---

Тарас Возняк

Україна між трьома: імперією, що відступає, імперією у розквіті і новітнім експериментом

Практично всі розмови про майбутню перспективу стосунків України та Европейського союзу cпираються на географію. Вони постійно відштовхуються від того простого факту, що Україна дійсно лежить між Европейським Союзом (чи сферою інтересів ЕС) та Російською Федерацією (чи сферою інтересів РФ). І проблема полягає у тому, в чию сферу інтересів чи внутрішніх стандартів (що набагато важливіше) буде втягнуто Україну. Однак при цьому обов’язково закладається, що у неї немає достатньої потуги, щоб самій зробити цей вибір. А тим більше практично ніхто з реально мислячих політологів не бачить можливости (хай вибачать мені наші патріоти) витворити якийсь свій, незалежний шлях розвитку.

Таке геополітичне мислення виглядає доволі очевидним. Немає сумніву, що у ХІХ столітті цим можна було б і завершити. Однак розвиток технологій пов’язав світ у дещо инший спосіб, а не тільки спираючись на географічну наближеність чи віддаленість. І раптом виявилося, що країни, які межують одна з одною, насправді мають дуже мало спільного, натомість країни, які не мають спільного кордону, якимось чином зацікавлені одна в одній. Ба більше – у тій чи иншій царині залежать одна від одної.

З огляду на це, скажімо, стосунки України та Румунії не такі інтенсивні, як стосунки України та Німеччини (головно у економічній сфері, ясна річ). З огляду на розвиток вже не так економічних, як політичних стосунків США також набагато ближчі до України, ніж Бєларусь.

Однак повернімось до головних гравців на світовому політичному полі, вже враховуючи не тільки географічну близькість, а взаємозв’язаність цілого світу. Згрубша Україна перебуває у геополітичному трикутнику ЕС-США-РФ. Не всі учасники цього тріо рівнозначні, мають однакову вагу, рівною мірою хочуть і можуть впливати на розвиток справ в Україні.

І це пов’язано не лише з різною економічною і політичною вагою. Всі ці три великі політичні гравці рухаються у різні сторони, мають різні цілі, перебувають на різній стадії свого історичного розвитку. Чиясь зірка піднімається, а чиясь заходить. Хтось уже втомився від самого себе, від застарілої парадигми свого розвитку, а хтось шукає чи знайшов нову парадигму свого розвитку, яка дасть змогу бути успішним у щораз більш динамічному світі. Опинившись у цьому трикутнику, ми повинні будемо вибирати. Причому, ухилитися від вибору не вдасться, бо в инакше виберуть (чи, точніше, приберуть до рук) нас. І тим самим, позбавивши передумови вибору – осмислення того, що відбувається, остаточно перетворять в об’єкт чиєїсь політики. Отож спробуймо проаналізувати, з ким ми маємо справу і з ким хочемо і можемо пов’язувати своє майбутнє.

 Почнімо з найстарішого і найсерйознішого, якщо говорити про світовий рівень, гравця – Сполучені Штати Америки. Свій злет США розпочали вступивши у Першу світову війну. Тобто це країна ХХ століття, яке розпочалося насправді у 1914 році. Переможна участь у Другій світовій війні закріпила їх провідний статус у бінарному світі (США-СССР). Й останній крок – виграш у третій світовій – холодній війні з СССР – зробив США одноосібним світовим лідером. Щоправда, дещо самотнім. При цьому США умудрилися ніколи не воювати з СССР, що важливо для майбутнього. Наступив pax americana – світ Америки. Багато хто злякався такого одноосібного лідерства. Насамперед багато американців. Бо ж відповідальність за все, що відбувалося у світі на початку 90-х минулого століття, лягла саме на США. Причому головним внеском США у розбудову майбутнього, подобається це комусь чи ні, є не стільки економічні чи технологічні досягнення, а забезпечення певного status quo у світі. І це попри війну в Іраці. Принаймні розбудовувати европейський проєкт без американських гарантій безпеки (які часто виражаються у таких брутальних акціях, як американські операції у Західних Балканах) просто не вдасться.

Однак як США трактують своїх партнерів і, відповідно, бачать роль України? Попри спроби втягнути Росію у єдиний антитерористичний фронт США і далі докладають зусиль щодо зменшення ролі Росії у світі (Lukach Gohn, The End of the Twentieth Century and the End of the Modern Age, Ticknor&Fields, New York, 1993). Европейський союз розглядають і як союзника, і як найбільшого конкурента. З огляду на це, не дуже прихильно дивляться на бурхливий розвиток стосунків ЕС та РФ. Україну вони трактують як свого потенційного союзника або у ЕС (чи коло ЕС), або як засіб стримування Росії. Тому вони можуть бути перш за все гарантом незалежности України. Однак не головним економічним партнером.

Однак першою почала усамостійнюватися з цього pax americana саме Европа. Після того, як СССР почав здавати свої позиції та відкочуватися все далі на схід, здаючи одна за одною все нові території, европейські держави зрозуміли, що зі сходу загрози не варто очікувати ще довго. На европейському сході відбувся економічний, політичний та мілітарний колапс. З’явилася величезна порожнеча, яка дозволила безперешкодно розвинути ідею Европейського Союзу, взятися до її безпрецедентно швидкої та успішної реалізації. Тим більше, що за інерцією побудова цього спільного европейського дому відбувалася (і відбувається) під парасолькою старенького доброго НАТО. ЕС і як політична конструкція, і як сфера інтересів швидко поширюється на схід і практично охоплює весь европейський континент. Нещодавнє рішення щодо вступу до ЕС Румунії та Болгарії 2007 року щільно обійняло всі західні кордони України. У нас немає иншого сусіда на заході, окрім ЕС і ми повинні це добре усвідомити. ЕС є найбільшим світовим ринком. Щоправда, не зовсім для нас відкритим. Уже сьогодні ЕС є для України головним торговим партнером. Частка ЕС у зовнішній торгівлі постійно зростає і цей процес зупинити ніхто не зможе. Як економічний партнер ЕС вже домінує і домінуватиме над нами. Разом з тим засадничо «пацифістський» характер ЕС та його політики робить ЕС дещо інфантильним у сенсі забезпечення безпеки всього европейського проєкту, проєкту ЕС. Досі безпека на Европейському континенті все-таки залежить головно від США. А отже і безпека України, така-сяка гарантія її незалежности. Звичайно, у разі, якщо це буде потрібно США. Злісний американський «новий правий» Роберт Кеган іронізує – називаючи европейський проєкт «постмодерністським», але під американською військовою парасолькою, при цьому ЕС залишають США у попередній, модерній епосі один на один з ісламським, ще навіть домодерним світом (Kagan Robert, Of Paradise and Power, Amerika and Europe in the New World Order, Vintage Books, New York 2004).

Однак головним здобутком европейського проєкту, який справді є унікальним у світовій історії, є ті стандарти, які не лише проголошуються, але й реалізуються в ЕС. ЕС модернізує все суспільство, політичне життя та економіку кожної з країн, що до нього приєднуються. Ба дехто використав ЕС як засіб цієї модернізації, бо сам на це не мав би ресурсів і не спромігся б.

