на головну сторінкуМіжнародна конференція

«Західні кордони України: аналогії, проблеми, перспективи»

Ужгород, 26 лютого 2005,
готельний комплекс «Дружба», вул. Висока, 12 Конференц-зал


Європейський Союз і проблема трудової міграції

Тарас Будзінський, менеджер проектів Лабораторії соціальних досліджень Центру підтримки приватної ініціативи (Львів)

У післявоєнний період у Європі трудова імміграція стимулювалася національними урядами, оскільки існувала необхідність відбудови зруйнованої війною економіки. Іммігранти залучалися до найважчих та найнебезпечніших робіт: розчищення завалів та руїн; зведення будинків і підприємств; працювали в шахтах та на металургійних підприємствах, тощо. Їх праця в декілька разів була дешевшою за аналогічну працю власних громадян, за іммігрантів не треба було сплачувати внески до пенсійного та соціального фондів. Окремі дослідники вважають, що без т.зв. “gastarbeiteren” чи “guest workers” економічне піднесення у повоєнній Західній Європі не було б можливим.

По своїй суті, порахувати внесок, який здійснює в національну економіку праця трудових мігрантів, неможливо статистичними методами, в той час, як цілі сектори народного господарства – як будівництво, сільське господарство, догляд за літніми людьми і дітьми, комунальні послуги,  тощо – розвиваються в ЄС завдяки використанню трудових мігрантів. Показовим можна назвати факт, що в Італії у 1987 році уряд Беттіно Краксі прийняв рішення про перегляд статистично отриманих показників італійського ВВП підвищивши його на 17,7%. Своє рішення уряд мотивував врахуванням національного доходу від тіньової економіки із залученням іммігрантів з третіх країн. Незалежні експерти стверджували, що італійський уряд дещо занизив економічні показники зростання, а в дійсності всі 25% ВВП країни досягалося завдяки праці мігрантів. 

Плани утворення „Європи громадян", як образно називали інтеграцію країн-членів Європейського Економічного Спітовариства (ЄЕС) у соціальній сфері, були зафіксовані у засновницьких договорах Співтовариства. Зокрема, право громадян ЄЕС проживати і працювати у будь-якій країні-члені ЄЕС за їхнім вибором було записане у Римському договорі 1957р. Країни зобов’язувалися тісно співпрацювати в соціальній сфері у питаннях: зайнятості; трудового законодавства і умов праці; професійного навчання і підвищення кваліфікації; соціального забезпечення; права на створення профспілок і підписання колективних договорів між підприємцями і трудівниками, тощо.

Водночас Римський договір не містив жодних положень, які б юридично закріплювали права трудових мігрантів. Так, проголошуюючи в статті 3 право на вільне переміщення осіб, договір паралельно накладав обмеження, поширюючи дію цієї статті лише на торгових і економічних агентів (статті 48-66). Більше того, Договір про заснування ЄЕС заклав основи дискримінації, оскільки положення про вільний рух осіб стосувалися лише громадян країн-членів ЄЕС і абсолютно не поширювалися на мешканців третіх країн (нечленів Співтовариства). І нарешті в договорі відсутні будь-які регулювання цивільних і соціальних прав іммігрантів, їх культурного та гуманітарного розвитку. Згодом, у 1968 році Рада міністрів (на той час найвищий керівний орган ЄЕС) розширила права працівників – трудових іммігрантів. В резолюції № 1612 / 68, яка вносила доповнення до положень про вільний рух осіб, було вписано право на об’єднання сімей працівників-мігрантів. Це дозволяло дружинам і дітям іммігрантів приїжджати до них і разом проживати. Сім’ї іммігрантів отримали деякі права на задоволення своїх первинних потреб: право на працю – дружина іммігранта могла працювати в місцевості, де працює її чоловік, право на освіту – в загальноосвітніх школах для і членів сімей на курсах підвищення професійної кваліфікації, які організовувалися відповідними державними органами.

Однак вторинне законодавство ЄЕС, покликане регулювати механізм виконання положень договорів та резолюцій, не змогло встановити ефективного механізму застосування цих прав і відповідальності за їх недотримання, тобто Резолюція 1612 / 68 була безсилою і залежала від доброї волі місцевих органів влади кожної конкретної країни-члена ЄЕС. На практиці це означало, що для приїзду членів родини іммігранта створювалися різноманітні перешкоди як відмова у наданні візи або обмеження її дії коротким терміном, завищенням тарифів на навчання в школах чи мовних або профорієнтаційних курсах.

В Єдиному Європейському Акті (ЄЄА), прийнятому у 1985р. було записано, що міграційна політика ЄЕС регулюється в рамках міжурядових договорів. Стаття 13 ЄЄА стверджувала, що для створення єдиного внутрішнього ринку необхідно забезпечити вільний рух осіб (але знову ж таки тільки громадян ЄЕС), а зовнішня міграція перебувала у віданні національних урядів.

Соціальна хартія (повна назва – Хартія основних соціальних прав найманих працівників), яка стала основоположним документом регуляції соціальних взаємовідносин у ЄЕС, була прийнята на засіданні Європейської ради у Страсбурзі 8-9 грудня 1989р. Хартія проголошувала основні права найманих працівників в межах ЄЕС на: працю у будь-якій країні ЄЕС за вибором; свободу вибору професії та справедливу заробітну плату; покращення умов життя та праці; соціальний захист; професійне навчання; охорону здоров’я та безпеку праці; пенсію і гідне забезпечення старості тощо. По суті, хартія стала урочистою декларацією, що не зобов’язувала країни ЄЕС до виконання всіх її частин. Ці положення стосуються виключно легально працюючих громадян країн ЄС.

Ухвалений в грудні 1991 р. Маастріхтський договір про Європейський Союз не вніс суттєвих змін до принципів здійснення імміграційної політики в рамках об’єднаної Європи. Окремі положення договору (зокрема стаття 3d стосовно візового режиму) перепідтверджують положення Єдиного Європейського Акта. В Шостому Розділі Маастріхтського договору, який регулює співпрацю в сфері внутрішніх справ та правосуддя, декларується, що імміграційна політика є “питанням спільного інтересу”, проте поки-що залишається об’єктом міжурядового регулювання країн-членів. Стаття К.1 зазначеного розділу зазначає, що країни-члени розглядають як сферу свого спільного інтересу (тобто, які підлягають вирішенню на міждержавній основі шляхом досягнення консенсусу) наступні питання:

1. політика надання притулку;

2. правила регулювання перетину особами третіх країн зовнішніх кордонів країн-членів і контроль в середині Співтовариства;

3. імміграційна політика і розробка політики стосовно громадян з третіх країн:

а) умови в’їзду і переміщення громадян третіх країн на території країн-членів;

b) умови надання права на постійне місце проживання на території країн-членів, включаючи об’єднання сімей та працевлаштування;

c) протидія незаконним імміграції, проживанню і працевлаштуванню громадян третіх країн на території країн-членів.

В статті 100с стверджується, що з метою досягнення цілей Євросоюзу, будуть застосовуватися “заходи щодо регулювання в’їзду і переміщення людей у внутрішньому ринку”. Це означає, що повноваження ЄС реально обмежувалися до регулювання в’їзду і переміщення туристів, запровадженням спільної візової політики. Передбачалося, що країни узгоджуватимуть на зразок країн-членів шенгенських угод, списки держав, які становлять потенційну “загрозу масової еміграції”.

З 90-х років в межах ЄЕС поширюється тимчасове працевлаштування. До неї відносилися сезонна і тимчасова зайнятість згідно з договором на визначений термін. Тимчасова зайнятість особливо поширилася у будівництві, торгівлі, різних видах послуг. Іншим видом тимчасової зайнятості була праця впродовж неповного робочого тижня, котра була найбільш поширена у торгівлі і послугах. У Франції протягом 1990-1999рр. кількість працюючих за договором на визначений термін збільшилася на 40% (перевищивши 8% всього зайнятого населення), в Португалії – на 46%. Найчастіше безробіття зростало за рахунок тих, у кого завершився термін тимчасового найму. Серед тимчасово зайнятих чимало іммігрантів, що проживали і працювали нелегально, частину їх працевлаштовували нелегальні посередницькі фірми. Багато іноземців зайняті в „чорній" чи „сірій" економіці, тобто працюють нелегально (без штатного оформлення, соціального захисту, обов’язкових відрахувань у пенсійний фонд, без медичного страхування від нещасних випадків на виробництві, без належним чином виділеного й обладнаного робочого місця) або напівлегально, коли лише частина працівників входить до штату і реєструється, а інша залишається неврахованою статистикою, податковими і соціальними органами.

Проживають іммігранти у складних житлових умовах. Вони стають об’єктами кампаній расизму і шовінізму, терору і переслідування з боку праворадикальних і неофашистських організацій. Праві партії підтримують жорстку соціальну політику щодо іммігрантів, незважаючи на положення Заключного акта Гельсінської наради 1975р., яке передбачає рівноправність між робітниками-іммігрантами і громадянами приймаючих країн щодо умов життя, найму і праці. Все це створює у ЄС серйозну соціальну проблему, яка призводить до загострення міжетнічних і міжконфесійних протирічь, зменшує лояльність населення та підвищує ризик соціальних конфліктів.

