес тут взагалі ні при чому, і вирішуються суто державні питання.

Страхітливе становище ВПК України і його залежність від східного сусіда - річ очевидна. Але у цієї медалі є й зворотний бік: не тільки ВПК України залежить від Росії, а й ВПК Росії вкрай залежний від української оборонки. Анонсується ж ця життєво необхідна кооперація для вирішення деяких дуже важливих завдань - зараз і відразу.

Спробуємо розібратися. Наприкінці 2010 року в Росії було анонсовано і потім затверджено Державну програму озброєння на 2011-2020 роки, на фінансування планували виділити близько 20,7 трильйона рублів. Реалізувати цю амбітну програму спочатку розраховували руками виключно свого ВПК (виключаючи хіба лишень будівництво вертольотоносців типу «Містраль»  (строительство вертолетоносцев типа «Мистраль») ). Хоча вже спочатку було очевидно, що політика «опори на власні сили» не дуже реальна. 3 грудня 2012 група експертів Громадської ради Військово- промислової комісії при Уряді РФ представила аналітичну доповідь «Росія як імпортер озброєнь: виклики та можливості», висновки якого свідчили: створення повністю автономного російського ВПК неможливе в принципі. «Наші КБ зараз перевантажені роботою. Ми навіть не встигаємо робити те, що замовляє Міноборони», - це розповів в грудні 2013 Дмітрій Рогозін. Мимоволі зізнавшись, що Москва інтенсифікувала свої військово-промислові контакти з Києвом не від хорошого життя: ВПК Росії виявився не в змозі самостійно реалізувати програму переозброєння.

«Мотор Січ», монополіст

«Зараз ми ставимо іноземні двигуни на вертольоти і літаки, - говорить в інтерв'ю газеті «Взгляд» генерал-полковник запасу Анатолій Ситнов, колишній начальник озброєння ЗС РФ. - При цьому, якщо завтра кордон з цією державою закриється, все зупиниться». Неназвана генералом держава - Україна. А ось і більш свіжі факти: буквально щойно запорізьке ДП «Івченко-Прогрес» отримало з Росії технічне завдання на створення авіадвигуна більш потужного, ніж АІ-222-25, яким оснащується навчально-бойовий літак Як-130. Оскільки, як повідомляло інформаційне агентство «Інтерфакс-АВН», планований до створення в Росії легкий ударний літак на базі навчально-бойового літака Як-130 вимагає авіадвигуна підвищеної тяги. Власне ж Як-130 оснащений двигуном АІ-222-25, спеціально під цю машину розробленим тим же «Івченко-Прогрес», а випускає його запорізька «Мотор Січ». У 2004 році російські авіа-моторобудівники освоїли виробництво цього двигуна, тільки випускають його в не надто значних кількостях, основним постачальником продовжує залишатися «Мотор Січ», розробку модифікації довелося замовити теж у Запоріжжі.

Значення ж «Мотор Січі» для нашої (російської – ред.) авіації важко переоцінити хоча б тому, що на його движках літають практично всі наші (російські – ред.) гелікоптери, в тому числі бойові: всі модифікації Мі-8, Мі-171, Мі-24, Мі-35, Мі-26, Мі-28, Ка-27, Ка-29, Ка-32, Ка-50, Ка-52... Частина цих двигунів виробляється (або збирається з поставляються комплектуючих) в Росії, але - лише частина, і зовсім не велика. Лише 18 грудня 2012 цілком з російських комплектуючих вдалося зібрати двигун ВК-2500 для Ка-52 і Мі-28 - вітчизняну версію ТВ3- 117ВМА, колись розробленого «Мотор Січчю» спеціально для Ка-50. Раніше основна частина деталей для ВК-2500 надходила в Росію з «Мотор Січі».

Як відомо, російські військові розраховують в досить стислі терміни отримати понад 1000 нових ударних вертольотів (не рахуючи транспортних), а це вже не менше 3000 двигунів - по два основних на кожен вертоліт і щонайменше один запасний. Але російський виробники з настільки масштабним випуском нового двигуна впоратися поки явно не в стані: у 2013 році планували видати лише 50 таких двигунів, але про те, що цього домоглися, переможних рапортів так і не надійшло. Але навіть якщо все і йде за планом, для реалізації вертолітної програми цього все одно недостатньо, ще й старі двигуни міняти треба. Тому основний постачальник як ВК-2500 і комплектуючих для його складання, так і інших двигунів для вертольотів ВПС Росії - як і раніше український «Мотор Січ». Крім цього він залишається головним виробником двигунів для літаків, які експлуатуються ВПС Росії і нашими цивільними авіакомпаніями: Іл-18, Іл-38, Ан-8, Ан-12, Ан- 24, Ан- 26, Ан-30, Ан- 32, Ан- 72, Ан-74, Ан-124, Ан-140, Ан-148, Бе-12, Бе-200, Як-40, Як-42...