Разом з тим очевидно, що европейський проєкт є типологічно радше більш «просунутим», ніж успішним, порівняно з більш імперським, американським проєктом. Однак водночас він не перевірений часом, як американський, який уже має 200 років і був таки перевірений двома світовими війнами.

Як ЕС трактує США та РФ? З США розпочалася епоха м’якого протистояння та дистанціювання. При цьому питання забезпечення безпеки всього европейського проєкту і далі лежить на США, що виглядає дещо дивним. Тобто ЕС поки що просто використовує США. Натомість одним із способів унезалежнення від США для ЕС є зближення з РФ. Особливо це стосується питань енергетичної безпеки европейського проєкту. У цьому контексті Україна для ЕС є тільки країною, через яку поки що транспортується нафта та газ. Зрештою, бачимо відчайдушні спроби Росії та ЕС після «помаранчевої» революції виключити «неслухняну» Україну з цієї схеми через побудову альтернативних газогонів. Отже, попри симпатію до «помаранчевої» України, логіка геополітичної боротьби змушує лідерів ЕС так чи инакше ігнорувати Україну задля своїх стосунків з РФ.

І нарешті третій полюс, у якому розбудовується український проєкт – Росія, яка сьогодні набрала форми Російської Федерації та всіх її похідних Співдружности Незалежних Держав, Евро-Азійського Економічного Співтовариства, Єдиного Економічного Простору, Союзу Росії та Білорусі і под. Історично (у сенсі новітньої історії) і географічно Росія до нас найближча. А найближче виглядає найбільшим. Хоча бюджет Російської Федерації ще нещодавно був співрозмірним з бюджетом Польщі, а нині з бюджетом Королівства Нідерландів. Однак що нам далекі королівства при наших злиднях?..

Росія (СССР) за останні 50 років поступово відступала з Европи. Як у політичному сенсі, так і у культурологічному. Взагалі для її історії характерні то експансія (в тому часі в Европу, переймання всього европейського – Петро І, Горбачов, Єльцин), то відступ та самоізоляція (Ленін, ще більше Сталін, а останнім часом Путін). Почалося з відходу з Югославії, Фінляндії, Австрії, закінчилося країнами Центральної Европи, а врешті країнами Балтії, Україною. Весь цей перелік показує певну тенденцію. Росія географічно виходить з Европи. Залишається питання – чи вона виходить з европейського проєкту взагалі (у сенсі поширення тих стандартів, які впроваджує ЕС як усередині себе, так і по своїй периферії, де це вдається), чи вона може з нього вийти без ескалації подальшого розпаду та постімперської політичної стагнації у формах, які пропонує Владімір Путін, і чи ЕС хоче, щоб Росія вийшла з загальноевропейського процесу.

Отже – що стосується стандартів, які є фундаментом европейського проєкту. Очевидно, що режим Путіна розвивається у цілком протилежному до европейського напрямку. Закручування гайок пояснювалося військовою доцільністю – однак війна у Чечні набула ґанґренозних форм, а другий термін президентства закінчується. На щастя, кон'юнктура на нафту та газ все ще тримає і ще триматиме економіку Росії у профіцитному стані. Однак водночас економіка Росії стає все менш диверсифікованою. Все, в тому числі і доля режиму, залежить виключно від ціни на нафту й газ.

Чи зупинилися процеси розпаду в самій Росії? Це питання для всіх. Нічого доброго від цього очікувати нікому не варто. Принаймні на даний момент постімперські структури Росії – СНД, ЕврАзЕС, ЄЕП розпадаються на очах, свідченням чого є низка «помаранчевих» революцій. Очевидністю стає те, що Росія ніяк не може окреслити своїх меж, вона досі сама собі не відповіла, що таке Росія, де її межі, як вона бачить своє майбутнє. Зауважте – у Путіна вірять. Суспільство, окрім окремих груп «новых отщепенцев», з ним не дискутувало. Воно його прийняло. Моделі европеїзації Єльцина не підійшли. Все скотилося до примітивної корупції. Натомість Путін запропонував Росії стару імперську шинельку – не то зразка Ніколая І, не то Сталіна/Дзержинського. Народ прийняв, вибравши не свободу, а «русскоє ґосударство». І «ґосударство» повернулося, але свобода, за звичкою, мусила відступити на кухню. Багатьом це подобається. І не тільки у Росії. Замість геополітичної порожнечі на сході континенту неначе знову появився сильний гравець. Геополітичні політикани, яким далекі проблеми свободи у потужних східних імперіях (чи то Китай чи Росія) заговорили про «повернення Росії» в Европу (Emmanuel Todd, Apres l`empire, Gallimard, Paris, 2002). Однак не про входження Росії в Европейський проєкт як спосіб поширення тієї самої свободи, а про вбудовування Росії як сировинної бази у проєкт ЕС. Тобто Росії відводиться роль такої собі Саудівської Аравії. Байдуже, який режим у цій монархії – головне справне постачання арабської нафти. Такої політики завжди дотримувалася стара імперська Америка. Однак чи личить така політика «постмодерній» Европі – це питання до самих европейців. Тобто европейці опинилися перед вибором, що їх більше тривожить – самі росіяни, стан свободи у Росії чи Росія як держава та постачальник нафти. І наступне питання – чи неоімперська Росія насправді зможе забезпечити достатньо довго та стабільно оте постачання енергоносіїв та безпеку на сході континенту?

Водночас Росія справді не тільки наш найближчий східний сусід. Росія значно більшою мірою присутня в самій Україні.

Напевно, не слід забувати нашого й европейського крайнього зацікавлення в енергоносіях з Росії та (через Росію) з Центральної Азії та Кавказу, а також нашої ще більшого зацікавлення у забезпеченні безпеки на континенті та незалежности самої України. Від Росії вона залежить теж не малою мірою, а головно від того, чи російська політична еліта хоче вбудовувати Росію в европейський проєкт, чи хоче ізолюватися від загальноевропейського проєкту у своїх неоімперських мріях.

І нарешті про стосунки всередині великого геополітичного трикутника. Росія розуміє, що США і далі не припинили свого тиску на неї і навіть роблять поки що мало успішні спроби контролювати її головний ресурс – нафту та газ. З ЕС Росія міцно пов’язана з огляду на те, що поки вона не експортує достатньо енергоносіїв у Японію та Китай (а про це йдеться), ЕС є єдиним реальним ринком, який тримає Росію на плаву. Росія залежна від ЕС, як і ЕС від Росії. Політична інертність російської еліти бачить незалежну «помаранчеву» Україну як непотрібну перепону на шляху енергоносіїв і загрозу запропонованій неоімперській моделі держави для Росії. Тому режим Путіна ніколи не прийме незалежної позиції України, навіть якщо вона буде дуже дружньою. Щоправда, відповідно до російської конституції, невдовзі він мав би відійти. Однак яку модель Росія вибере на майбутнє?

Між таких трьох полюсів перебуває Україна загалом і на такі питання повинні відповісти ми, перед тим, як спробуємо свідомо та розважливо зробити свій український вибір.

Що для нас важливе?