Незважаючи на роботу Єврокомісії у справі усунення внутрішніх кордонів, у питаннях паспортного контролю з’явилася тенденція „двох Європ". Ще у 1984р. президент Франції Ф.Міттеран та канцлер ФРН Г.Коль домовилися про взаємну цілковиту ліквідацію прикордонного контролю і разом з країнами Бенілюксу, між якими вже існував паспортний союз, у 1985р. підписали в люксембурзькому місті Шенгені угоду, за якою при перетині кордону між цими країнами повністю ліквідовувалася паспортна перевірка. Великобританія залишилася осторонь, стверджуючи, що пункт Єдиного Європейського Акта стосовно вільного руху людей поширюється тільки на громадян ЄЕС, а подорожуючі туристи повинні підлягати паспортному контролю.

Таким чином, проблема трудової імміграції в Європейському Союзу остаточно не вирішена і потребує подолання негативних тенденцій. Відсутність єдиної імміграційної політики є своєрідною реакцією на феномен міграції, яка апріорі передбачає певну форму дискримінації, оскільки іммігранти, в першу чергу нелегальні, не охоплюються захистом європейського права.


Микола Гоманюк,
Центр досліджень південноукраїнського Пограниччя (м. Херсон)

УКРАЇНСЬКО-РУМУНСЬКИЙ КОРДОН. КАНАЛ “ДУНАЙ – ЧОРНЕ МОРЕ”

На думку низки аналітиків підписаний в минулому році Договір між Україною та Румунією про режим україно-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань не поставив остаточної крапки в історії територіальних спорів між цими державами. І це стосується не тільки більш значущої проблеми делімітації континентального шельфу в північно-західній частині Чорного моря. З відновленням в українській частині Нижнього Дунаю судноплавства по глибоководному судновому ході (ГСХ) “Дунай – Чорне море” перелік україно-румунських прикордонних проблем збільшилася ще на один невеличкий, але прикрий пункт - нової якості набула проблема визначення лінії державного кордону в дельті Дунаю. 

У всьому світі річкові кордони між державами в більшості випадків проходять по середині головного навігаційного фарватеру (принцип головного навігаційного фарватеру). Проте на нижній дільниці Дунаю кордони було встановлено за іншими принципами, а саме за принципом триметрової ізобари. Відновлення ГСХ на Кілійському гирлі Дунаю викликало різні тлумачення питання де саме проходить державний кордон. Українська сторона притримується думки, що територіальні води починаються на глибині 3 метри. Акваторія, що має глибини більше ніж 3 метри вважається судноплавною частиною загального користування. Після прокладення ГСХ українська сторона змушена була позначити межі ГСХ відповідними навігаційними знаками. В свою чергу румунська сторона межі ГСХ де-факто визнала кордоном міжнародних вод. Ситуація наразі регулюється на рівні прикордонних відділків, проте це не заважає виникненню конфліктних ситуацій під час виконання виробничих завдань на Дунаї.

За проходження кордону між Україною та Румунією в нижній частині Дунаю саме на основі принципу ГНФ довгий час боролися румунські дипломати, адже це давало додаткові можливості для перегляду лінії кордону. Ще до будівництва ГСХ “Дунай – Чорне море” глибини в прикордонному Кілійському рукаві дельти Дунаю періодично змінювалися,  що слугувало приводом для дискусій щодо проходження лінії україно-румунського кордону. В результаті Румунія довгий час претендувала на низку українських островів на Дунаї.

Певні корективи в цьому питанні вносила господарча діяльність людини в дельті Дунаю. Як свідчать дослідження, втручання людини в гідрологічні процеси в дельті Дунаю призводили та призводять до істотних змін. Природні та антропогенні зміни в одній частині передаються на всю систему. Дельта Дунаю є надзвичайно динамічною системою – втручання людини в окремих ділянках призводить до змін в системі взагалі. Рівновагу в дельті Дунаю порушено, це може створити нові прикордонні проблеми на Нижньому Дунаї. Будівництво судноплавних каналів ті інших гідротехнічних споруд по обидва боки Дунаю призводить до перерозподілу води між головними гирлами і, відповідно, до територіальних змін в дельті – утворюються нові острови, змінюється берегова смуга. Такий перерозподіл вже спостерігався після побудови Сулинського каналу. На думку фахівців, й після побудови Георгієвського каналу в румунські гирла буде уходити значно більше води. Свій внесок в гідрологічні процеси в дельті Дунаю внесе й український ГСХ.

В цьому сенсі набувають нового значення деякі положення договору про режим українсько-румунського кордону. Хоча договір було прийнято, проблемні питання залишилися. Деякі експерти дали негативну оцінку договору про режим держкордону, оскільки деякі його статті стосовно лінії кордону, прикордонних вод і діяльності змішаної комісії не відповідають національним інтересам України. Мова йде про те, що в проекті договору закладені юридичні умови, з яких Румунія може розпочати дискусію навколо можливих варіантів уточнення проходження держкордону. В договорі остаточно не зафіксовано  координати кордону, вважається, що в майбутньому може виникнути необхідність їх зміни внаслідок природних змін берегової смуги. В договорі вказується, що “якщо буде констатовано наявність певних об’єктивних ознак внаслідок природних явищ, не пов’язаних з людською діяльністю, які спричиняють необхідність зміни цих координат, Змішана прикордонна комісія укладе нові Протоколи”. Проте визначити “природність” цих змін довести буде доволі важко. На подібний камінь спотикання потратили сторони під час обговорення екологічних проблем, що можуть виникти внаслідок будівництва ГСХ. Звичайно, припустити, що румунська сторона повністю тримає під контролем природні зміни в дельті Дунаю, було б перебільшення, але існуючі тенденції свідчать, що підстав для цього у румун все ж таки більше. Принаймні було більше до початку відбудови українського ГСХ. Погоджуючись з тим, що в даний час в нижній частині Дунаю кордони залишаються незмінними, деякі українські експерти вважають, що Бухарест добивається того, щоб в майбутньому при зміні берегових ліній прикордонних  рік можна було б переглянути існуючу лінію кордону. В цьому сенсі відновлення ГСХ якщо не зменшує шанси Румунію на зміни берегової лінії на її користь, то вносить додаткові, непідконтрольні Румунії фактори. Тому дії Бухаресту, скеровані на перешкоди в будівництві каналу можна аргументувати не тільки загрозою диверсифікації транспортних шляхів на Дунаї і, відповідно, загрозою для транспортної монополії Румунії, але й можливими прикордонними ускладненнями та змінами на Нижньому Дунаї не на користь Румунії.

В українській пресі часто йде мова про те, що тільки бажання вступити в НАТО та ЄС заставило Румунію піти на тимчасову відмову від територіальних претензій до своїх сусідів, в тому числі і до України. Румунія звертає увагу на проміжний характер договору: попереду переговори з делімітації континентального шельфу та виключних економічних зон. Проміжний характер договору може торкатися й лінії кордону в пониззі Дунаю. Довгий час це питання взагалі не обговорювалося, хоча конфліктні ситуації з’являлися знову і знову.  Тільки 2-3 лютого 2005 р. на україно-румунській зустрічі експертів та фахівців було підтверджено, що судноплавний шлях по Кілійському гирлу, там де проходить державний кордон, є спільним шляхом судноплавства обох держав, де правила судноплавства визначаються спільно. На зустрічі було прийнято рішення про початок робіт по підготовці спільних правил судноплавства на Кілійському гирлі.

Насамкінець хотів би зазначити, що питання відновлення роботи ГСХ – це не тільки питання функціонування транспортного коридору, це питання виживання міст Придунав’я, адже транспортна галузь є основою їх економіки. Занепад її може призвести по соціальної катастрофи в регіоні, до дестабілізації всього Південноукраїнського Пограниччя.


Андрій Кирчів

Вступ Словаччини в ЄС в контексті політики безпеки в субрегіоні словацько-українського покордоння

Те, що протяжність спільного кордону між Україною та Словаччиною становить всього 98,5 км, аж ніяк пропорційно не зменшує ваги нашого західного сусіда і не може слугувати якимось порівняльним аргументом в характеристиці як двосторонніх відносин України з кожним із новоспечених членів ЄС, так і Програми Сусідства в цілому. Країна, яка лежить на геостратегічній осі Північ-Південь і є своєрідними воротами до цивілізаційної столиці Центральної Європи – Відня, а через неї – до Європи в цілому, має особливе значення для України. І це не лише суто цивілізаційна роль сполучної ланки між слов’янським та західноєвропейським світами.  Словаччина – елемент ринкової та транспортної системи ЄС з надзвичайно динамічними показниками економічного росту (в колах фахівців її вже називають європейським Гонконгом) [1] , важлива, насамперед, як діловий партнер, імпортер українських товарів і послуг, врешті – частина єдиної європейської системи безпеки.