У складі ВПС Росії не менше 90 навчально-тренувальних літаків L- 39 Albatros, на яких все ще навчають літати майбутніх військових льотчиків, - двигуни до них теж робить «Мотор Січ»... Крім іншого, саме «Мотор Січ» основний виробник різного роду авіаційних допоміжних двигунів - для подачі повітря, електроживлення бортової мережі літаків, обігріву салонів вертольотів і літаків, запуску їх основних двигунів... Схоже, що у сфері двигунів для вертольотів (і вищеназваних літаків) залежність російських авіаторів від українських авіамоторобудівника просто критична.

Навіть авіазагін Президента Росії - Спеціальний льотний загін «Росія» Управління справами президента (УДП) - виявився залежним від українського авіапрому! У 2012-2013 рр.. Воронезький авіазавод побудував за контрактом з УДП два літаки Ан-148-100Е - їх збирають у Воронежі - неабиякою мірою з українських комплектуючих. Для цих літаків також додатково замовили (мабуть, в якості запасних) ще два двигуни Д-436-148 запорізького заводу «Мотор Січ».

А ще ВПС Росії кровно зацікавлене у військово-транспортних літаках київського ДП «Антонов». Особливий інтерес у військових - до спільного серійного виробництва Ан-70 і Ан-124: російський Іл-76 і його модифікації цю нішу не закривають, нічого подібного до того, що конструюють «антонівці», у наших авіаконцернів немає і не передбачається.

Судячи з доступної інформації, в авіаційній сфері український ВПК виробляє ще багато чого цікавого. Наприклад, кероване авіаційне озброєння: київський концерн «Артем» випускає ракети класу «повітря-повітря» середньої дальності Р-27 (ЕР1, Р1, ЕТ1, Т1) для літаків МіГ-29, Су-27, Су-33, Су-34, Су-35. На даний момент «Артем» - єдиний на постсовєтському просторі виробник ракет такого класу для цих машин. У київському ЦКБ «Арсенал» розроблені інфрачервоні (ІЧ) головки самонаведення (ДБН) для ракет Р-60, Р-60М, Р-73 ближнього повітряного бою. В активі того ж «Арсеналу» авіаційні прицільні системи (для автоматичного вирішення завдань прицілювання кулеметно-гарматного озброєння і прицільного бомбометання), що встановлювалися на літаки «МІГ», «Сухого», вертольоти «Камова» і «Миля». Там же виготовляється і нашоломна система наведення на ціль (НСЦ) «Щ-3УМ-11» - яка використовується льотчиками на літаках типу Су-27, МіГ-29 спільно з ракетним комплексом Р-73, і НСЦ «Сура» - для літака Су-30. А ще український авіапром виробляє всякі «дрібнички», на кшталт парашутно-гальмівних систем - для Су-24, Су-27, МіГ-29, гідро- та інших приводів авіасистем - для Як-130, Ка-52, Мі-24, Мі-28, Мі8/17, МіГ-27, МіГ-29, Су-27, Су-30, Су-34, Су-35, Ту-95, Ту-160.

Чи не попливемо?

Ще одна галузь, де можна обійтися без України, але вкрай складно і собі дорожче буде - військове суднобудування. Згідно із затвердженою Кремлем програмою військового суднобудування, до кінця 2020 року ВМФ Росії повинен отримати 24 субмарини (вісім ракетних підводних крейсерів і 16 багатоцільових підводних човнів) і 54 надводні кораблі різних класів (кілька вже вкрали у військово-морських сил України в Криму – ред.). ( За іншими даними, мова йде про будівництво 40 субмарин - 10 атомних ракетоносців, 10 атомних багатоцільових підводних човнів і 20 неатомних і не менше 65 надводних кораблів). Загальний обсяг асигнувань на реалізацію держпрограми озброєнь 2011-2020 років в частині Військово-морського флоту - п'ять трильйонів рублів (близько 166 000 000 000 доларів), з них 47 відсотків передбачено виділити на будівництво нових кораблів. Однак на нараді 21 травня 2013 в Сочі Володимир Путін накинувся на корабелів: як і раніше «зберігаються проблеми з термінами і якістю виконання замовлень», «невиправдано затягується будівництво та передача військово-морському флоту цілого ряду атомних підводних човнів і надводних кораблів». По суті, сказано, що програма військового суднобудування на межі зриву, про що відкритим текстом тоді заявив і віце-прем'єр Дмітрій Рогозін. Тому куратори російського ВПК різко підвищили свою активність на українському напрямку, зачастив на верфі Миколаєва.