Незалежність України? Якою мірою вона можлива? Чи не єдиною справді суверенною, наскільки це можливо, державою у світі є США. Инші тією чи тією мірою делегують принаймні частину своєї суверенности. Прикладом є навіть ЕС, який і далі перебуває під парасолькою НАТО. ЕС взагалі появився завдяки тому, що три десятки країн відмовилися від левової частки свого суверенітету. Базою ЕС є делеговані суверенітети. Чи готова горда і незалежна Україна делегувати частину свого суверенітету? Принаймні не менш горді французи та поляки делегували. Зрештою вони делегували частину своєї суверенности не лише ЕС, але й НАТО, де не останню скрипку грають США. Може, для забезпечення політичної самостійности України вистачило б одного членства у НАТО? Напевно, що так.

Може, нам важлива економічна успішність України? Однак що таке успішність – чи це тільки рівень життя у країні? Чи радше умови, які роблять можливим бути заможним? Без інтеграції до світового ринку, причому саме на його умовах, це неможливе. Жоден ЄЕП не порятує ні Росію, ні, тим більше, Україну. Звичайно, можна стагнувати, як Білорусь чи Куба. Однак як довго? Отож маємо пристосовуватися до світових стандартів, і то якомога швидше. Хоча і не за будь-яку ціну. Чи зможемо ми вбудуватися в европейську економіку без прийняття стандартів ЕС? Хтозна. Спілкуватися зі світом тільки через газову чи нафтову трубу може тільки Росія. Однак як довго? Країни Центральної Европи, які нещодавно вступили до ЕС, використали ресурси ЕС для модернізації свого суспільства та економіки – саме це є головним їхнім здобутком, а не доступ до якихось европейських фондів. Гадаю, що без глибокої інтеграції «з» ЕС (а з часом і «в» ЕС) Україні не вдасться провести ці дві великі модернізації.

Політичні рішення, які прийняла сьогоднішня влада в Україні, безсумнівно правильні. Можна сперечатися щодо способів їх реалізації. Можна сперечатися про етапи інтеграції «з» ЕС, якої нам не оминути, та етапи інтеграції «у» структури ЕС, щодо яких набагато більше непевности. Членство України в ЕС залежатиме не лише від України та реакції українців, а від великої геополітичної гри у трикутнику США-ЕС-РФ.

Можна сумніватися, чи насправді більшість простих українців розуміють, що таке членство України в ЕС. Однак, гадаю, що й більшість «простих» французів цього досі не второпали.

Звичайно, що відношення до евроінтеграції у різних регіонах різне в силу різних політичних традицій, різної прив’язаности до російських політичних проєктів. Однак відповідати доведеться. Причому відповідати у контексті тих питань, які постали у цих міркуваннях, а також у контексті багатьох инших питань, які ставитиме перед нами життя.

---

Геннадій Друзенко, Центр європейського права

До Європи спільних вартостей із власним самоваром?

Віктор Ющенко прилюдно проголосив інтеґрацію України до європейської спільноти головним завданням українського уряду. І, якщо вірити Олегу Рибачукові, Глава держави вбачає у вступі України до ЄС чи не найголовнішу місію свого президентства.

Але прагматична Європа, що донесхочу сита пустопорожніми деклараціями «старої» влади про європейський вибір України, воліє оцінювати «європейськість» влади нової за конкретними діями останньої. Аби така оцінка не стала для нас прикрою несподіванкою, на часі починати активний внутрішній моніторинг здобутків та прорахунків України на європейському шляху.

Обмежимося у цій статті правовим аспектом питання. Бо Європа шанує право і дотримується законів. Ставлення до права – однієї з засадничих європейських «святинь» – наче лакмусовий папірець європейськості.

Спочатку кілька слів про якість правових актів у сфері євроінтеґрації. Нова влада, насамперед в особі євроінтеґраційного віце-прем'єр-міністра Олега Рибачука, активно піарила два «епохальних» документи: План дій Україна-ЄС та Національну стратегію європейської інтеґрації. По ознайомленні з цими документами в мене склалося враження, що про них розповідали набагато більше, ніж працювали над ними чи навіть просто уважно їх читали. Аби не бути голослівним, наведу кілька прикладів.

Просто у першому абзаці вступної частини Плану дій можна довідатися, що Україна та ЄС мають «спільну власність»! Це при тому, що Європейський Союз на сьогодні взагалі не є суб’єктом права, а отже в принципі не може мати будь-якої власності!

Одним з пріоритетів Плану дій є «посилення дієздатності адміністративних та судових органів». В теорії права дієздатністю називається здатність суб’єкта правовідносин своїми діями набувати прав та створювати для себе обов’язки. Праву відомий різний обсяг дієздатності фізичних (залежно від віку та психічного здоров’я) та юридичних осіб, проте «посилення дієздатності» юрособи – чи геть неоковирний переклад чи правничий нонсенс.

Але справжньою родзинкою Плану дій є пункт 12, що передбачає, зокрема, зобов’язання сторін «започаткувати тісне співробітництво з метою розробки відповідних законопроектів, необхідних для ратифікації Римського Статуту». Вірогідно, розробникам Плану дій невідомо, що Римський Статут Міжнародного кримінального суду був підписаний від імені України 20 січня 2000 року. Перед внесенням цього міжнародного договору до Верховної Ради України для надання згоди на його обов’язковість Президент України звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням дати висновок щодо відповідності Римського Статуту Конституції України. Єдиний орган конституційної юрисдикції дійшов висновку, що деякі положення цього міжнародного акта суперечать Конституції. Як відомо, в Україні висновок Конституційного Суду «є обов’язковим до виконання і не підлягає оскарженню». Таким чином, аби виконати План дій, знову змінюватимемо Конституцію? Чи Римський Статут? Чи просто не збираємося виконувати обіцяне?..

Не менш цікаво уважно прочитати лише місяць тому оприлюднений для громадського обговорення проект Стратегії європейської інтеґрації України (саме так, бо Стратегію ще не затверджено і не схвалено, попри те, що вже презентовано, де тільки можна). Над цим документом, за твердженням пана Рибачука, протягом двох років працювали провідні європейські та українські фахівці. Документ, слід визнати, вийшов ґрунтовний, збалансований і такий, що відповідає назві за змістом. Одна біда – неоригінальний. Вуха польського першоджерела надто помітно стирчать з українського тексту. Бо жоден український юрист, що хоч трохи обізнаний з українською правничою термінологією, не перекладе European Court of Justice як «європейський трибунал юстиції» і не називатиме міністрів юстиції «міністрами з питань правосуддя», як втім і державне управління – «публічною адміністрацією».

Характерні для цього документа й цікаві анахронізми. Так, в ньому стверджується, що «ринок ЄС охоплює понад 370 млн. споживачів». Все правильно – тільки без врахування останнього розширення Союзу, після якого кількість «споживачів» в ЄС перевищила 450 млн. Вочевидь, в процесі адаптації польської стратегії до українських умов про таку «дрібницю» забули. Ще один приклад анахронізму – п. 2.14 проекту Стратегії, що ставить завдання «поступового створення електронної мережі доступу до юридичних баз даних EUROLEX та CELEX» у судових органах. Якось випав з поля зору «стратегів» той факт, що база даних CELEX з початку цього року взагалі не оновлюється, та що обидві бази даних є безкоштовними, а отже для користування ними достатньо доступу до мережі Internet. Це означає, між іншим, що розробники Стратегії вірогідно ані EUROLEX’ом, ані CELEX'ом давно не користувались.