 Цікавим, з огляду на нинішню ситуацію в Україні (напередовсім мається на увазі період до, під час та короткий – після виборів, коли щойно було задекларовано курс на кардинальні внутрішні зміни та європейську спрямованість української зовнішньої політики), є й досвід  політичних трансформацій, які відбулися в Словаччині від часу здобуття нею незалежності у 1993 році і до фактичного початку втілення курсу на євро-інтеграцію. Незважаючи на масштабну корупцію та антидемократичність системи всіх гілок влади, запровадженої Володимиром Мечіаром, опозиційні сили знайшли спільне підґрунтя для об’єднання зусиль, що увінчалося перемогою на виборах у 1998 році. Коментар щодо певних політичних паралелей видається зайвим. Ще до першого туру виборів 2004 року в Україні один із провідних брюссельських аналітиків у своєму інтерв’ю ВВС доволі відверто провів паралелі між Словаччиною Мечіара та Україною Кучми, особливо в контексті політики щодо силових структур, ЗМІ та за рівнем скорумпованості владних структур [2] . Демагогічні заяви про вступ у ЄС та НАТО було замінено реальними, планомірними та поступовими кроками в житті  словацького суспільства, які врешті-решт привели націю до історичного рішення і його втілення 1 травня 2004 року.

Економічне зростання та відчутне підвищення рівня добробуту у суспільстві не могло залишитися поза увагою громадян сусідньої України, переважно – мешканців прилеглого Закарпаття, де безробіття сягло значного рівня. У пошуках праці та адекватних заробітків до Словаччини подалися десятки тисяч наших громадян. Значна частина зайнялася т.зв. „човниковим бізнесом”, проте переважна більшість віддала перевагу сталій праці на території сусідньої країни, байдуже – легальній чи нелегальній. Це, зрештою, створило певні диспропорції розподілу робочої сили, демпінг на ринку праці і, природно, значний рівень соціальної напруги, яка аж ніяк не сприяла станові національної безпеки Словаччини. Тут слід зазначити, що справжня ситуація з українськими гастарбайтерами (значна частина яких дійсно працювала на нелегальній основі) свідомо чи несвідомо гіперболізувалася реляціями в словацьких ЗМІ, які досить часто пов’язували спалахи кримінальної активності в країні з діяльністю української мафії та нелегалів. Можна припустити, що саме таким чином маніпулювалося суспільною свідомістю з метою підготувати її до впровадження візового режиму на українсько-словацькому кордоні. Для фахівців є цілком зрозумілим факт, що кордон, насправді, не є ефективним фільтром для організованої злочинності, а іноді й навпаки – стає ще одним місцем її активного бізнесу. Натомість, формування негативного образу українського заробітчанина-нелегала  в словацькому суспільстві жодним чином не відбилася на бажанні скористатися їхніми послугами не надто ревних словацьких платників податків.

Словаччина першою із сусідів України з 29 червня 2000 р. запровадила візовий режим для українських громадян. Це був логічний крок після введення Чеською Республікою візового режиму для громадян України з 1 січня 2000 р., який, у свою чергу, та зробила  завдяки настирливим наполяганням з боку ЄС, насамперед - Німеччини. Результати першого візового режиму на західному рубежі України здебільшого стосувалися організації видачі віз громадянам України, послаблення прикордонної торгівлі, торговельно-економічних та гуманітарних зв’язків, а також і частоти перетину кордону. Зміни в останній динаміці є дуже показовими для відображення  реальних наслідків введення режиму віз на українсько-словацькому кордоні. Окрім того, тут, як і у вже існуючих нині візових режимах, є своя спрецифічна родзинка. Насамперед, цей кордон вілдрізняється відносно слабкою інфраструктурою і не надто вдалим менеджментом, але основне – це неофіційно діюча так звана «мінімальна квота перетину» на цій ділянці українсько-Єсівського сусідства. Такий нетрадиційний, з точки зору міжнародного права, хід, породив і нетрадиційну відповідь: тепер українські громадяни віддають перевагу перетину спершу угорського кордону, і лише згодом – словацького. Благо – сусідство обох пунктів перетину географічно очевидне. Слід сподіватися, що в подальшому можна очікувати серйозного аналізу словацькою стороною негативних наслідків деяких непродумангих кроків, і, відповідно, позитивних зрушень у побудові режиму кордону. Тим більше, що прикордонні території Словаччини та України входять до Карпатського Єврорегіону – структури, покликаної якнайактивніше розвивати транскордонну співпрацю, впроваджувати позитивний кооперативний досвід обох сторін, активізувати євроінтеграційні процеси на субрегіональному рівні та формувати політику безпеки субрегіону. Цей єврорегіон має мозаїчну етнічну, культурну та релігійну структуру. Впливовим чинником двосторонніх відносин та транскордонної співпраці були і залишаються й донині етнічні меншини по обидва боки кордону. Наскільки чутливими є прикордонні регіони до тих чи інших політичних кроків владних еліт у центрі чи на місцях, може продемонструвати бодай приклад з дев’яностих років. Легковажне проголошення тоді в Ужгороді створення уряду Подкарпатської Руси та підтримка цих сепаратистських віянь впливовим діячем русинства Павлом Магочим замалим не призвели до прикордонного конфлікту через неадекватну реакцію прем’єра Мечіара.

Це доводить, що існує постійна потреба у створенні системи спільних інтересів і співробітництва з метою мінімізації та уникнення потенційного напруження між народами, що мешкають у регіоні. На думку окремих дослідників, різний рівень розвитку сусідніх країн при вирішенні прикордонних питань нівелювався саме завдяки ціннісним орієнтаціям етносів на кордоні. Візовий режим порушує ці орієнтації, отже спричинює негативні наслідки для обох країн і етносів. основою соціально-політичної стабільності у прикордонних регіонах як України, так і країн єврорегіону, зокрема Словаччини, є розробка та втілення в життя політики регіональної безпеки, ухвалення концепції етнополітичної безпеки. Ця концепція має бути складовою Концепції національної безпеки, в якій конкретизовані стратегічні й тактичні засади життєдіяльності української етнічної спільноти в країні та за її межами, етнічних меншин, зокрема словацької, обсяги і форми міграції.

Політика регіональної безпеки, з точки зору експертів, повинна мати щонайменше два вектори. Перший - узгодження дій центральних і регіональних владних структур та громадських інституцій (політичних партій, національно-культурних товариств та інших громадських об'єднань). Оскільки інтереси центру і регіонів при вирішенні певних питань національної політики не завжди збігаються, слід аналізувати ці розбіжності й відображати їх у загальноприйнятній формі правового поля держави. Наявність виважених законів гальмуватиме дезінтеграційні процеси, конфронтацію між політичними силами, національно -культурними об'єднаннями та державними органами влади різних рівнів. І другий - узгодженість дій між країнами у межах регіонального прикордонного співробітництва, що буде основою соціальної стабільності й міжнародної безпеки на шляху до єдиної Європи [3] . Звичайно, досвід єврорегіональної співпраці поступово поповнюється новими здобутками, в тому числі і в сфері безпеки. Так, після нищівних повеней на Закарпатті, постала спільна словацько-українська військова одиниця – інженерний батальйон Тиса, покликана діяти за умов надзвичайних ситуацій у прикордонному регіоні для локалізації і ліквідації наслідків стихійних лих та техногенних катастроф.

Одним з найпотужніших бичів сучасної системи регіональної безпеки стали потоки нелегальних мігрантів. Через невпорядкованість системи східного кордону України та невизначеність з угодою про реадмісію нелегалів  з Російською Федерацією та іншими країнами СНД, Україна стала не лише основним транзитним шляхом, але й своєрідним накопичувачем  для нелегальних мігрантів та біженців з численних зон конфліктів на сході і півдні континенту. Зважаючи на реальну і зростаючу загрозу нелегальної міграції, Європейський Союз не щкодує коштів на вдосконалення та зміцнення системи охорони своїх східних кордонів.

Політика Євросоюзу щодо нових східних кордонів переважно зосереджена на технічному впорядкуванні нових кордонів (за кошти ЄС) та відповідна перекваліфікація та переоснащення Прикордонних військ України. Лише у 2002 р Захід подав допомогу на ці роботи у 1,5 млн. Євро.

Статистика свідчить про два важливі аспекти: по-перше, перетин західних кордонів України з метою нелегальної міграції на Захід відбувається переважно поза пунктами пропуску, по-друге, найбільш «придатними» для цього ділянками кордону нелегали вважають власне ті, що межують зі Словаччиною та Угорщиною. Саме там було затримано понад 70% від їх загальної кількості.