Прозаїчне пояснення цього феномена в грудні 2013 прозвучало вже з вуст виконавчого директора асоціації суднобудівників України «Укрсудпром» Юрія Алексєєва: у Росії банально відзначається недостача місць для будування суден. Простіше кажучи, російські суднобудівники не в змозі самі осилити грандіозну програму переозброєння свого флоту. Насамперед у частині будівництва авіаносців, крейсерів, спеціальних і допоміжних суден - танкерів, льодових буксирів і так далі. А в Україні є три суднобудівні заводи в одному лише Миколаєві, заводи в Херсоні, Керчі, Севастополі. «У Росії велика програма з будівництва суден, і Україна могла б допомогти її реалізації, - інформував той же Алексєєв. - Українські суднобудівні заводи завантажені не більше ніж на 30 відсотків». Що стосується будівництва авіаносців, то за його словами, справа поки взагалі проблематична - потрібні величезні інвестиції. Натомість, за його словами, найголовніша перевага українських суднобудівників перед російськими - здатність будувати великі судна з дедвейтом до 180 тис. тонн: «Ми могли б запропонувати партнерам будівництво високонасичених корпусів з подальшою установкою на російських заводах озброєнь і обладнання, що має секретні складові».

А ще в Миколаєві розташовується «Зоря» - «Машпроект» - найбільший в СНД розробник і виробник суднових газотурбінних двигунів (ГТД) для військових кораблів. Двигунами від «Зоря» - «Машпроект» оснащуються і багато кораблів російського ВМФ (зокрема, будуються фрегати проекту 22350, фрегати проекту 11356Р/М, проектовані перспективні есмінці проекту 21956). У Росії виробництво таких газових турбін налагодити так і не змогли, тому, якщо вірити відкритим джерелам, 31 (з 54 запланованих) нових надводних кораблів ВМФ Росії повинні бути оснащені українськими двигунами.

Чи не злетимо?

Інша сфера, де кооперація з ВПК України справді критична для Росії, це – ракетно-космічна галузь. Як відомо, після розпаду СССР третину всієї совєтської космічної промисловості залишилася на території України. Щось, звичайно, вже «померло», щось все ще функціонує. Зокрема, в Дніпропетровську і раніше виробляють ракети-носії «Зеніт», остаточна відмова від яких для російського космосу, судячи з усього, може виявитися досить болючою. Також в Україні виробляються елементи систем управління для ракет-носіїв «Протон», «Союз», «Космос», для «Міжнародної космічної станції». Відомо, що всі старти ракет-носіїв для космічних кораблів, починаючи з польоту Юрія Гагаріна і до теперішнього часу з космодромів « Байконур », Плесецьк і Капустін Яр, забезпечуються за участю апаратури початкової орієнтації виробленій на київському ЦКБ «Арсенал». І взагалі, на російських супутниках і космічних апаратах багато українського обладнання та приладів.

Ще одна область російсько-української співпраці - кооперація в області обслуговування міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) старого покоління (свєтського виробництва), які донині складають основу ракетно-ядерної потуги Росії. Зокрема, РС-20 (він же РС-36М, а за класифікацією НАТО-SS-18 «Сатана») розроблені в дніпропетровському КБ «Південне» і вироблялися на заводі «Південмаш» - фахівці «Південного» і «Південмашу» і понині здійснюють гарантійний авторський нагляд і аналіз технічного стану російських ракет, беручи участь в роботах з продовження їх термінів служби. Запчастини для МБР старого покоління також поставляє «Південмаш».

І вже не секрет, що російська програма ядерного переозброєння «злегка» провисає: ракети в шахтах старіють, неможливо нескінченно продовжувати термін експлуатації «Сатани», а твердопаливні РС-24 «Ярс» і особливо «Тополь-М» цій самій «Сатані» ніяка не заміна - вони кардинально поступаються своєму попереднику за потужністю і максимальної дальністю доставки «вантажу». А з ракетами для підводних човнів справи зовсім погані - та ж «Булава», як відомо, не літає, і нові ракетоносці фактично беззбройні. І складно зрозуміти, як у справі створення нових важких МБР Росія може обійтися без українських ДКБ «Південне» і ВО «Південмаш».

Ось і пояснення різко посилився інтересу Москви до українського ВПК: без кооперації з українськими підприємствами російська програма переозброєння, схоже, приречена на провал.

«Цілком Таємно»