Але найцікавішими в проекті Стратегії є положення про Комітет європейської інтеґрації, що, за задумом розробників, має стати головним штабом та мотором інтеґраційного процесу. Цьому органові в проекті Стратегії присвячено окремий розділ, з якого можна довідатися таке: «для координації політики європейської інтеґрації буде створено новий урядовий комітет – Комітет європейської інтеґрації – під головуванням прем’єр-міністра. Комітет європейської інтеґрації буде головним державним органом у сфері програмування й координування системної трансформації України та інтеґраційної політики». Виконавчим органом Комітету буде його секретаріат.

Це абсолютна калька з польської інституційної моделі євроінтеґрації, що була запроваджена спеціальним законом вже після початку офіційних переговорів про вступ до Євросоюзу. Можна скільки завгодно дискутувати, наскільки ефективною вона виявилася в Польщі. Але головна проблема цієї моделі в тому, що вона абсолютно не пристосована до системи державної влади, що склалася в Україні. Найяскравіше це видно з нерозуміння розробниками Стратегії засадничої відмінності між урядовим комітетом і державним органом та, як наслідок, пропозиції створити Комітет європейської інтеґрації зі статусом одразу і першого і другого.

Урядові комітети в Україні – це робочі органи Кабінету Міністрів. Вони формуються з міністрів, що відповідають за формуванням та реалізацією державної політики у певній сфері. Урядові комітети не є юридичними особами, не наділені власними владними повноваженнями і не видають нормативно-правових актів. Очолюють їх за посадою Перший віце-прем'єр-міністр та віце-прем'єр-міністри. Так, наприклад, в Уряді Януковича під головуванням Першого віце-прем'єр-міністра Азарова працював урядовий комітет з питань економічного розвитку та з питань європейської інтеґрації. По суті, урядові комітети – це формат попереднього обговорення частиною профільних міністрів рішень, що виноситимуться на розгляд Кабінету. Природно, що жодного спеціального апарату чи секретаріату такі урядові комітети не мають: підготовку їхніх засідань та забезпечення їхньої діяльності здійснюють відповідні структурні підрозділи секретаріату Кабміну.

Водночас державні органи, чи радше «органи державної влади» – згідно з термінологією Конституції – це одна з форм чи радше один з інструментів здійснення влади народом України. Ці органи наділені власними владними повноваженнями, які реалізовують, зокрема, через видання нормативно-правових актів. Органи державної влади є, як правило, юридичними особами та мають власні апарати чи секретаріати. Так, наприклад, Верховна Рада України є органом державної влади, а парламентські комітети – ні, Верховний Суд України – орган держвлади, а судові палати ВСУ – ні, Кабінет Міністрів України – орган державної влади, а урядові комітети – ні. 

В Польщі система державної влади суттєво відрізняється від української. Центральні органи виконавчої влади в Польщі, як правило, не є юридичними особами, через що, зокрема, правові акти видає не міністерство, а конкретний міністр, не Уряд, а особисто прем'єр. В цій системі основний тягар розв'язання євроінтеґраційних проблем був покладений на плечі спеціального органу, що звався Ужонд (секретаріат) Комітету інтеґрації європейської (УКІЄ). Згідно із законом УКІЄ забезпечував діяльність Комітету інтеґрації європейської (КІЄ), що нагадував за статусом український урядовий комітет, але на чолі з прем'єром, але водночас був окремим центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом. Чисельність УКІЄ досягала 500 осіб, а його Голова – Секретар КІЄ фактично мав статус міністра.

Вірогідно не дуже чітко уявляючи собі різницю між КІЄ та УКІЄ, урядовим комітетом та органом державної влади, пан Рибачук неодноразово прилюдно заявляв про плани створити в Україні спеціальний центральний орган виконавчої влади – чи то міністерство, чи то комітет з питань євроінтеґрації на чолі з відповідним віце-прем'єр-міністром. Водночас євроінтеґраційний віце-прем'єр декларував намір створити саме урядовий комітет.

А поки пан Рибачук розбирався, яку ж саме структуру він прагне очолювати, Кабмін замість втілювати в життя наполеонівські плани віце-прем'єра зі створення у виконавчій владі євроінтеґраційної вертикалі обмежився простим збільшенням чисельності євроінтеґраційного управління свого секретаріату. Мабуть, через те, що немає відбою від молодих фахівців з європейською освітою та щонайменше двома європейськими мовами, про яких так натхненно розповідає головний євроінтеґратор країни.

На жаль, кількість поки не переросла в якість, через що рівень наших євроінтеґраційних планів нав'язливо нагадує китайський ширвжиток. І залишається сказати хіба що кілька слів про те, як ми ці плани виконуємо.

Минулого року чи не найбільшою перемогою українських євроінтеґраторів стало затвердження парламентом Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Цей акт вперше в Україні на рівні закону (тобто так, як це належить за Конституцією) чітко й недвозначно визначив, що Україна має намір досягти відповідності Копенгагенським критеріям вступу до Європейського Союзу. Основними лобістами цього закону були голова парламентського Комітету з питань євроінтеґрації Борис Тарасюк  та його заступник Роман Зварич.

Нині  обидва екс-депутати працюють міністрами в новому Уряді. Причому пан Зварич очолює міністерство, що є уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Здавалося б, кому як не новому главі Мін'юсту продемонструвати зразкове виконання Закону, до прийняття якого він доклав стількох зусиль. Так ні!

Всупереч розділу ІХ Програми, що передбачає обов'язкову перевірку на відповідність  acquis communautaire (праву ЄС) усіх законопроектів, сьогодні таку експертизу проходять лише ті з них, що відносяться до т.зв. пріоритетних сфер адаптації. Тим самим не лише порушується закон, а й постійно збільшується обсяг нормативно-правових актів, що підлягатимуть перегляду з метою приведення у відповідність до європейських норм у майбутньому.

В порушення розділу VIII  Програми до першого березня цього року не була підготовлена та оприлюднена на пленарному засіданні Верховної Ради України доповідь про стан виконання Загальнодержавної програми адаптації.

В порушення пункту 6 Положення про Координаційну раду з адаптації законодавства України до законодавства ЄС до цього часу не проведено жодного засідання цієї Ради, що має під головуванням прем'єр-міністра забезпечувати взаємодію органів державної влади та недержавних інституцій в процесі виконання Загальнодержавної програми адаптації.

З 1 квітня припинив оновлюватися найбільший україномовний інтернет-ресурс з права Європейського Союзу www.eclc.gov.ua; ще раніше на ньому припинилося поповнення та адміністрування бази даних українських перекладів актів acquis communautaire – до речі, єдиної в Україні. Оскільки такий переклад здійснюється Мін'юстом державним коштом, неоприлюднення текстів перекладів важко зрозуміти та виправдати під кутом зору суспільного інтересу. А, можливо, переклади також «китайської» якості і не підлягають оприлюдненню, аби їх не прочитали незалежні експерти, і не виник ще один скандал, пов'язаний з діяльністю головного юридичного відомства країни?

Показово, що електронна база даних українських перекладів актів acquis communautaire була створена на виконання урядової постанови, ухваленої ще за «старої», «антиєвропейської» та «проросійської» влади від 31 березня 2004 року за № 417. «Нова» влада, що постійно декларує свою європейськість, фактично цю базу знищила.