І хоча динаміка порушень цієї відносно невеликої ділянки має позитивну тенденцію до зменшення, питання нелегальної міграції залишається і надалі гострим, особливо в контексті активного підключення до цього процесу міжнародних злочинних синдикатів. Згідно з неофіційними даними, нелегальні мігранти готові заплатити за можливість потрапити на Захід від 3 до 10 тис. у.о. З нелегальними переправами цих осіб через західний кордон тісно переплетена ще одна прибуткова злочинна галузь – торгівля „живим товаром”, переважно жінками для секс-індустрій заходу. На жаль, як свідчать дані, через Україну та Словаччину пролягає один із основних каналів работоргівлі. Активна співпраця на всіх рівнях, як в урядовому, так і неурядовому секторах прикордонних адміністративних одиниць, відповідних служб у справі подолання цього ганебного явища, а також нелегальної торгівлі зброєю і наркотиками, та боротьба із корупцією у прикордонних та міграційних структурах обох країн, залучення до цього процесу міжнародних спеціалізованих служб та неурядових організацій – єдиний реальний шлях до формування повноцінної і дієздатної системи безпеки не лише в прикордонному субрегіоні, але і в Європі загалом. Окрім того, така співпраця водночас знижує ймовірність розгортання в субрегіоні та Європейському регіоні ще однієї сучасної загрози – міжнародного тероризму, базованого як на різнопланових фундаменталістських вченнях, так і на окремих імперських ідеологіях. На щастя, наразі прямих проявів цього небезпечного і складного явища  не було зафіксовано ні в Словаччині, ані в Україні, проте ймовірність актів тероризму залишається цілком реальною.

Висновки

Таким чином вимальовується очевидна потреба формування субрегіональної системи безпеки на українсько- словацькому покордонні із врахуванням всіх викликів і сучасних загроз, як от нелегальна міграція, торгівля людьми, етно-соціальні суперечності та міжнародний тероризм. Система повинна створюватися у відповідності до національних Концепцій безпеки, при тісній співпраці – як на рівні двосторонніх відносин, так і на всіх інших рівнях в рамках Програми сусідства ЄС та партнерства задля миру.


[1] Еуген Юрзіца: „Країнам ЄС є чого повчитися в України”. – День., 21.09.04

[2] Джон Палмер. Інтерв’ю ВВС, серпень’2004

[3] С.І. Мітряєва, В.О. Приходько. Візовий режим і його вплив на становище національних меншин в Україні та Словаччині.


Сергій Гакман

ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКО-РУМУНСЬКОГО ПРИКОРДОНННЯ

Трансформаційні процеси в країнах Центрально-Східної Європи, які розпочалися на рубежі 80-90-х років ХХ в., привели до кардинальних політичних, соціальних і ідеологічних змін у даній частині континенту. У такому геополітичному контексті, Україна, яка знаходиться на перехресті цивілізацій, континентів, культур, після проголошення своєї незалежності, перетворилася в повноправного суб’єкта всієї системи міжнародних відносин і була утягнена в потік подій глобального, загальноєвропейського і регіонального характеру. Серед зовнішньополітичних пріоритетів, проголошених Українською державою є вступ до Європейського Союзу та НАТО. У зв'язку з цим здається як необхiдне чiтке та всебiчне дослідження усіх аспектів інтеграції України, і, в першу чергу, тих, що стосуються багаторівневих відносин з найближчими європейськими країнами. Однією з них є Румунія.

Слід зазначити, що взаємини між двома країнами у попередні роки складалися не просто. Погляньмо на деякі важливі аспекти двосторонніх відносин. Українсько-румунські відносини багатогранні. Найбільш складною вважається питання державного кордону між двома країнами. Протяжність тільки сухопутної ділянки українсько-румунського кордону становить 608,6 км. Він встановлений Паризьким мирним договором від 10 лютого 1947 р. таким, яким був на 1 січня 1941 р., (кордони, які утворилися після приєднання до Радянського Союзу Бессарабії, північної частини Буковини та Герцаївського цинуту (краю. – авт.)) “згідно радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940 року” [1] . 4 лютого 1948 р. відповідно до згаданого договору був підписаний Протокол стосовно уточнення проходження лінії державного кордону між Румунською Народною Республікою та Союзом Радянських Соціалістичних Республік, а 23 травня цього ж року – протокол, яким острів Зміїний “був повернутий Радянському Союзові Румунською Народною Республікою і був включений до складу Союзу РСР” [2] . 27 вересня 1949 р. за результатами роботи змішаної демаркаційної комісії підписано Акт про демаркацію та Протокол-опис проходження лінії радянсько-румунського державного кордону. 27 лютого 1961 р. в Бухаресті підписано Договір про режим радянсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань.

Надзвичайно актуальною проблема кордонів стала одразу після повалення комуністичного режиму в Румунії та здобуття Україною незалежності. Початковий етап становлення українсько-румунських відносин затьмарила спроба деяких радикальних політичних кіл Румунії виступити з прямими територіальними претензіями до України. 24 червня 1991 р. було ухвалено декларацію Парламенту Румунії про пакт Ріббентропа-Молотова та його наслідки для України, де йшлося про “приналежність Бессарабії, Герцаївського цинуту (краю. – авт.) та Північної Буковини Румунії” [3] . У відповідь Верховна Рада Української РСР у своїй Заяві від 5 липня 1991 р. розцінила такі дії румунської сторони як територіальні претензії до України [4] .

У 1996 р. Румунія денонсувала Протокол 1948 р., який передбачав перехід острова Зміїний до складу СРСР [5] . Зазначимо, що ця проблема актуалізувалася трохи раніше, у листопаді 1995 р., після безрезультатного завершення, через проблему острова Зміїного, одного з раундів переговорів щодо підписання українсько-румунського базового договору, який проходив у Бухаресті. 4 грудня 1995 р., під час свого звіту в Сенаті, тодішній Міністр закордонних справ Румунії Т.Мелешкану заявив, що між Україною та Румунією існують суперечності стосовно приналежності та статусу острова Зміїного, який офіційний Київ вважає де-юре і де-факто складовою частиною української території [6] . Деякі бухарестські політики стосовно заяви керівника румунської дипломатії, вважали, що румунська сторона, могла б звернутися у Гаазький міжнародний суд. Після тривалих дискусій з цього приводу, 6 грудня 1995 р. на прес-конференції речник МЗС Румунії С.Дукару зазначив, що Бухарест не вимагає острова, а протестує у зв’язку із намаганнями України надати “статусу територіальних вод” простору у 12 морських міль навколо острова Зміїного [7] . Міністерство закордонних справ України кваліфікувало це як “спробу висунути територіальні претензії”, яка “створює негативний грунт для завершення двосторонніх переговорів щодо політичного договору” [8] . Проблема острова Зміїного не ті021льки суперечила Гельсинському акту 1975 р., але також гальмувала процес вироблення і підписання українсько-румунського Договору про дружбу і співробітництво, який врешті-решт був підписаний 2 червня 1997 р. у румунському місті Констанца, процедура ратифікації якого румунською стороною була завершена 8 липня 1997 року, українською – 17 липня і який набрав чинності 22 жовтня того ж року.

Румунському зовнішньополітичному відомству вдалося винести за рамки договору питання про державний кордон та його режим. Так, в другій статті Договору про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією зазначається, що “Договірні Сторони підтверджують як непорушний існуючий між ними кордон і тому утримуватимуться від тепер і в майбутньому від будь-яких вимог чи дій, спрямованих на загарбання і узурпацію частини чи всієї території іншої Договірної Сторони”. Проте в другій частині цієї статті підкреслюється, що “Договірні Сторони укладуть договір про режим кордону між двома державами та вирішать питання про делімітацію їхнього континентального шельфу та виключних економічних зон в Чорному морі” [9] . Отже, Румунія формально підтвердила принцип “недоторканості” існуючих кордонів з Україною, але ці кордони залишалися без юридичного закріплення (згодом така ситуація повторилася при підписанні відповідного договору між Румунією та Республікою Молдова) [10] .

Окрім питання навколо острова Зміїного ще однією проблемою кордону між Україною та Румунією була його модифікація через зміну природного ландшафту. Мова йде про ділянку Рахівського та Тячівського районів (Закарпатської області) українсько-румунського державного кордону. Відповідно до Договору про режим радянсько-румунського кордону, співробітництво і взаємну допомогу з прикордонних питань 1961 р. лінія кордону тут проходить по середині русла Тиси. Однак це русло, як і будь-якої іншої річки, з часом змінюється. Головною причиною зміни русла ріки паводки, що відбуваються тут декілька разів на рік і розмивають берег. Оскільки д географічно так склалося, що нижчий берег - український, він поступово і відходить углиб нашої території, вивільняючи від води румунський берег. З 1961 р. українська сторона втратила у такий спосіб 270 гектарів землі [11] .

Оскільки зміна русла ріки викликана переважно природними причинами, повністю запобігти цьому процесу неможливо, проте значно послабити і зробити його керованим – цілком під силу, встановлюючи надійні берегові укріплення. Втрата Україною своєї території може припинитися, підписанням з Румунією демаркаційних документів, якими б державний кордон став би постійним, за прикладом відповідних домовленостей України з Угорщиною, Словаччиною і Польщею.