Проте в складі Мін'юсту з'явився спеціальний «адаптаційний» урядовий орган державного управління. Його, мабуть, також створювали юристи з європейською освітою. Але без української. Бо серед структурних підрозділів Державного департаменту з питань адаптації законодавства бачимо й такий як «сектор правового регулювання діяльності компаній». Українській правовій системі такий різновид суб'єктів правовідносин як «компанії» невідомий. Водночас англійському терміну company майже ідеально відповідає український «товариство».

Продовжувати цей перелік не хочеться – надто він вже скидається на мартиролог...

Можливо, комусь я видамся буквоїдом. Хтось скаже, що з-за дерев я не бачу лісу. Але, хочемо ми цього чи ні, такий прискіпливий погляд на владу, на те, як вона дотримується нею ж прийнятих законів, – це теж частина «європейськості». Закони, принаймні в Європі,  ухвалюють, аби їх виконувати. В Україні, на жаль, складається враження, що автори деяких, розрекламованих актів, сподіваються, що їхні творіння ніхто не лише не виконуватиме – не читатиме. Прикро, що ці акти мали б накреслити наш шлях до Об'єднаної Європи, бо з такими «дорожніми мапами» можна, йдучи на Захід, не помітити, як прийдеш на Схід...

---

Марина Сугак, заступник директора Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України (Київ)

ДО ПИТАННЯ:

Виклики новому українському уряду на шляху України до Європи

Події, пов’язані з „помаранчевою революцією” в Україні створили сприятливі передумови для проведення усесторонніх внутрішніх реформ у суспільно-політичному житті країни. Перемога революції стала певною точкою відліку у формуванні нових, значно глибинних стосунків з країнами-членами Європейського Союзу.

Наразі Україна знаходиться на одному з найвідповідальніших етапів перетворень, зокрема, що стосується реформування внутрішньої політики. Адже вирішується важливе питання׃ чи здолає вона перешкоди і зробить крок уперед, чи закрутиться у вирі чергових обіцянок і знову буде відкинута у минуле.

Йдеться мова про своєрідний Тест для нового уряду України, особливо, щодо прийняття рішень у сфері внутрішньополітичних та економічних реформ, запровадження демократичних європейських стандартів життєдіяльності людини, норм суспільного розвитку тощо. Після зміни влади принципово змінилася політична атмосфера навколо України – нове керівництво отримало значний кредит довіри, який має бути ефективно використаний. Маємо вірити в те, що теперішній український уряд усвідомлює неможливість проведення ще одного соціально-політичного експерименту над українським народом і сподівається не лише на силу національної ідеї але й намагається створити її надійне соціально-економічне підґрунтя.

Теоретично-філософська база обраних моделей реформування в тій чи іншій сфері суспільного життя викладена, як відомо, у програмі діяльності уряду. Нова влада поставила перед собою цілу низку важливих завдань, які перед усім направлені на зближення стосунків з європейськими та євроатлантичними інституціями. Стратегічна мета уряду полягає у запровадженні демократичних цінностей як норми суспільного життя, у зведенні нанівець світоглядного конфлікту між суспільством та владою, реформуванні системи правоохоронних органів та судочинства, нововведенні у регіональній політиці тощо. Це справді достойна мета, яку має ставити перед собою влада ліберально-демократичних держав. Але, на жаль, невідкладні завдання, поставлені новим урядом України, залишаються до цього часу у певному „вакуумі” і не мають стратегій чи виважених концепцій щодо їх розв’язань та досягнень. Зрозуміло, що період перетворень не буває миттєвим і безболісним. Але варто починати діяти вже зараз, особливо зважаючи на те, що у процесі економічних та демократичних реформ в Україні буде багато викликів для нового уряду. Серед них можуть бути майбутні парламентські вибори 2006 року, проблеми, пов’язані з державним бюджетом, запровадження конституційної реформи, нововведення в правоохоронну та судову системи тощо.

Але почати потрібно з більш простого.

1. До цього часу так і не склалася демократична система комунікації між владою та суспільством. На жаль, багато законів приймаються кулуарно і є закритими для широкого загалу, громадяни України не завжди мають доступ до правдивої інформації. Хоча, як нагадується, під час передвиборчої кампанії члени нового уряду впевнено завіряли, що всі політичні процеси будуть відбуватися чесно та прозоро; що не буде ніяких таємниць від українського народу без якого нинішня влада не була б такою. Заради справедливості, варто відмітити певні кроки на шляху до порозуміння між владою та суспільством. Наприклад, поновлення засідань Консультативної Ради неурядових організацій при Міністерстві закордонних справ України (24 березня). Завдяки цим засіданням може бути створений безперервний ланцюжок між суспільством та урядом. Так, навіть на першому поновленому засіданні, окремі з проголошених питань були пов’язані саме з комунікативною функцією. Зокрема, розглядалась можливість присутності експертів неурядових організацій на урядових зустрічах, проведення консультативних семінарів для дипломатів, а на зовнішньополітичному рівні – питання співпраці неурядового сектору (коли можна перейняти досвід європейських неурядових організацій у співпраці з урядовими структурами) і це питання було вирішено внести окремим пунктом до Плану Дій Україна-ЄС. Поки що на всі ці питання, звичайно, не було знайдено відповіді але Міністерство закордонних справ прийняло їх до розгляду. Та зрозуміло, що це стосується лише окремих питань зовнішньої політики України.

В інших же міністерствах та урядових інститутах, як нам відомо, якраз відбувається процес формування, так званих, громадських рад або громадських колегій (точна назва ще не відома) але проблема полягає в тому, що уряд на радиться стосовно формату проведення спільних зустрічей. Влада мала б залучати до вирішення подібних питань тих людей, хто згодом буде утворювати ці громадські колегії чи ради, а не ставити їх вже перед фактом прийнятого урядом рішення.

Таким чином, зведення нанівець конфлікту між владою та суспільством є одним з викликів для українського уряду.

2. Наступним викликом можуть бути парламентські вибори 2006 року. Не можна забувати, що «виборча демократія» є важливою передумовою до переходу в коло справді демократичних держав. Зрозуміло, що парламентські вибори в Україні 2006-го року будуть не менш складними, ніж президентські вибори 2004-го. Адже рівень політичної конкуренції буде дуже високим. Можна передбачити, що кандидати будуть використовувати не лише чесні методи політичної боротьби і велика частина виборчих баталій відбуватиметься в судових інстанціях. Причин для цього вистачає. Насамперед, недосконалість виборчого законодавства.

Зараз мають місце спроби окремих політичних сил, зокрема СДПУ(о), назвати кримінальні справи проти порушників виборчого законодавства “полюванням на відьом”, і затягнути ці процеси до виборів, щоб звинуватити владу у застосуванні адмінресурсу для покращення свого іміджу. Загалом, новий уряд намагатиметься вибудовувати ланцюжок з досягнень щодо виконання своїх передвиборчих обіцянок, а опозиція, відповідно, від їх прорахунків та скандалів навколо оточення Ющенка і Тимошенко.