Проблемним є також питання п’ятьох островів у гирлі Дунаю. Румунські дипломати вважають, що до ділянки, на яких розташовані ці острови, необхідно застосувати принцип головного судноплавного фарватеру річки, а відповідно з цим всі п’ять островів мають стати румунськими [12] . Українська сторона дотримується іншої точки зору і має наступні міркування. За згаданим радянсько-румунським договором 1961 р. всі п’ять островів з самого початку належать Україні. Передача ж їх під юрисдикцію Румунії суперечитиме принципу непорушності кордонів, зафіксованому в українсько-румунському базовому договорі. Крім того, на цій ділянці Дунаю (це зафіксовано делімітаційними і демаркаційними документами) принцип головного судноплавного фарватеру річки не застосований, оскільки кордон встановлювався за іншими правилами.

Однією з найбільших проблем на сьогодні залишається питання делімітації континентального шельфу і виключної економічної зони в районі згаданого острова Зміїний. Суперечка полягає в тому, що румунська сторона вважає Зміїний скелею, а не островом непридатною ні для проживання, ні для ведення сільського господарства. Будучи розташованим неподалік берегів Румунії, його континентальний шельф збігається з румунським. При цьому слід зазначити, що міжнародним законодавством передбачено право островів (але не скель) на континентальний шельф. Крім цього, геологи цілком обгрунтовано вважають цей район Чорного моря багатим на поклади нафти й газу. Останнє твердження настільки ускладнює ситуацію навколо угоди про делімітацію континентального шельфу і виняткової економічної зони, що сторони не виключають можливості звернення в Міжнародний суд у Гаазі. Проте Україна не буде звертатися в міжнародний суд з власної ініціативи і робить все можливе, щоб не створити прецеденту для звинувачень у зриві переговорів [13] .

Як вже зазначалося, 17 червня 2003 р., тобто через шість років після укладання базового Договору та після 19 раундів переговорів, Україна і Румунія підписали у Чернівцях Договір між Україною і Румунією про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань. Підписаний договір підтверджує лінію радянсько-румунського державного кордону, визначену в 1961 році, окрім молдовсько-румунської ділянки. В договорі зазначено, що лінія державного кордону є незмінною (якщо Україна та Румунія не домовляться про інше). Більш того, у статті 39 підкреслено, що розділи І та IV, в яких зафіксовані положення про те, що існуюча зараз лінія кордону є незмінною, “будуть автоматично продовжені на нові п’ятирічні періоди і не підлягають денонсації [14] .

Договором встановлюється кінцева точка (1439) сухопутного кордону між Україною і Румунією, яка відповідно до документа є початковою точкою для делімітації кордону, що проходить по континентальному шельфу і виняткових економічних зонах у Чорному морі. Документ також регламентує використання прикордонних вод, залізничного транспорту, шосейних доріг та інших комунікацій.

Додатковою угодою, зокрема, встановлено, що договір про режим кордону між Україною і Румунією зафіксує лінію кордону у такому вигляді, як вона визначена і записана в договорі 1961 року щодо радянсько-румунського державного кордону, а також у відповідних документах демаркації, діючих станом на 16 липня 1990 року [15] .

Румунська сторона у Договорі підтвердила українську приналежність острова Зміїний Україні, яка, зі свого боку, зобов'язалася не розміщувати на о. Зміїний наступального озброєння.

В договорі зафіксовані усі принципові положення, які виборював офіційний Київ впродовж 19 раундів переговорів і водночас не містяться ті, що відстоював останні п’ять років Бухарест. Як українські, та і румунські засоби масової інформації назвали Договір надзвичайно важливим і позитивним документом для двосторонніх відносин і в процесі інтеграції Румунії в євроатлантичний простір, але звертають увагу на його проміжний характер, оскільки попереду очікуються переговори з делімітації континентального шельфу та виключних економічних зон, або як їх визначив в Чернівцях під час прес-конференції колишній Президент Румунії Іон Ілієску “питання розподілу 20 морських миль, які сторони зобов’язалися вирішити ще “до завершення каденції обидвох президентів у 2004 р.”

Дискусійною для аналітиків, при цьому, залишається мотивація румунської позиції. Можливо, і це виходить з коментарів румунських дипломатів, головною мотивацією є євроінтеграційна політика Бухаресту. Враховуючи те, що під час тієї ж прес-конференції в Чернівцях І.Ілієску обмовився про свою переконаність у тому, що “задля вирішення проблеми розподілу континентального шельфу Румунії не доведеться звертатися до міжнародного судовладдя”, можна зробити припущення, що найвагомішою причиною, яка змусила сусідню країну підписати цей договір є вимоги основоположних документів НАТО щодо відсутності територіальних претензій його нових членів до своїх сусідів. Фактично підтвердив цю думку сам І. Ілієску, зазначивши, що договір відповідає європейським стандартам та дозволяє Румунії “виконати умови західноєвропейських партнерів щодо забезпечення безпеки східного кордону…” [16]

Не виключений правда й варіант того, що румунська сторона перенесла акцент на інший документ – угоду про делімітацію континентального шельфу та виключних економічних зон.

Після підписання договору про режим державного кордону на порядку денному залишилися два проблемних питання, а саме делімітація континентального шельфу та виключних економічних зон і пов’язана з ними проблема юридичного статусу острова Зміїного. В залежності від того, яким буде статус Зміїного – острів чи скеля – визначатиметься і наявність навколо нього континентального шельфу.

Переговори навколо цього питання, на наш погляд, будуть важкими і можуть тривати довгий час, оскільки ситуація ускладнюється тим, що у цьому районі Чорного моря геологи розвідали багаті родовища нафти та газу. До цього ж, позиції зовнішньополітичних відомств України та Румунії суттєво відрізняються. Через кілька днів після підписання договору про режим державного кордону, діючий на той час міністр закордонних справ Румунії Мірча Джоане зазначив, що важливо для румунської сторони “бути впевненими в тому, що статус острова Зміїного, з точки зору міжнародного права та наслідків того факту, що цей острів є одним з таких, що не мають власного економічного життя, як у цьому випадку”, спричинить дискусію стосовно континентального шельфу. “Не проблема юрисдикції стосовно острова, а спосіб яким вона буде впливати на делімітацію морських вод континентального шельфу є важливою”, пояснив М.Джоане [17] .

Стосовно можливого звернення румунської сторони до Гаазького міжнародного суду, слід згадати, що в листах, якими обмінялися тоді міністри закордонних справ України та Румунії після підписання базового політичного договору передбачені дві ситуації, а саме: якщо буде доведений злий замір однієї з сторін; друга – якщо можна буде звернутися в односторонньому порядку, за наявності поєднаних умов. Поєднані умови полягають у існуванні сухопутного кордону та кордону по Дунаю. Тобто, після підписання українсько-румунського договору про режим державного кордону шлях до міжнародного арбітражу відкритий для обох сторін (в т. ч. в односторонньому порядку). У бідь-якому випадку, слід зазначати що обидві сторони розраховують на вирішення цього питання у двосторонньому режимі. Невирішенність цього питання між сторонами не стала перешкодою для вступу Румунії в НАТО.

Вже останнім часом відносини між двома країнами зазнали ускладнення й через проблему поновлення українського суднохідного каналу по Дунаю. Канал працював ще з 50-х років ХХ ст. І був він досить ефективним. Проте, починаючи з 80-х років минулого століття канал не фінансувався і прийшов у запустіння. Враховуючи те, що Дунай є дуже потужною рікою, яка переносить багато твердих стоків, для підтримки каналу потрібні щорічні експлуатаційні роботи. Через відсутність таких робіт впродовж багатьох років, прохід морських суден через канал став неможливим. Щоб відродити регіон української частини дельти Дунаю потрібно було його поновити, адже це було й питанням сприянню діяльності кількох портів: Ізмаїлу, Кілії, Рені, Усть-Дунайського. Судна які в них заходили проходили через румунську частину Дунаю, за що доводилося сплачувати великі канальні та інші збори.

В результаті виконання робіт виникло непорозуміння з румунською стороною. Українська сторона вважає, що основною причиною конфлікту є економічна, адже це порушує монопольність Румунії у суднохідстві по Дунаю. З румунської точки зору, проблема полягає у тому, що роботи ведуться на території Дунайського біосферного заповідника. Слід зазначити, що канал майже повністю проходить за межами цього заповідника, і тільки невелика його частина, в районі гирла Бистроє перетинає його. Як раз на цій ділянці роботи щодо заглиблення дна проводяться в обмеженому обсязі і проводяться тільки у базовій частині і за проектом із найменшими можливими втратами для навколишнього середовища [18] .

Отже, в українсько-румунських відносинах, однією з найскладніших проблем є проблеми кордонів. Темпи вирішення цих проблем значно відстають від сучасних інтеграційних потреб. На наш погляд, серед найбільш сучасних, хоча, на жаль, ще мало досліджених, засобів вирішення всього комплексу прикордонних проблем між двома державами є регіональне співробітництво, яке у всій багатоманітності форм прояву служить як європейській інтеграції в цілому, так і економічному розвитку окремих регіонів країни, в т. ч. депресивних в силу географічного розташування територій. У свою чергу, для України, в якій 19 адміністративно-територіальних одиниць є прикордонними, поряд з іншими основними напрямками регіональної співпраці особливої актуальності набуває транскордонне співробітництво прикордонних територій.