Теперішня владна команда здатна вибудувати правові рамки для недопущення адміністративного тиску чи підкупу виборців. А від ефективності її соціальної політики залежать і суспільні настрої в країні. Наскільки чесною, справедливою та прозорою відбудеться передвиборча кампанія, настільки впевнено і твердо уряд пройде тест на демократичність. Окрім того, зважаючи на переміщення центру влади від президента до Верховної Ради, парламентські вибори стають також тестом ефективності роботи для Кабінету Міністрів. Успішність чи неуспішність цієї роботи визначатиме конфігурацію блоку переможців чи широкої виборчої коаліції.

3. Наступним викликом для нового уряду України можна назвати реформування у сфері державного бюджету. До недоліків, які помітні і на перший погляд можна віднести регулювання цінової політики, хворобу “популізму”, а також те, що біля 80 % бюджету йдуть на соціальні виплати.

Почнемо з регулювання цінової політики. Як відомо, ціна є одним з найбільш важливих інструментів регулювання економіки, її регулюючий вплив на цю сферу охоплює багато напрямків. Усі регулюючі функції ціна може виконувати найбільш ефективно лише за умов вільного ціноутворення, тобто тоді, коли вона формується тільки під впливом ринкових чинників. Пряме втручання влади у регулювання цінової політики може призвести до невизнання України, як країни зі статусом ринкової економіки. Також це може викликати появи певних перешкод на шляху входження України до Світової Організації Торгівлі.

Не зовсім адекватним є популізм у пенсійній реформі (коли ще не має внутрішньої концепції реформування, тобто яким чином можна це зробити, і при цьому не зашкодити іншим сферам життєдіяльності, вже намагаються виконати обіцянки і збільшити пенсію до рівня прожиткового мінімуму). Адже, зрозуміло, що збільшувати податковий тягар, піднімати розмір і без того непомірних пенсійних зборів недоцільно для нової влади з огляду на парламентські вибори 2006 року. Сподіватись на детінізацію економіки та зарплати протягом півроку теж не доводиться. Залишається повторювати шлях Януковича і розраховувати на приватизацію, реприватизацію та міжнародну допомогу. Цим самим - підвищувати шанси на успіх у парламентських виборах партії Януковича та комуністів.

Слід пам’ятати, що ігри в популізм і в опозицію можуть призвести до незворотних економічних наслідків і соціальних конфліктів.

4. Наступне.Одним з найбільших випробувань Віктора Ющенка на посаді президента України є завдання відділення бізнесу від влади. Обіцяна президентом амністія капіталів вимагає максимального зосередження політичної волі, рішучості, відсутності вагань при необхідності замінити когось із членів своєї команди, або почати судовий процес проти тих, для кого бізнес-інтереси виявилися вище за інтереси національної безпеки. Як свідчать перші кроки і заяви президента України, він ще не вирішив принципово питання відділення бізнесу від влади усередині власної команди і, очевидно, не має впевненості щодо того, яким чином це слід зробити.

Ця проблема пов’язана і з Адміністративною реформою, термінова необхідність проведення якої з одного боку, зумовлена проведенням конституційної реформи, згідно з якою або з листопада, або з початку наступного року потрібно провести перерозподіл повноважень і відповідальності між президентом, урядом і парламентом. З іншого боку, це завдання ускладнюється відсутністю чітко сформованого бачення новими владними елітами того, якими саме можуть і мають бути механізми прийняття рішень в умовах нових повноважень органів державного управління і нових можливостей органів місцевого самоврядування.

Як відомо, на цьому тижні віце-прем'єр Роман Безсмертний представив законопроект "Про територіальний устрій". Цей законопроект є частиною плану заходів по здійсненню адміністративної і адміністративно-територіальної реформ. Безсмертний зауважив, що уряд приділяє особливу увагу перспективам місцевого самоврядування. Віце-прем’єр переконаний, що "необхідно піти на ліквідацію районних державних адміністрацій і надання обласним державним адміністраціям функції префектури". На його думку, "носіями реальної влади на місцях мають стати виконкоми рад". Також він наголосив, що головне завдання – пояснити людям, у чому полягатиме адміністративно-територіальна реформа.

5. Адміністративна реформа, в свою чергу зумовлена проведенням Конституційної реформи, яку у певному сенсі теж можна вважати викликом уряду. В даному випадку виклик полягає у тому чи буде виконана домовленість про зміни у Конституції чи знову будуть знайдені причини відмовитися від них. Критерієм успіху-неуспіху цієї реформи стане не ступінь перерозподілу влади, а рівень прогресу в напрямку побудови реально діючих демократичних інститутів, що керуються принципами верховенства права. Ключовим завданням політичної реформи в Україні мало б стати надання політичному процесові більшої прозорості, підконтрольності та зорієнтованості на національні інтереси.

6. Ще одним викликом можна назвати інституціональний конфлікт – створення парних інституцій, що займаються суміжними проблемами. Звідки і виникає конфлікт інтересів. Зокрема, можна назвати такі пари інституцій, як РНБО – СБУ, МЗС – комітет євроінтеграції України тощо.

Таким чином, як бачимо, новий український уряд має подолати багато викликів у процесі економічних і демократичних реформ у країні. Адже окрім вищезгаданих не менш важливими є реформи у судовій та податковій системах, комплексу ЗМІ, аграрної політики та багато інших). Але будемо сподіватися на те, що у тому випадку якщо Україна справді хоче отримати доступ до переваг, які надає членство в Євросоюзі, то тоді – поза жодними сумнівами – новий уряд України має бути готовим до подібних викликів та приймати швидкі, виважені і конкретно діючі рішення.

---

Михайло Зан, кандидат історичних наук, доцент кафедри політології Ужгородського національного університету (м.Ужгород)

Національна та етнічна ідентичність українців Мараморощини (Румунія): проблеми та перспективи

Українська спільнота в Румунії компактно проживає в близько 100 населених пунктах, які представлені чотирма історичними областями країни: Мараморощина (повіти Марамуреш та Сату Маре), Буковина (повіти Сучава та Ботошани), Банат (повіти Тіміш, Караш-Северін та Арад), Добруджа (повіт Тульча). За неофіційними даними тут зосереджено понад 200 тис. українців. За офіційними даними перепису населення 1992 р. в Румунії проживало 66 833 осіб української етнічності. Втім, останній перепис населення 2002 р., засвідчив проживання на території Румунії 61 353 чол. (0,3% всього населення країни), які ідентифікувалися українцями. Отож, попри значні потуги Союзу українців Румунії, очолюваного відомим українським письменником та депутатом румунського парламенту Степаном Ткачуком, українці поступово втрачають рідномовну та етнокультурну ідентичність, вливаючись у річище монолітної румунської етнонації.