Відповідно до Європейської Рамкової Конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями (Мадрид 21 травня 1980 р.) транскордонним співробітництвом є "будь-які спільні дії, спрямовані на посилення та поглиблення сусідських відносин між територіальними общинами або властями, які знаходяться під юрисдикцією двох або кількох Договірних Сторін, та на укладання з цією метою будь-яких необхідних угод або досягнення домовленостей" (стаття 2) [19] .

Розкриваючи проблему транскордонного співробітництва українських областей із відповідними румунськими територіями, слід зазначити, що за останні роки воно відбувається між ними, головним чином, в рамках єврорегіонів, які мають найбільш високий рівень інституціоналізації серед усіх форм такої співпраці.

Першим єврорегіоном, до складу якого увійшли адміністративно-територіальні одиниці України та Румунії є Карпатський Єврорегіон, який об’єднує прикордонні адміністративно-територіальні одиниці п’яти держав – Польщі, Румунії, Словаччини, Угорщини та України (Закарпатська, Івано-Франковська, Львівська, Чернівецька області). Створений він був 14 лютого 1993 р. у м. Дебрецен (Угорщина) підписанням міністрами закордонних справ України, Польщі та Угорщини відповідної декларації. Його засновниками стали представники регіонів України, Польщі та Угорщини, які підписали програмні та статутні документи [20] .

Другім єврорегіоном, до складу якого увійшли території двох держав був єврорегіон “Нижній Дунай”. 14 серпня 1998 р., після річної роботи сторін щодо вивчення національного законодавства трьох країн та визначення основних напрямків співробітництва, у румунському місті Галац була підписана угода про формування єврорегіону, до складу якого увійшли Одеська область України, райони Вулканешть, Кагул і Кантемир Республіки Молдова та повіти Бреїла, Галаць і Тульча Румунії. Внаслідок дворазового проведення адміністративної реформи у Республіці Молдова цю державу представляли три райони, потім один повіт, і знову – три райони, які, відповідно до положень Статуту, ставали правонаступниками попередніх територіальних формувань у структурах Єврорегіону “Нижній Дунай” [21] .

Останнім, після досить складного переговорного процесу, що тривав майже три роки [22] , 22 вересня 2000 р. був утворений Єврорегіон "Верхній Прут", членами якого стали Чернівецька область України, Белцький і Єдинецький повіти Республіки Молдова, а також Ботошанський і Сучавський повіти Румунії [23] . Восени 2003 р. членом єврорегіону стала Івано-Франківська область. Це відбулося з порушеннями Мадрідської конвенції, адже вона не має суміжних кордонів з членами єврорегіону з іншої держави. Слід зазначити, що Чернівецька область, Ботошанський та Сучавський повіти одночасно є членами Карпатського єврорегіону.

Єврорегіони за участю адміністративно-територіальних одиниць України та їх західних сусідів створювалися за ініціативою центральних органів влади. Зокрема, слід зазначити, що румунські дипломати, виходячи з факту існування в Україні значної румунської етнічної групи, вирішили використати інститут єврорегіонів як інструмент захисту прав представників румунської меншини, ініціював включення у текст українсько-румунського базового політичного договору пункту про створення двох єврорегіонів “Верхній Прут” та “Нижній Дунай”. Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією, підписаний 2 червня 1997 р. створив таким чином важливий інструмент регіонального транскордонного співробітництва, який окрім включення двохсторонніх форм співробітництва і вписався таким чином в нове покоління базових політичних договорів. Ініціюючи створення єврорегіонів, базовий політичний договір між Україною та Румунією вніс деяку новизну, яка є нетиповою для такого виду договорів. Договір заклав юридичні основи цьому виду транскордонного співробітництва, конкретні ж, специфічні елементи встановлювалися на рівні місцевих общин і властей, але за підтримці і допомозі центральних органів влади [24] .

Єврорегіони “Верхній Прут та “Нижній Дунай”, ініційовані як двосторонні українсько-румунські, згодом, після дводенної зустрічі президентів України, Республіки Молдова та Румунії (м. Ізмаїл, 3-4 липня 1997 р.). стали тристоронніми, за участі також адміністративно-територіальних одиниць Республіки Молдова.

Структури єврорегіонів “Верхній Прут”, “Нижній Дунай” та Карпатського єврорегіону дуже схожі і відрізняється, в основному, кількістю комісій та їх галузевим напрямком. Проте є деякі принципові відмінності. Так, структура Єврорегіону “Верхній Прут” відзначається наявністю у його складі екологічного єврорегіону, який є своєрідним ноу-хау у теорії і практиці єврорегіонального руху. Основною метою створення Екоєврорегіону є визначення державними та місцевими органами влади, а також підприємцями трьох країн їх взаємної зацікавленості у впровадженні сучасних механізмів управління техногенно-екологічної безпеки на всіх стадіях життєвого циклу виробництва та споживання для покращання конкурентноспроможності продукції, успішної приватизації, інвестування та реконструкції з одночасним забезпеченням сталого соціально-економічного розвитку регіону в цілому [25] .

Надзвичайно цікавим є також те, що Статут Єврорегіону "Верхній Прут", припускає крім членства і нову категорію - партнера Єврорегіону. Ним може стати “адміністративно-територіальна одиниця країни Європейського Союзу або іншої країни, що має угоду про партнерство або протоколи про співробітництво чи побратимство з подібними адміністративно-територіальними одиницями зі складу Єврорегіону “Верхній Прут” [26] . Партнери Єврорегіону одержують право брати участь у роботі керівних і робочих органів, щоправда лише з правом дорадчого голосу. При цьому партнер одного з членів Єврорегіону може стати партнером усіх його членів, що сприяє розширенню можливостей регіональної співпраці.

Як вже зазначалося, структури єврорегіонів в яких беруть участь українські адміністративно-територіальні одиниці дуже схожі. Вони утворені виходячи, в основному, з інтересів регіональних органів влади і нездатні виконувати функції незалежного посередника для пересічних громадян, які бажають брати участь у транскордонному співробітництві і розвитку міжетнічної співпраці [27] . Проте, на базі Карпатського Єврорегіону в 1995 р. була утворена структура під назвою “Фонд Карпатського Єврорегіону” (з 2000 р. – “Карпатська фундація”) головна мета якої полягає у підтримці ініціативи громадських організацій та органів місцевого самоврядування. Фундація виконує функцію посередника між великими міжнародними фондами, зацікавленими у розвиткові громадянського суспільства, транскордонного співробітництва, міжетнічної співпраці, відродженні сільських громад регіону та місцевими громадськими організаціями, органами місцевого самоврядування, які пропонують інноваційний підхід до згаданих проблем. Слід зазначити, що завдяки підтримці різного роду фондів було реалізовано низку проектів в галузі транскордонного співробітництва малого та середнього бізнесу, культури, подолання негативних стереотипів, що утворювалися внаслідок складних історичних процесів минулих століть.

Говорячи про відмінності між єврорегіонами за участю адміністративно-територіальних одиниць України, слід зазначити також те, що найбільшим за територією є Карпатський єврорегіон. Він має набагато більшу міжнародну підтримку, фонди у т. ч. із залученням коштів країн, набагато більшу кількість транскордонних проектів. Проте, через свою дуже велику територію він не завжди є дійовим.

Єврорегіон “Верхній Прут” є одним з найменших і, разом з тим, одним з найбільш цікавих через постійне експериментування у різних напрямках діяльності. У цьому контексті необхідно зауважити, що Єврорегіону "Верхній Прут" урядом України був наданий статус пілотного з метою відпрацювання елементів нової Концепції державної регіональної політики, в тій частині, яка характерна для 19 прикордонних регіонів України, а також елементів розвитку партнерських зв'язків областей і міст України з відповідними структурами в країнах ЄС як нового субрегіонального механізму європейської інтеграції нашої країни. Разом з тим, він є занадто бюрократизованим, іноді йому бракує послідовності у вирішенні задекларованих цілей і завдань (це властиве також і єврорегіону “Нижній Дунай”). До заходів та діяльності єврорегіону практично не долучаються широке коло громадських організації, національно-культурні товариства по обидві боки кордону.

Співпраця західних областей України та суміжних областей сусідніх держав відбувається в галузі економіки, сільського господарства, охорони довкілля, освіти, культури, міжнародного туризму. Умови утворення та діяльність єврорегіонів на західних кордонах України, на наш погляд мають наступні особливості:

Першою особливістю є те, що процес їх утворення був ініційований зверху, тобто центральними органами влади. В цьому, правда є й позитивні моменти, оскільки з одного боку, це свідчить про те, що на рівні вищих органів влади присутнє усвідомлення необхідності більш широкої участі у єврорегіональних проектах. Це надзвичайно важливо як з точки зору налагодження децентралізації процесу державного управління в цих країнах, так і в плані налагодження добросусідських відносин між сусідніми державами. З іншого боку це стало позитивним і суттєвим імпульсом налагодження співпраці, оскільки зберігаються побоювання ініціативи серед місцевих властей, та особливо свавілля з боку центральної бюрократії, які, у свою чергу, відчувають побоювання щодо децентралізації влади та самостійності місцевих властей. Безумовно, що в цьому є й негативний аспект, оскільки місцеві власті залучаються до цього процесу зверху, без внутрішнього усвідомлення необхідності таких дій.

Другою відмінністю є те, що єврорегіони включають у цілому прикордонні регіони, в яких представлені етнічні групи, що мають за лінією кордону основну частину свого етносу чи "історичну Батьківщину", де вони виступають як титульна нація. Дана обставина характерна і для інших єврорегіонів Центрально-Східної Європи.

Третьою відмінністю є те, що якщо в Євросоюзі єврорегіони створюються на території 10-15 кілометрів вглибину кожної з держав, що співпрацюють, у нашому випадку глибина єврорегіонів набагато більша [28] .

Четверта особливість полягає у тому, що якщо в державах Євросоюзу головна мета єврорегіонів націлена тільки на економічне зростання територій, завдання єврорегіонів на західних кордонах України більш багатогранна. Вона охоплює і економічні, і екологічні, і національно-культурні, і соціально-психологічні, і фінансові сфери.

П’ятою відмінністю є відсутність досвіду реалізації подібного транскордонного співробітництва, оскільки досвід співробітництва соціалістичного періоду важко застосувати в нових умовах.

Спільними є не тільки особливості утворення а й проблеми, складнощі, які стоять на перешкоді реалізації транскордонних проектів, а також розвитку транскордонного співробітництва із залученням технічної і фінансової допомоги з боку регіональних партнерів з країн ЄС і впливових міжнародних структур. Суть їх зводиться до наступного:

Відсутні механізми взаємодії урядових і парламентських структур стосовно розгляду й узгодження на рівні держав питань транскордонного співробітництва членів єврорегіонів і їхніх європейських партнерів (перша спроба вирішити це питання була зроблена під час візиту колишнього Прем’єр-міністра України А.Кінаха до Бухаресту в січні 2002 р., під час якого керівниками урядів були визначені українські та румунські центральні відомства, відповідальні за координацію транскордонного співробітництва).

Немає чіткої нормативно-правової бази для здійснення загального фінансування транскордонних проектів (кредитування, концентрація місцевих, регіональних і державних бюджетних асигнувань і засобів приватних і міжнародних структур) і забезпечення відповідних гарантій. Сторони усвідомлюють необхідність утворення спільних банків, або, як перший етап – організації кореспондентських рахунків, які працюватимуть з національними валютами відповідних держав.

Немає також істотних змін в економічному співробітництві, які б збільшували надходження в державні і місцеві бюджети. Існуюча нині система оподатковування товарів і послуг, складні системи митної процедури, відсутність системи взаємовизнання сертифікатів, необхідність оформлення в різних структурах значної кількості інших документів роблять поки що невигідним розвиток товарообміну і кооперування в рамках єврорегіонів, так само як і залучення внутрішніх і зовнішніх інвестицій. Складається ситуація, коли суб'єктам підприємницької діяльності, що діють на території єврорегіонів вигідніше імпортувати товари і послуги через його кордони, ніж використовувати історичні регіональні економічні зв'язки.

На сьогоднішній день ще немає реальних механізмів підтримки загальної діяльності прикордонних регіонів пострадянських країн Центрально-Східної Європи через програми ЄС. Фінансуються лише окремі проекти. Певну надію пробуджує наближення кордону ЄС. Наприклад, за останні роки прикордонні з Україною території західних сусідів отримали порівняно велику кількість грантів від Європейського Союзу, які націлені на розбудову шляхів сполучення, сільської інфраструктури та побуту. Можливо, з часом, коли прикордонні українські регіони стануть прикордонними безпосередньо з ЄС, з метою подолання відставання на здійснення різного роду проектів у цій зоні будуть виділятися значно більше коштів.

Зважаючи на те, що подолання більшості викладених вище проблем, які є спільними для всіх єврорегіонів на заході України, а також на те, що їхнє вирішення виходить за межі можливостей членів Єврорегіону, з ініціативи керівництва Чернівецької області Рада Єврорегіону "Верхній Прут" неодноразово зверталася до президентів, урядів, прем’єр-міністрів України, Республіки Молдова і Румунії з метою звернення уваги центральних органів влади на ці проблеми, а також пропонувалися спільні механізми їх вирішення. Проте, більша їх частина ще залишилася невирішеною.

На жаль, впродовж останнього року керівництво адміністративно-територіальних одиниць України та Румунії були включені в електоральні перегони, тому не приділяли значної уваги транскордонному співробітництву. В одному з найбільш активному, особливо одразу після його конституювання, єврорегіоні “Верхній Прут”, за рік навіть жодного разу не проводилось засідання ради Єврорегіону. Обрання президентом України Віктора Ющенка і фактично паралельна перемога під помаранчевим кольором лідера румунської опозиції Треяна Бесєску, а також проголошення новою українською владою курсу щодо та наближення України до Європейського Союзу та НАТО [29] дає підстави надіятися на покращення взаємин між двома державами, на пожвавлення транскордонної співпраці, цивілізованого подолання проблем, що існують між двома країнами, в т. ч. – прикордонних [30] .

Отже закінчення електоральних кампаній в України та Румунії дають підстави сподіватись, що відносини між двома країнами будуватимуться на принципах непорушності сучасних кордонів, закріплених Гельсінськими й іншими двосторонніми та багатосторонніми угодами, на принципах взаємоповаги та співробітництва. Це, у свою чергу, вимагає внутрішньої стабільності держав, яку можна досягти тільки за умов мудрості влади, стриманості та коректності усіх соціальних груп, партій, громадських організацій, в т. ч. національно-культурних товариств. Тільки таким має бути шлях України до «Європи всіх кольорів». І тільки у такому випадку наш край та інші прикордонні території дійсно стануть одними «з тих невеликих «містків», який зв’яже нинішню, таку непросту українську державність з цінностями європеїзму».

Водночас слід відзначити, що об’єднання Європи робить все більш актуальними проблеми інтеграції і співробітництва для тих країн, які тільки включаються у роботу загальноєвропейських структур. На етапі, коли і Україна і Румунія шукають гідне місце у системі загальноєвропейського господарювання, певну роль набуває також транскордонне співробітництво, котре покликане сприяти здійсненню більш тісних відносин між сусідами, поновленню втрачених позицій на ринках сусідніх держав, підняттю зовнішніх економічних взаємин на новий рівень. У цьому контексті єврорегіони, як форма регіонального транскордонного співробітництва на рівні місцевих органів влади з найбільш високим рівнем інституціоналізації сприяють вирішенню, принаймні, двох принципових задач. Перша – приведення суб’єктів об’єднаної Європи до найбільш прийнятних для їхньої економічної (у широкому сенсі слова) самодостатності форм. Друга – це відпрацювання механізму співробітництва і взаємодії, яка характерна для вже існуючих технологій у Євросоюзі. Встановлення такого типу співробітництва в рамках відповідної діяльності європейських інститутів, забезпечує для них постійне співвідношення з сучасними європейськими стандартами. Тобто країни Центрально-Східної Європи отримують можливість м’якого інтегрування у європейські структури, не порушуючи звичний для них контекст. В тому числі єврорегіони «Верхній Прут» та «Нижній Дунай», а також Карпатський Єврорегіон, членами яких є прикордонні адміністративно-територіальні одиниці України і Румунії, в цілому, як форма виразу відомого принципу добросусідства на рівні місцевих органів влади і громад по різні боки кордону, стануть цінним вкладом в інтеграцію названих держав у нову Європу.

Стосовно ж конкретних кроків щодо пожвавлення транскордонного співробітництва областей України з суміжними повітами Румунії, вважаємо за доцільне реалізувати наступне:

Урядовим структурам України та Румунії підтримати діяльність єврорегіонів як форму “м’якої” євроінтеграції без порушення звичного для країн контексту розвитку. На базі одного з єврорегіонів (наприклад, пілотного Єврорегіону Верхній Прут”) здійснити порівняльний аналіз нормативно-правової бази в області транскордонного співробітництва з виробленням відповідних рекомендацій щодо її модифікації.

Урядовим структурам України та Румунії встановити, відповідно до чинного законодавства кожної з держав, спеціальні функції відповідних органів центральної влади щодо їхньої участі в підготовці і реалізації транскордонних проектів єврорегіонів з одночасним делегуванням керівникам прикордонних адміністративно-територіальних одиниць - членів єврорегіонів права підписання документів щодо таких проектів з визначенням конкретних процедур їх попереднього й остаточного узгодження на рівні центральних органів влади країн.