Стан дослідження проблеми. Проблематика історії та сучасного становища українців Румунії (насамперед, Мараморощини) стала предметом наукових пошуків як румунських, так українських істориків, етнологів та географів. Серед румунських дослідників варто відзначити наукові праці Л.Горват [1] та В.Куреляка. [2] Історію Української Греко-Католицької Церкви на Мараморощині висвітлив о. Василь Пензеш. [3]

Відомий український історик М.Вегеш (наразі ректор Ужгородського національного університету) в спіавторстві з Л.Горват у ряді видань висвітлив проблеми соціально-економічного та політичного розвитку українців Мараморощини в 1918-1945 рр. Особливу увагу дослідники звернули на боротьбу українського населення проти денаціоналізації, рух за возз’єднання з Україною та участь жителів Мараморощини в добровольчих корпусах Червоної Армії. [4] Одеський дослідник В.Кушнір в праці “Українці за Дунаєм” дослідив культурно-побутову специфіку задунайських українців південно-східної Добруджі. [5]

Л.Аза, А.Попок та О.Швачка ініціювали окреме видання, що стало наслідком проекту “Українці Румунії: сучасний стан та перспективи етнокультурного розвитку”, здійсненого в рамках діяльності Змішаної міжурядової комісії з питань забезпечення прав національних меншин за підтримки Державного комітету України у справах національностей та міграції і Міжнародного фонду “Відродження”. [6] Видання ілюструє наслідки соціологічного опитування українців Румунії та демонструє перспективність подальших подібних досліджень з метою виявлення динаміки етнокультурного життя українців Румунії. Ю.Макар в окремій публікації робить спробу порівняльного аналізу становища українців в Румунії та Молдові. [7]

Багатий емпіричний матеріал щодо українства Румунії містять періодичні видання Союзу українців Румунії (СУР) “Український вісник”, “Вільне слово”, “Наш голос”, “Обрії”, румуномовна газета “Curierul Ucrainean”. Тільки в період 1995-2001 рр. під егідою СУРу з’явилось 38 книг з історії, філології, літературної критики. [8]

В періодичні пресі Закарпаття впродовж останніх років на проблему “розділених Тисою” українців звертається особлива увага. Це – статті В.Белея, Б.Барбіла, О.Лівінського, І.Хланти, автора цих рядків. [9] Червоною ниткою крізь них проходить констатація занепаду україномовної освіти та релігії української спільноти сусідньої Мараморощини.

Власне найбільша кількість українців сконцентрована в повітах Марамуреш та Сату Маре. Тут українське населення тисячами проживає в гірській місцевості сіл Поляни (Poienile de sub Munte), Кривий (Repedea), Русково (Ruscova), Красний (Crasna), Бистрий (Bistra), Вишівська Долина (Valea Vişeului), Верхня Рівна (Rona de Sus), Коштіль (Coştui), Луг над Тисою (Lunca la Tisa), Великий Бичків (Bocicoiu Mare), Кричунів (Crăciuneşti), Ремети (Remeţi), Микула (Micula) та ін. Саме ці населені пункти стали об’єктом нашого дослідження.

Дослідницький проект “Українська меншина Північно-Західної Румунії” було здійснено румунськими та українськими фахівцями впродовж 2001-2003 рр. На окремих етапах дослідження, з румунської сторони працювали співробітники Музею Історії м.Сату Маре (Люба-Ірина Горват, Аліна Асталош, Мара Пушкаш-Лобонц, Золтан Тот, Корнел Ґрад), Музею Села м.Сігету Мармаціей (Міхай та Ілона Данкуш), радник Міністерства культури та культів Румунії Ярослава Колотило. З української сторони – проф. Микола Вегеш, співробітники УжНУ Анастасія Вегеш та Оксана Дербаль, фольклорист Іван Хланта та автор цієї публікації. Як наслідок, було опубліковано ряд наукових статей. [10]

Наразі хочеться повідомити про деякі результати третього етапу дослідження (серпень 2003 р.).

Об’єктом дослідження стало українське населення повіту Марамуреш. Предметом дослідження є національна та етнічна ідентичність українців сіл Красний (Crasna), Вишівська Долина (Valea Vişeului), Бистрий (Bistra), Верхня Рівна (Rona de Sus), Коштіль (Coştui), Луг над Тисою (Lunca la Tisa), Великий Бичків (Bocicoiu Mare).

Серед методів дослідження: опитування у формі інтерв’ю та анкетування (запитальник для вживання мови); метод аналізу документів (поточна документація сільських рад (прімарій) комун названих населених пунктів, статистика, дані перепису населення 2002 р.); метод включеного спостереження.

Використовувалась стихійна вибірка респондентів та спілкування із “лідерами думок” (сільська інтелігенція, вчителі, вихователі).

Формами фіксації матеріалу були фонозаписи на аудіокасети; фото; записи у щоденники; ксерокопії; ескізи, рисунки (традиційне житло, архітектура).

Дослідження питань національної та етнічної ідентичності, етнокультурної самоідентифікації, етномовних процесів, соціально-економічних аспектів дає підстави сформулювати наступні тези:

1. Досліджене українське населення названих сіл можна умовно поділити на 3 ареали (рівні) української етнічної самосвідомості:

1. Високий рівень (Вишівська Долина, Луг над Тисою);

2. Середній (Красний, Бистрий, Верхня Рівна);

3. Низький (Коштіль, Великий Бичків, також сусіднє село Тиса).

В населених пунктах 1 ареалу побутує розмовна діалектна українська мова, поширені зв’язки із родичами правого боку р.Тиси (Україна). В селах 2 ареалу побутує українська традиційна культура, поширена румунська мова, трудова еміґрація. В селах 3 ареалу внаслідок проживання змішаного українського, румунського та угорського населення стираються традиції, поширені змішані шлюби, румунізація та мадяризація українців. Мовна ідентичність для них не має важливого значення. Поширений білінґвізм (румунсько-український) та трилінґвізм (румунсько-українсько-угорський). При спілкуванні з угорцями використовують румунську мову. Отже, державна мова виступає синтезатором міжетнічного спілкування (як на Закарпатті російська мова для угорсько-румунських контактів). Зауважимо, що рівень національної (державної) свідомості, патріотизм до румунської державності досить високий у всіх досліджуваних селах.

2. Українці молодого покоління (до 40 років) при спілкуванні використовують багато румунських слів, термінів. Середнє покоління (40-60 років) зберігає рідномовну лексику поряд із румунськими відповідниками. Старше покоління (більше 70 років) володіє розмовною румунською мовою, переважно неписьменне, інтеґроване в румунський соціум на рівні сусідніх населених пунктів та місця проживання. Прикметно, що із респондентами 20-30 років найважко знайти контакт, люди бояться спілкуватись, давати свої дані про знання мов, освіту, роботу і т.п.

3. Поширена трудова міґрація в низинні повіти Сату Маре, Арад, Тіміш; за кордон (Іспанія, Італія, Португалія, Бельгія, Німеччина, Хорватія, США та ін.). Як правило, молоді люди повертаються до рідних сіл або переселяються до міст (Сігет, Сату Маре, Тімішоара та ін.). У випадку переселення до інших повітів повністю інтеґруються в румунське суспільство, виховують дітей державною (румунською) мовою. В такій ситуації типовими є зафіксовані випадки спілкування внуків із дідом і бабою в селі румунською мовою. Зафіксований варіант, коли дитина більше любить українську, але батьки примушують вчитись тільки румунською є одиничним винятком (Роксана-Рамона Анішурак, 1992 р.н. приїхала до баби і діда в с.Коштіль із міста, де говорить українською; із подружкою-болгаркою розмовляють рідною мовою, коли хочуть приховати власні секрети від румунських дітей в школі).

4. Респонденти-українці засвідчують, що останнє десятиліття є модним на змішані румунсько-українські шлюби, давати дітям традиційні румунські імена. У випадку змішаних шлюбів в хаті переважає державна мова (Анна Самбор, 1950 р.н., Марія Чубіка, 1946 р.н., с.Луг над Тисою).

5. Українці не роблять різниці між етнонімами “русин”, “руський”, “рутен”, “українець”; не розуміють проблематику русинства, непоінформовані діяльністю мадярона та депутата парламенту Георгія Фірцака, який створив товариство рутенів. Інтелігенція називає подібні інсинуації нісенітницею, оскільки вважають себе українцями, яких називають “руші”, “руські”, “рутени”, “руснаки”. Однак, зафіксовані випадки денаціоналізації. При проведенні перепису батько із с.Бистрий заборонив синові називатись себе українцем, а сказав, що він румун. Особливо це стосується змішаних румунсько-українських шлюбів.

6. Високий рівень релігійності населення православної конфесії підтримує україномовна церковна служба, діяльність окремих священиків (до прикладу о.Юрія Сакалоша із с.Вишівська Долина, який самостійно проводить роботу по наверненню до православ’я Свідків Єгови, греко-католиків). Поширені неопротестантські течії Свідків Єгови (особливо с.Верхня Рівна); п’ятидесятники, суботники. Прикметно, що на зібраннях протестантських конфесій використовується румунська мова більшою мірою, ніж українська (як у православних та греко-католиків).

7. Отримання освіти в сільських школах здійснюється румунською та українською мовами, внаслідок створення румунських та українських відділень. Опитані с.Вишівська Долина (1988-92 р.н.) по-різному оцінюють пріоритетність рідної мови. Одні бажають навчатись і продовжити навчання в ліцеї ім.Т.Шевченка (Сігет), на Україні (Юрій Ґодинчук, 1990 р.н.; Лівія Пережук, 1988 р.н., Лариса Шмуляк, 1988 р.н.). Інші через батьківський вплив “більше люблять” румунську, бо так легше висловити думки (Василь Фріщак, 1992 р.н.; Сімона Боднарюк, 1989 р.н.). Одні більше люблять українську, але батьки примусили вчитись на румунському відділенні (Юрій Співалюк, 1992 р.н.).

8. Населення Вишівської Долини, Луга над Тисою, Великого Бичкова здійснює прийом українського ТБ (“Інтер”, УТ-1), радіо “Закарпаття”. Жителі інших сіл відмежовані від україномовних теле та радіопрограм, внаслідок гірської місцевості мають можливість прийому тільки 1-шого румунського телеканалу, хоч і є бажання їх переглядати. Газети СУР поширюють представники сільської інтелігенції, певна частина має значний інтерес до газет “Український вісник”, “Наш голос”, “Вільне слово”, “Курієрул українян”. Відзначають, що в цих виданнях бракує публікацій із висвітлення проблем окремих українських сіл (відсутність кореспондентів на місцях).

9. Населення підтримує контакти із українськими селами Закарпаття (с.Білий Потік, Великий Бичків, Луг, Солотвино, Ясіня, Ділове, Кобилецька Поляна, Хмелів). Насамперед, через відвідання родичів (Анна Доброцька, 1936 р.н., с.Вишівська Долина; Марія Білчик, 1939 р.н., с.Бистрий; Іван Боднарюк, 1931 р.н., с.Великий Бичків; Василина Мешко, 1930 р.н., с.Луг над Тисою), церковних свят із протесіями (Марія Сакалош, 1959 р.н., с.Вишівська Долина), участь у гуцульських фестивалях на Закарпатті, Івано-Франківщині, Буковині (Чернівецька обл.) (Микола Кочержук, 1933 р.н., с.Бистрий), участь у літніх таборах дітей (літо 2003 р., с.Білин). Водночас опитані респонденти засвідчують про брак турботи про українців Мараморошу з боку України, говорять про відсутність мосту через р.Тису, що дозволило б повноцінне спілкування із сусідньою Україною.

10. На території Мараморощини діють осередки Союзу українців Румунії. Крайове товариство очолює Степан Бучута. [11] На державному рівні СУР отримує великі кошти, які адресовані українській спільноті всієї України. В багатьох випадках опитані респонденти Мараморощини висловлювали невдоволення діями С.Ткачука, який, за словами опитаних, більше коштів розподіляє українцями повіту Сучава (звідкіля родом голова СУРу). Принагідно зауважимо, що не можна недооцінювати ті зрушення, які відбулись в середовищі українства з виникненням СУРу та особисті заслуги С.Ткачука. Ми тільки констатуємо свідчення мараморошців, а не даємо оцінку керівництву найбільш потужної організації без сприяння якої не відбулося б і нашого дослідження.

Невдоволення викликає в опитаних і дезорганізація громадських об’єднань українців. Так, в 1996 р. виник Демократичний Союз українців Румунії (ДСУР), який очолює професор університету м.Клуж-Напока Іван Семенюк. Ця організація, згідно рішення уряду Румунії про діяльність Департаменту захисту національних меншин, не входить до Ради національних меншин і не отримує державних коштів. Опитані щораз обговорюють лайливі публікацій в газеті “Український вісник” на рахунок І.Семенюка та інших лідерів ДСУРу. Невдоволені несправедливим розподілом коштів ряд респондентів обурюються публікаціями “з подачі” С.Ткачука. [12]

Нещодавно виникло і діє товариство рутенів, яке очолив Георгій Фірцак. Про його діяльність респонденти-мараморошці майже цілковито відгукуються негативно (“вміє розмовляти лише по-румунськи та по-угорськи”). Невдоволення в творчої інтелігенції викликає також спроба створення товариства гуцулів, які нібито “не є українцями”.

Висновки. Проведене етнографічне обстеження регіону дозволяє зробити загальний висновок про існування різновекторних тенденцій в середовищі українства, суть яких зводиться до побутування традиційної культури та переважно православної конфесійної ідентичності як факторів збереження української ідентичності, любові до рідного гірського краю та поваги до румунської державності. Внаслідок відмежованості від України, протягом тривалого часу (др.п. XX ст., особливо із 60-80-х рр.) проходить процес інтеґрації місцевого українства до румунського соціуму.

Таким чином, національна ідентичність українців Мараморощини відповідає громадянській ідентичності. Етнічна ідентичність в українців починає “дрейфувати” внаслідок поширення “моди” на міжетнічні шлюби, міграції в низинні реґіони Румунії а також тотальну румуномовну освіту в компактних ареалах українства. Через розбрат між національно-культурними товариствами (СУР, створений Демократичний СУР, товариства рутенів та гуцулів) відбувається розкол між творчою елітою українського походження.

Отож, перспективним було б розширення та поглиблення контактів з Україною, про що твердять самі респонденти. Українці в Румунії прагнуть допомоги українською книжкою, освітніми кадрами з України, висловлюють бажання навчатись в Україні. Адже ми разом прагнемо до стандартів Болонської системи освіти.

Сподіваємось, що перемога в обидвох державах (Україні та Румунії) “помаранчевих” президентів сприятиме подоланню стереотипів доби холодної війни і наблизить українців Мараморощини до ідеалів та цінностей об’єднаної європейської спільноти, де річка Тиса більше не буде перепоною у спілкуванні української громади із своїми побратимами.

---