Урядовим структурам України та Румунії визначити на міжурядовому рівні обсяги співфінансування спільних прикордонних проектів за рахунок грантів, одержаних цими країнами від міжнародних фінансових структур для реалізації національних і регіональних програм, що мають загальні цілі в сфері транскордонного співробітництва та реалізація яких представляє загальнодержавний інтерес (наприклад, побудова міжнародних транспортних комунікацій).

Євросоюзу, міжнародним фінансовим структурам, з метою сприяння розвитку громадянського суспільства, підтримувати ініціативи та конкретні проекти неурядових організацій, націлених на пожвавлення відносин між різними категоріями громадян, які проживають по різні боки майбутнього кордону ЄС і НАТО.

Відпрацювати на базі пілотного Єврорегіону “Верхній Прут” правила підтримки регіональних проектів, що діють у депресивних регіонах країн ЄС та країн-кандидатів для її поширення на інші області України.


[1] România în anticamera Conferinţei de la Paris. Documente. / Coord. Mocanu R. - Bucureşti: Arhivele Naţionale ale României, 1996.

[2] Dogaru P. Insula Şerpilor în calea rechinilor. – Bucureşti: Ed. SAECULUM I.O., VESTALA, 1996. – P. 157-159-

[3] Аппатов С., Макан І. Українсько-румунські відносини: історія та сучасність // Український історичний журнал. – 1999. – № 5. – С. 90.

[4] Троян С., Христюк Т. Румунський вектор зовнішньої політики України в 1991-2001 рр. // Україна-Румунія-Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин: матеріали міжнародної наукової конференції / Буковинський політологічний центр. – Чернівці: Букрек, 2002. – С. 302.

[5] Dogaru P. Op. cit. – P. 159.

[6] Libertatea. – 1995. – 14 decembrie.

[7] Jurnalul naţional. – 1995. – 7 decembrie; Evenimentul zilei. – 1995. – 7 decembrie.

[8] Libertatea. – 1995. – 14 decembrie.

[9] Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією // Урядовий кур’єр. - 1997. - 5 червня.

[10] Григоришин С. Перспективи розвитку міжрегіональних відносин у контексті “Договору про привілейоване партнерство та співробітництво між Республікою Молдова та Румунією // Регіони Східної Європи: інтеграційні очікування та конфронтаційні небезпеки. Матеріали Міжнародної наукової конференції, Чернівці, 18-19 вересня 2000. – Чернівці: БУКРЕК, 2000. – С. 171.

[11] Козак В. 270 гектарів уже втрачено на кордоні з Румунією // Дзеркало тижня. – 2001. – 27 жовтня.

[12] Кім М. Румунський гамбіт // Дзеркало тижня. – 2001. – 10 листопада.

[13] Пукіш І. Між Україною та Румунією назріває зміїний конфлікт // Високий замок. – 2001. – 22 жовтня. – С. 2.

[14] Кравченко В. И второй тайм мы уже отыграли… // Зеркало недели. – 2003. – 21 июня. – № 23 (448).

[15] Український монітор. Тижневик: Події та коментарі. – 2003. – № 25. – 16.06.03-22.06.03.

[16] Доба (Чернівці). – 2003. – 20 червня. – Ч. 46 (320).

[17] Ziua. – 2003. – 20 iunie. – Nr. 2740.

[18] Богдан В., Гоманюк М. Канал “Дунай-Ченрное море”: 7 футов под Килией // Взгляд. Информационно-аналитический еженедельник (Херсон). – 2005. – 24 февраля.

[19] Convenţia-cadru europeană privind cooperarea transfrontalieră a colectivităţilor sau autorităţilor teritoriale // Manual de cooperarea transfrontalieră. – Bucureşti, 2000. – С. – 197-198.

[20] Лендьел М. Досвід Карпатського Єврорегіону: повштовх до переосмислення моделі транскордонного співробітництва // На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів: Проект Київського центру Ін-ту Схід-Захід / за ред. С.Максименка та І.Студеннікова. - Київ: Логос, 2000. - С. 52-53.

[21] Студенніков І., Ткаченко В. Єврорегіон “Нижній Дунай” як чинник стабільності, добросусідства і розвитку // На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів: Проект Київського центру Ін-ту Схід-Захід / за ред. С.Максименка та І.Студеннікова. - Київ: Логос, 2000. - С. 101-102;

[22] Проблемі ініціювання Єврорігіону «Верхній Прут», переговорного процесу щодо його утворення, а також конкретних кроків щодо реалізації транскордонних програм присвячено низка праць автора: Гакман С. Возможности и перспективы єврорегіонов в контексте межгосударственного сотрудничества Украины, Республики Молдова и Румынии // Moldova, Romania, Ucraina: bună vecinătate şi colaborare regională. Materiale ale Simpozionului Ştiinţific Internaţional (Chişinău, 15-16 octombrie 1998). - Chişinău, 1998. -P. 77-90; Гакман С. Сотрудничество приграничных территорий Украины, Республики Молдова и Румынии в контексте европейских интеграционных процессов // Moldova, România, Ucraina şi integrarea în structurile europene: Materiale ale Simpozionului Ştiinţific Internaţional (Chişinău, 15-16 octombrie 1999). - Chişinău, 2000. - P. 213 – 228; Гакман С. Єврорегіон «Верхній Прут»: від ідеї до конституювання // Транскордонне співробітництво у поліетнічних регіонах Східної та Південно-Східної Європи: Матеріали наукового симпозіуму 16-17 червня 1999 р. - Чернівці. :Золоті літаври, 1999. - С. 105-112; Гакман С. Єврорегіон “Верхній Прут” у контексті транскордонного співробітництва // На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів: Проект Київського центру Ін-ту Схід-Захід / за ред. С.Максименка та І.Студеннікова. - Київ: Логос, 2000. - С. 133-145; Гакман С. Вплив розширення ЄС на транскордонне співробітництво України з центральноєвропейськими сусідами // Розширення Європейського Союзу: вплив на відносини України з центральноєвропейськими сусідами / Інститут регіональних та євроінтеграційних досліджень “ЄвроРегіо Україна”. – К.: “К.І.С”, 2004. – С. 97-146. (у співавторстві); Гакман С. Стан міжетнічних відносин у Чернівецькій області та їх перспективи в контексті діяльності Єврорегіону «Верхній Прут» // Етнічні взаємини на території Єврорегіону «Верхній Прут»: матеріали Міжнародної наукової конференції / Буковинський політологічний центр та Карінтійський інститут національних меншин. Під ред. А.Круглашова, К.Андервальда, Г.Валентина. – Чернівці: Букрек, 2004. – С. 89 – 107; Гакман С. Розвиток міжетнічних взаємин на території Єврорегіону «Верхній Прут»: динаміка, реалії та перспективи // Єврорегіони: Потенціал міжетнічної гармонізації. Збірка наукових праць. – Чернівці: Букрек, 2004. – С. 180 – 190; Гакман С. Інститут єврорегіонів і перспективи регулювання міжетнічних відносин на прикордонні // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. – 2004. – № 2. – С. 323-329; Гакман С. Транскордонне спвробітництво в західних областях України в контексті розвитку єврорегіонів // Актуальні проблеми внутрішньої політики. – 2004. – № 3. – С. 193-199.Gakman S. The Institution of Euro-Regions in the Context of Integration Processes of Ukraine, Moldova Republic and Romania // http://wwics.si.edu/kennan/ukraine/papers/gakman.pdf;

[23] Угода про утворення Єврорегіону “Верхній Прут” // Поточний архів Секретаріату Ради Єврорегіону “Верхній Прут” (далі – ПАСРЄВП).

[24] Aurescu B. Tratatul politic de bază româno-ucrainean şi instituţia “Euroregiunilor” // Drepturile omului. -1998. - № 4. - P. 41.

[25] Розробка основних елементів концепції та першочергових заходів зі створення Екоєврорегіону з координаційним центром у м. Чернівці. Звіт про НДР (остаточний). Державний НТЦ «Екоресурс» / Керівник теми: Бройде З. - Тема 01.13-97. - № держреєстрації 0197V018569. -Чернівці. - 1997. - 81 с.

[26] Статут Єврорегіону “Верхній Прут” // ПАСРЄВП.

[27] Лендьел М. Досвід Карпатського Єврорегіону: повштовх до переосмислення моделі транскордонного співробітництва // На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів: Проект Київського центру Ін-ту Схід-Захід / за ред. С.Максименка та І.Студеннікова. - Київ: Логос, 2000. - С. 60.

[28] Мошняга В. Молдово-румыно-украинские еврорегионы: реальность и ожидания // Регіони Східної Європи: інтеграційні очікування та конфронтаційні небезпеки. Матеріали Міжнародної наукової конференції, Чернівці, 18-19 вересня 2000. – Чернівці: БУКРЕК, 2000. – С. 159-160.

[29] Kievul s-a întors către Europa unită. // Ziua. – 2005. – 24 ianuarie.

[30] Apel anti-Bâstroe // Ziua. – 2005. – 24 ianuarie.